Гордість української драматургії Максим Рильський

Максим Рильський
Гордість української драматургії
Ім’я Івана Карповича Тобілевича (1845-1907), який виступав на сцені під псевдонімом Карпенко-Карий, – по праву стоїть поряд з іменами найблискучіших діячів українського театру – Заньковецької, Садовського, Саксаганського. Нам відомі захоплені відгуки Станіславського, Немировича-Данченка, Савіної, Остужева про цю плеяду геніальних акторів – зачинателів дореволюційного українського театру.
Репертуар цього театру був, з цілого ряду причин, досить обмежений. В його основі лежали твори Котляревського, Шевченка і безпосередніх учасників театрального руху того часу: Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого. З трьох названих драматургів найпослідовнішим художником-реалістом був саме І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий). Почавши своє життя як дрібний канцелярський службовець, Іван Карпович рішуче порвав з чиновницькою роботою і присвятив себе українському народному театрові. Щось подібне сталося також з його братами – Миколою Садовським та Панасом Сакса-ганським, які безповоротно розпрощалися з кар’єрою царських офіцерів і пішли на сцену, де їх чекали не тільки лаври заслуженої слави, але й терни урядових переслідувань, не тільки народна хвала, але й обмова, що виходила з уст вірних прислужників реакції.
Перша п’єса Тобілевича – “Бурлака” – є ніби його ідейно-художнім маніфестом. Уважний читач Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського, пристрасний прихильник Шевченка, майстер, вихований на творах Грибоедова, Гоголя, Островського (зв’язок з Островським особливо виразно відчутний в драматургії Карпенка-Карого), Іван Тобілевич дав правдиву картину дореволюційного українського села. Якщо в образі одинака-бунтаря, борця за правду, “бурлаки” Опанаса він виявив деякі народницькі тенденції, показав обмеженість свого світогляду, нерозуміння того, якими шляхами йтиме в нашій країні боротьба з соціальною несправедливістю, – то, передусім, треба пам’ятати, що драма ж ця була написана в 1883 році! “Благополучний” її кінець з появою царського чиновника як носія омріяної Бурлакою правди, – безсумнівно викликаний цензурними міркуваннями. Зате як чітко, гостро, жорстоко й правдиво показані в п’єсі образи старшини – глитая Михайла й огидного хабарника та п’яниці – писаря! Похмуре життя “пореформеного” села виступає в цьому творі – при деякому мелодраматизмі окремих місць – у всій своїй непривабності.
Не буде помилкою сказати, що одною з основних рис драматургії Карпенка-Карого була увага до соціального моменту, до зображення розшарування селянства, ростучого “хазяйновитого мужичка” – куркуля, до страшної жаги наживи, до моторошної влади грошей – “пана купона”. Пишна галерея прихильників і служок грошового мішка, нещадних пригноблювачів і експлуататорів, понурих скнар і фанатиків збагачення вийшла з-під пера Тобілевича. Досить згадати постать Калитки з “Ста тисяч”, в якого “диханіє спирає” при одній думці про власну “земельку”, який попадає на гачок спритного “ділка з-під темної зірки”, купуючи в нього замість фальшивих грошей – була надія збути ці гроші, – пачку звичайних папірців; мерзотного ласолюбця й розтлителя Цокуля (драма “Наймичка”); мільйонера “з мужиків” Пузиря. В образі останнього, до речі, з обуренням пізнавав свої риси відомий київський мільйонер Терещенко. Жадоба наживи, гонитва за грішми, яка ледве не призвела до трагічного кінця героя комедії “Сто тисяч” Калитку (він хотів повіситись, але його вийняли з петлі), становить основу характеру й іншого персонажа тої ж комедії – “копача” Бонавентури. Цей фантаст, який викликає незмінні симпатії читача й глядача, невтомний шукач кладів, – адже і він зрештою пойнятий манією збагатіти, нажитися, стати “хазяйновитим мужичком”. Ці персонажі Тобілевича найбільше ріднять його драматургію з творчістю його улюбленого письменника О. М. Островського: адже вони стоять в одному ряду з хижаками й самодурами – купцями Тит Титичами.
З п’єс Карпенка-Карого слід згадати драму “Безталанна”. Сюжет її побудований на мотивах кохання і ревнощів, які призводять до того, що слабовільний, безхарактерний Гнат убиває свою дружину, тиху і люблячу Софію. Однак, звичайно, це п’єса про злидні, відсталість дореволюційного українського села, про “владу темряви”, яка в ній панувала. Недарма ж первісна назва драми, змінена з цензурних міркувань, була “Безталанна”.
Комедія “Мартин Боруля” – жива й вірна картина характерів дрібнопомісної шляхти. Головний герой п’єси – Мартин Боруля, користуючись послугами пройдисвіта-“аблаката”, прагне будь-що довести, на підставі якихось сумнівних документів, своє дворянське походження. Це дає привід для ряду гострих комедійних ситуацій. Образи Мартина, його сина-канцеляриста, жениха його дочки Націєвського, навіть такі епізодичні фігури, як старий, вижилий з розуму балакун Пеньонжка, виписані соковито, яскраво й опукло.
Не цурався Карпенко-Карий і історичних тем. Чудова трагедія “Сава Чалий” присвячена одному з ватажків гайдамацького руху на Україні (XVIII ст.), який зрадив своїх товаришів і перейшов на службу до панів. За це його було страчено, причому серед тих, хто карав, був і його колишній друг та сподвижник Гнат Голий. Написана в тонах глибокого співчуття до поневолених і повсталих мас, трагедія дає широку й справедливу картину минулого України, боротьби народів з визискувачами. Є в ній і недоліки, як, наприклад, деяка ідеалізація “благородного” шляхтича Шмигельського, але загалом вона по праву вважається одною з кращих, а можливо, й кращою з українських дореволюційних п’єс на історичні теми.
Осібно стоять в творчості Тобілевича зв’язані між собою комедії “Суєта” і “Житейське морс”. В них зображена сім’я “багатого козака” Макара Барильченка, чиї двоє синів поривають з сільським життям і стають чиновниками-кар’єристами, а третій син – “писар у запасі” Іван – прагне на сцену й вступає в театр, де незабаром дістає визнання й популярність, але не знаходить задоволення й там. Він увесь час поривається назад, у село, від “суєти” до природи, злиття з якою немовби одне може оновити й морально оздоровити людину. Ідеалізація цього життя на лоні природи разом з ідеалізацією багатих хліборобів, тих самих “хазяйновитих мужичків”, яких гостро-сатирично малював драматург в інших своїх п’єсах, є, безумовно, найвразливішим боком “Суєти” і “Житейського моря”. Зате не шкодує автор сатиричних фарб для зображення кар’єристів-чиновників, що одірвалися від народу й живуть паразитичним життям коштом трудящих. В п’єсі “Житейське море” опукло, подекуди навіть не без гротеску, показаний побут театральної богеми, куди потрапляє Іван Барильченко. Цей побут, добре відомий автору комедії, засмоктує талановитого артиста, немов болото.
Погляди свої на зміст і мету театрального мистецтва, близькі до поглядів Гоголя, Островського і російських революціонерів-демократів, висловлює Карпенко-Карий устами Івана Барильченка в “Суєті”.
“В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця, і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..”
Таке було естетичне кредо визначного українського драматурга.
Карпенко-Карий фізично помер давно. Твори його живуть і житимуть. І то не тільки самі його п’єси конкретно. П’єси його не сходять зі сцени і професіонального, і самодіяльного театру. Це прекрасно. Але варто подумати і над тим, що відгуки карпенківської драматургії чуємо ми і в комедіях та драмах Корнійчука, і в “Алмазному жорні” та “Феї гіркого мигдалю” Кочерги, і в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі.
За моїх дитячих літ найбільшої популярності серед селян рідного мені села мали “Кобзар” Шевченка і драми та комедії Тобілевича. Над Шевченковою “Катериною” плакали дівчата. “Мартин Боруля” і “Сто тисяч” викликали гіркий сміх, вбивчо-саркастичні сцени “Хазяїна” будили гнівне обурення проти експлуатації та експлуататорів, благородний образ Опанаса в “Бурлаці” осявав очі світлою вірою.
Коли Горький жив на Україні, в Мануйлівці, то він читав селянам Шевченка і ставив у гуртку аматорів “Мартина Борулю”, де, як відомо, сам грав роль Націєвського.
Карпенко-Карий, як і Кропивницький, Старицький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, були не тільки визначними драматургами і блискучими акторами, але й чесними передовими громадянами, які добре розуміли свою громадську місію і самовіддано виконували її.
Гоголь, великий Гоголь узяв собі за девіз слово – правда. Під цим девізом розвивалась велика російська література дожовтневої доби, під цим девізом росла і міцніла і українська література, література Шевченка і Франка, Лесі Українки і Карпенка-Карого. Ми можемо знайти малозначущі чи бліді сторінки в драматургії Тобілевича. Але нема в нього такої сторінки, про яку можна було б сказати: тут автор розійшовся з життєвою правдою. Навіть у явно невдалій п’єсі… Карпенко-Карий залишається вірним собі в соковитому, колоритному, правдивому змалюванні тогочасного села з його класовим розшаруванням, з його жорстокою внутрішньою війною. Мирон Серпокрил – надумана і ідеалізована постать, а проте автор наділив її такими живими, конкретними рисами, що ми ладні повірити в її реальність. Я шкодую, що не бачив у цій ролі великого Саксаганського. Кажуть, що він, граючи Мирона, підкреслював у цьому образі саме його людяність, теплоту, звичайне, “натуральне”, кажучи улюбленим висловом самого Карпенка-Карого.
Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени, і великий талант, скупими мазками малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича держаться і будуть держатись на нашій радянській сцені. Іван Карпович був щасливий, що його персонажі втілювали в театрі такі колосальні артисти, як Кропивницький, Саксаганський, Садовський, Заньковецька, такі блискучі майстри, як Федір Левицький і Любов Линицька. Образами, які створила Марія Заньковецька в п’єсах Карпенка-Карого і Кропивниць-кого, захоплювались Лев Толстой і Антон Чехов. У цьому розумінні творче щастя Карпенка-Карого можна порівняти з творчим щастям того ж таки Островського.
Максим Рильський. Література і народна творчість.
К.,1956. – С.113-1І8.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Гордість української драматургії Максим Рильський