Чому Яків залишив свою скрипку саме Ротшильдові? (за оповіданням А. Чехова “Скрипка Ротшильда”)
Якби спитати, про що саме оповідання А. Чехова “Скрипка Ротшильда”, відповісти було б нелегко. Тут і жаль за прожитим життям, і за тим, що воно минуло так невдало, і роздуми про сенс життя і смерті.
Головний герой оповідання Яків Іванов постійно невдоволений життям. Він тільки те й робить, що підраховує неіснуючі, можливі доходи і витрати. Навіть саме життя для нього – суцільна витрата: “От жизни человеку – убыток, а от смерти
– польза”. І річ не тільки в тому, що він робить труни. Його психологія така, що він, навіть граючи у єврейському оркестрі для заробітку, мислить так само. Біля нього завжди сидів флейтист Ротшильд, у якому Якова все дратувало: і те, що він був рудий, і те, що худий, і те, що грав на флейті так сумно. За звичкою Яків лаяв його ні за що, як це робив і вдома зі своєю дружиною Марфою. І от вона захворіла, злягла, і Яків раптом побачив її обличчя: “И она глядела в потолок и шевелила губами, и выражение у нее было счастливое, точно она видала смерть, свою избавительницу, и шепталась с ней”. І тоді блискавкою майнула думка
про те, що вона все життя була поряд, а він ніколи й не приголубив її, жодного разу не купив їй хустини, та й з весілля ніколи не приніс їй го. стин-ця, наче її й не було. Яким страшним мало здаватися їй життя з ним! Останнім зусиллям він ще намагався врятувати її, везе до лікаря, відчуваючи і жаль, і провину, та все марно. І ось коли її не стало, він ніби по-іншому подивився на світ. Саме тоді й зустрівся на його шляху Ротшильд, що прийшов запросити Якова грати на весіллі. Тоді він ледь не з кулаками кинувся на нещасного флейтиста, образив його ні за що. Потім, блукаючи берегом річки, Яків пожалкував про це. Щось сталося з ним, бо він міркував: “Зачем вообще люди мешают жить друг другу? Ведь от этого такие убытки! Если бы не было ненависти и злобы, люди имели бы друг от друга громадную пользу”. Почуття провини за марно прожите життя пригнічувало його, коли відчув наближення смерті. І коли Ротшильд зайшов до нього ще раз запросити на роботу, Яків говорив із ним уже ласкаво і назвав його братом. Чи не востаннє взяв він у руки ту скрипку, що завжди була його розрадою. Часом, коли було тяжко, він клав її поряд із собою і тихо торкав струни. А нині він грав так, ніби увесь свій жаль уклав у ці звуки. 1 саме Ротшильд, якого він не раз ображав, зрозумів його: сльози закапали йому з очей і він зітхнув від захоплення: “Ваххх!..” Саме тому останнім бажанням Якова було: “Скрипку віддайте Ротшильду”. Ніби заповіт живим звучала мелодія Якова у виконанні Ротшильда: люди, любіть одне одного, адже життя таке коротке!
.
