Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда

(народився 1939 року)

Народився в с. Петрушині на Чернігівщині в родині селян. Заочно закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. Працював редактором у видавництвах, був головним редактором журналу “Київ”.

Прозаїк. Автор повістей (“Ірій”), романів (“Катастрофа”, “Самотній вовк”, “Спектакль”, “Балада про Сластьона”, “Листя землі” та ін.).

У творах В. Дрозда переплелася фантастика і життєва правда, ПИСЬменник звертається до народних переказів, легенд, притч, казок, міфології, збагачує творчість різними формами психологічного аналізу. Це дозволяє урізноманітнити і поглибити аналіз морального стану наших сучасників.

Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда

На перший погляд, оповідання Володимира Дрозда “Білий кінь Шептало” сприймається як певна казка про скривдженого гордого коня, який смиренно вибачає цю кривду людям і з “винуватою довірливістю” повертається до них після стихійної втечі.

Може, кінь вже й заспокоївся, але моє серце, розтривожене душевними злетами і падіннями Шептала, не зможе заспокоїтися ще довго. Ні, це зовсім не казка з мирним закінченням. Це – оповідь-символ, де за алегорією криється спотворене обличчя цілого прошарку моїх співвітчизників. Під тиском суспільних обставин вони виробили захисну ідею життя: “Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки”.

Але чи не лукавлять вони, кажучи “до часу”, “прикинутися скореним, лишившись в душі вільним”? Письменник через поведінку коня Шептала доводить, що, хоч у душі вони і відчувають свою винятковість, але “владна Степанова рука” примушує їх не зважати на “п’янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь”. Ні усвідомлення своєї “чистої, прекрасної білизни”, ні глибокий розум, що дається тільки “білим коням”, ні відважна одчайдушність, ні тріумф об’єднаної з природою душі на свободі – ніщо не в змозі подолати гірку правду життя приниженої особистості: “А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким”, просунувши “голову між двох жердин загороді” і задрімавши після “нерозумної блуканини”.

І ми розуміємо, що перед нами – людська душа, трагедія її деформації, роздвоєння в умовах такого ж деформованого суспільства. Скільки таких особистостей, переживши “найкращі хвилини життя”, ладні знов “ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить”!

Оповідання, примусивши замислитися над важливою проблемою українського суспільства, пропонує кожному з нас віднайти власну позицію та шлях вирішення цієї трагедії заперечення Людини в людині.

Ви зараз читаєте: Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда