Антонич Богдан-Ігор – Шевченко

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
Коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить
І не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,
Дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
Все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
Волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
Вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
Де сплять сповиті у китайку дні минулі
І море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
Ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
У куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
Бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
Печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.

“Життя і знання”, ч.3, 1936


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Твір на тему тарас бульба.
Ви зараз читаєте: Антонич Богдан-Ігор – Шевченко