Грушевський Михайло – Біографія

АВТОБІОГРАФІЯ, 1926 р.

Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.

Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не принявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку “професором” в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток – в значній части призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу). Мати – Глафіра Опокова (recte* (*Правильно – лат.) Опоцкевич) – походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини. Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем “греко-уніятської” гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої “вітчини”, і контрастом чужеплеменної й чужомовної “чужини”. Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я з запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії України, і, скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці – прозі і віршах. 1884р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: “Бех-аль-джугур”, написане на поч. 1885р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в “ділі”, літом 1885р.) і “Бідна дівчина” – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим. Українознавство являєтся для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Збірники Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія слов’янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp. 1881-5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере гору над славистикою; полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси, полєміка слов’янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з централистами, оборону і заперечування прав української літератури і національного розвитку викликали в мені, гімназисті V – VII класи, велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури, без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного і теоретичного.

Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими “історіями”, довго не годився на се, і дав згоду, тільки зв’язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886-90, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все инше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в “спокійніші” як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики.

Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів потім перероблена): “Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века” – моя перша історична “праця” (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах – вони вказані в покажчику “Наукового Збірника” 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: “История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века”. Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI-520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедру історії у Львові.

Під кінець університетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував в літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В українських кругах Київа, де обертався я, прив’язували тоді велике значіння реформі Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляків українському культурному й освітньому рухові по т. зв. “угоді” українських народовців Галичини з правительством. З початком 1891р. проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував мене. План сей був прийнятий мною з ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді в київських українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему заборони українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і т. д.

Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба було думати про дальші стадії академічного стану, і я ладився до магістерського іспиту (зданого в 1893р.) та працював над магістерською дісертацією. Тема – піддана мені тим же В. Б. Антоновичом – була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національної історії Поділля XIV-XVIII в. в. (Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904), і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т. т. І і II, виданих разом з працею, але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги. Щоправда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, – сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішла марно і віддала свої услуги мені потім.

В маю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a 1/IV того ж року “цісарським рескриптом” була заснована на львівським університеті катедра “Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи” (так змінено первісний план заснування катедри української історії, а тодішній магістр Гауч мотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися конкретною наукою – ruthenische Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедру іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). докінчуючи видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли літом 1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення курсів викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство галицької України. Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895р., фактичним же – скорше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації – Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючися редакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібний) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібілотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи иншої української дісціпліни.

Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурного й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, – опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою “угоди” і ціною деяких подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий опозіційний, свободолюбний рух серед “галицьких Русинів”. Скоро прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до “угоди” й “угодовців”, що Поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями, зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку, відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг працювати.

На полі суспільно-політичнім я вкінці різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних, разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі більше радикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899р., і разом з кількома виднішими радикалами я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як містоголова (головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе, переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком, відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав против похибок їх політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівішого напряму, який заступав заснований в 1898р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно поведена в 1904 – 5 р. кампанія против грання деяких людей на національних струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони офіціяльних проводирів народовців. В польських кругах становище моє в університетській справі, близкість до української університетської молодіжи і рішучість, з якою я проводив ідею національної рівноправности українського елементу з польським (і російським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901 – 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.

Одночасно московфільські й слов’янофільські “діячі” київські й львівські мастили мене з свого боку, як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив оконечною цілею національної програми політичну самостійність України, і т. д. На ново підогрів сі напади виданий в 1904р. в Росії “Очерк истории украинского народа”, в якім вороги українства справедливо добачили історичне оправдання національних українських змагань та програми української автономії, і статті, які з початком визвільного руху в Росії я друкував по російських газетах по українському національному питанню. В сих роках приятелі з офіціяльних російських кругів остерегли мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив, аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зістававсь російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно 2 – 3 рази до року для наукових занять і громадських зносин).

В такій трівожній воєвничій атмосфері не легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим часом її не убувало, а прибувало. З початком 1897р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й археологічної комісії та редактором “Записок”, куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської. Окрім викладів і семінарійних занять, на університеті (до семінарійних занять прив’язував я все особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я приватні наукові заняття по-за університетом з студентами – своїми слухачами і сторонніми (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім відчитувано ті реферати, розбірано, а по оправленню друковано котрі ліпші). Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в бібліографічнім відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від дрібних праць в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи данаід, бо підховані молоді адепти історичної науки мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі, все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а де-які роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в хронологічнім порядку, були то: Омел. Тер-лецький, д. Коренець, Мир. Кордуба, Стеф. Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целевич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос. Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед. Голійчук, Ів. джиджора, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич й ин.).

З кінцем 1897р. підніс я справу зреформовання ілюстрованого тижневика “Зоря” на літературно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш., і з 1898р. почав виходити “Літературно-Науковий Вісник”, а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком). Брав у нім дільну участь, особливо в перших роках, коли видавництво ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я містив статті по літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905-6, – коли писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.

При кінці 1898p., з нагоди святкування століття української літератури, я виступив з проєктом заснування осібного видавничого товариства, головно для публікацій белєтристичних і популярно-наукових, що не входили в круг діяльности Наук. Тов. ім. Шевченка. Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки, щоб оперти видання українських книжок не на жертвах і субвенціях, як звичайно видавано їх дотепер, а на доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла 3 тисяч гульденів, завязано весною 1899р. “Українсько-руську видавничу спілку”* (*Українсько-руська видавнича спілка – популяризувала кращі твори світової та української літератури. до 1912р. працівниками й редакторами її були І. Франко та В. Гнатюк. З 1899р. по 1917р. випустила понад 300 видань белетристичної і науково-популярної літератури) – товариство, яке під формою акційної, промислової організації все змагало до просвітних і культурно-національних цілей і згодом стало найбільшою українською видавничою інституцією, перейнявши в 1904р. і “Літературно-Науковий Вісник” (якому фірма Наукового Товариства ім. Шевченка – наукової інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не рідко ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з початку займав місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу раду злучено з дирекцією, – голови дирекції, й брав і досі беру діяльну участь в видавничій і в адміністраційній діяльности.

У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статтей, рецензій, білших або менших матеріялів, міщених головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в Наук. Тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я предложив їй план видань, і з того плану забрався до видання люстрацій і інвентарів королівщин Західньої України XVI в. – незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних і національних відносин того часу. для сього відбув я в 1895р. нову подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії: “Жерела до історії України-Руси”, що містять люстраціЇ 1564-5 і 1570 p. p. королівщин галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж колекція інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за браком часу: видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках Наук. Тов. ім. Ш. Відірваний иншою роботою – головно коло Історії України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду суспільно-економичного життя України в XV-XVI в. і разом з друком V т. Історії випустив перший випуск тих матеріялів.

Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я сім семестрів з ряду (1894 – 7) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз в р. 1898 – 1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. (Курс сей відповідає в томі І гл. З, 5 і 6 і 1 екскурсу, в т. II гл. – 1 – 3, в т. III гл. 2 – 3, цілому т. IV, потім наступала історія козачини до знесення автономії України; а гл. 1 – 2, 4 і другий екскурс тому І, гл. 4 – 7 тому II, гл. З і 4 тому III і цілі т. V і VI зовсім або майже зовсім не входили тоди, а й те, що потім увійшло в Історію, увійшло в далеко повнішій і детальнішій формі). Близше розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго-науковою історією України, яку-б потім можна переробити в коротку й популярнішу. З початком 1897р. я приступив до занять для сього курсу, війшовши в менше звісні мені перед тим сфери передісторичної колонізації України, індо-европейської гльотики і старинностей та слов’янської праісторії. Протягом 1897 і 1898р. був написаний І том і при кінці 1898р. був видрукований – вихід його припав на час грандіозного, як на тодішні галицькі обставини, і поважного святкування ювілею українського відродження, урядженого Наук. Тов. ім. Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як казали, мав велике вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги моменту й потреби інтензивної національної поступової роботи.

В Галичині сей початок Історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. В наукових кругах російських і польських книгу грунтовно замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з українських істориків-спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї. Не вважаючи на се, я вів з цілим напруженням розпочати діло і протягом 1899р. був написаний і виданий т. ІІ, протягом 1900р. – том III, що закінчував собою давній період української історії. Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5 – 6 томів, пізніше, коли на сам давній період пішло три, – числив на 7 до 8, аж доки огляд суспільно-політичного, економічного й культурного життя XV – XVII в. в., розрісшися на цілі два томи, не переконав мене, що ще багато томів буде потрібно, аби довести історію України до початків XIX в.

Супроти сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя, відсував я все, що можна було відсунути; але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов. ім. Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так, коли в 1899р. мав відбутися в Київі археологічний з’їзд з участю також галицьких учених, я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів на українській мові. Було то перше гостре поставлення українського питання на російськім грунті (воно й дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти потоки яду й помий на мене, як провідника в сій справі), і треба було задокументувати, що за сими претензіями на признання наукової української мови стоїть і дійсна наукова робота. для того організоване було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по недопущенню української мови на з’їзді в цілости або в резюме були видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих томах і в инших книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших рефератів, окрім дрібніших комунікатів. З другого боку, богато спокою й нервової сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі сторони людей невдоволених чи то концентрацією засобів і енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в попередніх роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами. Атака була поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю дрібних подміг і занять в Товаристві забезпечити можність наукової роботи; розжалений тим, я скинувся літом 1901р. головства й инших занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція зовсім не має охоти забратися сама до організації наукової роботи хоч би по свойому планові і почала мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й голоси Українців з ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві, постановивши не звертати по можливости уваги на виходки опозиції; що, правда, супроти піддержки, яку давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім значно слабла з року на рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не має. За всім тим дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише моральна опора, яку давала сім’я і кружок інтелігентних і характерних людей, співробітників в науковій, культурній і громадській роботі, що окружив мене і піддавав духа в роботі для культурного подвигнення української народности.

Серед описаних клопотів написаний був протягом 1901р. IV том Історії і розпочатий V (1902); четвертий том я хотів видати разом з п’ятим, по укінченню його. Але 1903р. приніс ріжні инші справи й плани. З початком того року я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії. Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники українства, та дорогою видань на инших мовах постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900p. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії, але незвичайність предмета (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри праці ставали на перешкоді – видавці відповідали відмовою. Тепер пропозиція паризької школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії, і слідом обробити його для видання в російській і якійсь европейській – напр., французькій – мові, а заразом використати сю подорож для завязання особистих зносин для популяризації української ідеї (так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда – на мій кошт). Вернувшися з подорожи в травні 1903р. (відчити в Парижі читалися в квітні і початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й Берліні), я засів з завзяттям за оброблення російського курсу української історії, якому дав назву “Очерка истории украинского народа”; протягом літа він був написаний майже весь. Але сю amore* (*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української ідеї, написану роботу стріли зараз всякі трудности – з перекладом на французьке і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один з дуже ліберальних видавців відмовлявся побоюванням, що схема української історії, розходячися різко з принятою схемою руської історії (напр., включення давньої Руси), накличе на книжку некорисий осуд зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по довгих митарствах я рішив друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був видрукуваний і завдяки тому, що під той час зачалася “весна” Святополка-Мирського, – був випущений і в світ, з огляду – як зазначила резолюція цензури – на спокійний і обєктивний тон, яким був висловлений сам на собі нецензурний зміст.

Підкинчуючи “Очерк”, я в осени 1903р. взявся до перегляду І тому Історії для нового видання (перше, друковане лише в 600 примірниках, розійшлося вже в 1901р.), – тому що треба було зачинати німецький переклад – з справленого тексту другого видання. Була се тяжка робота, бо більшу половину тому переробив майже наново (в зв’язку з ріжними доповненнями і використанням нового або в І вид. не використаного матеріялу). Вона зайняла цілу зиму й весну 1903-4 року; за той же час було написано кілька статей з цілею популяризації української наукової роботи: статті для петербурського академічного збірника, у редакції якого я допросився, що їх надруковано українською мовою, і статті про Наук. Тов. ім. Шевченка для Журнала Мін. Нар. Просв. і Archiv’a f? r slav. Phil.* (*Архів слов’янської філософії (нім.)), та де-які дрібні праці.

Літо 1903 року зайняли публичні курси, уряджені у Львові, головно в інтересах української молоді, що мала прибути – й дійсно прибула з Росії. Тоді ж випустив я IV том Історії і взявся до V-го. Кінець 1904p. приніс мені радісну вістку – допущення до Росії Історії, наслідком горячого й різкого листу, написаного мною до тодішнього міністра Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову роботу; тт. II і III Історії розійшлися, треба було ладити нове видання, яке я хотів основно переглянути. Стративши надію докінчити т. V, я переглянув і дописав глави, що містили в собі огляд суспільно-політичного устрою українських земель під польсько-литовським режімом і випустив їх як першу частину тому п’ятого весною 1905р.; за тим пішло нове видання II тому, а з кінцем року – III тому.

Тим часом хвилі визвільного руху в Росії підіймалися все вище й вище. В Галичині з кінцем 1904p. розпочав я був в Л.-Н. Віснику кампанію з проводирями української національно-демократичної партії, яку підозрівано тоді в планах нового компромісу з польськими панами ситуації. Виступив против занедбування реальних потреб української людности, засліплювання суспільними ефектовними фаєрверками, що закривали очі на ті потреби (притоку дала справа будови театра і закладання приватних шкіл, але полєміка мала загальніший підклад). Але ще частіше тепер став відкликатися на питання дня в Росії, в листах і в статтях – в Л.-Н. В., і в російських газетах – в “Сині Отечества” і “Киевских Откликах”, по українському питанню в Росії й польсько-українським відносинам в Галичині (більша стаття: К польсько-украинским отношениям в Галиціи, вийшла осібно, инші вичислені в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905р.) приладив я нове видання “Очерка”, де розширено огляд новішої історії й сучасного стану українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу старого – бо бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про українське питання для збірника Russen? ber Russland. Та національне і спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакцій і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням органу. Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу. Але страйки, маніфест 17 жовтня, чорно-сотенні погроми, вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування українських газет, що закладаються з початком 1906p. по ріжних містах, а брак усякого порядку, урядовий терор і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не дають іще можности ніякої трівкої організації.

Тому з осінню 1905p. вернувся я до роботи коло Історії, докінчив давно розпочату II частину V тому (випущену на початках 1906 року) і прийнявся за том VI вилучивши туди огляд економичного й культурного життя, яке первісне надіявся змістити в томі п’ятім, та спішачися швидше приступити до часів і подій, від яких рахують українську історію в звичайних поглядах на неї. Під початок літнього курсу огляд економичного життя, розпочатий ще в 1904р. і потім залишений, був скінчений. Разом з тим займався я організацією роботи коло спорядження корпусу актів до історії козаччини, неминуче потрібного супроти того, що від кінця 1880-х pp. перервалася всяка систематична робота на сім полі. Проект такий був мною предложений в Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905р. (видрукований в 24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в моїм семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або мало використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова, Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх мали приступити слідом до оброблення й приготовання до друку тих колєкцій.

Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників, що з нагоди десятиліття моєї наукової й громадської праці в Галичині пошанували мене виданням розкішного збірника: задуманий він був в осени 1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в лютім 1906р. і на комерсі в тіснішім кружку учеників і товаришів був мені доручений. Припало се як раз на вихід II частини V тому і першого тому німецького видання Історії.

Львів, 1906, березень

З 1906р. діяльність Грушевського стала все більше переноситься на Велику Україну, до Київа. З трівогою помітивши, що новонароджена тамошня преса не досить використовує зроблене за останню чверть століття на галицькім грунті спільними силами робітників цілої України і замикається в тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до Київа “Літ.-Наук. Вісника” й инших видань, відкриття в Київі відділу львівської книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка, переселення до Київа молодих галицьких публіцистів і дослідників, а також старався і про відновлення і поширення своїх персональних зв’язків з новим політичним рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до Петербургу, де тоді засідала Перша державна дума, брав живу участь в життю Укр. Фракції, Укр. Клуба і в редакції заснованого тоді “Украинскаго Вестника”. Статті, друковані в тих роках, 1905-6, він випустив слідом осібною книжкою п. з. “Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос”, і окремими відбитками. З кінцем 1906р. видання “Літ.-Наук. Вісника” було перенесене до Київа, і в нім звичайно щокнижки появлялись статті Гр. на тему українського життя та будили чималий інтерес. Статті з попередніх років (1905-6) на сі теми він видав також під заг. “З біжучої хвилі”. Брав якийсь час близьку участь також в редакції щод. часописи “Рада”. З організацією Українського Наукового Товариства в Київі (весною 1907р.) був вибраний його головою і дбав про можливо тісний контакт обох наукових товариств, львівського і київського, котрих був головою і редактором, або співредактором видань. Тогож (1907) року, на бажання петербурського добродійного товариства написав популярну історію України “Про старі часи на України”, яка з того часу багато разів передруковувалась і перекладалась на инші мови. Захопившися в тих роках українським і світовим мистецтвом, став підготовляти видання ілюстрованої історії України – котре випустив потім, 1911р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлося перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою скількістю ілюстраційного матеріялу. Паралєльно готовив книгу з історії европейської культури, в формі подорожніх заміток (друкувалися в Літ.-Наук. Віснику під заголовком “По світу”), задумуючи так само багато ілюструвати її – але сей план розбила війна. Вернувся також до белєтристичних інтересів своєї молодости, друкуючи в Літ.-Наук. Віснику під ініціялами М. З. короткі начерки й оповідання, котрі пізніш, в 1918р., зібрав у двох серіях “Sub Divo” і “З старих карток”.

Серед сих ріжноридних інтересів і занять і частих переїздів і подорожей головне наукове діло “Історія України-Руси” посувалось в дещо помалішім темпі.

В 1907p. вийшов том шестий – присвячений економичному й культурному життю; 1909p. том семий – з історією козаччини до р. 1625; перша частина VIII тому (pp. 1625 – 1638) – тільки 1913. Сі останні томи вимагали інтензивної архивальної роботи; крім того багато часу було віддано перерібці для нового видання т. IV (1907) і т. І (третє видання 1913р.), а також перекладам. Помічаючи, що його українське видання не поширюється в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої відомості тільки з російських видань, Гр. почав видавати в перекладі поодинокі частини “Історії України”. 1910 випустив п. з. “Кіивская Русь” частину першу І тому, далі, в pp. 1913 – 14 два томи “Исторія Украинскаго Казачества” (переклади з VII і VIII тому, до р. 1623); редакція сих перекладів забирала багато часу. Випустив в сих роках також два перероблені і доповнені видання “Очерка історіи Украинскаго Народа” (1911 і 1913). далі займався також популяризацією (“Про батька козацького Богдана Хмельницького” в вид. “Лану”, в р. 19), а в pp. 1911 – 12 з гуртком молодших популяризаторів (Ю. Сірий, Г. Терниченко й ин.) видавав тижневик для селян “Село”* (*”Село” – українська щотижнева ілюстрована газета. Видавалася в Києві з вересня 1909р. по лютий 1911р. На базі “Села” з березня почала виходити газета “Засів” (1911 – 1912 рр.)). Свої статті, друковані там 1912р., випустив окремою книжкою п. з. “Про українську мову й укр. школу”, яка була арештована цензурою, але випущена постановою Київ. Судової Палати. Випустив тогож року розкішно видану і багато ілюстровану старим українським графічним матеріялом, популярну перерібку відповідних розділів своєї історії п. з. “Культурно-національний рух на Україні XVI і XVII вв.”, що мав чималий успіх, завдяки також композиціям В. Г. Кричевського, що брав діяльну участь в ілюстрації сих видань.

Одночасно не переставав займатися галицькими справами, різко виступаючи против опортуністичного курсу нац.-демократів. Статті на сю тему випустив весною 1911р. під заголовком “Наша Політика”, яка викликала доволі сильне вражіння, але була прийнята за виразний casus belli* (*привід для війни (лат.)) провідниками нац.-демократів, які всевладно правили львівською укр. громадою. доходячи в тім часі нової угоди з польськими кругами, вони рішили за всяку ціну зробити Гр-го “нешкідливим” і дали йому битву на грунті “Наук. Тов. ім. Шевченка”. На загальні збори весною 1913р. була випущена анонімна брошюрка, наповнена фантастичними цифрами і вимислами, і зібрано всіх, хто стояв під керуванням тих н.-дем. провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його співробітників з попередніх років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька місяців, щоб докінчити де-які розпочаті видання, і в осени зрікся головства і редакторства, скінчивши на 116 т. “Записок”. З огляду на такі прикрі відносини, постановив зріктися також катедри в університеті, коли скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, се дасть йому право на зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до Київа. В зв’язку з сим запроєктував Київському Науковому Товариству використати юбілейний – 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї наукової організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив свої “Записки” з наук. часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку самих тільки розвідок (скасувавши відділи хроніки і бібліографії), Гр. запроєктував Київському товариству приступити до видання наукового трьох-місячника українознавства п. з. “Україна” і взяв на себе редакцію (відповідальним редактором згодився стати К. П. Михальчук, технічну редакцію взяв д. І. дорошенко). Також рішено було приступити до видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок. Семиренко, що рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити на се свою підмогу.

Але тут прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти, не моючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім, в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові – що був тоді в російській окупації. Хоч сі труси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурським знайомим, як іронізувало “Н. Время” в останні хвилі вдалось “вставити букву М”: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., – за проханням російської академії восени його переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під “явний нагляд поліції”, що позбавляли його права педагогічної і ріжної иншої діяльности. В Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного курсу всесвітньої історії, в двох ціклях узшому (популярнішому) і ширшому (більш науковому). З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї “Історії України”, яку війна перервала на описі Зборівської битви. Оброблену частину, 1638 – 1648, випустив, живучи в Казани, як II частину VIII тому в р. 1916, в Москві докінчив історію війни 1649р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував, його в Видні в 1922р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією). Почав друк також своєї “Всесвітньої Історії”, котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції “Українской Жизни” й тижневика “Промінь”, займався організацією україн. видавничої спілки і наукового товариства.

Революція визволила Гр-го з сього заслання і перервала сі заняття. Вибраний головою Української Центральної Ради при її організації й викликаний її телєграмами до Київа, Гр. приїхав у березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон, в котрім він їхав, згорів в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг. Ще більше подібне нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений підчас обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції укр. мистецтва і бібліотека.

Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918), котрого Гр. був весь час головою, наповнили його час перед усім політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі політичні питання, друкуючи статті (спочатку в час. “Нова Рада”, потім в “Народній Волі”) й окремі брошюри (“Хто такі Українці і чого вони хотять”, “Звідки пішло українство”, “Вільна Україна”, “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Українська Центральна Рада й її універсал”). друкував також популярно-наукові річи (Всесвітня Історія, кн. 2 і 3, “Переяславська умова України з Москвою”), та передруковував свої давніші писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту, але і для заробітку, бо стратив всі инші джерела своїх прибутків і жив виключно літературним заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала.

Після гетьманського перевороту Гр. жив у Київі інкогніто, зчаста міняючи місце прожитку і шукаючи спочинку від тяжких переживань в літературно-науковій праці. Виготовив за сей час частини 4, 5 і 6 “Всесвітньої Історії”, і в ширшій серії книги: “Старинна Історія. Античний світ”, “Середні віки Европи”. З упадком гетьманщини брав участь в засіданнях Наук. товариства, де тоді дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний також членом Трудового конгресу. З початком лютого 1919р. виїхав до Камінця, де редактував якийсь час газету “Голос Поділля” і займався роботою над укр. підручниками (Історія України для трудової школи). З кінцем березня через Галичину виїхав за кордон, в делегації від партії укр. соц. революц. на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв участь в люцернській конференції (докладне звідомлення про сю делегатську діяльність надр. в “Борітеся поборете” ч. 3). В осени того ж 1919р. виступив з проєктом організації “Українського Соціологічного Інституту” і одержавши деякі кошти для цього занявся цією організацією. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в організації часописи Europe Orientale* (*”Східна Європа” (фр.)), “Борітеся поборете”, “Наш Стяг”, друкував в них багато статтей і окремі брошури. В 1921p. виступив з делегацією с-рів в II Інтернаціоналу, 1922p. зложив і делегацький мандат, з огляду на принціпіяльні розходження, і віддався виключно науковій роботі в “Укр. Соц. Інституті”. Видав в сім часі книги: Abrege de l’Histoire d’Ukraїne, Antologie de litterature ukraїnienne* (*”Коротка історія України”, “Антологія української літератури” (фр.)) (спільно з донькою своєю К. Грушевською), “Початки Громадянства (Генетична Соціологія)”, “Початки соціялістичного руху на Україні й женевський соц. гурток” (сюспільно зі співробітниками), “З історії релігійної думки на Україні”. З 1922р., оселившися в Бадені, під Віднем, занявся виключно “Історією української літератури” – написав чотири томи, з котрих тоді-ж видав три перші у Львові, четвертий докінчив і видав уже на Україні, в 1925р. Вибраний з кінцем 1923 року членом Української Академії й, одержавши дозвіл на поворот, в березні 1924 вернувся на Радянську Україну, до Київа, сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та соціялістичного будівництва України. двохрічне перебування на Радянській Україні вповні доказало можливість продуктивної наукової праці в сих умовах.

(Із книги: “Михайло Грушевський” – Київ: “Бібліотека українця”, 1998. – С. 26 – 57.)

За життя Михайла Грушевського в Радянській Україні, 1928 року, уся його художня проза і його драматичні два твори були зібрані докупи в книжці “Під зорями”, яку критика відзначила як дуже визначне явище.

Помер М. Грушевський 1934 року.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Грушевський Михайло – Біографія