Детальний Аналіз “Балада про соняшник” Драч
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури “Балада про соняшник”: ліро-епос.
Жанр “Балада про соняшник”: модерна балада.
Мотив “Балада про соняшник”: поетичного роздуму про суть мистецтва, його таїну; розкриття важливої ролі слова в людському житті.
Віршовий розмір “Балада про соняшник” : верлібр.
Художньо-стильові особливості “Балада про соняшник”: це глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Вірш побудований на характерних для
Твір І. Драча ліро-епічний, з напруженим сюжетом, невеликий за обсягом. Фантастичні елементи мають дещо іншу природу, ніж у народних баладах: метаморфоза відбувається на очах читача, вона не має трагічного підтексту. Сюжет позбавлений героїки,
У баладі великого значення надається ритмічно-інтонаційним особливостям віршування, смисловій точності слів та словосполучень, синтаксичному паралелізмові, що властиво для верлібру.
Примітки: І. Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, – вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. А значить, “Балада про соняшник” не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. “Балада про соняшник” – твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника й сонця, їх “одивнення” за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива – сонця на велосипеді). У творі “Балада про соняшник” автор порівнює поезію із сонцем: сонце – єдина небесна зірка, що створює існування на землі; поезія – зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява, пустка, безчуйність. Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння.
ІВАН ДРАЧ
БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Мої роздуми про поему мойсей кратко.