Автобіографія Михайла Грушевського

М. С. Грушевський

АВТОБІОГРАФІЯ, 1926 р.

Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.

Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не принявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку “професором” в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток – в значній части призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу). Мати – Глафіра Опокова (recte* (*Правильно – лат.) Опоцкевич) – походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини. Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем “греко-уніятської” гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом

оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої “вітчини”, і контрастом чужеплеменної й чужомовної “чужини”. Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я з запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії України, і, скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці – прозі і віршах. 1884р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: “Бех-аль-Джугур”, написане на поч. 1885р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в “Ділі”, літом 1885р.) і “Бідна дівчина” – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим. Українознавство являєтся для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Збірники Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія слов’янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp. 1881-5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере гору над славистикою; полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси, полєміка слов’янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з централистами, оборону і заперечування прав української літератури і національного розвитку викликали в мені, гімназисті V – VII класи, велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури, без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного і теоретичного.

Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими “історіями”, довго не годився на се, і дав згоду, тільки зв’язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886-90, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все инше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в “спокійніші” як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики.

Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів потім перероблена): “Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века” – моя перша історична “праця” (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах – вони вказані в покажчику “Наукового Збірника” 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: “История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века”. Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI-520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедру історії у Львові.

Під кінець університетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував в літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В українських кругах Київа, де обертався я, прив’язували тоді велике значіння реформі Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляків українському культурному й освітньому рухові по т. зв. “угоді” українських народовців Галичини з правительством. З початком 1891р. проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував мене. План сей був прийнятий мною з ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді в київських українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему заборони українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і т. д.

Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба було думати про дальші стадії академічного стану, і я ладився до магістерського іспиту (зданого в 1893р.) та працював над магістерською дісертацією. Тема – піддана мені тим же В. Б. Антоновичом – була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національної історії Поділля XIV-XVIII в. в. (Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904), і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т. т. І і II, виданих разом з працею, але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги. Щоправда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, – сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішла марно і віддала свої услуги мені потім.

В маю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a 1/IV того ж року “цісарським рескриптом” була заснована на львівським університеті катедра “Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи” (так змінено первісний план заснування катедри української історії, а тодішній магістр Гауч мотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися конкретною наукою – ruthenische Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедру іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). Докінчуючи видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли літом 1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення курсів викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство галицької України. Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895р., фактичним же – скорше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації – Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючися редакцією їх перших томів.

При тім показалося, що надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібний) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібілотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи иншої української дісціпліни.

Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурного й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, – опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою “угоди” і ціною деяких подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий опозіційний, свободолюбний рух серед “галицьких Русинів”. Скоро прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до “угоди” й “угодовців”, що Поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями, зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку, відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг працювати.

На полі суспільно-політичнім я вкінці різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних, разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі більше радикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899р., і разом з кількома виднішими радикалами я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як містоголова (головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе, переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком, відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав против похибок їх політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівішого напряму, який заступав заснований в 1898р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно поведена в 1904 – 5 р. кампанія против грання деяких людей на національних струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони офіціяльних проводирів народовців. В польських кругах становище моє в університетській справі, близкість до української університетської молодіжи і рішучість, з якою я проводив ідею національної рівноправности українського елементу з польським (і російським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901 – 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.

Одночасно московфільські й слов’янофільські “діячі” київські й львівські мастили мене з свого боку, як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив оконечною цілею національної програми політичну самостійність України, і т. д. На ново підогрів сі напади виданий в 1904р. в Росії “Очерк истории украинского народа”, в якім вороги українства справедливо добачили історичне оправдання національних українських змагань та програми української автономії, і статті, які з початком визвільного руху в Росії я друкував по російських газетах по українському національному питанню. В сих роках приятелі з офіціяльних російських кругів остерегли мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив, аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зістававсь російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно 2 – 3 рази до року для наукових занять і громадських зносин).

В такій трівожній воєвничій атмосфері не легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим часом її не убувало, а прибувало. З початком 1897р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й археологічної комісії та редактором “Записок”, куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської. Окрім викладів і семінарійних занять, на університеті (до семінарійних занять прив’язував я все особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я приватні наукові заняття по-за університетом з студентами – своїми слухачами і сторонніми (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім відчитувано ті реферати, розбірано, а по оправленню друковано котрі ліпші). Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в бібліографічнім відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від дрібних праць в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаід, бо підховані молоді адепти історичної науки мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі, все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а де-які роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в хронологічнім порядку, були то: Омел. Тер-лецький, Д. Коренець, Мир. Кордуба, Стеф. Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целевич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос. Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед. Голійчук, Ів. Джиджора, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич й ин.).

З кінцем 1897р. підніс я справу зреформовання ілюстрованого тижневика “Зоря” на літературно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш., і з 1898р. почав виходити “Літературно-Науковий Вісник”, а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком). Брав у нім дільну участь, особливо в перших роках, коли видавництво ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я містив статті по літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905-6, – коли писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.

При кінці 1898p., з нагоди святкування століття української літератури, я виступив з проєктом заснування осібного видавничого товариства, головно для публікацій белєтристичних і популярно-наукових, що не входили в круг діяльности Наук. Тов. ім. Шевченка. Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки, щоб оперти видання українських книжок не на жертвах і субвенціях, як звичайно видавано їх дотепер, а на доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла 3 тисяч гульденів, завязано весною 1899р. “Українсько-руську видавничу спілку”* (*Українсько-руська видавнича спілка – популяризувала кращі твори світової та української літератури. До 1912р. працівниками й редакторами її були І. Франко та В. Гнатюк. З 1899р. по 1917р. випустила понад 300 видань белетристичної і науково-популярної літератури) – товариство, яке під формою акційної, промислової організації все змагало до просвітних і культурно-національних цілей і згодом стало найбільшою українською видавничою інституцією, перейнявши в 1904р. і “Літературно-Науковий Вісник” (якому фірма Наукового Товариства ім. Шевченка – наукової інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не рідко ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з початку займав місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу раду злучено з дирекцією, – голови дирекції, й брав і досі беру діяльну участь в видавничій і в адміністраційній діяльности.

У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статтей, рецензій, білших або менших матеріялів, міщених головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в Наук. Тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я предложив їй план видань, і з того плану забрався до видання люстрацій і інвентарів королівщин Західньої України XVI в. – незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних і національних відносин того часу. Для сього відбув я в 1895р. нову подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії: “Жерела до історії України-Руси”, що містять люстраціЇ 1564-5 і 1570 p. p. королівщин галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж колекція інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за браком часу: видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках Наук. Тов. ім. Ш. Відірваний иншою роботою – головно коло Історії України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду суспільно-економичного життя України в XV-XVI в. і разом з друком V т. Історії випустив перший випуск тих матеріялів.

Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я сім семестрів з ряду (1894 – 7) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз в р. 1898 – 1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану.

Та національне і спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакцій і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням органу. Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу. Але страйки, маніфест 17 жовтня, чорно-сотенні погроми, вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування українських газет, що закладаються з початком 1906p. по ріжних містах, а брак усякого порядку, урядовий терор і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не дають іще можности ніякої трівкої організації.

Тому з осінню 1905p. вернувся я до роботи коло Історії, докінчив давно розпочату II частину V тому (випущену на початках 1906 року) і прийнявся за том VI вилучивши туди огляд економичного й культурного життя, яке первісне надіявся змістити в томі п’ятім, та спішачися швидше приступити до часів і подій, від яких рахують українську історію в звичайних поглядах на неї. Під початок літнього курсу огляд економичного життя, розпочатий ще в 1904р. і потім залишений, був скінчений. Разом з тим займався я організацією роботи коло спорядження корпусу актів до історії козаччини, неминуче потрібного супроти того, що від кінця 1880-х pp. перервалася всяка систематична робота на сім полі. Проект такий був мною предложений в Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905р. (видрукований в 24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в моїм семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або мало використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова, Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх мали приступити слідом до оброблення й приготовання до друку тих колєкцій.

Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників, що з нагоди десятиліття моєї наукової й громадської праці в Галичині пошанували мене виданням розкішного збірника: задуманий він був в осени 1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в лютім 1906р. і на комерсі в тіснішім кружку учеників і товаришів був мені доручений. Припало се як раз на вихід II частини V тому і першого тому німецького видання Історії.

Львів, 1906, березень

З 1906р. діяльність Грушевського стала все більше переноситься на Велику Україну, до Київа. З трівогою помітивши, що новонароджена тамошня преса не досить використовує зроблене за останню чверть століття на галицькім грунті спільними силами робітників цілої України і замикається в тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до Київа “Літ.-Наук. Вісника” й инших видань, відкриття в Київі відділу львівської книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка, переселення до Київа молодих галицьких публіцистів і дослідників, а також старався і про відновлення і поширення своїх персональних зв’язків з новим політичним рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до Петербургу, де тоді засідала Перша Державна Дума, брав живу участь в життю Укр. Фракції, Укр. Клуба і в редакції заснованого тоді “Украинскаго Вестника”. Статті, друковані в тих роках, 1905-6, він випустив слідом осібною книжкою п. з. “Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос”, і окремими відбитками. З кінцем 1906р. видання “Літ.-Наук. Вісника” було перенесене до Київа, і в нім звичайно щокнижки появлялись статті Гр. на тему українського життя та будили чималий інтерес. Статті з попередніх років (1905-6) на сі теми він видав також під заг. “З біжучої хвилі”. Брав якийсь час близьку участь також в редакції щод. часописи “Рада”. З організацією Українського Наукового Товариства в Київі (весною 1907р.) був вибраний його головою і дбав про можливо тісний контакт обох наукових товариств, львівського і київського, котрих був головою і редактором, або співредактором видань. Тогож (1907) року, на бажання петербурського добродійного товариства написав популярну історію України “Про старі часи на України”, яка з того часу багато разів передруковувалась і перекладалась на инші мови. Захопившися в тих роках українським і світовим мистецтвом, став підготовляти видання ілюстрованої історії України – котре випустив потім, 1911р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлося перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою скількістю ілюстраційного матеріялу. Паралєльно готовив книгу з історії европейської культури, в формі подорожніх заміток (друкувалися в Літ.-Наук. Віснику під заголовком “По світу”), задумуючи так само багато ілюструвати її – але сей план розбила війна. Вернувся також до белєтристичних інтересів своєї молодости, друкуючи в Літ.-Наук. Віснику під ініціялами М. З. короткі начерки й оповідання, котрі пізніш, в 1918р., зібрав у двох серіях “Sub Divo” і “З старих карток”.

Серед сих ріжноридних інтересів і занять і частих переїздів і подорожей головне наукове діло “Історія України-Руси” посувалось в дещо помалішім темпі.

В 1907p. вийшов том шестий – присвячений економичному й культурному життю; 1909p. том семий – з історією козаччини до р. 1625; перша частина VIII тому (pp. 1625 – 1638) – тільки 1913. Сі останні томи вимагали інтензивної архивальної роботи; крім того багато часу було віддано перерібці для нового видання т. IV (1907) і т. І (третє видання 1913р.), а також перекладам. Помічаючи, що його українське видання не поширюється в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої відомості тільки з російських видань, Гр. почав видавати в перекладі поодинокі частини “Історії України”. 1910 випустив п. з. “Кіивская Русь” частину першу І тому, далі, в pp. 1913 – 14 два томи “Исторія Украинскаго Казачества” (переклади з VII і VIII тому, до р. 1623); редакція сих перекладів забирала багато часу. Випустив в сих роках також два перероблені і доповнені видання “Очерка історіи Украинскаго Народа” (1911 і 1913). Далі займався також популяризацією (“Про батька козацького Богдана Хмельницького” в вид. “Лану”, в р. 19), а в pp. 1911 – 12 з гуртком молодших популяризаторів (Ю. Сірий, Г. Терниченко й ин.) видавав тижневик для селян “Село”* (*”Село” – українська щотижнева ілюстрована газета. Видавалася в Києві з вересня 1909р. по лютий 1911р. На базі “Села” з березня почала виходити газета “Засів” (1911 – 1912 рр.)). Свої статті, друковані там 1912р., випустив окремою книжкою п. з. “Про українську мову й укр. школу”, яка була арештована цензурою, але випущена постановою Київ. Судової Палати. Випустив тогож року розкішно видану і багато ілюстровану старим українським графічним матеріялом, популярну перерібку відповідних розділів своєї історії п. з. “Культурно-національний рух на Україні XVI і XVII вв.”, що мав чималий успіх, завдяки також композиціям В. Г. Кричевського, що брав діяльну участь в ілюстрації сих видань.

Одночасно не переставав займатися галицькими справами, різко виступаючи против опортуністичного курсу нац.-демократів. Статті на сю тему випустив весною 1911р. під заголовком “Наша Політика”, яка викликала доволі сильне вражіння, але була прийнята за виразний casus belli* (*привід для війни (лат.)) провідниками нац.-демократів, які всевладно правили львівською укр. громадою. Доходячи в тім часі нової угоди з польськими кругами, вони рішили за всяку ціну зробити Гр-го “нешкідливим” і дали йому битву на грунті “Наук. Тов. ім. Шевченка”. На загальні збори весною 1913р. була випущена анонімна брошюрка, наповнена фантастичними цифрами і вимислами, і зібрано всіх, хто стояв під керуванням тих н.-дем. провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його співробітників з попередніх років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька місяців, щоб докінчити де-які розпочаті видання, і в осени зрікся головства і редакторства, скінчивши на 116 т. “Записок”. З огляду на такі прикрі відносини, постановив зріктися також катедри в університеті, коли скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, се дасть йому право на зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до Київа. В зв’язку з сим запроєктував Київському Науковому Товариству використати юбілейний – 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї наукової організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив свої “Записки” з наук. часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку самих тільки розвідок (скасувавши відділи хроніки і бібліографії), Гр. запроєктував Київському товариству приступити до видання наукового трьох-місячника українознавства п. з. “Україна” і взяв на себе редакцію (відповідальним редактором згодився стати К. П. Михальчук, технічну редакцію взяв Д. І. Дорошенко). Також рішено було приступити до видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок. Семиренко, що рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити на се свою підмогу.

Але тут прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти, не моючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім, в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові – що був тоді в російській окупації. Хоч сі труси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурським знайомим, як іронізувало “Н. Время” в останні хвилі вдалось “вставити букву М”: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Автобіографія Михайла Грушевського