Антонич Богдан-Ігор – дно тиші

Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,
Природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;
Лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,
І дзвоніть в темряві співуче серце телефону.

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,
З-поза свідомості запони дивиться прадавнє,
Мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом
Проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі
Вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.
Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,
Лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

4 січня 1936

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Антонич Богдан-Ігор – дно тиші