Григорій Косинка – Змовини
Першу звістку привіз із ярмарку Петро Рудик.
Він летів змиленими кіньми, як зміями: безмилосердно – удар за ударом – Рудик шльогав коні лозиною і гукав:
– Лети мені, кров чортова, як з лука!
Руки вклякали йому,- тоді схилявся в якомусь розпачі головою аж до полудрабка на возі – от-от стукне головою об віз… Вимовляв слова з мукою в голосі:
– Ех, коні мої, сивогриві конії
Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого
А дорога – двома чорними коліями – летить назустріч неймовірно швидко: село виринає з придолинка раз у раз ближче. На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки, а за горбами – домівка Рудикова.
– Усе, тепер усе пропало,- промовив упівголоса Рудик.
Невимовний жаль застиг йому на скам’янілому обличчі так, що годі було змалювати його, обличчя те…
– Кінець,- прошепотів Рудик.- Кінець…
Захекані коні стишили ходу – бігли риссю,- тоді господар смикнув
У борозного коня блищав на здуховині піт: кінь важко дихав і пирхав.
“Дурний. Зовсім загнав коні”,- промайнула Рудикові думка, але він махнув у просторінь рукою, ніби рубнув зозла.
– Мені коні жаль?
Злоба судомила Рудикові обличчя; він скривив рота і зайшовся сміхом. Глузуючи, переконував когось невідомого:
– А наші дурні сівалки та січкарні купують – все, бач, багатіють. А виходить – смерть прийшла… Розумніші давно вже спродуються до цурки… Волів рубають, щоб чорту нетрудженому не дісталися, а ми – багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі – по три на копійку.
Рудик, упершись в голоблю воза, застиг; мислі, одна одну переганяючи, завихрили йому в голові, як ніколи до того: не встигне яскраво промайнути одна думка, а друга вже підхоплює першу, вивершує кінець – а далі зринає третя – ще яскравіша… Мислі, здається Рудикові, вихрять, товпляться, а неспроможні зарадити горю.
– Так… Востаннє, мабуть, їду з базару? – тихо запитав він коні. І повагом, увігнувши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і кинув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села тихою ходою.
Злоба не сходила йому з обличчя – не вгамовувався. Все переконував когось невідомого:
– Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське – ми раділи нишком… Не стало панського,- голота ненажерна нас за горло взяла: “Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу… ”
Базар аж клекотить: огирі хазяйські стоять рядами, як намальовані,- не купиш, хоч подивишся! А мені, дурню старому, коні жаль!… Люди дочок заміж за харпаків змовляють, щоб багатство втримати, а мені коні в голові?!
“… У вас, Петре, Наталка як королівна”,- спливли в Руд юсовій пам’яті чиїсь солодкі слова.
Рудик ударив коні по стегнах віжками, а сам схилив заклопотану голову аж на груди; чорний, приношений кожух охляп, звисав на його кремезному й дужому тулубі. А злоба й журба вчорнили йому обличчя: сидів на возі розлютований, лаявся, не зважав на слова:
– Голоті колектив – як висівки гарячі до болячки! На руку ковінька. Підуть, підуть, гади! Заради хліба шматка робитимуть… А ще коли помажуть той шматок – в долоні плескатимуть, дякуватимуть!.. Підуть.
“… У вас, Петре, Наталка як та королівна”,- вдруге спливли чиїсь солодкі слова.
Намагався пригадати, хто говорив йому слова ці. Ні, не пам’ятає… А знає твердо, що хтось у свати набивався.
І в Рудика мимоволі зажевріла – єдина над усі – думка: вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі; були між ними, на думку Рудикову, хороші, путні хлопці – на зріст, на силу, на вдачу, та й на вроду – дарма що вбогі… За багачів парубків Петро Рудик навіть не думав: хіба вони спроможні тепер зарадити його горю?
Він трьох синів – найзаможніших батьків на селі – поруч дочки своєї поставив: усі вони, коли до Рудикового багатства рівняти, з руками Наталку вирвуть… А найбільше Рудикові до серця Михайло Шовкуненків.
“Та що з того,- подумав Рудик,- як йому, козакові, самому батька рідного доводиться зрікатися, щоб на інженера довчитися?.. Не потрібна моя Наталка Шовкуненкові. Студент!..”
Він твердо, категорично вирішив, що найкраще йому обирати собі зятя з-поміж убогих.
“Адже й з убогого,- подумав хитро Рудих,- можна буде доброго хазяїна викохати… ”
Тоді бадьоріше підвів голову, підсмикнув кожуха й весело гукнув на коні:
– Ану, дріботи, сивогриві!
Коні легко, ледве доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза вздовж селом.
Він їхав селом, як мертвий: склепивши очі, не підводив голови, не здоровкався до людей… Люди тінями миготіли йому в очах; деякі – ясно бачив – запобігливо вклонялися, інші ж одверталися – намагалися не помічати,- а багато було таких, що перші сподівалися на привітання Рудикове.
Не доїжджаючи зборні, Рудик побачив у гурті парубків Юхима Скрекотня. Його легко було впізнати з однієї шапки: гостроверха якась, облямована по краях товстим полотном, що вилискувалося від лепу,- шапка здалеку кидалася в очі й кожному говорила ніби: це Юхим Скрекотень…
“Нужда, а не чоловік! Купу дітей за свій вік наплодив”,- подумав Рудик.
Скрекотень тримав у руці якийсь шматок мотузки.
Коли Рудикові коні стишили коло зборні ходу, Юхим Скрекотень вийшов з гурту хлопців і стояв собі недалеко дороги. Парубки реготали й заливалися сміхом.
– Дядьку Петре, спиніть на хвилину коні,- гукнув Скрекотень. Парубки ще голосніше пирхнули зо сміху.
Рудик зупинив. Тоді Скрекотень склав удвоє з мотузки петлю, накинув собі на шию, затяг її, кумедно якось смикнувши за один кінець… Запитав голосно:
– Бачили? Це я на куркулів таку видумав!..
– Дурень ти! – рубнув з обуренням Рудик.
Він хотів вилаяти Скрекотня останніми словами, змішати його з болотом – тут-таки, на вигоні, прилюдно… Проте переміг свої чуття: не насмілився вилаяти.
Дітвора, підбадьорена Скрекотнем, бігла навперейми Рудикового воза, заглядала Рудикові в очі й голосно приспівувала:
Рудий дам, руду взяв,
Рудий піп повінчав;
Одно було малесеньке.
Та й те було рудесеньке…
Рудик метко лапнув на возі батога. Не було… Жаль який! Він ніколи не брав батога до своїх коней.
“Останнє стерво насміхається. Докотилася чума й нашо – го берега! Кінець тепер… Голота розметає нас, як ризи Христові… ”
У мислях Рудикових – він це твердо вирішив – був єдиний порятунок: Наталчині змовини.
Тоді вдруге вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі… Шукав собі зятя з-поміж убогих.
… Недалеко свого подвір’я, за п’ять-шість хат, Рудик перепинив коні: назустріч йому переходив дорогу Оксентій Кашуба.
“Птиця летить”,- усміхнувся Рудик.
Справді, Кашуба схожий був з обличчя на якусь дику птицю, яку годі було пригадати! Зріст мав низенький, миршавий,- негармонійно якось збудований був Кашуба.
– Хазяйнуємо? – жартома поспитав його Рудик, спиняючи коні.
– Ке там хазяйство, свате! То ви, бачу, по ярмарках гасаєте… Здрастуйте,- і Кашуба по-дружньому, підсунувши шапку на лоба, подав Рудикові свою довгу, схожу в долонях на маленького ковша, руку.
Сердечно привітавшись, давні приятелі хвилину стояли мовчки – вони звикли розуміти один одного з півслова.
Правда, Кашуба здивований був, що Рудик загнав так коні – вони взялися милом, трусилися й парували.
“Петро ж не любить їздить так кіньми”,- подумав він, але й слова не сказав про це.
У Кашуби на мислі зовсім інше… Ярмарок, зрозуміла річ, його цікавить надзвичайно: чи поцінна тепер худоба, чи правда тому, що спродуються люди, а коли спродуються, то які ціни на свині? Кашубі треба до зарізу купити пару добрих підсвинків.
А є ще в Оксентія найголовніша справа – спитати Петра Рудика за Наталку. Кашубиха день у день нагадує: “Спитай… ” Хочеться їй висватати за невістку Наталку Рудикову.
Кашубиха декілька раз уже вихваляла дівку перед людьми, щоб похвала та до батьків докотилася, а Рудики на це – ні слова. А кращої ж пари, на думку Кашубів, не знайти Рудикам. Бо недурно ж сказано: “Чешися кінь з конем, віл з волом… ”
Кашуби до дрібниць підраховували свої достатки, рівняючи їх до Рудикових: так, Петро Рудик заможніший з усіх багачів на селі, але й вони – Кашуби – недалеко в ряду від нього. А пасіка кашубівська, всі знають, щоліта червінці на крилах носить!
Коли Кашуби рівняли своє багатство до Рудикового, щоб таки почесався віл з волом, то Оксентій нагадав усій сім’ї, що вони з Петром Рудиком – давні приятелі… Разом парубкували, разом на привоз ходили, чарку колись глибоку пили, а коли не помиляється Оксентій, то одного літа й поженилися: Оксентій після великодня, а Петро – восени.
“Неговіркий став Рудик… Загордував”,- подумав собі Кашуба.
Оксентій Кашуба звик бачити його завжди насмішкуватого, веселого, дотепного й не жалького на слова, а раптом – така велика зміна: обличчя сиво-біле, ніби в п’яного, брови суворо стиснуті, вуста стулені… А на губах, помітив Кашуба, зашерхла в куточках піна.
“Знов, мабуть, наклали облігації”,- подумав собі Кашуба. Він перший вирішив порушити мовчанку.
– А я це од вас іду,- промовив, чекаючи почути звичайне запитання: чого, мовляв, ходив?..
Рудик не запитував; ледве усміхнувшись, він хитнув журливо головою.
– Не буде, свате, з нашого пива дива,- сказав.- Не весілля нам справляти, Оксентію…
Далі оглянувся на обидва боки, смикнув Кашубу за рукав,- поставив його собі просто перед ротом, а тоді говорив таємниче, з притиском на кожному реченні… Аж піна йому скакала з рота, так говорив він!
– Комуна колективізує сарану, голоті – всі права… У степових селах розкуркулюють до сорочки й очкура. Рубай реманент, ховай добро, спродуй худобу,- вже нам більше не хазяйнувати! І то поспішай, бо пізно буде. Думаєш, не підуть у колектив? Підуть. Підуть, гади!
Рудик закляв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.
– Тепер, Оксентію, кожний за свою шкуру дбає… Я вам не ворог, ви мені, знаю добре, теж не каменя бажаєте… Та що з того? Жменя нас. А під боком у нас – вороги, гадюки. Оті печериці-хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують! Повірте мені, Оксентію, нікого не помилують. Вони розметають нас, як ризи ті… Не вірите? А я вас питаю: де панське поділося?.. Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..
У Кашуби з переляку трусилися ноги: він хитався – от – от упаде на полудрабок воза, так глибоко схвилювала його Рудикова звістка.
Тіло йому дерев’яніло; намагався щось говорити, а зуби так цокотіли, що не міг подати голосу.
– Спасибі,- спромігся він промовити.
Рудик не сказав більше й слова. Він обминув Кашубу возом і люто гаркнув на коні.
Кашуба боявся впасти на мерзлу землю… Тоді схилився плечем на вербу, закрив долонею очі й тихо, по-дитячому якось, захлипав.
Ворота Рудикові одчиняла невістка – старшого сина жінка. Син у царську війну загинув десь під Карпатами, а невістка з хлоп’ям залишилася у свекра.
Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло, вона завжди ходила в рясних спідницях, була роботяща й кохала свого одинака-сина. Рудик навіть любив свою невістку за таку добру вдачу!
– Випряжи коні й погодуй,- ще з воза наказав молодиці свекор.
Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.
Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.
“Який важкий день… Недурно ж понеділок,- він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день,- подумав Петро Рудик,- не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки”.
… Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок – найдостойніша пара Наталці Хлопці в Мелашки – чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує… А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!
Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащи – ну радість, коли вона не дурна жінка.
Так, усе своє добро – вози й коні, скрині повні, засіки пшениці “українки” – геть-чисто все з гамузом – він перевезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає,- хай зарадить Рудико – вому горю…
Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:
– А де ж наш наймит?
– У млині… Ковш відбирає.
– Хай меле цілу ніч – сьогодні добрий вітер,- наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився – пригадував собі, чи все сказав молодиці.
На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.
“То нічого,- думала свекруха,- що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору,- то все нічого… Адже молодиця з неї – як те яблуко на спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?”
– А ти бесіду, бачу, з невісткою… – зустріла вона єхидно Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення – гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.
– Де Наталка? – суворо запитав у хаті.
– Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмарку? – засокорила перед чоловіком Христя.- Нема гірше за ті ярмарки – цілий божий день вештаєшся, б’єш ноги… А в нас – новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут… Якби, каже, не комуна,- двадцять десятин би землі прикупив, а то не можна ж… Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів,- до нової вовни!..
– Уже голять, а не стрижуть,- незадоволено урвав Христю Рудик.- Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір… до Мелашки, Козленка покійного жінки.
Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпорядок, не знала, з чого почати річ.
“Дівка хай дома, а молодиця – проти ночі – до Козлен – кової Мелашки… До чого все це?” – з напруженням думала Христя.
Вона з острахом підступила до чоловіка й пильно вдивлялася йому в очі. “Чи не п’яний, бува?” – думала.
Христя, з рогачем у руках, не рушала з місця; Козленко – ва Мелашка не сходила їй з думки… А Петро, як на зло, мовчки, сопучи, скидав коло полу кожуха.
Повернувся чоловік обличчям до Христі розлютований, аж слиною харкнув зозла на долівку… Ногами затупав і закричав:
– Чого стоїш, як манія?.. Поклич мені дівку й молодицю!
Христя не рушала з місця; вона не певна була за розум чоловіка – зроду не бачила Петра в такому розпачі, такого розпаленого й лютого. Христя бідкалася й метушилася по хаті – то миску на стіл поставить, то рогачем стукне, а з хати не виходить: сльози аж бриніли на очах у старої Христі.
А Рудик підстьобував її словами:
– Не божкай, ради Христа! Не божкай, а роби, що наказую.
На крик у хаті, на грізний батьків голос, зайшла в хату Наталка. Прибрана – заради Кашуби, видно, в усе нове,- вона стояла на порозі, як молода, що прийшла просити на дівич-вечір. Сіра, доброго сукна спідниця рясно лежала на раменах дівочих; ботинки, замість черевиків, блищали наваксовані, а з-під корсета великими яблуками вишита, туго випиналася пазуха тонкої сорочки… Скидалася дівчина більше на матір – така ж була висока й засіяна ластовинням, як і мати.
Вона сором’язливо обвела очима батьків, ніби чекала на запросини сісти.
Христя, витираючи фартухом сльози, перша вихопилася із своїм словом:
– Спитай ти, дочко, в батька, чого це він збирається невістку проти ночі на хутір до Козлівни посилати, бо я вже, виходить, дурна стала!.. Не розумію.
– Тобі трудно буде й зрозуміти… Ой трудно,- спокійніше озвався Рудик.- Дочко-голубонько, ти мене зрозумієш… Сідай.
Рудик причинив хатні двері, посадовив Наталку поруч себе; Христю теж запросив сісти: їжа йому тепер не в голові.
“Диво дивнеє,- думала Христя.- Розсадовлює, припрошує… А слова якісь чудні: “Дочко-голубко… ” За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!
Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.
– Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христові,- почав своє слово Рудик.
Де він запозичив цю мудрість з ризами – невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її… Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.
Богомільну Христю – цього сподівався Петро – ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.
А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж,- Христя розплакалася…
– На все згодна, Петре,- проказала вона,- та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити…
– Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати,- одка – зав Рудик.
Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:
– Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!
– Твоя правда, дочко! – радісно підхопив Наталчині слова Рудик.- Батьків розум маєш! А батько твій – пам’ятай це – ніколи ще в житті не програвав!
На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка.
Він повернувся, зберігаючиусмішку, до Христі.
– Клич же молодицю,- де вона там забарилася,- та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!
– Таке й скаже: Меланія Прохорівна! – засміялася Христя, пораючись коло печі.- Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..
Рудик посварився на Христю пальцем.
– Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.
Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.
Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди,- пригадувала собі Ме – лашка,- вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розійшовся, що з ніг валяє…
Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.
Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.
Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: “Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли… ”
Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запросити… А вона, Мелашка, не князівна,- може, кличуть люди півмітки помотати!
А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай – гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками переробила!
– Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко,- пожартувала Рудикова невістка.
– Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати,- відказала їй Мелашка.- Був кінь, дочко, та з’їздився…
І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.
Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти – обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома… Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести…
“Та й викохала діти,- сміється собі Мелашка,- на заздрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?”
Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..
Тай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.
Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка…
– А ми вже незабаром і дома,- урвала Мелащині думки молодиця.
Справді, недалеко – гоней за двоє – було Рудикове подвір’я.
Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.
На степу вихрів вітер. Він аж у селі – в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру… Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси – тонкі й басисті – степом котилася весільна перезва.
– Як я й додому повернуся,- бідкалася Мелашка.- Така буря, такий вітер…
На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою кофту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Мелашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:
– Боже мій,- стурбувалася вдова,- поділки як вистріпалися, а дома й не згадала – забула!..
– Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! – припрошував на порозі Рудик.
Аж здивувалася вдова з Рудиків – такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: “Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне”. Ото вони й упадають коло неї…
Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики – Петро й Хрис – тя – заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здалеку повів річ, які тепер порядки настали – не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають – записуй його, реєструй у книги… А на чорта такий наймит-поденщик здався хазяїнові?!
Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі – знала вдова – не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вельможні…
– Ви ще до колективу не записалися? – запитала Ме – лашку Христя.
– Та в мене ж тепер Михайло, хазяйнує,- відповідала вдова,- він і на сходку ходить, він уже за все дбає…
“Бояться багачі колективу… – подумала собі Мелашка.- А мені що! Як люди, так і я.” Запишеться син до колективу, а я за ним хоч у воду піду!”
– Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого… Дак знаєте, що я вам скажу? – це Рудик так.
– Що ж ви мені скажете? – стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам – знала – не хвали колективу… Задурняють.
Дивувало Меланжу, що Рудик так празниково величав її по батькові – ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!
– Тепер усе, Мелашко, навиворіт,- встряла раптом у розмову Христя.- Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже – по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай нам онуків родять… Правда? – запобігливо якось запитала Христя.
Вона пасла очима за найменшим рухом свого Петра: боялася сказати якусь дурницю. Пильно дивилася Петрові в очі, а заспокоїлася, коли помітила, як хитнув головою… Усе, мовляв, гаразд.
Мелашці не давали й слова мовити; не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик.
Він хмарний сидів кінець столу – все настільника рукою розгладжував. На Меланжу не зводив очей… Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик:
– Я вам так скажу, Меланіє Прохорівно… Нам з вами зайшло вже сонце – два віки не жити. Комуна, самі знаєте, напосідає на колективізацію… Телися, хоч і не тільний! А я, Мелашко, не хочу своє добро чорту в зуби давати… Не хочу! Я все добро своє, чуєте, Мелашко, усе до дріб’язку – дочці своїй віддам! Коні, вози, скрині – усе сьогодні ж до вашої комори переправлю… Наталка моя – дівка без ганджу. Її навіть сватав колись Шовкуненків студент… Та мені паничі ті, правду кажучи, не до серця. Діди й прадіди, думаю, хліборобили, а дочка в пани попнеться?.. Хай не цурається коло святого хліба впадати… Набивався мені в зяті й Кашуба – на змовини приходив уже… А я так подумав собі: хватить у мене свого багатства – не потрібне мені Кашубине!..
А ваш Михайло, хай здоров буде, царював би з Наталкою, а не жив! Михайло, знаю, з вашого послуху не вийшов: яка ваша рада буде, так і поглаголить… Зап’ємо сьогодні змовини, запряжу коні – гайда Наталчину скриню до молодого! То яка ваша думка? Треба, по-моєму, рятувати одне одного.
Рудик неохоче якось, мляво скінчив останні слова.
Коли говорив, то з думки йому не сходила в’їдлива Кашубиха. На все село, подумав, роздзвонить, що він, Петро Рудик, з переляку дочку заміж змовив… Найшов собі свашку – Мелаппсу підстріпану!..
Петро й Христя не дивилися в очі одне одному,- такий сором, така наруга їм… Перші дочкою набивалися!
Обоє чекали на Мелащину згоду.
А в Мелашки, коли слухала Рудиків, одно на мислі: “Як змовляють, то сто коней дають, а як змовлять, то чортма і одного!”
Вона, звичайно, не посміла сказати цього Рудикам, бо й сама вдова не знала ще гаразд, що їй слід відказати на змовини весільні. Таке багатство їй обіцяють – з кіньми й возами,- аж страшно слухати. У Мелашки глибоко десь, на одну лишь мить, виринула була дивна думка: розбагатіти. Хіба-таки їй вік прожити у злиднях?.. Щастя ж на порозі стоїть…
А з думки не сходило інше: хіба вона, Мелашка, рівня Рудикам, що вони дочкою набиваються? Не прийшла б колективізація, то зроду-віку Рудики й не згадали б за її Михайла… А то впадають коло неї. А Петро все кіньми й возами вихваляється, наче Михайлові з тими кіньми жити!
– Як вам сказати,- мовила тихо Мелашка.- Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче – хай сватає вашу Наталку, як вона піде за його. А тільки коні й вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої… Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухать соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік уже прожила,- мені тими кіньми не їздити,- а все-таки… переховувати чуже добро я не буду. Вам колектив не потрібний, а мені – не знаю ще: як люди, т ак і я.
Христя скипіла з люті… Вона ніколи не сподівалася на таку наругу з вуст Козленкової Мелашки – отієї Мелашки, що раз на рік, може, сало їсть! Христя дивилася на вистріпані поділки Мелащиної сорочки, не втерпіла:
– Убогість вас, Мелашко, засліпила. Ви вік прожили у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їли, а ми ж вам у комору все своє добро звозимо!.. Родаємося з вами. Дивлюся на вашу сорочку й думаю: зроду Мелашха тонкої сорочки не носила – усе в товстих ходить, а візьме Наталку – в тонкій танцюватиме! У Наталки ж повна скриня того добра: вік цілий я дбала за ту скриню. Аж віко в ній тріщить…
– Не треба, Христе,- з обуренням у голосі сказав Петро. Він, не зводячи очей на Меланжу, голосно промовив на всю хату:
– Люди не брешуть: чешися кінь з конем, віл з волом.- Підвів на Меланжу гнівом розпалені очі й додав: – А свиня – в тин, як нема з ким!..
Мелашка розгнівалася; у гніві свому забула за покору… Не думала більше, чи пристати їй на змовини, не вагалася й не запобігала ласки. Вона все зрозуміла. Підвівшись з лави, Мелашка хитнула Христі головою – вклонилася нібито – і, хвилюючись, тремтячим голосом проказала:
– Я, Христе, не прийшла сюди, щоб мою вбогість тут попрікали, щоб мені очі кололи тонкими сорочками. Пани, Христе, в шовках ходили, а ви тонким полотном вихваляєтеся!..
Рудик теж устав з лави і стояв посеред хати блідо-сизий; він підступив до Мелашки на два кроки – стояв близько обличчя, бо високий був на зріст.
Мелашка, задкуючи до дверей, з острахом думала: “Ще з доброго дива наб’є в хаті… Пам’ятай, небого, змовини весільні до самої смерті!..”
Рудик нахилився близько Мелащиного обличчя… В очах йому – бачила Мелашка – застиг такий жаль якийсь і злоба…
“Ударить”,- промайнула в Мелашки думка,- і вдова мивоволі підняла свою руку на рівень вуха.
– Дайте мені, Мелашко, слово, що ви нікому за наші змовини й слова ніде не дзєкнете!.. А за коні й добро моє,- я дуже вас прошу,- ви нічого не чули…
– Мені ваші коні й вози, Петре, не потрібні,- голосно промовила Мелашка й бистро, “на добраніч” не сказавши, вийшла з хати.
На порозі вона зустрілася з Наталкою: дівка несла на тарілці сало, різане скибками, а в лівій руці – пляшку червоної, з осені настояної на вишнях, наливки…
За Мелашкою ніхто з Рудиків не вийшов з хати.
“Хто б подумав: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала?..”
І Петро Рудик вдруге залаяв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.
Стояв на подвір’ї непорушно, ніби з каменю тесаний… А над головою Рудикові, вергаючи хмарами, проходила темна вітряна ніч.
“Суховій дме… – Повернув голову до хатніх вікон, чи позапинала Христя вікна? – Так, позапинала… ”
Він, Рудик, дав жінкам на цілу ніч роботу: ховати й пакувати добро. У хаті такий розгардіяш, аж голова Петрові взялася жаром. Стояв непорушно і говорив стиха сам до себе:
– Радив Кашубові, а довелося самому робити… Подумати тільки: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала!..
Петро пішов до коней – треба всипати їм лишню порцію вівса. Він любив коні і кохав їх, як діти… Стайню держав у такому порядкові, як у німців на степу: на помості, вибілена й затишна, з маленькими вікнами вгорі,- Рудико – ва стайня справедливо мала славу на все село… Любив свої коні Петро Рудик!
Він засипав коням вівса, погладив їм сизо-вороні гриви, а далі став коло порога і довго не виходив із стайні. Держав у руках замок.
Все йому весілля Наталчине верзлося. Дивно Рудикові: давно колись – на одному весіллі – він чув пісню; слова з пісні загубилися – не пам’ятав гаразд,- проте добре знав мотив тієї пісні… Її запивали – пам’ятає Рудик – медом:
Мої коні, сідлані, готові,
Стоять на припоні…
Такі, здається Рудикові, були слова тієї пісні. І чого вона приверзлася йому на пам’ять, пісня ця?
З жалю чи просто так Петро впустив з рук замок. Він не шукав його під ногами, не нахилявся навіть: “Хазяйство гине… А замок?..”
Рудик безнадійно махнув у просторінь рукою і нервово причинив хвіртку стайні. Стояв і довго слухав на подвір’ї, як десь на селі валували собаки…
Вітер заносив у вуха Рудикові глухе й далеке гавкання псів: гав, гав, гав-уй…
“І чого вони юрмують?..”
Підійшов до ліси у воротях і наставив на дорогу вухо, прислухався.
На Рудиковій вулиці – тиша, мертва тиша; собаки гавкають десь на селі, а пора ж така, дивується Рудик, коли все навкруги спить мертвим сном… З хатніх вікон ясно чути Рудикові: плаче й приказує щось Христя. За вітром не чути слів, не вловити їх…
На горі, поскрипуючи крилами, меле вітряк: гер, гер, гер…
“Хай меле цілу ніч”,- мляво подумав Рудик.
Він обережно, по-злодійському, рушив до клуні; коли переходив подвір’я, то все оглядався на замкнені ворота, а ногами ступав легко, мов той кіт на траві. У руках тримав ліхтар і сокиру. Ліхтаря погасив ще в стайні, щоб не метляти світлом на подвір’ї… Все за Мелашку думав: “Три чисниці їй до смерті, а вона за гонор згадала! Гади! “Як люди, так і я!” Боїться, не знає, на яку ступити… Дурний, а вже старий! Треба було залякати її панщиною, а тоді вже на змовини річ навертати, а я – за шерстю, гладенько… ”
Зачинив у шальованій клуні ворота і засвітив ліхтаря. Скупе світло упало на горбату віялку, накриту брезентом, на блискучі триби січкарні, а коли підняв ліхтаря вище трохи – на трієра…
Рудик підійшов до січкарні; ліхтаря поставив на току, у руки взяв сокиру і розмахнувся – на всю силу хотів рубнути блискучі триби.
– Так по-дурному не роблять,- сказав.
Тоді дістав з полиці над ворітьми скриньку з ключами і обценьками.
Вигвинчував з машини найтендітніші частини і клав їх обережно, по-хазяйському, на тік; деякі відкладав набік, а ті, що були на току, закладав між блискучі зуби трибів…
Криця скреготала й сковзалася… Рудик крутив колесо січкарні рукою, а на тік кришилися залізні зуби. Так годину руйнував машини.
Коли ворота в клуню прочинила Наталка, Рудик, схопив у руки сокиру і стояв перед дочкою, готовий до удару.
– Ідіть у хату: мати кличуть…
– Ти мене налякала, дочко, аж тіло затрусилося,- сказав схвильований Рудик.- Думав, ідуть уже по душу…
Він погасив ліхтаря, взяв у руки брезента з віялки і рушив за дочкою.
У хаті застав вісім мішків, з верхом натоптаних одежею, полотном, крамом, ременем… Коло полу зіяли дві порожні скрині: Наталчина й Христі.
А Христя усе бідкалася, що багато добра ще лишається… Вона за всяку ціну хоче покласти на воза Наталчині подушки, щоб не досталися стерву якомусь подушки з пуху гусиного!
Рудик зупинив Христю рухом руки.
– Ради бога,- сказав він,- без плачу… Роби, що наказую.
Обвів очима ще раз порожні скрині, мішки посеред хати… Очі стуманіли Рудикові. Невістка, Христя й Наталка чекали наказу – всі три не рушали з місця.
Рудик підійшов до невістки.
– Є в мене, дочко, один дідок на степу… Наталка пам’ятає його, Кашуби колись пасікою в його саду стояли. Рушайте з Наталкою до нього. З кіньми додому не повертайтеся. Коні в нас, хвалити бога, добрі: ви ще до світу проскочите Козленків хутір… Все, здається. Я запрягаю коні.
Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармидером, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.
– Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний…
… У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невістку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав… А сам,- скільки їздив, пам’ятає,- ніколи не брав батога на свої коні!
Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Ру – дикового воза степовою дорогою.
Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату… Пора вже спати…
Петро провів жінку до ганку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі… А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ганку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.
– Гаси каганець і лягай собі…
Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ганку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міцно. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.
… Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика… Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір…
– І чого він, дурний, б’є пужалном коні,- питається у возниці Рудик,- коли коні летять, як змії?..
Степом курява, степом гук і крик.
Христя ввижається – стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові – не радіє з весілля… А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи – дорогу молодому до тещі приспівують.
І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.
– Усі чекають на материне й батькове благословення,- чує Рудик невідомий голос.
Він шукає у натовпі Меланжу… Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть – у благенькій кофті – далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві… Рудик посміхається до вдови…
– На змовини не хотіла стати, а весілля справляє,- стиха каже він Христі.
Степом курява, степом гук і крик:
– Несуть! Несуть! – 3 усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше…
– До нас, діду!
І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу – чує, лопотить під вітроом корогва.
А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень… Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?
Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява… Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.
А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми – недалеко Рудика – і підтанцьовує…
Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.
– Прийшли на весілля незаможники…
Тоді простягає руку і, голосно, щоб усі чули й знали, кричить:
– Пожалуйте, господа невозможні! Прошу…
Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний…
Вітряк більше не гергає – не меле; з гори – видно Руди – кові – сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.
Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй…
1930
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Тарас шевченко іван підкова скорочено.