Драматизм і трагізм прози Ю Федьковича

У прозових творах ми зустрічаємося віч-на-віч з гордим і мужнім народом Карпат, чуємо його живу мову, бачимо різні сторони його особистого і громадського життя. Народні типи і народне життя на фоні чудової гірської природи – ось основний об’єкт зображення в прозі Федьковича.

М. Нечиталюк

Юрій Федькович написав понад 60 прозових творів – повістей, оповідань, казок, жартів. У цих творах знайшли відображення родинно-побутові проблеми буковинських селян; безправ’я пригнобленого чиновниками, куркулями трудового народу; трагічна доля гуцулів – жовнірів цісарської армії. У кращих своїх творах письменник підносив голос протесту проти соціальної і родинної нерівності, возвеличував волелюбство, опоетизував гордих і сильних людей.

Першу повість “Люба-згуба” Ю. Федькович написав ще на військовій службі. Вона була народжена тугою письменника за рідним краєм, мальовничим і принадним, з одухотвореними, щирими і вольовими людьми, що можуть зломитися, але ніколи не зігнуться. Звідси бере свої корені той максималізм автора, з яким він змальовує характери й обставини. Письменник схилявся перед чистотою сердець і волелюбством своїх земляків, опоетизував їх непримиренність до зла і кривди: “У нас справа швидка: з креса та в груди – за димом не видко, за громом не вчуєш”.

Тему для твору письменникові підказало саме життя. Два брати, Ілаш та Василь, палко покохали красуню Калину. Дівчина надала перевагу Ілашеві. Василь дуже страждав і, неспроможний дати ради серцю, вбив на весіллі брата і себе. З туги за Василем вмирає дівчина Марія.

Розповідаючи трагічну історію кохання, Ю. Федькович не обмежується тільки любовною проблематикою. Розширюючи зміст свого твору, він засуджує тих, хто принижував простих людей, позбавляв їх здатності глибоко переживати, любити, страждати, вирішувати свої долі.

З подібних позицій розробляв Федькович тему кохання в таких творах, як “Серце не навчити”, “Хто винен?”

Цікавився Ю. Федькович і долею рекрутів, що мали кидати рідні домівки та вирушати в чужі краї, залишаючи інколи родину без годувальника. У повістях “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”, оповіданнях “Таліянка”, “Сафат Зінич” він змалював реалістичні картини рекрутчини та поневірянь жовнірів у цісарській армії.

Повість “Три як рідні брати” розпочинається сценою прощання двадцятирічного хлопця з рідними. Надзвичайно містке, багате на підтекст перше речення: “Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли!” Двадцять років – це весна в житті людини. І раптом на цю весну повіяло крижаним холодом. Метафора “кучерики мої золоті облетіли” викликає по асоціації образ негоди, що зриває з дерев листя, залишаючи їх голими, беззахисними під колючими вітрами. Беззахисніший навіть за дерево під час негоди, має вирушати молодий селянин у військо. Він залишає вдома молодших сестер та братів. Непосильна праця надломила нещасну матір-вдову, викликала нестримні ридання сестер, сумом загорілася в очах хворого брата Онуфрія. Загальний настрій родини автор виразив словами: “А дома сум та плач”.

З розповіді Івана-рекрута видно, що цісарська армія зустрічала новобранців жорстокою муштрою, палочною дисципліною. У казармах, наче в катівнях, розносились зойки: “Дехто лає, дехто б’є, декого знов другі б’ють”. В атмосфері залякувань, грубого примусу Іван дерев’яніє, байдужіє до всього на світі. Та лист брата Онуфрія до глибини душі торкає його: “Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. … Коли зможеш, приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли до панського двору до волів. Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали”.

Жовнір прагне врятувати найближчих, однак офіцерів не цікавить доля його родини. Прийшовши до “рапорту”, Іван Шовканюк звернувся до офіцера “сердитого”, “недоброго”. Той “гримнув” на жовніра, “крикнув”, “шпурнув” йому листа в обличчя. Він не дивиться на чоловіка, “а хоть і подивиться, то неначе собака через пліт”, “очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої”.

Іван Шовканюк – люблячий син, добрий брат. Вирвавшись у відпустку, він, сам голодуючи, купує рідним гостинці і спішить-поспішає застати живим Онуфрія, порятувати матір. Та вже тиждень минув, як брата поховали, а мати лежить при смерті: “В хаті студінь, неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи… “.

“Гину, синку, з студені та з голоду”, – скаржиться нещасна вдова. І десь взялася у хлопця, який тільки що важко перехворів, сила – нарубав дров, найнявся на роботу. Двічі повторені речення “Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!”, “Для рідної неньки немає тяжкої роботи” передають душевну красу простої людини. Разом з тим письменник показав, що підневільна праця була суспільним і морально-етичним злом. Доньки, наймитуючи, не можуть провідати хвору матір (“У таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що”), сам Іван працював у лісі і не знав навіть, що його мати назавжди закрила очі (“І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідному!..”).

Конають з голоду і холоду, мучаться у злиднях, обливаються кривавим потом від важкої праці бідні селяни, наймити, і паразитують за їх рахунок орендар, війт, піп, сільські глитаї.

Гонитва за наживою розділяла сім’ї, спотворювала людські душі. З повісті довідуємося, що дядько Івана Андрій забрав у бідної родини останню корову.

Грубому розрахункові, зажерливості Федькович протиставив душевну щедрість, товариськість, взаємовиручку простих людей. Капрал Бай добровільно погодився служити рік в армії, щоб тільки відпустили Івана до хворих матері і брата, ще й грошей на дорогу йому дав. Жандар Тоній врятував хлопцеві життя, добрий товариш Яків Нестерюк працював замість Івана, що захворів, в орендаря, а згодом взяв всі господарські турботи на свої плечі.

Хочеться підкреслити важливу деталь: солідаризуються люди різних національностей. Словак Бай переймається горем і радощами українця Шовканюка, німець Тоній “той руський край, та ті руські люди так полюбив, що й не сказати”. Отже, письменник утверджував братерство людей не за національними ознаками, а на суспільно-моральній основі. Кінцівка твору дещо ідеалізована, але саме ця ідеалізація, по-перше, підкреслює духовну красу людини, що не зчерствіла від нестатків та страждання, а по-друге, дає надію на краще життя, що, мабуть, було дуже важливо для самого письменника та його читачів.

Повість “Три як рідні брати” читається із захопленням. Цьому сприяють напружені драматичні ситуації, майстерно побудовані діалоги, непідробна зацікавленість автора долею своїх героїв. Він любить їх, милується їхніми благородними вчинками, утверджує їхнє моральне право на щастя.

“Так повинно бути”, – наче говорить своїм читачам автор. Проте останній штрих повісті – сумовита згадка про брата Онуфрія – кидає своєрідний відблиск на весь твір: одним доля усміхнулася, а для інших була вона мачухою. Багато людського горя бачив навколо себе Федькович і не закривав на це очей.

Події, зображені в наступному творі, оповіданні “Сафат Зінич”, відбуваються в Сербії. Подавши реалістичну картину з життя сербів, письменник тим самим дещо розширив тематичні обрії української прози. Тема жовнірського безталання тут тільки намічена (“як то, бідний світе, деякого сердешного некрута б’ють да глузують”), а на перший план виходить зумовлена соціальними факторами трагедія бідної вдовиної сім’ї, в яку закинула доля солдатів-буковинців – оповідача і його старшого товариша Сафата Зінича. Сербське село далеко не таке однорідне, як це може здатися на перший погляд. Є тут такі багатії, як Василь Карадіч, є і бідні, знедолені, як удова та її дочка Марта. Саме цим нещасним людям віддає оповідач свою симпатію, зворушливо розкриває братання на соціальній основі українців і сербів: “У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат було й дров купить… і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже й дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба… “.

Дочка вдови Марта стала для жовнірів молодшою сестрою. Перед читачем постає образ до краю вразливої, беззахисної дівчини. Про її любов з молоденьким Янком говориться з якоюсь цнотливою стриманістю і водночас з благородним схваленням: “А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так”. Та Янко виявився негідником. Він висватав дочку багатія Василя Карадіча, а Марті відіслав перстень. Такої бездушності дівчина не могла пережити – через три дні її поховали разом із матір’ю.

Трагедія убогої сім’ї боляче вразила Сафата Зінича. Під час весілля він застрілив Янка. Засуджений на десять років тяжкої неволі, Сафат мужньо приймає кару, а на запитання, чому так марно пропадає, відповів: “За правду, товаришу! – промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовняр раз був”.

В образі Сафата Зінича втілилися волелюбні традиції народних месників-опришків, що не мирилися зі злом, а готові були і життя віддати заради торжества правди бідних і скривджених.

Передові письменники прихильно поставилися до прози Юрія Федьковича. М. Драгоманов відзначив, що для неї характерні “та сила пристрасті, яка представлена в повісті “Люба-згуба”, та теплота дружби, яку бачимо в “Три як рідні брати”, те енергійне вимагання правди в життєвих відносинах, яке виявляє “Сафат Зінич”, те гуманне співчуття до горя, огида до експлуататорів народу, у тому числі з людей своєї народності… “. На свіжість і оригінальність прози Федьковича звернув увагу І. Тургенєв: “Тут тільки і б’є джерело живої води… “.

Проза Ю. Федьковича стала ще однією новою та своєрідною сторінкою в українській літературі.

Ви зараз читаєте: Драматизм і трагізм прози Ю Федьковича