Бандуренко Євген – дітям на гостинець (Збірка)
Вірші для дітей, переважно сатира, шкільні смішинки.
І схвалили всі хлоп’ята
За млином, поблизу гаті,
Де лапаті лопухи,
Грали в піжмурки завзяті,
Метушливі дітлахи.
Раптом Стась гукнув із хащі:
– Киньмо піжмурку нудну
І давайте, хлопці, краще
Будем гратись у війну!
– Я не проти. Нумо гратись! –
Першим вискочив Панас.-
Та агресором назватись
Хто ж погодиться із нас?
Від Андрійка аж до Толі
Перебрали всіх гравців,
Та ніхто в ганебній ролі
Опинитись не схотів.
Нащо Стась уже гарячий
Забіяка з забіяк,
Буть агресором, одначе,
Не погодився ніяк.
– Нам в цю гру не личить грати! –
Мовив твердо Любомир.
І схвалили всі хлоп’ята:
– Геть війну! Хай буде мир!
Про маленького хлопчика й справжнього льотчика
Розпростуючи руки, ніби крила,
Стрибали дітлахи з погрібника,
Удаючи парашутистів смілих,
Що вниз шугають з борту літака.
Та от, спіткнувшися, маленький Коля
Розбив до крові носа, як на зло.
Хотілося заплакати від болю,
Та, мабуть, друзів соромно було.
Розгублений, так і стояв той хлопчик,
Ніс витирав повільно об рукав.
Проходив
– Що трапилось? – ласкаво запитав
Погладив по голівці він малого:
– Кріпися, юний льотчику, кріпись!
А що розбив ти носа – то нічого,
Я й сам із цього починав колись…
Про те, як батько й мати вкладали Гриця спати
Завечорілося – й батьки
Уклали Гриця спати,
Самі ж пішли читать книжки
До другої кімнати.
Лежить у ліжку Гриць сумний
І спать ніяк не хоче,
Бо й він “Барвінок” би новий
Теж почитав охоче.
Стоїть у хаті тишина,
І чують батько й мати,
Як Гриць вертітись почина
І жалібно зітхати.
– Чи ти, синок, заснеш коли?
А Гриць зітхає знову,
Й, переморгнувшись, завели
Батьки таку розмову:
– Сходи-но, батьку, й принеси
Холодної водиці.
– Он Гриць не спить, то й попроси
Хай збіга до криниці.
Не встигли після слів отих
Вони й очима стріться,
Як донеслося враз до них
Гучне хропіння Гриця.
Невдалі лови
Всі діти слухають урок,
Понаставляли вуха,
І тільки Петрик при вікні
Учителя не слуха.
Бо поглядає у вікно,
Бо лине він думками
На берег Бугу, де сидять
Рибалки із вудками.
Вже й сам він вудку закида
Із берега крутого,
Та раптом вчитель підійшов
І запитав у нього:
– Ану-бо, мрійнику, скажи,
Про що ішла тут мова? –
І Петрик – пик, і Петрик – мик,
Не вимовить ні слова.
Збиравсь піймати карася
А чи бодай плотицю,
А упіймав він замість них
В щоденник одиницю…
Чому козел сердитий
Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий,
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.
Ой чому ж це він сердитий?
Що збирається робити?
Хоче дать рогам він волю,
Щоб провчить Климка і Колю
Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий,
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.
Ой чому ж це він сердитий?
Чом він хоче їх провчити?
Бо траву всю столочили,
А йому не залишили!
Дуже хочуть тишини
Прісі, Павлики, Парасі…
Сорок душ сидить у класі.
Сорок душ – і всі вони
Дуже хочуть тишини.
І тому весь час звучить:
“Тихо!”, “Тихше!”, “Замовчіть!”
– Тихо! Тихше! Ну тихіш! –
Гриць горлає і Тиміш.
Репетують на весь клас
І Парася, і Панас,
Зоя Олю оклика,
Оля – Прісю і Панька…
Ну й повір, що всі вони
Справді хочуть тишини!
Михайлова поправка
Михайлик з вулиці прибіг,-
Не упізнать хлопчини:
В багнюці з голови до ніг,
В подертій сорочині.
Розбитий ніс увесь набряк,
Щока розпухла ліва,
Під оком вискочив синяк,
Немов доспіла слива.
Матуся в крик:
– Ой синку мій! Що сталося з тобою?
-Та це Микола і Корній,-
Махнув хлопчак рукою.
– Та що ж ти думаєш собі?
Чого до них попхався?
Хіба ж не казано тобі,
Щоб з ними ти не грався?
Але хлопчина й тут не здавсь,
Повів очима злими:
– Та де ж я, мамо, з ними гравсь
Коли я бився з ними?!
Ігнатик-математик
Виганяла Леся сірих
Каченяток до води.
– Три, та три, та ще чотири –
Ну ж, Ігнатику, склади!
Прихилившись до тополі,-
“Раз і два, й чотири, й п’ять!” –
Пальці на руках поволі
Став Ігнатик загинадь.
І давай тоді стидити
Леся братика: – Ех ти!
Не умієш полічити
В голові й до десяти!
Та Ігнатик мовив Лесі:
– Ну яка ж бо ти чудна!
В мене пальчиків аж десять,
Голова ж лише одна!
Тільки сині
– А покажи-но Чорне море,-
Звернувсь учитель до Юрка.
Юрко підвівсь і пильним зором
По карті з краю в край блука.
Блукав, блукав, а по хвилині
Невинно очі підніма:
-А тут моря все тільки сині,
А чорних – жодного нема…
Чому не говорять рибки!
У ставок Маринка
Сипле хлібні дрібки.
– А чому це, Грицю,
Не говорять рибки?
– Як же їм балакать,-
Гриць на те сестриці,-
Коли завжди мають
Повен рот водиці!
Не дивуйтесь
Фотоплівку ввечері татусь
Проявляв і скарживсь на невдачу:
– Що за чудасія! Знов чомусь
Жодного зображення не бачу.
– Не дивуйтесь, тату,- відказав
Гриць малий, що грався біля нього,
Я ще вдень цю плівку розглядав
І не бачив теж на ній нічого.
– Я плавець! – хвалився Влас,
Ідучи купатись.-
І зі мною серед вас
Нікому змагатись.
Клим сопів, зітхав Івась,
І мовчала Алла,
Тільки, смілива й метка,
Галя відказала:
– Що там з тебе за плавець,
Ми побачим швидко,
А що добрий хвастунець –
Це вже й зараз видко!
Про малого Вовку та його обновку
Радий був сьогодні Вовка,
Як ніхто з хлоп’ят,
Бо йому гуцулку мати
Справила до свят.
Вже не в мріях розцвітають
Квіти чарівні,
Розцвітають на шовковім
Білім полотні.
Тільки з хати на подвір’я
Вибіг напоказ,
Як йому біжить назустріч
Друг його Тарас.
Ввесь від радощів сіяє
І в обновці теж:
У матроському костюмі –
З подиву замреш!
Сніжно-біла безкозирка,
Чорний обідець,
Ще й дві стрічки за плечима
Розвіва вітрець.
Вовка в сльози – і до мами
Виливати сум:
– Не гуцулку, а матроський
Хочу я костюм!..
Плаче Вовка і не знає,
Що в цей самий час:
“Ой, купіть гуцулку!” – просить
Татуся Тарас…
Чобітки
Батько справив Петрусеві
Чобітки,
Що вдягнув і танцюрист би
Залюбки.
Лиш суконкою злегенька
Проведи,
Як засяють і халяви,
Й переди.
А які у них підбори,
А ранти!
Тільки жаль, не вмів Петрусь їх
Берегти.
Йде зі школи він додому
Й не мина
Ні калюжі, ні баюри,
Ні багна.
Кожну банку з-під консервів
Приміча
І ганяє, і футболить,
Як м’яча.
Дома теж не доглядав їх
Аніяк.
Не помиє, не просушить,
Кине так.
Пролетіло, промайнуло
Тижнів з п’ять –
І новеньких чоботяток
Не впізнать.
Поруділи, зашкарубли
Від води
І халяви, й закаблуки,
Й переди.
От уже і дратва лізе,
І гвіздки,
От і геть пороззявлялись
Чобітки.
Ніби кажуть Петрусеві:
“Ай-я-яй!
Не хотів нас шанувати –
От і знай!”
Два осли
(За мотивами киргизької народної казки)
Жили собі, були собі
На світі два осли,
Жили і службу нехотя
В господаря несли.
Бувало, не захочеться
Тягти на гору віз,
Ну й заревуть, неначебто
Ведуть їх на заріз.
Той “йа-а-а!”, той “йо-о-о!” витягує,
Що аж іде луна.
Так “йа” і “йо” й приклеїлись
До них, як імена.
Так сам господар кликав їх,
Так звало все село,
Хоча від цього розуму
В ослів не прибуло.
Могли від них усякої
Чекати дивини,
І от якось відзначились
Іще й не так вони
Одного разу трапилось:
Притомлені осли
У спеку з поля дальнього
Гарбу снопів везли.
Нестерпно сонце жарило,
Кусалися дроки,
І, як ніколи, рвалися
Додому віслюки.
Обидва тільки й мріяли,
Щоб в затінку хлівця
Скоріш води напитися,
Наїстися сінця.
І врешті-решт бажання їх
Збуватись почало:
Ще трохи – й показалося
У вибалку село.
От перші хати, вулиця,
Шовковиці старі
Нові ворота – й ось вони
У рідному дворі.
Не встиг погонич випрягти
І взять за поводи,
Як кинулись у хлів вони
До сіна і води.
І тут така пожадливість
Напала на ослів,
Що Йа всю воду вижлуктив,
А Йо все сіно з’їв.
Не був, одначе, жоден з них
Щасливим і на мить,
Бо їсти Йа хотілося,
А Йо хотілось пить.
Обидва ревом жалібним
Повітря потрясли,
Нічого й не збагнувши так,
Ну, сказано, осли!
Наїстися, напитися
Завжди з них кожен рад,
А з другом поділитися,
Так де там – невдогад!
Піп і наймит
(За мотивами японської народної казки)
У скупощах кохаючись,
На світі попик жив,
А наймитом у попика
Юнак-жартун служив.
Драбину позичать до них
Якось прийшов бідняк.
– Беріть,- всміхнувсь юнак йому,
Сусіди ж як-не-як!
Ще за сусідом стихнути
Не встигнув хвіртки скрип,
Як, мов гроза, накинувся
На хлопця гнівний піп:
– Цього сусіда знаю я –
Гультяй із гультяїв!
Драбину позичать йому
Без мене ти не смів.
Збрехав би, що розсохлася
Улітку на току І без щаблів валяється
Тепер у курнику…
А через кілька днів до них
Приходить паламар:
– Чи не дали б коня мені
Поїхать на базар?
І жалісливим голосом
Батрак відповіла:
– І не просіть, бо трапилась
З конем у нас біда.
Розсохся бідний коник наш
Улітку на току
І от тепер валяється
Без ребер в курнику.
Прохач, перехрестившися
(“За що ж так бог кара?”),
Скоріш тікати кинувся
З попового двора.
І знову піп розлючено
На батрака сичить:
– Ніяк тебе я розуму
Не можу научить!
Рівнять коня з драбиною!
Ну й вигадав! Ех ти!
Сказав би, що сказився він,
Об’ївшись блекоти.
Сказав би, що брикався він,
Аж поки геть знеміг,
І що тепер у стайні він
Лежить – не чує ніг.
А через день до батюшки
Громада шле послів
З проханням, щоб молебень він
У полі відслужив.
А наймит їм у відповідь:
– Знайшли коли прийти!
Два дні, як піп сказився вже,
Об’ївшись блекоти.
Два дні хвицавсь, брикався він,
Аж поки геть знеміг,
І от тепер у стайні він
Лежить – не чує ніг…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Характеристика головного героя твору intermezzo.