Дорошко П. – Єрмен-чечен

Віршована алтайська казка про красуню Єрмен-чечен.

ЄРМЕН-ЧЕЧЕН
Літній вечір, мов рибальську сітку,
На Катунь напнув зорі намітку,
Вкутав гори затишною тінню,
Золотом побризкав по камінню.
І вони, ті бризки, як намисто,
Зблиснули, хитнулися іскристо,
Взолотили скель навислі брили,
Потім червоніли, червоніли
Їх мінливі радісні кристали
Й, разом ворухнувшися, розтали.
Сонце сіло. І туман з долини
Сиву шаль простяг на полонини,
Сипонув на пагорби барвисті
Свіжі роси, теплі та перлисті,
Мов кущі,

дерева, трави й квіти
Надобраніч вирішив умити.
На дорогу ліг важкою гаттю.

Вечір. Ми зійшлись біля багаття.
В горах цілий день були. Тепер ми
Заночуєм тут, на вівцефермі,
Де в хліви, загони та кошари
Тисячні зібралися отари,
Де хатки рядком стоять камінні,
Білі, як у нас на Україні.
Це не перша ніч нам на Алтаї,
І не вперше щиро нас вітає
Тут, де навкруги гранітні брили,
Бригадир, алтаєць загорілий,
І його улюблена онука.
Ось вона в вікно розкрите стука,
Кличе на спочинок нас до хати.
Тільки ж вечір! Як такий проспати!

Наш господар за старим звичаєм
Частував

барашком нас і чаєм
І в розмові дружній неодмінно
Про Москву питав, про Україну.
Нам було приємно розказати
Про Москву йому і про Карпати.
Нам було приємно взяти в руки
Піалу із рук його онуки.
Ми ж його просили неодмінно
Розказати нам щось старовинне.

Так і зараз. Щоб не йти до хати,
Щоб чудовий вечір не проспати,
Ми навкруг багаття тихо сіли
І нової казки попросили.
Наш господар не сказав ні слова.
Закурив. Подумав. І розмова
Попливла, як з далини-туману,
Про Єрмен-Чечен і про зайсана.

*
На Алтаї, над Катунь-рікою,
Трудно вік жилося Боролдою.
Бідний, все життя він у багатих
Пас їх коней та корів рогатих.
Від трудів аж згорбилася спина.
Та зростив пастух Санаша-сина.
Боролдой усе віддав дитині.
Зріс Санаш-в сідлі, як на картині,
Щирий погляд, ласка в добрім слові,
Сміливий – у гори йде на влови,
У гірського барана, в козулю
Влучно посилає кожну кулю.

І прийшла пора, прийшла година
Боролдою одружити сина.
Боролдой коня свого сідлає,
Їде по гірських стежках Алтаю.
Повз річки, бескеття височенне,
Щоб знайти розумну наречену,
Щоб була своєму чоловіку
Вірною дружиною довіку,
Щоб була в житті його трудному
І порадниця й хазяйка дому.

Іде день і другий, рано й пізно.
Зустрічаються дівчата різні:
Старші й менші, чорні та біляві.
Жартівливі, щирі та лукаві,
Мовчазні, веселі, працьовиті…
Скільки гарних є дівчат на світі!
Та не стрівся Боролдой з такою,
Щоб була до серця Боролдою,
Щоб сказала щось або зробила.
Розуму свого розкривши силу.
Щоб була своєму чоловіку
Доброю дружиною довіку,
Щоб була в житті його трудному
І порадниця й хазяйка дому.

Їде знову день за днем. На п’ятий
Боролдою стрілися дівчата,
Що несли додому з лісу дрова.
Дощ пішов. Одна з них – чорноброва –
Дров не кинула й під кедра шати
Не побігла, як усі дівчата,
А розкрила хустку, ніби крила,
Хусткою в’язанку дров укрила.
Дощ іде, дівоча мокне одіж.
– Ти для чого ж, дівчино, так робиш? –
Боролдой здивовано питає.
Дівчина йому відповідає:
– дрова я хустиною укрила,
Щоб сухі принести до аіла,
Щоб підкинути в огонь сухеньких,
Щоб зігріть батьків моїх стареньких.

– Гарна дівчина,- пастух рішає.
І в дорогу далі не рушає,
Йде за нею до її аіла.
Ї Єрмен-Чечен, розумна, мила,
Запросила в свій аіл старого,
Чаю налила йому міцного,
У теплі садовить, щоб зігрівся –
Знає, що в дорозі притомився.
– добра дівчина,- пастух шепоче
Він таку посватає охоче,
Бо вона своєму чоловіку
Буде вірна подруга довіку,
Буде у житті йото трудному
І порадниця й хазяйка дому.
Роботяща, лагідна, вродлива –
Хай же буде доля їй щаслива.
Не багачка, а з убогих – наша.
І посватав дівку за Санаша.

Спів та дзвони по горах Алтаю,-
То біднота молодих вітає.
Жартів, сміху котиться лавина –
То пастух справля весілля сина.
Побували на весіллі скелі,
Бач, прибрались пишні та веселі.
Ріки на весіллі побували,
Бач, навкруг вино порозливали.
Побували кедри на весіллі,
Бач, верхи хитаються в похміллі.
Спів луною котиться по горах –
Багачі ховаються у норах.
Хай гуляють-бенкетують бідні,
А багатих хай посядуть злидні.

Не минуло й тижня по весіллі –
В Боролдоя сонячно в аілі.
Вогнище вогнем цвіте, не гасне.
Бо невістка дров підкине вчасно.
Є що їсти, пити і вдягнути –
Не страшна зими загроза люта.
У гірських долинах всім відомо:
Тут Єрмен-Чечен хазяйка дому.
По гірських шляхах іде луною,
Що Санаш у щасті з молодою.
Що розумна, добра і вродлива
І в житті Єрмен-Чечен щаслива.

Отаку далеку щиру звістку
Взнав про боролдоєву невістку
Багатій-зайсан, скупий та лютий.
Заздрість не дає йому заснути.
Він рішив Єрмен-Чечен відняти,
Коні слугам повелів сідлати.

Їде. В’ється перед ним дорога,
З заздрістю мішається тривога.
Якщо він Єрмен-Чечен відніме.
Та й очей на нього не підніме,
Не захоче й глянути на нього
Злого, бородатого, старого.
Раз вона розумна і кмітлива,
Раз живе в сім’ї своїй щасливо –
Треба всю оту сім’ю понищить.
А тоді одна на попелищі,
Хай і молода і станом рівна,
Хай вродлива, як сама царівна,
Хай там недоступна, благородна,
Але бідна, гола та голодна
Не усидить довго. до зайсана
Попаде Санашева кохана.
Тільки треба тихо все, без крику.
Спершу свекра, потім чоловіка –
Слід прибрать старого й молодого,-
Вільна до Чечен тоді дорога.

Їде так зайсан, плете нещастя,
Раптом з Боролдоєм пострічався.
– На ловця і звір… –
Зайсан підступно
Тут у хід пускає хитрість згубну.
Затрусив рудою бородою,
Загрозив старому Боролдою:
– Я тебе й шукав, аж ти попався.
Чом до мене довго не з’являвся?
Чоботи мене збавляють сили,
Чоботи мені потерли жили.
Я не можу більш носить ремінні,
Щоб за ніч пошив мені камінні.
А якщо до завтра не пошиєш –
Смерть тобі! – І показав на шию.

Давить смуток Боролдою плечі.
Зігнутий в аіл прийшов надвечір.
Сів. І смутку чорного причину
Тихо розповів невістці й сину.
Зрозуміла все Єрмен-Чечен. В печалі
Батько й син сиділи та мовчали.
– Не таке велике це нещастя,-
Мовила Єрмен-Чечен по часі,-
Певно, думка у князька убога –
Не придумав кращого нічого.
Знать, зайсан на розум небагатий,
Якщо міг таке нам загадати.
Не таку він дав загадку хитру,
Ми ту хитрість пустимо по вітру.

І назавтра, тільки небо синє
Освітило сонячне проміння,
Що сипнуло з-за гірського рогу,
Йде Єрмен-Чечен на ту дорогу,
По якій зайсан проїде скоро,
І піску згрібає цілу гору.

Ось зайсан ущелиною з лугу
Іде, а за ним численні слуги.
Зброєю поблискують на сонці
Вірні, як собаки, охоронці.
Під зайсаном кінь гнідий, рисистий,
На зайсані одяг золотистий.
Та зайсана все оте не красить,
Товста шия з коміра вилазить.
Під сідлом золочена попона,
А зайсан в сідлі, немов ікона,
Непорушний, розпирає пиха,
Товстотілий, жирний, їде тихо,
Аж стомився кінь його гривастий.
Під’їжджає. Став.
– Красуне, здрастуй!
Ти для чого ж тут пісок згрібаєш,
Чи роботи іншої не маєш? –
Обіперлася Єрмен-Чечен на заступ
І промовила серйозно:
– Здрастуй! –
Чемно, щоб зайсана не гнівити.
Боролдой велів вірьовку звити.
Буде, свекор мій говорить, ловка
Із піску сипучого вірьовка.
Тут зайсан зареготав:
– Ой, лихо!
Свекор твій напевне з глузду з’їхав,
Засміють його і звірі й люди,
Та хіба ж з піску вірьовка буде! –
В тон Єрмен-Чечен йому так само:
– Розуму він вчиться у зайсана.
Може, скажеш, розумніш веліти
Чоботи із каменю пошити?

Слуги ззаду у рукав регочуть,
А в князька на лоб полізли очі,
Щоки піт зросив йому червоні,
Круто повернув зайсан тут коні
І помчав на стійбище до себе.

А надвечір, як темніло небо,
Затрусив рудою бородою,
Викликав до себе Боролдоя.
– Ось,- сказав,- найкращий віл, як бачиш,
Забери і так мені віддячиш:
Як приїду за три дні – з малятком
Щоб був віл цей, з лагідним телятком.
Я не снідавши приїду, рано,
Так щоб ти мене, свого зайсана,
Молоком почастував воловим,
А як ні – то будеш безголовим.
Знаєш сам, я жартувать не вмію,
Покараю. – Й показав на шию.

Боролдой зайсану не перечив,
Розумів він розумом старечим,
Що князьок його згубити хоче.
Взяв вола й поволі, неохоче
Почвалав до власного аіла.
Там його Єрмен-Чечен зустріла.
– Що ж тут плакать,- мовила невістка,-
У зайсана з головою хистко.
Певно, слід подякувати небо,
Дурно дав вола, а віл – що треба.
Виміняєм добру корівчину. А зайсан?
Зайсана я зустріну.

І на третій день, як небо сине
Освітило сонячне проміння,
Що сипнуло з-за гірського рогу,
Йде Єрмен-Чечен на ту дорогу,
По якій зайсан проїхать має,
Рве траву й копичками складає.

Ось зайсан поза горою з лугу.
Іде, а за ним численні слуги.
Зброєю поблискують на сонці
Вірні, як собаки, охоронці.
Під зайсаном сивий кінь рисистий.
На зайсані одяг золотистий.
Та зайсана все оте не красить,
Товста шия з коміра вилазить.
Під сідлом золочена попона,
А зайсан в сідлі, немов ікона,
Непорушний, розпирає пиха,
Товстотілий, жирний, їде тихо.
Аж зігнувся кінь його гривастий.
Під’їжджає. Став.
– Красуне, здрастуй!
Ти для чого ж стільки рвеш травички
Та рядком складаєш у копички? –
Тут йому Єрмен-Чечен весела
Так говорить, ніби килим стеле:
– Ой, такого ж не було ні разу –
Отелився віл з твого наказу.
Не посмів зайсана не послухать.
Народилась там така телуха!
Треба ж годувать вола й теличку,
Так оце і рву для них травичку.
Ох же і могутній ти, зайсане,
Недоспав, зате порану-рано
Пить волове молоко приїхав…

А в очах у неї іскри сміху.

Слуги ззаду у рукав регочуть,
У зайсана – рогом лізуть очі.
Потом щоки вкрилися червоні.
Круто повернув назад він коні,
Засопів від сорому й невдачі,
Лютий до свого аілу скаче.

Місяць жив зайсан в злобі великій.
Думав, думав, потім слуг покликав,
Затрусив рудою бородою,
Так велів сказати Боролдою:
– Хай до мене з’явиться негайно,
Та не так, як завжди, не звичайно.
Коли ще на світі хоче жити,
Хай іде ні голий, ні одітий.
Та не просто йде, хай якскоріше
З’явиться ні на коні, ні піший,
Щоб сюди його принесли ноги
Ні дорогою, ні без дороги.
А прибуде – щоб спинився вміло
Ні в аілі, ні біля аіла.
Поскакав слуга понад водою,
Передав наказ цей Боролдою.
Засмутила пастуха ця звістка,
Та Єрмен-Чечен, його невістка,
Зважила наказу кожне слово
І навчила Боролдоя знову.

Хоч була вже осінь, мокро й бридко,
Боролдой одяг на себе сітку,
Верхи сів на дерев’яний прутик
І понад дорогою, де круто
Гори і дерева позвисали.
Вирушив до стійбища зайсана.
А прибувши так, зробив уміло,
Що переступив поріг аіла
Однією лівою ногою
Й міцно за аілом став другою.
– Здрастуй, князь-зайсан,-
Сказав поштиво,-
Певно, вигляд мій тобі не диво,
Так прибув я по твому велінню.

У зайсана погляд вкрився тінню.
Він мовчить, від люті важко дише.
Бачить, пастух таки мудріше.
Хоч з’явився голим він і босим,
Та лишив його, зайсана, з носом.
– Ні,- шипить зайсан,- тут треба скла.
Всі загадки розгадать зуміла
Та Єрмен-Чечен, ота красуня.-
Хмарою злоба на нього суне,
Давить груди лють йому незмірна.
– Гей! – кричить зайсан.
– Гей, слуги вірні!
Мить глибоку викопайте яму
І в оту глибоку яму прямо
Вкиньте пастуха цього одразу –
Кровно цей пастух мене образив!-
Аж задихався зайсан від крику,
Очі кров’ю налилися дико.
Посопів. Віддихав. Знову люто
Закричав:
– Гей, слуги вірні! Нуте!
Семеро, у кого краща зброя,
Мчіться до аіла Боролдоя,
Смерть несіть його нащадку-сину,
Приведіть мені його дружину.

Ось уже копають яму слуги,
Ось уже сідлають коні другі.
Ось зайсан спітнілий важко дише.
Боролдой же нишком швидше пише
На біленькій дощечці записку,
Щоб звістити сина і невістку.
Написав і просить слуг уклінно,
Щоб невістку на прощання й сина
Втішили, віддавши це послання.
Слуги ж ту записку – до зайсана.
А зайсан уже спочив. Повільно
Прочитав усю записку пильно.
Там було написано: “Веселі
Тут мої діла. Лежу в постелі.
Та постіль моя шовкова, біла,
Шовком білим ковдра мене вкрила,
І довкола білим все розквітло.
Граю в шахи і вино п’ю світле.
Думаю – удача буде з нами.
Цю записку шлю вам з баранами.
Сім їх буде. Ви шістьох кінчайте,
Сьомого зв’яжіть і поспішайте
З ним сюди до мене. Єсть надія!..
Це Єрмен-Чечен все розуміє”.

Прочитав зайсан, сказав: – Нічого,
Переміг я пастуха старого.
Добре все написано в записці,
Радить він скоритися невістці.
Про вино, про барани тут каже,
Про шовки, про все багатство наше.
Прочита Єрмен-Чечен – забуде
Свій аіл, бо тут їй краще буде.
Віднесіть. Красуня зрозуміє,
Що зайсан їй щастя дать зуміє.
Жде її постіль шовкова, біла…

І Єрмен-Чечен все зрозуміла.

Принесли їй дощечку з словами,
Прочитала – аж червоні плями
Закружляли враз перед очима.
А князькові слуги оточили
Вже аіл. Наказу ждуть без.
Щоб розправу учинити дику.
Та Єрмен-Чечен без хвилювання
Чоловіку свекрове послання
Прочитала. – Значить, непогано
Батькові моєму у зайсана,-
Мовив той.- Вітають там старого…
– Ех, не розумієш ти нічого!-
Скрикнула Єрмен-Чечен.- Завчасний
Спокій твій, бо батько там в нещасті!
Білий шовк – то білий сніг довкола,
Що учора вкрив бескеття голе.
Шахи – зорі. Значить він надворі,
На снігу, в біді і в лютім горі.
А вино – то сльози, батько плаче,
Та надії не втрача одначе,
Бачиш, радить баранів кінчати
Всіх шістьох, а сьомого в’язати.
Це – про слуг, що нас вже оточили.
І вона гарячими очима
Вказує Санашеві на зброю.
– Приготуйся, друже мій, до бою! –
Зрозумів Санаш той погляд гострий, Взяв набої, зброю. Гримнув постріл,
Впав слуга зайсана, потім другий,
Кинулись тікать останні слуги.
Та Санаш не дурно у козулю
Влучно вмів послати кожну кулю
І сухим тримав недурно порох.
Слуг останніх він скосив у горах,
Одного зв’язав, щоб раннім-рано
Цей повів до стійбища зайсана,
Щоб до варти погукав уміло
І щоб варта двері відчинила.

Буде бій, гаряча буде січа!
Вже Єрмен-Чечен сусідів кличе:
Бідняки! Беріть мисливську зброю,
Підем визволяти Боролдоя!
Бідняки! доволі потерпати,
Час усіх зайсанів покарати! –
І на поклик цей ішли в повстанці
Юні, молоді, старі алтайці.
Згір’ями, розпадками, лісами
Уночі до стійбища зайсана
Вирушили всі – орли й орлята,
Спереду Єрмен-Чечен завзята!
А як бризнув перший промінь рано,
Оточили стійбище зайсана,
Крикнули, ударили:
– доволі!
– Хочемо життя!
– Кінець сваволі!
– Смерть зайсану!
– Жити Боролдою!
Так звитяжці піднімали зброю,
Так за брата йшли алтайці-браття.

Північ. Тихо. дотліва багаття.
Бригадир замовк. Затим – нескоро
Вибив з люльки попіл. Теплі зорі
Мерехтять над горами крутими.
Ось і ми, як браття-побратими,
Підвелися, випростали плечі.
Ах, який це був чудовий вечір!
Північ. Зорі. Ми йдемо до хати.
Десь шепнула пташка:
– Спати. Спати.
Перед нами чобітками стука
Юна бригадирова онука.
Дід їй каже:
– довго ж загулялась.
Не в тобі Єрмен-Чечен зосталась? –
Зупинилась. Обернулась рвучко:
– А вже певно! Я ж її онучка! –
Через квіти стрибнула до хати,
У вікні мелькнула:
– Спати, спати!

1953