Дивовижа – Олійник Борис
Про світ увесь казати не берусь,
А все ж траплялась і мені нагода
У світі многоликім побувати,
Що гув, як вулик, у стонадцять мов,
Дивуючи одмінністю ландшафтів,
Повір’їв, рас, і рис, і кольорів.
Та з-поміж див, дивин і дивовиж –
Одне –
Ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
Так ні ж – простішого дарма й шукати!
… Є тип людей, чи, пак, стереотип,
Що зустрічається у кожнім краї
Клішований:
В Канаді чи у Штатах,
В Японії, на Фіджі чи в Парижі
(немовби їх з держави у державу
Здається, у Нью-Йорку розвітались,
А він уже у Бельгії стрічає,
Хоч в іншім строї, а з лиця – той самий).
З ним вельми легко увійти в контакт:
Говорить мовами усього світу,
Достоту жодної не знаючи.
Одначе
Для діла – саме стільки, скільки треба.
(для серця ж…
А до чого тут воно,
Коли про діло йдеться?)
Як правило, натурою широкий,
Без комплексу місцевих сентиментів,
Він незлобливо, зверхньо посміється
Над вашим і тутешнім пережитком,
Чи, “хай по-твоєму,- патріотизмом”.
Обніме широко,
Через моє плече
На
З годинником японським: чи не довго?
І тільки вже біля самого трапу,
Одвівши очі, кине мимохідь:
“Ну, як воно ведеться там у нас…
У вас, пробачте, як тепер живеться?”
І, схаменувшись, похапцем наклеїть
Зневажний сміх модерного хлопчини,
Що вчасно збувсь наїву хутірського;
“Усе ще там… про корінь гудемо?”
І, жестом міжнародним поплескавши
По рукаві, пластмасове докине:
“Ну що ж, давай… Лети в своє гніздо.
Салют усім!” – і кроком діловитим
Господаря, вважай, усього світу
Сягнисто рушить у людський загал.
І тільки на якомусь перехресті,
Упевнившись, що я його не бачу,
Він раптом опаде, немов листок,
Прибитий вітром із чужого саду.
Прижухло-сіре, в кожнім регіоні
Однакове, притерте до ландшафтів,
Розтане між відсталих автохтонів,
Що поспішають до свого гнізда.
Від них несе міцним робітнім потом,
Чужим вином, наїдками чужими,
Які для кожного із них – свої.
І, доторкнувшись їх живої плоті,
Воно зів’яне, як стара газета,
Прочитана і кинута в смітник.
… Стоїш, розгублений: чи був насправді?
Та був же, але наче… й не було.
І тільки у бензиновому смозі
Лишився присмак диму сигарети
Та в присмерку – якісь чи то дві крапки,
Чи очі.
І невловна тоскнота
Чогось реального: “Ну, як воно тепер
У нас… у вас, пробачте?”
… Літак припав до рідного бетону.
Зітхнуло серце: слава богу, вдома!
Виходжу легко із аеропорту,
А він… уже біжить назустріч радо
І, міжнародним жестом поплескавши
По рукаві,
Одною з мов планети
(здається, українською сьогодні)
Гука бадьоро:
“Ну, здоров… Салют! То як воно
Тепер у нас там… пробач, у них
Живеться?”
І вже хазяйновито закида
Твою валізу на моторну тачку,
І щось крізь награно бадьору маску
Прислужливо-лякливе прозира,
І в двох кутках, де мають бути очі,
Жовтіє туга двох листків промерзлих,
Прибитих вітром із чужого саду,
Яким немає вороття назад.
Бо де той сад – забулося давно.
… Страшніше смерті, як нема де вмерти.
Коли для всіх однаково ти свій,
Чужим для всіх лишаючись одначе.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Марія хоросницька.