Бичко Валентин – дід, баба і онуки (Збірка)

1967 рік, видавництво “Веселка”

ПРИЇХАЛИ
Приїхали онуки
До діда і до баби
З Москви, з Великих Луків,
З Одеси і з Любави,
З Калініна й Луганська,
З Чернігова й донської,
З далекого Бердянська,
З Мар’янівки близької…

Приїхали на літо,
Що сонечком налито,
На річку, в теплі хвилі,
І на ромашки білі.
На житній хліб із жару,
На молоко ласкаве,
Що пару, наче хмару,
Із глечика пускає.
На дідові помовки,
Такі смішні і ловкі,
А то, бува, й на казку,
Що слухай лиш, будь ласка!
З’явилися

на очі
Бабусині блискучі,
До посміху охочі,
І добрі, і плакучі.

Приїхали онуки
До баби й діда в гості.
Про це гукають круки
У синій високості.
Про це десна лепече
У лозняковій тиші,
І навіть дим із печі
У небі букви пише:
– Приїхали онуки! –
Лунають перегуки:
– В ріці ховайтесь, щуки!
Приїхали онуки!

ВЕСЕЛІ ВОГНІ
Лагідний човен, веселе весло…
Сіли ми в човника – і понесло
Вниз мимо берега, мимо кущів,
Мимо рибалок, що ловлять лящів
(Ловлять лящів, а ідуть на гачки
Йоржики тільки – самі колючки… ),
Мимо лози, що у воду звиса,

/> Мимо зорі золотої – краса!

Та не лякайтеся – ми не самі,
З дідом, що зручно сидить на кормі.
Вліво весельце занурить дідусь –
Човник управо уже повернувсь.
Вправо весельце, а човник, гляди –
Вліво, до тихої ближче води…

Дід у нас – бакенщик, тут на десні
Бакени світить – веселі вогні,
Мов світлячки – золоті пломінці,
Путь кораблям уночі по ріці.
Бакен червоний – ліворуч минай,
Тут глибини повноводої край.
Бакен зелений – скеровуй правіш,
Бо іще на мілину налетиш.

Світить дідусь світлячки-ліхтарі
Саме тепер, на вечірній зорі.
Треба упоратись до темноти –
Ми з ним пливем, щоб йому помогти.
Світить ліхтар він – ми держим весло.
Щоб дідусеві не сумно було –
Пісню співаєм дзвінку, голосну,
Будим від сну вечорову десну,
Аж озиваються з трав деркачі.
Плесо блакитне хвостами б’ючи,

Грають язі, наш вітаючи спів.
Місяць за обрієм теж захотів
Пісню послухати, виткнув ріжок
І освітив, звеселив бережок,
Стежку по хвилях нам стеле ясну…
Нумо на весла – бо клонить до сну.

МОЛОдЦІ
От онуки, Так онуки!
Завдали бабусі
Муки.
Позбиралися
На руки:
– Ой, чук-чуки, бабцю,
Чуки!

Той цілує
Її в щоку,
Той – в родимочку,
Нівроку.
В носа –
Третьому вдалося.
Розкуйовдили
Волосся.

– Це мені
Не до лиця!
Нум несіте
Гребінця!..

Тягнуть внуки
Гребінець,
Кожен держить
За зубець.

Баба
Кожному онуку
Каже:
– добре, молодець!
Стільки в баби
Молодців –
Скільки в гребені
Зубців.

ЩОБ СМІЯЛИСЯ ОНУКИ
Ну й кумедний
Дід Василь,
У кисіль
Він сипле сіль,
Ну а цукор –
В холодець,
В чай кладе
Жовтки з яєць.

Та дідусь наш
Не дивак,
Тільки робить
Все це так.
Тільки робить це
Для штуки,-
Щоб сміялися
Онуки!

ГЛЕЧИК
Сьогодні онуки
Побігли на луки,
Зробили-напнули
З лози собі луки,

Стріляли-вціляли
В піщаного дота,
А стріли летіли
То в тин, то в ворота.

Стріляли у стінку,
Вціляли у бочку,
Аж поки розгепали
Глек на кілочку.

Взяли черепки
В кропиву повкидали.
І йдуть, мов нічого
Не чули й не знали.

Виходить бабуся
У хустці на плечах:
– Ой боже ж мій, боже!
Та де ж це мій глечик?

Гриць каже: – А може,
Розбивсь на невдачу?
– То де ж черепки?
Щось ніде їх не бачу…

Озвався тут Петрик:
– Якби ж пошукали…
А може, вони
В кропиву поскакали!

Сміється бабуся
І сердиться зразу:
– Такого ніде я
Не чула ні разу!

Та чула – бувають
На світі онуки,
Що бабу обдурюють,
Башибузуки!

Хай скажуть спасибі,
Що саме – край літа
І та кропива
Вже не дуже сердита.

Хто любить неправду,-
Скажу я з докором,-
Жаркіш кропиви ще
Хай палить їх сором!

ОНУКІВСЬКА БРИГАдА
Роса сріблиться. Ще не жарко.
Стрекочуть коники-скачки…
Та от з’явилась сіножатка –
І трави падають гнучкі.

На сіножатці в білій блузі
Сидить усміхнений юнак.
Так стало весело у лузі,
Так гомінливо, дзвінко так.

І наш дідусь бреде у росу
В руках з косою і собі
Стинає травку низькорослу
Поміж кущами, при вербі.

А вже у полудень дівчата
Прийшли з граблями із села,
І голосиста та крилата
Над лугом пісня попливла.

Прив’ялі трави розтрусили,
Щоб був міцніший аромат.
Бабусю нашу й не просили –
Вона уже біля дівчат.

Ми також маємо охоту
До праці у гарячий час.
– Гей, люди, дайте нам роботу!
А всі сміються тільки з нас…

– Малі, малі… Ще підростіте!
– Щоб стали вищі від трави!
– Гуляйте, бавтесь, поки діти!
– Які бідові! Ти диви!
.
..Минули дні. Підсохло сіно.
Знов стало людно навкруги,
Знов стало весело і співно,
І почали рости стоги.

А на стогах вже сторожами
Скрізь поставали бусоли…
Та раптом верби задрижали
І дальні далі загули.

Така найшла на луг потьмара,
Все стало сірим і сумним.
То обступила небо хмара,
А з неї – блискавка і грім.

Заметушились люди в лузі:
– Намокне сіно! Поросте! –
Хтось крикнув: – Гей ви, карапузи,
Чого без діла стоїте?

І ми граблі хапаєм в руки,
Гребем разом із усіма…
І тільки чуєм: – От онуки!
Таких на світі більш нема!

А баба й дід від того раді,
Сміються, особливо дід:
– В моїй онуківській бригаді
Діла весь час ідуть як слід!

Всі хвалять нас, у кожнім зорі
Усмішка тепла і ясна.
– Хай голова в своїй коморі
Якусь їм премію шука!

І руки ще не поболіли,
А все вже сіно у стогах.
І на найвищому – щосили
Залопотів червоний стяг.

А небо дужче й дужче хмарить,
І враз – такий тобі розлад! –
Як хлине дощ, як грім ударить,
Як сипоне колючий град!

Усі онуківській бригаді
Мерщій несуть свої плащі.
А ми такій нагоді раді –
Оце б побігать на дощі!

Та баба тільки позирнула,
І ми ховаємось під стіг.
Але гроза уже минула,
І дощ посіявся, і стих…

НЕ ПРОСПИ СВІТАНКУ НА дЕСНІ
Ми спимо на сіні
У стогу,
Тільки полягали –
Ні гу-гу!
Бо дідусь говорить,
Що вночі
Гомонять лиш сови
Та сичі.
А коли ти скажеш
Слово теж,-
Неодмінно зірку
Проковтнеш.
Треба спати, спати,
Треба спать…
Буркунами пахне
Сіножать.
Пахне м’ята, рута
І чебрець.
Хто засне найперший –
Молодець!
Хай би що приснилось
Уві сні,-
Не проспи світанку
На десні,
Коли ніч пірнає
У ріку,
Залишивши тіні
На горбку.
Не проспи таємної
Пори,
Коли бродять лугом
Сокори
І збирають крапельки
Роси –
Самоцвіти щирої
Краси.
Свої очі сонцем
Звесели –
Глянь, як воду палять
Бусоли,
І вона тече
На бистрині,
Вся у малиновому
Огні.
Не проспи тієї миті
Ти,
Коли ставить райдуга
Мости,
І по них у небо
Можна йти
Аж до голубої
Висоти!
– Не проспіть!.. – нам говорив
Дідусь.
– Щоб устали, коли я
Вернусь!..-
Вранці чуєм: – Ледарі,
Спите?
От морока! Все уже
Не те
І земля, і небо,
І вода…
Вже і сонце, бачте,
Вигляда!
І ріка погасла,
Й сокори
Знов стоять, як денної
Пори… –
Ми схопились. Ну, проспали
Все…
Що робити? Просто
Не везе.
А тим часом бачимо –
Зоря
Низько-низько в річку
Зазира,
Умиває личенько
Своє,
Вся рожева, тихо воду
П’є,
Одяга сорочку
Проти дня
Із туману, доброго
Ткання.
А тим часом вискочив
Вітрець,-
І пішли ромашки
У танець.
Понад берегами
Вздовж ріки
Замелькали їхні
Голівки.
А тим часом чуємо
Ходу –
Та це ж ранок бродить
У меду,
В травах, квітах, білому
Піску,
Сам у золотому
Пояску!
Що ж, дідусю, ми проспали,
Так,
Вашу казку вранішню,-
Однак
Ми свою уздріли
На десні,
Що ніколи й не присниться
В сні.
А тепер додаймо-но
Ходи –
В хвилі, в бризки,
В райдугу води

ДЗЕРКАЛО
Метушня у хаті нині –
Спорожніло все відерко.
Дід шукає щось у скрині,
Баба хукає в люстерко.

Лесь кричить: – Чекати доки?
Ну, ставайте біля хати!
Посміхайтесь на всі щоки!
Буду фотографувати!..

Швидко-швидко дні минали.
Лиш фотографа уздрівши,
Всі ходили та питали:
Ой, коли вже? Ну, коли вже?

Та вже карточка готова.
Ой же й гарна! Ну й чудова!
Видно все там: кожну зморшку,
Навіть стрічку, навіть брошку!

Посередині бабуся
В лиштвах давнього узору.
Поруч дід, мов сич, надувся,
Вус – униз, а другий – вгору.

А навкруг, неначе зорі –
Блискотливі оченята,-
Білочубі, світлозорі,
Загорілі онучата.

Хвалять Леся недаремне.
Схожі всі, усі красиві!
Ну, а дід: – В житті у мене
Не такі вже й вуса сиві!

До очей піднісши ближче,
Подивилась баба скоса
На ту картку: – А навіщо
Приточив мені ти носа?

А Тетянка: – Ой, бабусю,
Ви ж такі, як на картині…
Чом лиш в мене, я дивлюся
Все обличчя в ластовинні?

Почали усі шукати,
Що у кого вийшло криво.
Лесь тим часом із кімнати
Тягне дзеркало на диво.

Як поглянули у нього –
Так ураз поодвертались.
Тільки довго після того
Ой сміялись! Ну й сміялись!

ЮШКА З РОСОЮ
Вже вечір із повної жмені
Зірки розсипає зелені.

Не хочеться йти нам до хати –
Ой, як же не хочеться спати!

Враз чуєм крізь шибочку сизу:
– Агов, назбирайте~но хмизу!

Вогонь розкладем над косою
Та зваримо юшку з росою! –

Гукає бабуся з комори…
– Що? Хмизу? Наносимо гори!

Притягнемо пень і колоду…
З росою? Не їли ми зроду.

От вогнище в небо іскриться…
Уже закипає водиця.

Цибуля у бульбашках плава
Та інша усяка приправа.

– А зараз, онуки, дивіться! –
Всі стали серйозними лиця.

Бабуся зриває в городі
Дві гілочки кропу – і годі.

З них виснуть рясні, срібно-сиві
Росинки важучі, як сливи.

Ояк вони красно заграли
Від полум’я – справжні корали!

Аж юшка притихла кипіти,
Як бризнули в неї стоцвіти,

Аж кола пішли золотисті…
– давайте-но юшечку їсти! –

Сказала бабуся. Ми сіли
І їли все, їли та їли…

І пахло нам небо у юшці,
Ми зорі ловили у гущі,

! сонце язик лоскотало…
І юшки було нам – ой мало!

ДІдУСЬ-ПАРУС
З човна рибу ми ловили
На десні.
Ох і гарні ж у нас вудки –
Нахлисні.
Точно лиш закинь
На течію,
То й потягнеш – ну, не сома –
Уклею.
А дідусь грузки поставив
На ляща…
Прив’язали ми свій човен
До куща.
Сидимо собі тихенько,
Раптом – хлись,
А рибина й учепилася,
Дивись!
Так у мене, так у Колі,
В Івася…
Лиш нічого – ні рибини
В дідуся.
Довго-довго ми сиділи
На ріці,
Аж заснули дідусеві
Поплавці.
Коли глянемо – і сам дідусь
Заснув…
А тут вітер як піднявся,
Як загув!
Одірвався зразу човен –
Понесло…
Ой ти лихо! Загубилося
Весло.
Що робити? Човен крутить
З краю в край.
Коля крикнув: – Нум на дно усі
Лягай!-
Тут дідусь прокинувся:
– Що? Га?
Лящ клює? Ого, яка
Вага!
Тягне човна! – Ой, дідусю,
Ураган!
– Ураган? Його ми зразу
На кукан!-
Підійнявсь дідусь і глянув
З-попід брів,
Швидко висмикнув сорочку
Із штанів.
А вона мов налилася
Вітром вся,-
І став парус бистролітний
З дідуся!
Як дідусь повернеться
Убік –
Лине човен через буряний
Потік,
А пригнеться – стишує
Свій біг…
– Ну, рибалки, курс на берег
Ліг! –
Справді, вітер точно нас
Прибив
До причалу, до рибалчиних
Дубів,
Просто в лози, прямо
До пенька,
Де дідусь свій човен завжди
Примика…
– Це лящі щасливі,-
Каже дід,-
Шкода, вітер,- був би з них
Обід!

СВАРКА
Посварились баба й дід –
Чи пора зривати глід?
Баба каже:
– Ще не слід! –
Дід перечить:
– Зрілий плід!

Сперечались день і два,
Заболіла голова
І у баби, і у діда.
То їх в жар,
То в холод кида.
Баба каже,
Дід говорить,
А ніхто не переспорить…

От тоді й придумав дід:
– Запитать онуків слід!
Що нам, бабо, скажуть діти,
Те і будемо робити!
І питає першим дід:
– Онучата, ви мій рід,
Ну скажіть, скажіть, рідненькі,
Чи пора зривати глід?
Адже любите ви зроду,
Як той мед, варення з глоду!
– Так, пора, пора, пора! –
Закричала дітвора.

– Чуєш, бабо? Ну, то як?
Діти кажуть – вірний знак!

Баба кличе всіх до себе:
– Глід зривати ще не треба!
Іще слід йому поспіти!
Правда ж, милі мої діти?
Адже любите ви зроду,
Як той мед, варення з глоду!

– Так, бабусю! Правда! Так!
– Чуєш, діду? Вірний знак!

Дід кричить на онучат:
– Що ж це ви -
Туди й назад?
”
Правда – баба”,
”
Правда – дід”,-
Наче хвостиком
Той кіт!

Каже старшенький Тарас:
– Ви однакові для нас!
Ми обох вас любим дуже,
А варення нам байдуже! –

А маленьке онуча –
Галя,- бистреньке дівча,
Каже:
– Краще глід розгледіть
У саду біля куща!
Тут сходити недалечко.
І навіщо суперечка?

Стали наші баба й дід
Враз червоні, наче глід.
– Що ж, онуки в нас розумні.
Зразу видно дідів рід!

Дід сказав це, посміхнувся,
Бачить – хмуриться бабуся.
Щоб розвіять її сум,
Каже:
– Видно й бабин ум! –
Помирились баба й дід.
У саду осипавсь глід,..

ДОдОМУ
Радіо заграло:
“Гей ти, доріженько!..”
Сонце піднялося,
Туман розтав.
Білий-білий-білий
Пароплав “довженко”,
Як весняний бусол,
Коло кручі став.

“Гей ти, доріженько!” –
Линуть пісні звуки.
Баба нишком плаче,
Похмурнішав дід.
Літо закінчилось.
Нум додому, внуки!
Чаплі з верболозів
Кланяються вслід.

– Та обачні ж будьте!
– Та дивіться ж тільки!
Вже й не чуть нічого –
Пароплав загув.

Верховодки срібні
Виринули з хвильки,
Дуб росинку з листя
Гілкою змахнув.
– Приїзди, Тетянко!
Петрику!
– Приїду… –
Шум машини глушить
Крики голосні.
– Прощавайте, бабо!
– Прощавайте, діду!
Зроду не забудем
Літа на десні.

Знов гудок (це третій)
Витинає лунко,
Капітан високий
Сходить на місток.
Тут як крикне баба:
– Боже! Подарунки
Ви ж узять забули!
Ось же він, мішок!

– Трап спустить! – команда.
Капітан всміхнувся:
– Єсть мішок узяти!
А тепер – пора… –
Берег одпливає.
Дід кусає вуса,
На принишклу бабу
Скоса позира.

Знову лине пісня:
“Гей ти, доріженько… “
Хвиля напливає –
Бризки б’ють рясні.
Білий-білий-білий
Пароплав “довженко”,
Як весняний бусол,
Рушив по десні…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Моя кімната опис приміщення.
Ви зараз читаєте: Бичко Валентин – дід, баба і онуки (Збірка)
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.