Безглузда сила фанатизму в новелі М. Хвильового “Я (Романтика)” (2 варіант)

Роки життя і становлення як особистості письменника М. Хвильового припадають на бурхливий, перенасичений подіями початок двадцятого століття. Він брав діяльну участь у суспільному, громадському й культурному житті молодої радянської держави. В окопах Першої світової війни усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. Він воював у повстанському загоні, брав участь у анти-гетьманському повстанні, у боях із денікінцями. Отже,

М. Хвильовий був сином своєї доби, який мав як багато високих поривань, так і прикрих ілюзій.

Звісно, що будь-які революційні події у своєму зародку сприймаються цілком позитивно. Революція – це зміна, це свіже повітря, це нове життя. Особливо революційні заклики захоплюють молодь, адже юність – час бунтування, заперечення всього традиційного, возвеличення і ствердження нових ідеалів. Молодій недосвідченій людині важко передбачити наслідки своїх дій. Навіть найогидніша, найзлочинніша ідея може бути прикрашена таким чином, що її суть залишиться непомітною під зовнішнім маскарадом гламурних барв.

Молода людина не завжди спроможна стримати свою буремну природу, пристрасть, незалежно від того, на який предмет вона спрямована. Це поняття має назву – фанатизм. Мабуть, сучасним хлопцям і дівчатам, які є фанатами популярної музики, смішно дізнаватися про те, що їхні однолітки ще на початку двадцятого століття ставали фанатами. Хоча поняття “фанатизм” можна використовувати на позначення багатьох явищ, що виходять за межі загальновизнаної людської моралі. Це щось “надмірне” – надмірне захоплення і слідування привабливим ідеям, надмірне захоплення незвичною особистістю.

Фанатизм – це хвороба, вилікувати яку можна лише за допомогою здорового глузду і людяності. Ця хвороба може зненацька захопити в свій полон не тільки окрему особистість, але й усе суспільство, усю націю в цілому, а в такому випадку процес лікування може затягтися на багато десятиліть.

Одною з найголовніших проблем для М. Хвильового була проблема розбіжності мрії та дійсності. А звідси й поява, зокрема у новелі “Я (Романтика)”, двох часових планів: непривабливого сьогодення і протиставленого йому омріяного майбутнього. Усе високе, романтичне співвіднесене з майбутнім, лише там автор і його герой вбачають ідеал.

Романтичний герой-чекіст живе поза часом (мається на увазі теперішній час), у мріях про ідеальне майбутнє, “загірну комуну”. Він захищає завоювання революції, не шкодуючи свого життя. Проте існування людини поза теперішнім часом неможливе: завтра ніколи не настане, навіть якщо спиратися на логіку. Завтра настає, але при цьому воно перетворюється на теперішнє. Ми не можемо жити майбутнім. Ми можемо жити зараз і тут, або тішитися тим, що відбулося колись, або страждати від того, що накоїли у минулому. Хоча й цей момент позбавлений сенсу – своє минуле можна надійно приховати від зацікавлених очей. Тільки людина, що живе за нормами християнської моралі, вірить у те, що всевидюще око (власне, Бог) активно контролює всі її вчинки.

Герой новели атеїст. Отже, минулого для нього не існує. Але, з іншого боку, він дурень, бо вірить у те, що існує завтра. Більше того, вірить у те, що це ідеальне завтра, це ідеальне майбутнє можна побудувати сьогодні руйнівними та злочинними діями і намірами. Ця його віра глибоко фанатична, а тому потребує лікування. Уявімо, що селянин сіяв жито, а восени збирав би врожай кукурудзи. Добро породжує добро, зло породжує зло.

Запорукою ідеального майбутнього є ідеальне теперішнє. Чому тоді головний герой новели “Я (Романтика)” викликає співчуття в читача? Саме в цьому полягає майстерність і геніальність Хвильового, письменника і психолога. Він знає, що жива людина не є статичною схемою позитив-негатив. Людина не може бути тільки поганою або тільки доброю. Вона і погана і добра водночас. Добро і зло яшвуть у людині нарівні.

Саме тому герой новели знаходиться в екстремальній ситуації неминучого вибору. Отже, роздвоєність героя відображає одвічну боротьбу зла і добра: “Я – чекіст, але я і людина”. Це закладено вже у назві твору – “Я (Романтика)”. Я – це “его”, егоїзм, але егоїзм позитивний. Це природжене почуття добра і справедливості. Герой був народжений у звичайній селянській родині, із молоком матері сприйняв чітке уявлення про гріх і гріховність, добро і доброту, людяність. Я – це рештки сумління, яке постійно намагається пробити оболонку злочинних думок. Натомість весь “духовний організм” героя уражений “метастазами” романтики у крайньому її вияві – фанатизмі. Романтика в даному контексті дорівнює поняттю “Зло”.

Герой прагне вилікуватись, це відбувається підсвідомо. Слово “розстріляти” викликає в його уяві образ матері. Він жадає почути хоч від когось думку про абсурдність ситуації, ні, навіть не думку, а реальну дію, протидію: “… Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять… ” Це відбувається лише мить, поки в розмову не втручається доктор Тагабат. Цей доктор “мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт”. Що ж, наш герой поки що не спроможний вилікуватись: він займає споглядальну позицію, сподівається на чиюсь волю і силу, у якому б напрямку вони не були спрямовані. Він мовчки погоджується, мовчки підписує документи – ці рухи стають одноманітними, буденними. Раптом сумління повертається: “шість на моїй совісті”. –

Добро в образі матері перемагає. Але Зло стоїть на сторожі, воно перетворює дійсність на марення, воно вказує, що біле – це чорне, і навпаки: “Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю”. Бачимо, що це “я” в уяві героя перекручується на злочинне: “Я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі”. Отже, герой сприймає дійсність як дзеркальне відображення. Він уважає, що вселюдське добро – це зло, а вселюдське зло – це добро. Він хворий, безперечно.

Чи не тому так приголомшує героя прохання Андрія поїхати на фронт: “І в мені раптом спалахнула злість. – Він хоче на фронт? Він хоче податися від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає “своє право” купатися в калюжах крові? “

Звернімо увагу ще на один образ. Це образ дегенерата, який зовсім невипадково з’являється у творі. Ставлення героя-оповідача до дегенерата знову ж таки унаочнює ту внутрішню боротьбу, яка відбувається в його душі.

Героя, з одного боку, дратує зовнішність дегенерата, яка викликає асоціації з каторжником – “низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс”. З іншого боку, він стримано захоплюється відважністю дегенерата, який “завжди був солдатом революції” і йшов із поля тільки тоді, коли вже закопували розстріляних.

Яким чином можна пояснити таке ставлення? Дуже просто: герой постійно задушує в собі людяність і добро, які не полишають його. Отже, зовнішність дегенерата дратує, бо є віддзеркаленням його фізичної і психічної неповноцінності. Як могло статися, що справжнім героєм революції стала людина-дегенерат, людина неповноцінна? Сталося так тому, що дегенерат не усвідомлює всієї абсурдності, антигуманності реального життя.

Людина-дегенерат – це слухняне знаряддя в руках злочинної влади. Така людина здатна виконувати всі накази керівництва, особливо не замислюючись над їхнім змістом. Підсвідомо герой зробив вже такий висновок, підсвідомо провів паралель між собою і дегенератом.

Ні, герой ніколи не вилікується сам. Він звик до розумової діяльності, але ця діяльність позбавлена активного начала. Це безплідна діяльність заради порожньої ідеї. Ідея перемогла розум, перемогла почуття, перемогла здоровий глузд.

Герой здатен лише споглядати, засуджувати інших або підписувати смертельні вироки. Вбивство матері – це межа, перейшовши яку, неможливо повернутися.

Герой хотів бути таким, як усі. Він хотів перетворити цей світ, але чужими руками. Мати як уособлення добра, сумління, людяності заважала йому.

Результат – убивство, вбивство власної матері, власного добра, власного сумління, власної людяності. Він став слухняним виконавцем злочинної волі, іншими словами – дегенератом. Фальшива романтика заступила традиційні моральні цінності.

Ви зараз читаєте: Безглузда сила фанатизму в новелі М. Хвильового “Я (Романтика)” (2 варіант)