Антонич Богдан-Ігор – Концерт

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,
У димі пахощів, в чаду лілейних куряв,
Аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,
Розплився в квітний пил.
Це тільки увертюра.

На солов’їне гасло дружні перемови
Усіх музичнодзьобих ста племен пташиних,
І ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові
Прадавній корінь “ку” у горде соло лине.

Самці й самички у зальотах і докорах,
В цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
У відповідь сп’янілим до нестями хором
Спалахує червоним співом квіття терен.

Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,
Немов на лезо лезом, піснею за пісню
На поклик відповіла, аж збудився вітер
І вимотався з тиші, де йому затісно.

І ширшає концерт. Шалені перегуки
Здіймає квіття хор у барв грайливій піні,
І ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки,
Музики кип’яток наливши в лійку сині.

Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму
Ядра одного в шум рясний рослинних хорів
Електрика натхнення ллється змінним струмом,
Билини тонів вигинаючи угору.

Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,
Кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно
Окріп мелодії вливається по вінця,
Кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі
Переливається від краю аж до краю.
Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,
Коріння

ста дубів – підземні ліри грають.

Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,
Як вітру стовп, знялась музика звідси,
І змії, мов смички, сичать на струнах зілля,
Їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,
Заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,
Та не дають його шукати в рвійних трелях
Розприслі соловейки – і не видно сліду.

Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,
Солодке і п’янке знесилля морщить жили,
І скручуються звуки в світла смуги,
В птах очі сплющені від розкоші знесили.

Низькі октави – чорність і червоність всуміш
Проходять в синь і зелень – два струнки акорди.
Високе “е” на скрипці з молодого шуму
У сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям
Розкрилась над землею, наче срібний розпач,
Почули дотик майстра й пальці флейту палять,
І флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
В один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,
І лиш музика, мов потоп, усе поглине,
Як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,
Празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.
Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик
І трав, мов струн поземних, супровід зелений.

Для розуму зачинені, невидні двері
Відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні
Речей і дій, музика суті, дно незглибне.

Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже
В мелодію розприслі барви, краплі, шуми?
Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,
Аж лігатурами спливає співу струмінь?

Пейзаж мелодії мальований в атласі,
Музики башта обросла акордів хмелем,
Щаблі драбини гам поламані у басі,
Спалахують щомить короткі ритурнелі.

Нашарування звуків, краєвиди співу,
Тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву,
А те, що звуть мистецтвом,
Творять
Шал і розум.

Не клич, не клич небачно імені натхнення,
Бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба
І втік за межі простору у струм заземний.
На смугах п’яти ліній кільця нот – муз гребінь.

А я вже віддиху зловити більш не можу
І падаю, мов пень, у ями й вири гімнів.
Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
Коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

14 квітня 1936


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Антонич Богдан-Ігор – Концерт