Антонич Богдан-Ігор – Назавжди

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
І тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
Об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
Дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
Прощається з сестрою, що у зореколі їй
Не сяяти
Вже більш.
Так ніч
Блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
Колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
І світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
Круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
Заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
Й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
Що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
Закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
І платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
Колишеться шофер у сонній лімузині.

13 грудня 1935

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Антонич Богдан-Ігор – Назавжди