Герасим’юк Василь – Біографія

Герасим’юк Василь дмитрович народився 18 серпня 1956 року в м. Караганді (Казахстан) у родині репресованих. Наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косівський район, Івано-Франківська область), де й минуло його дитинство.

Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 1970-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові “шістдесятників”. У цій атмосфері формувалася творча особистість майбутнього поета.

Закінчив філологічний факультет Київського університету (1978).

Працював редактором у видавництвах “Молодь” та “дніпро” (1978-1992).

Від 1992 – ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України.

Від 1993 – голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов”.

Від 2011 – ведучий програми “діалог” на телеканалі Культура.

Поетична творчість

Від перших віршів до першої поетичної збірки (“Смереки”, К., 1982) поет ішов 10 років і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав’язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим’юка смерека – не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і “тінь незриму” неназваної миті щастя “століттями лататиме павук”. Магією надпросторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори – і вже згори падає “на гори, на смереки, на потоки, на царинки”, щоб “мерехтінням космічного танцю” лягти в світославні килими гуцульські чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й сили цього простору – повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому – перетікання, переливання, колихання, літання. А до всього – ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, “забутих пророцтв” і гуцульського бестіарію, світ гуцулів і ними “спровокованих” власних фантазій.

1986 у Києві вийшла друга збірка “Потоки”. Назва також не довільна: потоки – одна з тих стихій, що творять космос Карпат. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат – гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, – всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому і таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Водночас Герасим’юк відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистості. дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, – все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторику формули, а розпливається у всеоб’ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистості з “матерією” і духом життя – під знаком совісті, діалогом, на який стають, “обливши стидом голову свою”, коли “страшать вітри й повільний скрип небес”. В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам – з ним тіні далеких і ближчих предків, з’яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Грегіт, Рушір, Шешори, Ворохта…

Третя збірка – “Космацький узір” – з’явилася вже в роки “гласності” (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим’юк – не трибун, а “метафізик”, поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв – дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні – за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, – тобто сам бере на себе все. У “Космацькому узорі” багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації (“Ми на камінь поклали мечі… “, “Ми все залишили в могилах предків… “, “Ми будемо довго криваві роки розгрібати… “). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі – бо: “… про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля”. Так обернувся батьків урок – ягня на руках у батька, ягня “на руках у Христа”. Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, – і яке не зрадить нас…

Збірка “діти трепети” (К., 1991) – може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим’юка минулого десятиліття. до неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні і суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітингової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідності чи невідповідності світопочування та етичного тонусу нації перспективі її самоствердження в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки. Але Герасим’юк – не мораліст, моралістичний пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший (щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два “Послання дмитра з Кутів до галичан”, але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи – імітатора біблійної проповіді). Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, “оприлюднення” потаємних кривд совісті або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєностіих й притерпілості.

Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга “Осінні пси Карпат”, що мала підзаголовок “Із лірики 80-х” (Київ, 1999). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка “Серпень за старим стилем” (Л., 2000).
Вершини свого самовираження – свободи самовираження Герасим’юк сягнув у збірку “Поет у повітрі” (Л., 2002), відзначену Національною премією України ім. Т. Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до “епічного” розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.

Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися, на перший погляд, несподіваною і манірною. Але насправді вона давно “назрівала”. Повітря – це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій поезії Герасим’юка, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з’єднує і роз’єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового “Я”, і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки “Космацький узір” є “повітря журби і жалоби”, в якому поет сподівається “ще зійтися” з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є “повітря страшне” – перешкода рятівному акту поєднання з “найменшими” (а власне – найсокровеннішими) з’явами світового буття, символ незримої непроникності між зверненими одне до одного існуваннями. Тут на “повітря” скинено вину за екзистенціальну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб’ємності й непосильність інтимного злучення в зворотному моральному зв’язку. Є й повітря, в якому серед ночі жахно “перевертається” старий гуцул, діставши звістку, що сина забила “облава”, – це “перевертання” в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависті, а біблійного гріха братовбивства. У збірку “діти трепети” є “зранене повітря” – від “дотику вій” апокаліптичного гостя, старого страдника, і є “золоте повітря” церкви, в якому поетова мама, молячись, стає “маленькою дівчинкою”, щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає. Але повітря “Поета в повітрі” – інакше й більше за раніші Герасим’юкові “повітря”. Ще тривожний, тяжкий ефір нашої сум’ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початок 3-го тисячоліття. Це повітря, в якому “пропав дзвін” (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому “задихається Бог”. Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його “відкрите серце” замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом із людьми. І разом з поетом. Тут така конкретність злочину й відповідальності за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про “смерть Бога”, хоч би як вона когось улаштовувала. А проте “повітря” – це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного – для опертя. Лише поет робить “повітря” відчутним і зримим – екзистенцричною величиною.

Поет – головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим’юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії професійний, операційний аспект покликаності (уділеність словом від Бога) – не єдиний і, може, не головний; головне – дар повноти людського буття в собі, мука відповідальності за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета – у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам’яттю. Поета переслідують видіння із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії (“Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?”), та пекучостидного сьогодення, коли всі ловці й усі – жертви, “хто б кого не загриз”, коли “кров’ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного – в кривавій росі”, бо до нас “Андрій Первозванний дійшов, але дух не зійшов”. Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі – невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння. Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь – жде віки. “Прибуде на конику, як прибуває вода”: Молода. Прибуде і скаже: “Це ти”. Знову символ весільної Молодої. Чи прибуде? Її чекання – і в містерії “Єзавель”, де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримності й спокусливості жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільшого у Герасим’юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля – Гуцулія) і в різному віковому “статусі”, більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночності, але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в “Єзавелі” особливий градус насиченості реаліями гуцульський ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотворення поезії, набуває естетичного рангу.

В “Київській повісті” ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: “Це ти!” В “Єзавелі” є інші шукання, впізнавання, страх, щоб хтось не той побачив і впізнав. Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: “Молода буде цілувати всіх”. Це остання фраза поки що останньої книжки поета: “Була така земля: Вибране” (К., 2003). Але вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Герасим’юка. Поцілунок Молодої – і в першому вірші “Вибраного” – вірші 1973. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраності. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це – у священнодійстві ініціації – з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду (взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії). Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії та виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність.

Ще з дитинства міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими (поганськими), а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично. Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження – все це аспект світогляду, поважна частина свідомості Герасим’юка.

Поетичні збірки

Смереки (1982)
Потоки” (1986)
Космацький узір (1989)
Діти трепети (1992)
Осінні пси Карпат (1998)
Серпень за старим стилем (2000)
Поет у повітрі (2002) (збірка відзначена Шевченківською премією 2003 року)
Була така земля (2003)
Папороть (2006)

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Герасим’юк Василь – Біографія