Гуманістичний пафос роману О. Гончара “Прапороносці”
Українська культура має міцні гуманістичні традиції. Корені цього гуманізму – у світогляді нашого народу, у тих морально-етичних засадах, якими він керується протягом століть і які обстоює як найбільші свої духовні святині. Потужний гуманістичний струмінь пронизує творчість Григорія Сковороди і Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка, Павла Тичини й Олександра Довженка. Серед українських письменників, чия творчість наснажена глибокою любов’ю до людини, вірою в її моральну силу і красу, почесне місце посідає Олесь Гончар (1918-1995).
Письменник
Після закінчення Бреусівської семирічки Гончар працював у редакції однієї з районних газет Полтавщини. Незабаром було трирічне навчання в Харківському технікумі журналістики і нетривала робота в обласній молодіжній газеті. 1938 р. він вступає на філологічний факультет Харківського університету. Закінчив навчання Олесь Гончар уже після війни – у Дніпропетровському університеті.
Літературне обдаровання письменника проявилося рано. Ще навчаючись у школі, він писав коротенькі оповідання, вірші, замітки, які друкувалися в районній, обласній і республіканській пресі. Одразу після війни Олесь Гончар починає писати твір, який критики пізніше назвуть “одним із найяскравіших зразків героїко-романтичного епосу про велику перемогу у великій війні з фашизмом”. Це був роман-трилогія “Прапороносці”. У наступні роки один за одним з’являються нові твори Гончара: повісті “Земля гуде” і “Бригантина”, збірки новел, дилогія “Таврія” і “Перекоп”, романи “Людина і зброя”, “Циклон”, “Тронка”, “Собор”, “Берег любові”, “Твоя зоря”.
Письменник ніколи не був байдужим до пекучих проблем сьогодення. І у своїх художніх творах, і в публіцистичних виступах, і в літературно-критичних студіях він послідовно обстоював загальнолюдські цінності, боровся за Україну, за самосвідомість українського народу. 1991 р. побачила світ книга публіцистики Олеся Гончара “Чим живемо. На шляхах до українського відродження”. Зібрані у ній виступи, статті, інтерв’ю, передмови пройняті глибокою турботою про екологічну ситуацію в Україні, мораль суспільства і окремої людини, стан української мови і культури.
Творчість Олеся Гончара – непересічне явище в духовному бутті нації. Його новели, статті і романи публікувалися в 76 країнах світу. За великі заслуги в розвитку художньої і наукової думки Міжнародний Біографічний центр визнав його “Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років”.
Роман-трилогія “Прапороносці” розпочав свій тріумфальний хід у літературі з 1946 р. Олесю Гончару було тоді лише 28 років. Твір написаний колишнім солдатом, який пройшов війну з перших і до останніх її днів, став учасником запеклих боїв, свідком людських страждань, мужності і героїзму, проявлених його бойовими побратимами.
Через багато років, згадуючи про те, як з’явилася в нього думка написати книгу про “велич нашого народу”, Олесь Гончар написав у своїй статті “Письменницькі роздуми (Як писалися “Прапороносці”)”: “Невдовзі після форсування Тиси загинув на угорській землі мій близький друг, хоробрий офіцер, улюбленець нашої мінометної роти. Я дуже тяжко переживав втрату друга. Була війна, смерть чатувала в повітрі, і все-таки цією втратою я був уражений, я не міг з нею примиритися. “Якщо тільки залишуся живим, я напишу про тебе!” – думав я, пригнічений горем і відчаєм”.
Кожного, хто прочитає “Прапороносці”, не може не вражати яскрава романтична піднесеність твору. Роман-пісня, роман-поема, роман-сказання – по-різному визначають дослідники жанрову своєрідність цієї грандіозної епопеї. Нинішнє прагматичне покоління вбачає у цій святковій урочистості, романтичній піднесеності брак життєвої правди. Частіше, ніж будь-коли раніше, стали говорити про надмірну ідеалізацію героїв, прикрашення жорстокої воєнної дійсності. Але ж не треба забувати, що поставлене письменником першорядне завдання – звеличення подвигу армії, що перемогла фашизм, – вимагало і відповідного художнього втілення. Не треба забувати також, що в романтизмі Олеся Гончара яскраво проявилося національне художнє світосприйняття, типовими рисами якого є емоційність, пафосна відкритість, духовність, зосередження уваги на небуденних, драматичних ситуаціях, сильних, героїчних характерах. Про те, якою повинна постати війна у художніх творах, багато років тому написав у своєму “Щоденнику” Олександр Довженко: “Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу”.
Роман “Прапороносці” – це твір глибоко людяний.
На думку М. Наєнка, головний задум трилогії полягав “в осмисленні автором принаймні двох актуальних не тільки для повоєнного часу життєвих проблем: “краси вірності” і “звільнення людини”. Перша проблема конкретизується через образ одного з головних героїв роману Юрія Брянського, прототипом якого був фронтовий друг Олеся Гончара. Юрій Брянський користувався у своїй роті незаперечним авторитетом. Сміливий і хоробрий воїн, він віддав своє життя за перемогу над ворогом. Брянський загинув у бою за безіменну висотку 805 в Альпах, визволяючи народи Європи, поневолені німецьким фашизмом. Після трагічної загибелі роту, в якій він був командиром, назвали іменем Брянського, віддаючи тим самим шану мужності і сміливості цієї благородної людини.
Саме в уста свого улюбленого героя вкладає Олесь Гончар схвильовані слова про красу справжнього кохання, красу вірності: “._я радий, що вродився таким – единолюбцем – чи є таке слово? Як нема, то хай буде, – бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса – це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями”.
Герої Олеся Гончара живуть “у світі злому і холодному”, у світі, сповненому жахів і абсурду людиноненависництва. Рятівною опорою для них стають віра з людину, в силу її розуму, високість духу. Вони прагнуть краси в усьому – в коханні, у вірності цьому коханню, в гармонійних людських стосунках. Поняття “краси вірності” набуває у творі набагато ширшого звучання, ніж просто вірність коханому чи коханій. Це водночас вірність своєму обов’язку, бойовому побратимству, Вітчизні:
“- Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, – промовив він (Брянський. – Прим, авт.) якимось дивним голосом ні до кого. – Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї – краси вірності, той не жив по-справжньому”.
Через усю трилогію проходить гуманістична ідея “звільнення людини”. Звільнення від фашистської нечисті, власної озлобленості і мстивості. Нелегко було нашим воїнам на війні. У багатьох із них загинули від рук ворога рідні, близькі. Лейтенант Сагайда, який втратив батьків, загубив десь на дорогах війни сестру Зіну. жив лише думкою про помсту, гаряче зненавидів він усіх, хто жив на німецькій землі під німецьким небом. Розтоптати, знищити все, до чого доторкалися руки убивць, – таким було найпалкіше бажання Сагайди. З кожним днем все ближче і ближче наближаючись до Німеччини, лейтенант обіцяє, що вона “ще заплаче кривавими сльозами”, що “все тут перетопчемо”. Юрій Брянський зробив усе для того, щоб переконати Сагайду, що найвище призначення армії і солдата – бути справедливим, гуманним, бути визволителем, іти до народів Європи не з ненавистю, а з любов’ю в серці. “Любов рухає армії вперед. Ми – не дикі коні, щоб усе топтати”, – переконаний він. І лейтенант Сагайда з часом теж доходить висновку: “Це таки щастя – любити людей”.
Запам’ятовується в романі полковий розвідник Козаков. Повним смертельних небезпек було його фронтове життя. Ідучи в тил ворога, виконуючи важливі завдання командування, він кожної миті ризикує собою. Одужавши після поранення, Козаков “у своїх трофейних чоботях з низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарячкуватим”, втікає з госпіталю. Він не бажає відлежуватися в ліжку, коли його частина перейшла кордон. Мужня і смілива людина, Козаков прагне воювати, діяти, адже він не з тих, хто війну збирався пересидіти в тилу. Душа його не зачерствіла від війни, не звикла до крові, а навпаки – побачені жахи допомогли йому глибше усвідомити ціну людського життя і страждань. Саме Козакову належать прекрасні слова: “Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!”
Сьогодні по-різному оцінюють події нашої історії, разом з тим й історії другої світової війни. Напевно, не все так просто в ній, як здавалося нам ще кілька років тому. Але й не можна просто забути, перекреслити ті жертви, яких зазнали народи колишнього Радянського Союзу у боротьбі з німецькими фашистами. Українці й білоруси, росіяни і казахи, грузини і естонці – усі вони йшли в Європу не як загарбники, ними керували любов і співчуття до поневолених фашистами людей, прагнення врятувати їх, хай навіть і ціною власного життя. Понад 280 тисяч наших воїнів загинули за свободу угорського і чеського народів, 600 тисяч поклали свої голови за звільнення Польщі.
В одній із своїх статей Олесь Гончар написав:
“Фашизм був втіленням зла повсюдного, найненависнішого, він загрожував самій твоїй людській сутності, прорікав загибель твоїй нації, твоїй мові, історії, загрожував підкореним народам неминучим зникненням, рабством і онімеченням, тим-то не лише героїчні натури, але й кожен, хто усвідомлював весь безмір небезпеки, змушений був відгукнутися на поклик обов’язку, як відгукнулись мільйони твоїх співвітчизників.
Спрощено і вкрай несправедливо було б зображених у творі людей уявляти фанатиками Сталіна, бездумними виконавцями його деспотичної волі. Звичайно, ніхто не міг знати того, що в усьому обсязі відкриється народам країни через кілька десятиліть… ще далеко було до нинішніх днів очищення, коли всі ми дізнаємось про справжні масштаби злодіянь, про сфабриковані процеси, про розгул сваволі й беззаконня, якими нічим не обмежена сталінщина, диктатор і його опричники навіки заплямували себе. Завдані кривди боліли, душі в багатьох кровоточили, та й цим не заглушити було в людях голос совісті, почуття найвищого обов’язку, готовність захищати рідну землю, відборонити своє найдорожче”.
А ось іще одне свідчення фронтовика, нині архітектора О. Силина:
“Наше командування й воїни докладали всіх зусиль, щоб урятувати населення окупованих країн та їхні духовні цінності, – уникали лобових атак і штурмів міст, застосовували обхідні маневри, відтягували ворожі сили на оперативні простори тощо. Але для фашистів знищення національних надбань було запрограмованою акцією, що вони яскраво й продемонстрували в таких столичних містах, як Будапешт, Братислава, Відень і Прага.
Фашисти перетворили Прагу в свою останню твердиню на окупованій землі Чехословаччини. Відчуваючи, що їм не втриматись і за мурами середньовічних замків, вони прирекли красуню Прагу – місто десятків театрів, бібліотек, музеїв, інститутів і трьох академій – на загибель. Столиця країни мала успадкувати долю Лідіце, що, як і англійське Ковентрі, стало синонімом тотального знищення. У Празі заміновано було все: древні монастирі й собори, унікальні бібліотеки, архітектурні комплекси, усипальниця королів. Не минули фашисти вулиць-музеїв і окремих будиночків, що здавна стали національними святинями народу. Подвійної ваги вибухівку було закладено в усі 12 мостів Праги. Врятувати місто могли тільки рішучі оперативні дії – і воно одностайно повстало. Однак сміливці неспроможні були довго протистояти вишколеним гітлерівським дивізіям та їхній техніці. Тоді, долаючи відстань і перепони, на допомогу Празі помчали танкісти – гвардійці маршала П. С. Рибалка. Внаслідок цього блискавичного й могутнього удару Прагу було врятована..”
Наші солдати і офіцери не думали про подвиг, коли рятували від загибелі сотні бранців різних національностей, коли, звільняючи від фашистів Прагу, Краків чи Варшаву, турбувалися, як не пошкодити древні архітектурні споруди цих прекрасних міст, коли, забувши про помсту, годували голодних людей у самій Німеччині. Але це й був справжній гуманізм, справжній моральний подвиг людей, якими рухала любов, а не ненависть, добро, а не зло.
Щоб урятувати життя громадян Будапешта, капітан Ілля Остапенко разом з іншими парламентерами йде на переговори з ворогом. Мужні люди були розстріляні оскаженілими від безсилої люті фашистами. Герой роману Саша Сіверцев у розмові з Євгеном Чернишем захоплюється подвигом парламентерів:
“Уявляєш собі, серед страшного бойовища, власною рукою підняти раптом прапор гуманності, відчути, що ціною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дітей, матерів, рятуєш від винищення музеї, храми, парки, мости… “
Болить серце у Саші Сіверцева не лише за зруйнований Петергоф, за осквернені пушкінські місця, за Ермітаж. Йому хочеться, щоб збереглися пам’ятники в Будапешті: “- Прокляті, прокляті! – з болем вигукнув Сіверцев, підводячись. – Від Пушкіна до Дунаю!.. Скрізь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх – тільки й чуєш: цивілізація, культура, прогрес!”
Залишаючи неушкодженими каштани в одному з кварталів Будапешта, солдати турбуються про те, аби діти міської околиці дихали чистим повітрям: “Може, ваша малеча, бавлячись після війни під цими зеленими деревами, спом’яне і нас незлим, тихим словом. Так, товариші? – Так! – озвалася вогнева. – Так!
І старший лейтенант наказав підняти міномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вікон. Мінометам у такій позиції каштани не заважали”.
За словами М. Наєнка, наші бійці не просто звільняли від фашистських загарбників поневолені землі Східної Європи, “… мета в них ширша: боротьба за істинну свободу кожної людини”. І тому вони визволяють прикутого фашистами до кулемета смертника-хорвата, дають притулок угорському художнику Ференцу, рятують життя в’язням концтабору, приреченим на смерть.
Зобразивши в романі страждання, кров, смерть, Олесь Гончар з усією силою свого таланту засудив війну і завойовництво як найжахливіші злочини, спрямовані проти людства, проти кожної окремої людини. І в цьому – великий гуманізм письменника.
Герої його твору сповнені рішучості покінчити з війною назавжди. Якби Гітлер потрапив до рук солдатів, вони покарали б його найжорстокіше: хай би копав окопи в усі осінні дощові ночі доти, “доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у ній”, або закували б у ланцюги антонесок, гітлерів, не даючи їм ні їсти, ні пити, “хай би душогуби їли отой попіл наших спалених хат… щоб натерпілися тої війни, аби нікому й не забажалося її вже ніколи! Хома Хаєцький, виступаючи в парламенті перед уявними міністрами, звертається до них:
“- Міністри… Гей, ви, міністри! Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. … знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну”.
Символічною є описана письменником сцена перебування Євгена Черниша в парламенті:
“Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючи по них неуважним сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них”.
У словах Черниша ніби вчувається голос самого Олеся Гончара, який пристрасно звертається до поколінь нинішніх і прийдешніх:
“Ви не повинні бути ніким забуті: ні мінливими політиками, ні дипломатами”.
Твір Олеся Гончара мав епохальне значення як для літературного процесу, так і для піднесення духовності нації. Аналізуючи жанрово-стилістичні особливості роману, Микола Жулинський пише:
“Мабуть, Олесь Гончар не передбачав, що “Прапороносці” постануть перед світом у формі народного епосу, в лірико-романтичній тональності “Слова о полку Ігоревім” і наче прадавні слов’янські дружинники піднімуть свої знамена за землю Руську в новому визвольному поході їхні нащадки – Хома Хаєцький і Юрій Брянський, Роман і Денис Блаженки, Євген Черниш… “Хлопці йшли, як боги! Весь обрій всіявся тими сірими “богами”. Одні підіймалися пологим схилом, інші вже зникали за горбом і наче входили в землю”.
Прості звичайні хлопці, рядові солдати й офіцери, вони не думали про те, що увійдуть до історії, що їх назвуть героями. Але сьогодні ми називаємо їх саме так, розуміючи, що перемога в битві з фашизмом стала можливою завдяки багатьом відомим і невідомим героям. Пронісши через усю війну любов до свого народу, не втративши людяності, доброти, милосердя, не загубивши на далеких дорогах Європи чистоти і душевної відкритості, вони здійснили справжній моральний подвиг, пам’ять про який повинна жити вічно.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Мої роздуми після прочитання роману О. Гончара “Прапороносці” Війна… Війна – це завжди трагедія. Трагедія народу, трагедія людини, трагедія душі… Війну можна порівняти з іспитом з предмета, що має назву життя. І головними його вимогами є навіть не глибокий розум, а безстрашне серце, добра душа та сталева воля. Війна не визнає жінок чи чоловіків – для неї залишаються тільки воїни… Кожна людина на […]...
- Незабутні сторінки роману О. Гончара “Прапороносці” 9 травня 1945 року! День Перемоги! У цей день, може, вперше вільно, на повні груди зітхнули мільйони людей. Воїн-месник, воїн-герой нарешті повертається додому. По довгій степовій дорозі іде він, овіяний славою звитяжних, боїв, обкурений пилюкою фронтових доріг, зігрітий теплотою сердець вдячних визволених. Так закінчується роман О. Гончара “Прапороносці” – чудовий твір про тих, хто подолав […]...
- Героїзм народів у Другій світовій війні (за романом Олеся Гончара “Прапороносці”) Героїзм народів у Другій світовій війні (за романом Олеся Гончара “Прапороносці”) I. “Згустки фронтових вражень” О. Гончара. (Студбатівцем розпочав війну Олесь Гончар у надросянських боях, закінчив мінометником, звільняючи Європу. Ця дорога довжиною майже в чотири роки позначилися могилами його бойових побратимів. “Якщо лишуся живим, розповім про вас… “, – клявся молодий солдат Гончар перед світлою […]...
- Утвердження величі ратного подвигу і гнівний осуд війни в романі О. Гончара “Прапороносці” (1 варіант) Судилося долею видатному українському письменнику О. Т. Гончару на власні очі побачити жахіття війни, пережити його. Мабуть, доля розпорядилася так, аби майстер слова розказав правду про події 1941-1945 років, про величезний ратний подвиг радянського народу, про ціну життя і смерті, про пам’ять і вірність, про радісну і гірку водночас (адже не повернеш загиблих, не порадієш […]...
- Героїчний подвиг радянського солдата у романі Олеся Гончара “Прапороносці” Героїчний подвиг радянського солдата у романі Олеся Гончара “Прапороносці” Роман О. Гончара “Прапороносці” вражає глибокою правдивістю, живими, виразними образами героїв, якоюсь сонячною романтикою, поєднаною з глибоким реалістичним відтворенням війни. Пішовши в перші дні війни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потім сержантом, був командиром обслуги батальйонного міномета, старшим мінометної батареї. Багато сотень кілометрів пройшов він […]...
- Краса вірності (за романом О. Гончара “Прапороносці”) Роман “Прапороносці” О. Гончара – роман-трилогія про Велику Вітчизняну війну. У ньому виразно виявилась одна з найхарактерніших особливостей мистецтва – показ особистості органічному зв’язку з колективом, глибоке розкриття її найпотаємніших роздумів, що сягають людинознавчих проблем, розуміння нею “краси вірності”. Проблема “краси вірності” розкривається через образ Брянського і Шури Ясногорської. Чистотою, якоюсь світлою ясністю оповитий образ […]...
- Краса людських почуттів у трилогії Олеся Гончара “Прапороносці” Творчість Олеся Гончара – особливе явище XX ст. Вона видатна тим, що ніколи не втрачає свого значення, завжди служить народу, суспільству. Письменник завжди відкривав нове у цьому житті, сміливо і мужньо висловлював свої принципи, обстоював гуманістичні погляди на особистість в умовах тоталітарної доби. У “Прапороносцях” Гончар передавав усі складності випробувань, змагання Духовних і фізичних сил […]...
- Утвердження величі ратного подвигу і гнівний осуд війни в романі О. Гончара “Прапороносці” (2 варіант) Роман “Прапороносці” сучасний читач може сприймати по-різному, тому що здається, що твір аж занадто просякнутий радянською ідеологією, що, звичайно, прикметно для того часу, коли він був написаний. Однак, якщо таки “продертися” крізь певну часову заангажовність, то відчуваєш справжню красу людського душевного зростання, випробуваного війною, загартованого нею, красу людських стосунків, врешті, любов до країни, до світу […]...
- Утвердження величі ратного подвигу і гнівний осуд війни в романі О. Гончара “Прапороносці” (3 варіант) Звістка про війну ввірвалась у життя Олеся Гончара, коли той був студентом. Маючи можливість евакуюватись, він, однак, пішов у райком комсомолу, щоб стати бійцем добровільного студентського загону. Пройшовши війну, виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною, Гончар прагнув якнайскоріше виконати ще один свій обов’язок – обов’язок письменника – “скоріше вилити на папір те, що переповнювало душу”, те, […]...
- Гуманістичний пафос твору М. Рильського “Синові” Максим Тадейович Рильський був надзвичайно обдарованою, талановитою людиною. Відомий поет і учений-академік, літературознавець і літературний критик, фольклорист і етнограф, мистецтвознавець і лінгвіст. І все ж багатогранний талант Рильського виявився передусім у поезії. М. Рильський – поет-ерудит, людина великої загальної культури. Є у нього й своя улюблена тематика: упродовж усього творчого життя світлим акордом звучить мотив […]...
- Ідея гуманізму в романі О. Гончара “Прапороносці” Пройшли десятиліття з того часу, як роман О. Гончара “Прапороносці” вийшов у світ. Здавалося б, твір, написаний на вимогу часу, міг би донині щось втратити, відійти в історію. Але ні, і сьогодні відчувається його актуальність. Тому що в романі звеличується ідея визволення людини, ідея протесту проти війни як аномалії людського життя. Ми відчуваємо, що надзавдання […]...
- Гуманістичний пафос лірики М. Рильського останніх років Бо то був шлях не в трумну, а в життя, У вічність української колиски. Важкий, як біль, але без вороття То був народжений поет Вкраїни. Л. Забашта Він України мав чарівну вроду, Носив її наймення гордолиць. Він виріс від суниць аж до зірниць. Великий гранослов свого народу. Д. Павличко “Третє цвітіння” М. Рильського – явище, […]...
- Гуманістичний пафос новели Л. Пономаренко “Гер переможений” Любов Пономаренко – сучасна українська письменниця-новелістка. Герої її творів – звичайні люди, а кожен твір переплаканий і пережитий нею. Головне для автора – життя з його глибинками і широтами, з добром і злом. Саме зло і жорстокість інколи можуть бути невиправданими, а милосердя таким потрібним. У художньому творі “Гер переможений” авторка глибоко і тонко передала […]...
- Гуманістичний пафос, патріотичне звучання поезій Леоніда Кисельова (1946-1968) Народився в м. Києві в родині російського письменника Володимира Кисельова. Навчався на факультеті іноземних мов Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Мав невиліковну хворобу крові, що передчасно обірвала його життя. Поет, прозаїк. Писав вірші російською мовою і тільки в останній рік життя почав писати й українською (українську мову і культуру знав і любив з […]...
- Героїчний подвиг рядового солдата у романі О. Гончара “Прапороносці” Горить Вічний вогонь… Горить і вдень, і вночі, і в дощ, і в сніг, і в спеку. Горить біля пам’ятника невідомому солдатові, пам’ятника рядовому війни. Тому рядовому, що побував у самому пеклі, для якого будь-який наказ командира (розумний, придуманий чи досить часто безглуздо-абсурдний, навіть наказ віддати життя) був обов’язковим для виконання. Вже якось звично стало, […]...
- Символічність назви роману Олеся Гончара “Собор” Символічність назви роману Олеся Гончара “Собор” Олесь Гончар – свідомий та мислячий син свого народу, а тому і активний учасник його живої історії, пам’ятаючи, що історія – “… це не тільки сива минувшина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію нинішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями”. Опублікований уперше […]...
- Відповідь на контрольне питання До творчості О. Гончара Розкажіть про синтез сучасного і минулого в романах О. Гончара. Олесь Гончар ніколи не ставив перед собою завдання дати скрупульозний аналіз зображуваних у творах подій на тлі світової чи української історії. У романі “Прапороносці” він не деталізує війну. Для нього було важливим відтворити пафос тих днів, воїнських подвигів, учасником і творцем яких він був. І […]...
- Роман “Людина і Зброя” Олеся Гончара: автобіографічність твору Олесь Гончар… Як він оберігав і примножував у суспільстві “ту енергію гуманності, доброти, національної честі і гідності” (А. Погрібний). Він був опорою українського національного відродження. Саме тому в романі “Людина і зброя” автор передає свою тривогу за майбутнє не тільки українського народу, а й усього людства, отже, за долю планети Земля. Сам Гончар був прикладом […]...
- Гуманістичний пафос поеми Ш. Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” I. Поема “Витязь в тигровій шкурі” – найвидатніша пам’ятка грузинської літератури доби Середньовіччя (типові риси середньовічного епосу, глибокий гуманістичний пафос). II. Гуманізм поеми (обраний сюжет – не історична подія, а приватне життя героїв): 1. Головні герої поеми (цар Аравії Ростеван – у похилому віці, не має спадкоємця; його донька Тінатін, яка кохає лицаря-полководця Автанділа; Таріел […]...
- Гуманістичний пафос, етика добра і любові до людей у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара” Пошуки добра і справедливості..-. Вони бентежать уми, розпалюють пристрасті. У зіткненні різних ідей і переконань митці намагаються знайти найвищу правду, ту єдино правильну ідею, яка може стати спільною для всіх людей. Пошуки справедливості інколи заводили Федора Михайловича Достоєвського в скруту, змушували виступати проти власних більш ранніх переконань. Але в найбільш складні для письменника і всього […]...
- Олесь Гончар “Прапороносці” “Прапороносці” Олеся Гончара Прапороносці – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих. Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з “проривом “до правди, […]...
- Володька Лобода в наші дні (герой з роману О. Гончара “Собор”) 1968 року Олесь Гончар створив чудовий роман “Собор”. Одним із персонажів роману був молодий чоловік Володька Лобода. Цей персонаж автор ввів, мабуть, для того, щоб показати, настільки різні бувають люди. Для одних мораль і повага до минулого – це все, для інших – ніщо. Саме до людей, які не шанують минулого, і належить керівник відділу […]...
- Коротка біографія Олеся Гончара ОЛЕСЬ (ОЛЕКСАНДР) ГОНЧАР (1918-1995) Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Домівка неподалік Катеринослава. Провів свої дитячі роки в слободі Суха Кобеляцького району Полтавської області. Учився в Харківському технікумі журналістики. Потім, після недовгої роботи в періодичних виданнях, вступив до Харківського університету на філологічний факультет (1938 р.). На війну пішов добровольцем з […]...
- Місце і значення творчості Олеся Гончара в сучасній українській літературі (3 варіант) Славний і справжній прозаїк Олесь Гончар… Михайло Шолохов Говорять, що коли народжується людина, на небі з’являється зірка. У когось ця зірка маленька, у когось – більша, а ще у когось – величезна. Ще говорять, що залежить це від душі людини: якщо душа мала – то и зірка мала, велика душа – то зірка буде великою […]...
- “Модри камень” Олеся Гончара: особливість оповіді Олесь Гончар був активним учасником живої історії, пам’ятав усі її суперечності, сповнені драматизму. Письменника в будь-якому творі цікавив внутрішній світ людини, художнє дослідження його змін у різноманітних життєвих обставинах. Гончар – майстер оповіді про внутрішнє оновлення героя, яке відбувається під впливом дійсності. Солдат-фронтовик випадково зустрівся з дівчиною Терезою зі Словаччини. В обох виникають перші почуття, […]...
- Творчість Олеся Гончара у світовому контексті Творчість Олеся Гончара у світовому контексті Олесь Гончар – один із тих українських письменників XX століття, творчість яких можна прочитувати в контексті світових літературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цього вимагає популярність його книжок за кордоном і – що головніше – акцентований поетичною манерою вислову людинозвеличувальний, рідкісний у світовому мистецтві настрій його творів. Читати Олеся Гончара […]...
- Духовна краса героїв роману О. Гончара “Собор” Найголовніше у світі – Людина. її руками створюються матеріальні й духовні цінності. У вірші “Напис на руїні” Леся Українка показує, як упродовж тисячоліть “кожна статуя, колона, мережечка, різьба і навіть цегла незримими устами промовляє: “Мене створив єгипетський народ”. А собор у творі О. Гончара – це пам’ятка легендарному козацтву, зразок мистецької вправності зодчих-будівників. Це історія, […]...
- Аналіз роману “Собор” Олеся Гончара АНАЛІЗ РОМАНУ “СОБОР” Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, – скрізь простежуються найвищі цінності життя – свобода і людяність. Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про боротьбу з ворогом. А от […]...
- Гуманістичний смисл роману Ч. Діккенса “Пригоди Олівера Твіста” Роман Ч. Діккенса про пригоди хлопчика, у якого відняли навіть ім’я матері,- це твір високого гуманістичного смислу. Письменник примушує по-новому подивитися на загальноприйняті поняття про порядність, респектабельність, якими так пишалися його сучасники. Безумовно, зовнішні прояви гарного виховання важливі, але що за цими манерами, що за білим жилетом? Ч. Діккенс примушує читача разом з Олівером Твістом […]...
- Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (4 варіант) Мабуть, немає письменника, в творчому доробку якого не було б твору, присвяченого якійсь вічній проблемі. У XX столітті, столітті науково-технічної революції, митців особливо почала цікавити проблема духовності людини, народу. Одним з українських письменників, що порушив цю проблему, був Олесь Гончар. Його роман “Собор” присвячено саме боротьбі духовності і бездуховності, в ньому він доторкнувся до глибин […]...
- Підтекстовий викривальний пафос роману-притчі Валерія Шевчука “На полі смиренному… ” – розкриття сутності тоталітарного суспільства Підтекстовий викривальний пафос роману-притчі Валерія Шевчука “На полі смиренному… ” – розкриття сутності тоталітарного суспільства Закони існування людського суспільства настільки складні та суперечливі, що часто здаються нам абсурдними. Загострене відчуття цієї абсурдності буття лягло в основу цілого модерністського літературного напряму – екзистенціоналізму, що базувався на концепціях однойменної філософії, найвідомішими представниками якого були Камю та Сартр. […]...
- Звичайна людина у незвичайних обставинах (за романом О. Гончара “Людина і зброя”) (3 варіант) Читаючи роман Олеся Гончара “Людина і зброя”, я іноді з жахом думала, як би я та мої друзі й знайомі повели себе в ситуації, подібній до тої, що в ній опинилися герої цього твору. Але як важко уявити, що сьогодні ти, випускник школи, сповнений мрій, сподівань, планів на життя, завтра не вступиш до учбового закладу, […]...
- Гуманістичні тенденції в новелах О. Гончара Олесь Терентійович Гончар – автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацькому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст. На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему […]...
- Гуманістична ідея в новелах Олеся Гончара Олесь Терентійович Гончар – всесвітньо визнаний письменник. Усі його твори гуманістичні та вражають глибиною й масштабністю мислення. Його шлях у літературі – це наполегливість безперервних пошуків. Перу письменника належить значна кількість романів, повістей, оповідань, новел, критичних нарисів та статей. Є Олесь Гончар – автор великих форм – романів “Собор”, “Прапороносці”, “Людина і зброя”, а є […]...
- Гуманістичний зміст оповідання “Гер переможений” Війна – страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом – очима наших співвітчизників, […]...
- “Собор” О. Гончара – роман-застереження, роман-набат О. Гончар жив у епоху, коли нове чомусь будувалося обов’язково на уламках старого, хай навіть те старе було пам’яткою мистецтва. Руйнувалися церкви і монастирі, тому що релігія була оголошена поза державою, і радянське суспільство таким чином викидало за межі своєї свідомості велику частину історичного досвіду минулого. На жаль, у нашому суспільстві дуже багато людей, які […]...
- Основна ідея новели О. Гончара “Модри камень” Олесь Гончар – великий полум’яний патріот своєї держави. Він оберігав і примножував енергію гуманності, доброти, національної честі та гідності. Новела “Модри Камень” є найцікавішою з творів воєнної тематики. У журналі “Україна” вона була надрукована ще до появи “Прапороносців”. Хоча несправедлива критика болісно вразила письменника, та все ж таки він у новелі показав свій справжній талант. […]...
- Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара “Собор” Роман “Собор” – це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З’явившись в українській літературі у кінці 60-х років, він був тим сплеском, який зторкнув больові точки суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам’яток минулого, збереження цільності людської душі. Олесь Гончар один із перших вказав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, […]...
- Тема історичної та національної пам’яті в романі “Собор” Олеся Гончара Тема історичної та національної пам’яті в романі “Собор” Олеся Гончара. “Собор” (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поставлених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства. Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар […]...
- Відповідність мови творів О. Гончара вимогам сучасності (1918-1995) Народився в с. Суха Кобелянського району Полтавської області. У 1934 р. вступив до Харківського технікуму журналістики, у 1938 р. – до Харківського університету. Працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослідженнями. Під час Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Закінчував навчання вже у Дніпропетровському університеті після війни. Упродовж життя займався літературної творчістю, був заступником, […]...
Плач ярославни т шевченка короткий змист.