Дмитро Загул – Захід

У нетрях європейських міст
Я завжди відчував утому;
Дім біля дому, дім біля дому…
А не повіриш там нікому,
Ніхто там правди не вповість.

Така там осінь і весна.
Тонкі тополі такі тендітні, –
А скверики брудні та непривітні, –
І в очі пил, як тільки ясно в квітні,
А коли ні – то сльота навісна.

Там люди кволі, маси безробітні,
А дармоїди в розкоші щодня.
Серця убогі, душі бідні, –
Де в неохайні підворітні
Виходить у святки сім’я.

В підвалах вогких мучаться робочі,
Бліді обличчя блимають в імлі…
Вони не знають пахощів ріллі,
І простору не бачили їх очі,
Не чули груди подиху землі.

Під вікнами ростуть їх вутлі діти,
З високих стін – на їх забави – тінь,
Бо не для них оті веселі квіти,
Що кличуть їх на волю, в далечінь,
До обрію за вихром полетіти.

І дочки їх ростуть на невідоме
І одцвітають хутко без пуття,
За хвильку втіхи скільки втоми.
Розгублені найкращі почуття,
Змарновано найкращий час життя.

А матері – про давні дні дитинства,
Або на ліжку в темному кутку
Придушують ознаки материнства,
Щоб легше йти на каторгу тяжку,
На працю при фабричному станку…

Тому-то втома в кожнім мурі,
Цинічний сміх в вечірніх ліхтарях,
Що хочиш грому, хочеш бурі,
Щоб вирвала на ширший шлях
Оті обличчя впалі та понурі.

О, як жахливо згадувати вас,
Міста-спрути Америки й Європи,
Де серце прагне другої потопи,
Щоб затопила і розмила враз
Оту безодню муки і мерзоти.

Ні, не потопи, а вогню,
Вогню повстання, бурі, бунту,
Щоб спопелити вас до грунту,
Спалити вмить, в одну секунду,
Всю вашу кривду і брехню.

1923. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ дЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР

Ви зараз читаєте: Дмитро Загул – Захід