Духовно-історична школа


Духовно-історична школа – течія у літературознавстві, що сформувалася на основі “філософії життя” та традиції естетики класичного романтизму, була реакцією на культурно-історичну школу і філологічний позитивізм, зокрема на теорію фактографізму В. Шерера й Е. Шмідта, тяжіла до синтезу духовно-історичної та психологічної інтерпретації художньої літератури. д. і. ш, живилася ідеями філософії В. дільтея, що вибудовувалася на усвідомленні єдності часу та нації, власне, історичного духу, що виникає завдяки могутності генія, на поєднанні категорій “історичного” й “психологічного” в переживанні митця, об’єктивованому через поетичну форму в цілісну поетичну реальність. Літературний твір порівняно з іншими гуманітарними знаннями найадекватніше відображає життя, оскільки “в мові глибина душі віднаходить вичерпне та об’єктивне вираження”. За В. дільтеєм, методом літературознавства має бути не пояснення, як у природничих науках, а розуміння, власне, безпосереднє осягнення художньої цілокупності, здійснене шляхом співпереживання. Ці думки суголосні з міркуваннями О. Потебні. д.-і. ш. надавала великої уваги типології світобачень та особистості митця, розглядаючи типи творчого життя як рівноправні, висвітлюючи історію духу певної нації як розвиток автономних та індивідуальних ідей, настроїв, образів. У багатьох розвідках

самоцінність будь-якого автора (В. Шекспір у студіях Ф. Гунфольда) досліджувалася на широкому культурному тлі, на перехресті “духу доби” та філософського підсоння світосприймання певного письменника. Тому ця течія ще мала другу назву – культурно-філософська школа. Розквіт д.-і. ш. припадає на 20-і XX ст., коли з’явилися монографії Ф. Штріха, присвячені німецькій класиці, романтизму Г. Корфа, зосереджені на осмисленні творчості Й.-В. Гете, О. Вальцеля. Наприкінці 20-х років д.-і. ш. розмежувалася на два напрями: “історія стилю”, де розкривалася поезія як вища форма дійсності, обстоювалася дільтеївська ідея про символічний характер поезії та її тлумачення (надалі розвинута герменевтикою) та “історія ідей”, де розглядалися філософські концепції трагізму, свободи, необхідності, тобто проблеми екзистенціального гатунку. Перший напрям притаманний Ф. Штріху, Г. Цізарцу, другий – Г. Корфу, Р. Унтеру, Ю. Петерсону. д.-і. ш. вплинула на школу “інтерпретації” Е. Штайгера, на екзистенціалістське літературознавство, мала перегук із феноменологічною школою. Багато в чому вона виявилася суголосною “філософії серця” в українській літературі.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



П'єса 97 дуже скорочено читати.
Ви зараз читаєте: Духовно-історична школа