Філософські роздуми Григорія Сковороди про людське щастя (3)

Філософські роздуми Григорія Сковороди про людське щастя (1 варіант)
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
мандрівника Сковороди
з припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Прямує, занедбавши храми.
/ М. Рильський /
Давньогрецький філософ Діоген шукав вдень з ліхтарем людину, жив у бочці та харчувався найпростішою їжею. Чи не схожий був на нього і наш мандрівний філософ Г. С. Сковорода? У простій свитині, з торбинкою книжок за плечима, часто босий і голодний, понад тридцять років мандрував він селами України та за її межами – ганьбив жорстоке панство і царизм, навчав людей грамоти, вчив їх любити красу і бути щасливими.
Ним написано 17 філософських трактатів, 30 віршів-пісень, більше як два десятки байок. Всі ці твори єднає думка: мета людського життя – щастя, але різні люди обирають різні шляхи до нього.
Й у Сковороди був свій шлях. В підгрунті щастя, на його думку, лежать душевність, сердечність, простота, скромність, але не приниженість. “Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; – писав він, – як риба в воді, так і ми у ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва – відхили лише вхід у душу свою”.
Суть в безкорисливості, стверджує Сковорода, в служінні правді, людям, в боротьбі з такими пристрастями, як себелюбство,

жадібність, пихатість.
Нехай у тіх мозок рветься,
Хто високо в гору дметься…
Цю свою тезу він доводив на практиці, відмовляючись від високих, добре оплачуваних посад і вибираючи “не пасторський жезл, а пастушу сопілку”.
Щоб бути щасливою, людина повинна жити в злагоді з природою, з людьми, совість мати чисту, бо “найгірша мука – совість, якщо сум-ління чисте, і в серці мир та спокій”, відчувати незалежність, але не самотність, бо “самотній – це дикий звір чи Бог”, а ні тим, ні іншим людина не повинна бути.
Цього він навчає інших. Світ – театр, кожен повинен обирати роль не за її значущістю, а відповідно до власних здібностей. Адже прекрасне все, що на своєму місці, природне, чисте й непідробне. Тому “краще бути справжнім котом, аніж з ослячою душею левом”. Ще він казав, що щастя – “у сродній праці”, тобто, якщо людина робить щось за покликанням, робота для неї буде задоволенням.
Але прийти до такого щастя можна лише шляхом самопізнання, глибокого вивчення своїх здібностей, можливостей і прагнень – відповідно до цього й слід будувати своє життя. Тоді не потрібне буде ніщо зайве, й можна буде задовільнятися найнеобхіднішим, “їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти”. Хрестоматійними стали його слова: “Дякувати Богові, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним”.
Та все ж таки у цій позиції немає нічого від приниження. “Хто прагне істини, тому не личить повзати!” – говорить Сковорода.
Йому найкраще думалося на природі, просто неба, він не покидає все життя обраний шлях мандрівного філософа, не відмовляється від вічних пошуків істини. В самому цьому шуканні, в постійному накопиченні знань, в прагненні до мудрості, він теж вбачає щастя. Але не тоді, коли знання мертві й перетворились на якусь догму.
Так розуміла щастя ця геніальна людина. Але ж чи був Сковорода щасливим? Часом – ні, бо народ, серед якого він жив і яким він пишався, страждав. Болюче сприймав філософ зруйнування Січі, закріпачення людей, і, дивлячись на них, мріяв про велике братерство рівних, царство щастя, любові, миру. З цих мрій складається певна політична програма: “Усе загальне, спільне! Закони гуманні, мудрі, супротивні тим, що процвітають з тиранії… Велике братство, спілка співдружнос тей людей, об’єднаних за покликанням і за стремліннями, – ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви!”
Так, щастя Сковорода шукав саме на землі, у самовдосконаленні і соціальних перетвореннях, а не в очікуванні раю – він не вірив у потойбічний світ. З релігією у нього були складні відносини. Сковорода вірив у Бога, навіть уночі вставав молитися, але ненавидів церковно – служителів, які “велику віру гноблених перетворили на щит своєї жадібності і марнославства, на бич народу й волі”. У цьому погляди Сковороди були близькими до шевченківських, хоча життя його більше нагадувало життя ченця, тільки що не ситого церковного, з тих що об’їдалися в трапезних і були “стовпами неотесаними” – швидше на самотника перших років існування християнства.
Не спіймав світ вічного мандрівника тенетами ані слави, ані достатку і багатства. Сковорода залишився сам собою. Таким його любили і шанували сучасники. В Бабаях біля джерела збиралися люди, щоб послухати його мудрі поради, його прекрасну гру на сопілці; як рідного приймали його в кожній хаті. Представники передової інтелігенції наввипередки запрошували його у гості. Це він переконав слобожанське дворянство, що щастя – в науці та мистецтві, в пошуках істини, і на їхні пожертви через 11 років після його смерті було відкрито в Харкові перший на Україні університет. Не дивно, що про Сковороду складали легенди.
Тож Україна може з повним правом пишатися своїм чудовим сином.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Національний колорит в енеїді.
Ви зараз читаєте: Філософські роздуми Григорія Сковороди про людське щастя (3)