Григорій Костюк (Вашингтон, США)
Увійти в поетичний світ поета справа не легка. Не легка навіть для людини, що все своє життя читає і любить поезію. Надто це ском-плі-кована, складна, непостійна в формах і вередлива в настроях галузь людської творчої психіки. Поезії надають великого значення в пізнанні людини, в формуванні людської свідомости і самопізнання. Леонід Первомайський, недавно відійшлий від нас добрий поет, колись написав вірш “Пізнання”. Там читаємо:
Людина довго існувала в світі
Без радости, без болю і стремлінь,
І мільйони літ були прожиті
В постійній
Вона навчилась звіря полювати,
Все винайшла: і колесо й весло, –
Та довго не могла себе пізнати,
Поезії у неї не було.
Отже, на думку поета, тільки поезія, а значить – мистецтво взагалі – було початком самопізнання людини. “Не вірші пишу – творю світ людини!” – гордо деклярує сучасний литовський поет Е. Межелайтіс у книзі Поет і людина. Але світ людини, та й сама людина, не такі вже й прості речі. “Людина – сфінкс” – чуємо інколи. А російський поет Алєксєй Рємізов, що вмер на еміграції в Парижі, кинув колись ще такий парадоксальний вислів:
Оттакі уривки думок виникали в мене при читанні поезій двох збірок Марти Тарнавської: Хвалю ілюзію і Землетрус. У літературному процесі українського закордоння Марта Тарнавська є на сьогодні чітко окреслена творча особистість. Її літературні зацікавлення багатожанрові й багатопредметні. Щоб подати більш-менш повний портрет її, то треба було акцентувати увагу принаймі на п’ятьох творчих аспектах: поетичному, новелістичному, нарисово-мандрівничому, історико-літературному і бібліографічно-книгознавчому. В усіх цих галузях людської думки Марта Тарнавська посідає своє, властиве тільки їй, місце. Було б обтяжливо в одній статті говорити про всі ці аспекти творчих зацікавлень поетеси. Комплексна проблема краще пізнається через розчленування її. Тому хочу зупинити свою увагу тільки на першому, вважаю, основному, аспекті творчого вияву Марти Тарнавської – на її поетичному дорібку.
Марта Тарнавська пише давно. Написала дуже багато. Сотні її поезій опубліковано в різній українській пресі. Але вимоглива до мистецтва слова авторка не поспішала збирати й видавати те окремими збірками. Та коли ж вона зважилась, то проробила велику, аж надто сувору селекцію своїх писань і виступила вперше збіркою під назвою Хвалю ілюзію 1972 року. Критика зустріла збірку позитивно, але здивовано. Вона була заскочена несподіванкою.
“Треба дивуватися після перечитання книжки Марти Тарнавської, що нагло маємо перед собою зовсім зрілий талант,” – писав Ростислав Єндик (“Радісна поява”, Мета, Мюнхен, серпень 1972).
“дебют вийшов упевнений, не початківський, потрібну стежку вгору знайдено,” – писав, тепер уже покійний, сам вибагливий майстер слова, Борис Олександрів. (Молода Україна, Торонто, липень-серпень 1973).
“Можна сказати, що Марта Тарнавська, без реклями і пози, завдяки щирості й непідробній простоті своїх поезій, виходить – своїми двома збірками – в перший ряд поетів української еміграції,” – писав недавно (лютий 1982) поет і коментатор радіо “Свобода” Ігор Качуровський.
Отже, перша й основна особливість творчости Марти Тарнавської – це суворість і вимогливість до своїх писань.
Коли я вперше прочитав добірку поезій Марти Тарнавської “Хвалю ілюзію”, то за професійною звичкою занотував собі кілька безпосередніх вражень. Одно з них звучало: “Несподіванка. Інтелектуальна і філософська вагота, складність і свіжість мистецької інструментації форми й одночасно глибоко-прозора ясність душевних порухів людини.” Як видно з цього, я насамперед звернув увагу на інтелектуальну і філософську ваготу поезій М. Тарнавської. На мою приємність, багато пізніших рецензентів підкреслили цю ж її особливість. Про філософічні рефлекції говорив цитований вище Ростислав Єндик. Про “відвагу філософського спокою” нотує в своїй рецензії Лука Луців (Свобода, 15 грудня 1972). Філософську основу поезій Марти Тарнавської підкреслює в своїх “Гарвардських коментарях” проф. Леонід Рудницький. І цікаво, що невідомий нам ближче професор одного з університетів України, до рук якого чудом потрапила збірка Марти Тарнавської Хвалю ілюзію, в своєму докладному листі-рецензії також акцентував свою увагу на філософському звучанні її поезій. Він писав: “Ви пишете про природу і про кохання в філософському аспекті. Ваша збірка насамперед філософська… Мислення Ваше не просто філософське, але дійсно сучасне.”
Отже, маємо підставу, далеко не суб’єктивну, ствердити, що другою характеристичною рисою поезії Марти Тарнавської є її особлива інтелектуальна і філософська сутність. Підкреслюю: особлива. Бо її інтелектуалізм і філософічність це не сухе розумування, не логічні трактати, не деклярування знайдених вічних істин, а щось глибше, складніше, схоплене в образах і овіяне людським серцем і почуттям.
У цьому пляні пригляньмося ближче до її поезій. Візьмімо перші поезії, коли авторці було 16-17 років. Це переважно настроєво-пейзажні малюнки, сповнені молодечого захоплення, першого кохання, по-дівочому щирих конфліктів, гордих поз, надуманого гніву. Але одночасно все це пройнято такою щирою задушевною лірикою, яка читача полонить і очаровує.
Ми слухаємо, як ріка говорить,
А музика її не знає меж.
Сніжинки падають в ріку, мов зорі,
І гомін дзвонів із церковних веж.
Або
Утікатиму з гір в гамірливі долини,
Щоб щоразу вернутись в покорі до тебе.
Без докорів зустрінеш, мов блудного сина,
І простягнеш окраєць гостинного неба.
Уже навіть останній метафоричний рядок свідчив, що перед юною поеткою стелилося добре поетичне майбутнє. “І простягнеш окраєць гостинного неба”, або “Ти, мов поет із сонцем у кишені”. Це метафори свіжі, оригінальні. Щоб так висловитись треба мати щось більше ніж добру освіту. І ще один деталь. У дозрілий свій вік Марта Тарнавська багато перекладала і перекладає суголосних собі, як сама стверджує, поетес з різних мов. Серед них є й російська поетка Анна Ахматова. У російській поезії срібного віку, це справді поетеса високого рівня. Але що дивно, 17-річна гімназистка Марта напевне ще не тільки не читала, а й навряд чи й чула про існування поетки Анни Ахматової. Але її роздуми в поезії “до самоти” – це типові мотиви, це той самий духовий, навіть ритмічно, світ Анни Ахматової. Це, звичайно, не свідоме запозичення чи впливи. Це, я би сказав, містерія духового перегуку, астральної єдности душ, що в поезії часто трапляється.
Поволі, з виходом до поетичних висот, філософсько-ліричні мотиви М. Тарнавської ускладнюються і набирають особливого, наповненого мудрістю звучання. У чудовій поемі “Зальцбург” – місто юнацтва, навчання, пізнання таємниць життя – маловживаною поетами формою октав – поетеса виявила неабиякі свої творчі можливості. Тут маємо чи не єдиний в поезії нашого закордоння живий романтично окреслений образ діПі таборів:
Вони в серцях серед скитання лих
Вирощували клаптик батьківщини
І, мов мандрівний київський спудей,
Учились жити від чужих людей.
Тут типізовані образи нашої молоді того дивного і неповторного часу, що “заспокоївши якнебудь голод, вона свій захват сіяла навколо”.
Бо молодість сміється і в журбі
На молодість усякий має право:
І в кам’яній, і в атомній добі
Весна життя один лиш раз ласкава.
Таких афористичних висловів розписано в поемі багато. І в цьому її притягальна сила. Одночасно М. Тарнавська вміє виключно стисло, але опукло, схопити подих історії міста в якому доля прирекла їй жити, вчитись і зростати:
Сторожить старину в старій палаті
Єпископських портретів довгий ряд;
Камінні кулі і важкі гармати
Ще від повстань селянських з башт зорять;
Стоїть, мов вірний свідок, домик ката,
А в замку – збір твердих його знарядь…
Коли ідеш вузькими вуличками,
Історією дише кожний камінь.
Її хвилюють і вивищують духово імена великих композиторів (Бетговен, Моцарт), що їх дало людству це місто. І зрештою, все це укороновано прегарною лірикою:
Цвіте кохання, мов червоні буки,
Горять, мов туга, клени золоті,
Спадає в безвість серце від розлуки,
Мов лист, що вчора з вітром лопотів…
Подібних поетичних строф, виповнених філкософськими і ліричними роздумами, добірним мистецьким словом, алітераціями, влучними оксюморонами і вишуканою свіжою римою у збірці багато. Інтелектуалізм і філософічність поезій М. Тарнавської полягає ще й у тому, що вона в творчому акті виходить не від спонтанного, безпосереднього чуття, як це властиво було, скажімо, В. Сосюрі, а від думки, враження від побаченої картини ( “На виставці Ван-Гога”), явища природи ( “Maligne Lake”), від прочитаної книжки ( “Весна”). Гори, озеро Малінь і маленьке деревце над ним, викликають хвилюючі роздуми “про життя і смерть”, про безсилість людини супроти стихії природи. Читання книжки архітекта Ле Курбузьє викликає спалах весняної радости і віри в творчий розум людини. “Відкриття пам’ятника” викликає цілий ряд глибоких медитацій на суспільні теми, про “мовчазного народу амбасадора”, що “прийшов у столицю дипломатів”, “щоб про забутих світові сказати” і багато подібного.
Самопізнання людини – це окремий світ образного думання Марти Тарнавської. Вона як психолог і людинознавець підходить до людини з обережністю дослідника і з вдумливістю філософа, розуміючи, що людина хоч і цілісний, але суперечний у своїй єдності світ:
Складний, незрозумілий мікрокосм:
Шукаю правди – а бажаю міту,
У розум вірю – а рішаю серцем,
Хвалю ілюзію, що помагає жити…
Складність і суперечливість суб’єкта пізнання викликає в поетеси багатопляновість у підході до нього, бажання розчленувати те, що здавалось би, не розчленовується, бажання розбити реальність “на сотки кольорових скелець” і з них укладати вітражі для храму. В поезії “Три відміни” поетка роздумує над трьома етапами життєвого шляху людини. Специфіку кожної відміни зве самотністю. Перша відміна – самотність як “мудрість ранньої зрілости”, як утвердження в житті людини. друга – самотність творча. Коли людина в зеніті. Людина, що прагне, хоче і може. І третя – “самотність-смерть”, “коли ласка любого тіла не проходить крізь чорний вуаль”. Така залізна, визначена природою, тріяда людського буття.
Людина подвійна в своїх бажаннях і можливостях. Цю тезу поетеса ставить в поезії “Є в мене життєрадісне звіря”. З одного боку, людина істота слаба і добра. Любить сонце, радість, працю, добробут і теплоту дружби. З другого, людина – непереможний дух допитливости і шукань нового, “посол від сили, що провадить всесвіт”. Він хоче пізнати все. Він готовий платити за це найвищу ціну – щастям і життям своїм. Він відважно заглядає за заборонені куліси. Він хоче бачити “безгримну правду: безпомічність, приреченість людини”. Він не розчаровується з невдач, не капітулює перед сильними.
Він з гордим смутком, мов маленький бог,
Іде самотній у космічну ніч.
Це оригінальна, свіжа й нова інтерпретація в українській новітній поезії вічно допитливого фавстівського образу, або радше, нова інтерпретація Франкового нескореного “вічного революціонера”, того духа, “що тіло рве до бою”.
Своєрідно звучить у Марти Тарнавської опоетизування ілюзії. Ілюзія в її інтерпретації – це замінник щастя, це цілюще зілля від життєвої розпуки, від зневір’я. Нарешті, усвідомлення ілюзії, це усвідомлення відносности всіх життєвих вартостей. У тяжких безвихідних обставинах життя чи боротьби людини за свою ідею, ілюзія підсилює свідомість і зміцнює віру в свою правду. Людина позбавлена ілюзії стає нещасною. Бо закономірний процес зміни вартостей їй видається життєвою трагедією.
Звичайно, ця оригінальна постава ілюзії в нашої поетеси має своє коріння в кращих зразках української поетичної клясики. дещо є у Франковому Зів’ялому листі, є подібні ноти в Лесі Українки. Але те, що дає нам Марта Тарнавська, є вже на сучасному рівні людського думання.
Закінчуючи цей фрагментарний огляд першої збірки Марти Тарнавської, хочу сказати, що крім зазначених мотивів філософської, психологічної, морально-суспільної лірики, історичних рефлексій та побутово-біографічних роздумів – книжка її виповнена вщерть глибоколюдським почуттям, глибокоінтимною лірикою кохання, дружби, споглядання душі, серця і тіла людини з виразними просмиками іронії, жарту, а інколи сльозини і смутку. Такі поезії як “Запрошення”, як “Автопсихотерапія”, “Еротика”, “Вибір”, “Біла ніч” та багато інших є найкращими ілюстраціями до цієї тези.
Друга збірка поезій Землетрус (1981) є продовженням, правда, дещо в іншому пляні, того ж образного світовідчування, що й Хвалю ілюзію. Збірка складається з двох рівних частин: 40 сторінок приділено власній творчості, а 40 – перекладній. У перекладній частині авторка подає переклади десяти жінок-поетес з чотирьох мов: англійської, німецької, польської і російської. Цей розділ заслуговує на окремий аналітично-порівняльний розгляд. Але це виходить поза моє завдання. Скажу тільки словами Тарнавської: “Вибір не має претенсій показати типові’ або найкращі’ для заступлених авторів твори. Він віддзеркалює тільки особисті уподобання і смак перекладача.” Тобто, це не переклади в звичному розумінні цієї праці. Це радше творча лябораторія нашої поетеси, поширення її поетичного світу і шукання свого власного естетичного відлуння в споріднених душах поетів інших народів. У цьому сенсі перекладна група є органічною частиною збірки Землетрус.
У збірці є дві поезії, які до певної міри розкривають і сенс заголовку і нові стилеві пошуки авторки. Це “В житті моєму теж був Бабин-Яр” і “Землетрус”. Ігор Качуровський у своїй рецензії влучно зауважив, що на цих поезіях позначився дух трагічного оптимізму. Це стилеві ознаки, про які любили говорити поети і критики українського закордоння ще 30-их років. Від себе додам, що ідея трагічного оптимізму є лише часткою стилевих шукань українських 20-их років з їх синтетичним стилевиявом романтики вітаїзму. Вітаїстам 20-их років (М. Хвильовий, Ю. Яновський, М. Куліш та ін.) властива була саме єдність трагічного й оптимістичного. В обох поезіях М. Тарнавської зображено трагічне й оптимістичне в житті людства. У першій поезії – трагізм від збуреного звіря в людській подобі, що в машкарі “будівника нової Европи” масово нищив людей. У другому – невблаганна стихія природи – землетрус – нищить і людину і її здобутки праці. Але в обох поезіях виразно пробивається сильний струм віри у вічність і незнищимість людини. Вона (людина) перетриває і силу звіря в людській подобі і силу стихії природи. Після всіх найбільших катастроф людина відроджує свої сили, стає до праці і творить далі велику містерію життя.
Манера філософських медитацій, рефлексій, вражень від пережитого, перечитаного, баченого в рівній мірі характеризує і цю збірку. Нове, на мою думку, це майже цілковито вилучені мотиви інтимної лірики, кохання, опоетизування краси тіла і почуття людського чим чарувала нас перша збірка. Натомість, піднесено до філософського рівня моменти біографії покоління поетеси, покоління, що зростало в огні другої світової війни і в повоєнних руїнах Европи. Ясніше кажучи, Марта Тарнавська у збірці Землетрус створила новий збірний образ ліричної героїні. Цей яскравий образ відбуває справді плянетарний травелог, виповнений пригодами, всебічним пізнаванням життя і утвердження в світі. “Американський триптих” – це хвилююча розповідь про вимарш її героїні з Европи до Нового світу. Читач бачить, як зачудовано сприймає молода героїня цей світ, як пожадливо схоплює тут “найцінніше у житті – просту, забуту світом, людську гідність”, як віднаходить “мости із людського в людське”. Лірична героїня з подивом зауважує, що і тут, у цьому новому великому, здавалось би хаотичному людському муравлищі росте бузок і так само приносить життєдайні пахощі людям, що завзята й націлена в майбутнє молодь, навантажена мудрими книгами уперто простує до вершин.
Серед труднощів, тривог, праці й нових прагнень приходить розумне одухотворене материнство. Це не просто біологічне явище. Це лябораторія життя. Це новий університет. Це глибше філософське пізнання світу людини:
Спостерігаю з захватом німим
Маленького філософа в штанцятах:
Це ось іде малятком крізь віки
І хоче в жменю уловити вічність
Людина, що в ній живе і Бог.
Лірична героїня Землетрусу продовжує собою фавстівську допитливість героїв збірки Хвалю ілюзію. Вічна допитливість і пізнання – це її клич. Вона відчуває і знає, що ані “маленькі філософи в штанцях”, ані найвищі прояви життя людини – родина, ані одухотворене материнство не матимуть повної ціни, якщо не буде досягнено певного рівня культури і науки. Без цього людина не повноцінна. Так, з волі поетеси, виникає величний гімн науці й людському інтелекту.
Plain living and high thinking – (Скромне життя і вище думання!) – це дієве гасло ліричної героїні, ширше – це гасло того молодого покоління, що сміливо і впевнено вростає в Новий світ. “Баляда про срібний ключик” – чарівний ключик, що відкриває надзвичайні, досі від героїні заховані скарби людського генія – це вершинна свідомість ліричної героїні, це її утвердження. У цьому основна поетична вагота “Американського триптиха”.
Але, як на мій читацький смак, має він і свої слабощі. Перша збірка М. Тарнавської чарувала єдністю філософських і суспільних роздумів з витонченою формою, мистецькими засобами і глибокою ліричною задушевністю. Це в синтезі творило хвилюючий світ людини та її часу. У збірці Землетрус цю єдність авторка порушила. Вона звернула виразно на раціоналістичну стежку, зігнорувавши своє попереднє творче кредо про “Складний, незрозумілий мікрокосм”. І то порушила не тільки тому, що майже відійшла від клясичних поетичних форм першої збірки і застосувала переважно вільний вірш (верлібр), що часто переходить у речитативну, сухо-розповідну форму, а й тому, що позбавила цю форму подуву поетичного серця. Зважила більше на декляративні тези своїх задумів, ніж на “мову серця”. І саме це приглушує до певної міри емоційний вплив “Американського триптиха”.
Але вернімось до нашої ліричної героїні. На висловленому досі її травелог, її лекція про мандрівку світом, не кінчається. Вона дитина українського роду. Вона любить і шанує Новий світ, у який вросла, в якому утвердилась. Але
… крізь вікна, у темряві міста
Увижались мені, наче привид
Наддніпрянської фата-моргани,
Криті золотом бані столітні
Мого рідного Єрусалиму.
І вона вирушає на прощу до країни своїх батьків. Цикл “Травелог” – це гарні ліричні мініятури з подорожі в Україну, сповнені радости, туги, тривоги, прозорих підтекстових натяків, гніву й убивчої інвективи. Героїня потрапляє до знаменитого Полтавського історичного музею. Її бере гнів, образа і розпука. У серці України зневажено українську національну ідею. Враження своєї ліричної героїні поетеса подає в поезії Vae victis (Горе переможеним):
Тут монументи слави промовляють
Усмішкою іронії й погорди:
Для переможених немає місця,
Вимазують їх кров’ю і болотом
З історії, із пам’яті людської…
Невже на віки вічні?
І закінчує гіркою іронією:
Анахронізм двадцятого століття –
Живий тріюмф останньої з імперій.
Збірка Землетрус – гідне завершення нових поетичних осягів Марти Тарнавської і утвердження властивого тільки їй місця в колі найкращих поетів українського закордоння.
Як я вже напочатку казав, критика одностайно ствердила, що вже перша збірка поезій Марти Тарнавської Хвалю ілюзію засвідчила, що в українську літературу прийшла цілком зформована, мистецьки дозріла поетка. І в цьому перебільшень не було. Але це не значить, що в зрілому віці поет кам’яніє і тільки повторює свої попередні досягнення. Ні, справжнє мистецтво, а поезія зокрема, це вічний неспокій, вічні пошуки нового. Про це найкраще свідчить друга збірка Землетрус. Ще покійний М. Рильський колись сказав “Світ по-новому відкривати, поете, обов’язок твій”. Марта Тарнавська любить і розуміє світ людини і по-своєму, по-новому відкриває нам його і в першій, і в другій збірках. Вона багатогранна і в засобах, в мотивах, і в баченні світу. Недоліки, які трапляються в процесі шукання і випробування, вона зуміє перебороти. Вона – поет філософської думки й одночасно терпкої іронії, вона – поет трагічних ситуацій і одночасно глибоколіричних порухів жіночого серця, вона знає, що “ще не настав той час, щоб бути лиш естетом, закривши очі на добро і зло”, але водночас вона є чистим і вибагливим естетом. Вона любить простий, роботящий люд, але обожнює велич інтелекту. Любов до батьківщини батьків, український патріотизм для неї не порожня пропагандивна фраза чи, мовляв Франко, “як кусень сала”, а глибока душевна рана “рідного Єрусалиму”. Одночасно “ніщо людське їй не чуже”. Вона любить глибоку думку поєднану з витонченим словом, у неї є сльозина і тепла пародія на саму себе, її творчість у цілому, як казали колись активні романтики, виповнює велика і глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя. Її поезії примушують думати, її поезії людяні, в них нема нічого, що ображало б людську гідність. Її поезії вчать любити людину такою, як вона є в усій її суперечливій складності. У цьому їх вартість і мистецька сила.
Такий на сьогодні багатообіцюючий поетичний світ Марти Тарнавської.
Нові дні (Торонто), грудень 1982.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Блок письменників і їх вірші рильський антонич.