Чекаю дня, коли собі скажу… – Костенко Ліна

Чекаю дня, коли собі скажу:
Оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
… Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
Тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях –
Усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
Бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
Його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
І умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
І жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати… “
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік –
Лише

ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
Тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –
Усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
Кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
Був Мікеланджело Буонарроті.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Есее на тему роль митця у суспільстві.
Ви зараз читаєте: Чекаю дня, коли собі скажу… – Костенко Ліна