Іван Багряний – Антон-Біда – Герой Труда (Розділ №4)
Привіт, привіт, брати мої,
Окремо
Й всі у масі!
А надто ті, що десь там є
В далекому донбасі,
Що там лупають антрацит…
Привіт,
Привіт,
Привіт,
Привіт!
Бажаю щастя для краян
І – сто процентів понад плян!
А кому треба, то й сот п’ять,
Щоб було чим
Штани латать.
Туди ж забіг і наш Антон…
Пардон –
Простіть –
Простіть –
Пардон! –
Ще трохи – й зрадив би збігця.
Це ж не Антон фігура ця!
Це – “хтось”,
“совєтський елемент”, –
Ви подивіться в документ!:
Сільрада,
Живі десь мруть
Мерці ж – мовчать.
Не лепське місто та Уфа,
Але
Великий Мустафа!
Так, значить, от оцей “Роб-Рой”,
Чи мо’ якийсь “Роєнко”, –
Цей знеосіблений герой, –
В донбас пішов наш “Е н к о”.
Сказати просто (щоб без риз):
П і д з е м л ю х л о п е ц ь н а ш п о л і з.
Поліз –
І щез у тьмі шурфа.
Бувай здоровий, Мустафа!
І
І естакади, і хоппри,
Вагони…
Террикони…
Антон візьми туди й попри, –
Шукай тепер Антона.
Якщо під сонцем йому зась,
Як там його не треба, –
То
Й шурх в пекло замість неба.
Сховавсь під землю наш малий.
“Тут, Господи, мене й закрий!
Аж привали камінням, аж…
Аж очі сажою замаж!
Щоби не бачив я й доби,
Та і мене ніхто щоби!”
І обернувсь в ніщо “Івась”, –
Став шахтарем незнаним…
Чудесне місце цей донбас
Для всіх сиріт і гнаних!
Вже й не “Івась” це,
Й не Антон, –
Таке щось,
Чорній масі в тон.
А чорноти тут хтось припас!
Чудесне місце цей донбас!
Усі тут рівні, з чорноти, –
І ти – як він.
І він – як ти.
Та ще як мила чорт припас,
То й мама
Не розлучить вас.
Ні,
Славне місце наш донбас!
Сюди втекти, – мов аж в Китай.
Хоч ти питай,
Хоч не питай,
Хоч ти шукай,
Хоч не шукай,
Хоч ти кричи,
Хоч ти гукай…
Тут вже ловцям урвався бас!
О, славний, милий наш донбас!
Немиті люди – як чорти,
І ти – як всі,
І всі – як ти.
ІІ
Десь там лишилась “шірока”
Ота “страна родная”,
Що місця в ній ані вершка
Антонові немає,
Ані для роду усього,
Ані для імени його.
Лишилась там десь “шірака”!!
Лишилась там “радная”!!!
А тут –
Вже місця більш вершка
Антон в цім пеклі має.
Ще й має кайло
І ліхтар,
І чорний став, –
Як пролетар.
Вугілля й хліба ж тут –
З а п а с! !.
Прекрасне місце
Наш донбас!
А що немає мила в плян, –
Ну, що ж…
Раз влучив Мікоян.
Чи інший хтось
З “ясних” кремлян.
ІІІ
Ось так і зник в підземній млі,
Став хлопець мов би тлею.
Немає місця на землі,
То мо’ хоч під землею.
Та й взявсь селюк,
Ой, взявся в піт
Об камінь розбиватись, –
Немов хотів десь в інший світ
Крізь землю продовбатись.
І так трощив він твердь німу,
Аж дивувались всі йому, –
І де та сила в нього є?
Аж по три норми видає!!
Всі дивувалися йому.
Лише не знали всі – ч о м у?
Чому цей хлопець так тремтить?
Куди спішить?
Куди летить?
І в чому сила його є.
Що аж три норми видає?!
Не знав ніхто, що він летить
Нещасною душею
У інший край,
У інший світ
Довбаючи траншею, –
В той світ квіток і голубів,
Що він навіки загубив.
Не знав ніхто, що він з ж у р б и
Всю силу з себе витис!
О, Господи!.. Хочби… хочби
Крізь землю проломитись!
Що норма й план йому – чуже,
Душі до того байдуже.
Він просто з жаху вглиб заліз,
Щоби ніхто не бачив сліз,
І там він чорну ніч довбе,
Щоби в труді забуть себе.
Ось так селюк наш працював,
Кидаючись душею,
І по три норми видавав,
У інший світ –
До волі й прав
Довбаючи траншею.
Та й сам не зчувсь коли і як
Зробивсь у д а р н и к о м козак.
IV
Шумлять вітри.
Пилять хоппри…
Вже наш працює років три…
Чотирі…
П’ятий рік пішов…
Став заростати й рани шов,
В труді забув усі жалі, –
Розбив їх в вуглянім кітлі,
Розбив їх в друзк,
Розбив їх в пил
Об блиск праісторичних брил.
І став Антон не той тепер, –
Зробився він, як Гуллівер.
Хазяїн він!
Володар той,
Що за палац обрав забой.
Вже він не тільки “пролетар”, –
Вже він п о ч е с н и й став шахтар.
А там – не зчувсь як і коли –
Його
В г е р о ї в о з в е л и.
Бо ж труд тяжкий – це був завжди
Уроджений талант Біди!
Це всього роду Божий дар!
То й став в е л и к и й він шахтар:
Одного дня, одного дня
Дістав він О р д е н і звання.
І став він не якась біда, –
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.
Герой Труда!
Труда Герой! –
Гукнули всі навколо.
А надто ті, що у забой
Не лазили ніколи.
І заздрили усі йому,
Труда Героєві тому.
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із царства туги,
З царства мук
Геть видовбав траншею.
З засудженого без суда
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.
Лише ніхто не знав про це
(Ані який “Шельменко”),
Хто він такий, Герой оцей,
Хто він такий цей “Енко”.
Згубилось все, без вороття, –
Припало пилом забуття.
Припало шаром чорноти.
О, мій донбас!
Прекрасний ти!
V
Шумлять вітри.
Пилять хоппри.
Гуркочуть естакади…
Минуле – орден все закрив,
Неначе барикада:
І синє небо,
І ягнят,
І злото нив,
І тихий сад,
І крик братів,
І сум батьків,
Відчай і сльози матерів,
І марш колон…
І пащі псів…
І гул проклять тих голосів,
Що ще й тепер (о, цить, мовчи!)
Кидають серцем уночі,
Ім’я і рід,
Село і дім,
І хто він є, шляхом яким
Прийшов сюди, між ці хоппри,
По що і чого ради, –
Усе це Орден геть закрив,
Неначе барикада.
Він ліг на все,
Немов печать.
Вітри ж хоч знають –
Та мовчать.
VI
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із мряки туги, з царства мук
Геть видовбав траншею, –
З засудженого без суда
Зробивсь Антон:
Г е р о й Т р у д а.
Та й сам боявсь, цей пролетар,
Цей мовчазний і гордий,
Боявся знатний цей шахтар
Заглянути за орден.
Нехай висить.
І все хай там
За ним береться забуття.
Хай починається строфа
Як написав той “Мустафа”.
Хай кане слід вітрів і бур.
Як пил із террикона…
І орден став неначе мур
Для нашого Антона.
За ним він жив.
І гордий труд
Любив свій у “глибинах руд”.
І тільки іноді взавід
Зринало по утомі,
Як вимірав бідівський рід
У тій далекій Комі,
Та ще,
Як в радісній порі
Мов вівці паслись трударі…
Цур, цур!.. Гиля!.. Це хтось на зло!
Цього далебі й не було.
І сумував тоді Біда,
Шукав чогось без сліду,
Журився наш Герой Труда…
Ніхто про те не відав.
І нишком слав він сухарі
Якійсь троюрідній сестрі
(Останній в роді),
І хусток,
І зшитків для її діток,
Картоплі ще (бо ж недорід), –
Щоб не загинув зовсім рід!
Він був радий, що десь є ці, –
Хоч ці! –
Маленькі корінці.
Нехай живуть. Ростуть! Гляди –
Розквітне знову рід Біди.
Могутній рід!
Усім на злість!
Рід звитяги і слави,
І, хто зна, може ще й колись
Бідівської держави.
А покищо…
VII
… Утікши в труд,
Трудився він “в глибинах руд”.
І пам’ятав,
За що й коли
Його в герої возвели.
Вогонь жалю у нім простиг.
І владі він усе простив.
Забув страждання все своє
І думав, –
Може ж Правда є.
А може ж є!
А може ж є!
А може ж
Правда ж
Таки ж
Є!!!
Бо серце людське все ж таки
Не може мучитись віки,
Не може жить в злобі і злі
І всім прощає взагалі
Навіть найбільшу хулу
За ласки крихітку малу.
Отак Антон.
Він зло скостив
І владі він усе простив.
І тільки іноді у снах
Зринали зимні зорі, –
Сосна ввижалася одна
Далеко на Печорі,
Мов сон,
Мов привид
З давнини.
І блідла,
Меркла
В далині.
VIII
Але не довго було так,
Десь враз прийшла блокада
І того Ордена тяжка
Упала барикада.
Став “викритий” Герой Труда:
“Т а ц е ж н е “Е н к о”!
Ц е ж Б і д а!!!”
Знайшли його,
Знайшли ловці
Й на “трудовім Парнасі”,
Пронюхали “герої” ці
Героя на донбасі!
І закрутилась “чехарда”:
“Т а ц е ж н е “Е н к о”!
Ц е ж Б і д а!!!”
Біда!
Біда!!
Біда!!!
Біда!!!
Став куркулем Герой Труда!!!
Чи топак, пробі, навпаки:
Куркуль
Героєм
Став
Таки!!!
Обдурені більшовики! –
Чекісти й всі політруки!!
Біда,
Біда,
Біда,
Біда, –
Всіх обдурив Герой Труда.
І завертілась “чехарда”:
“Проклятий “Енко”! От біда… “
ІХ
Закудкудакав телеграф,
Завили телефони,
Так ніби це знайшовся граф
Замість Біди Антона.
Сокоче стрічка, як змія…
Так провалився в пекло я.
Прийшов енкаведе наряд:
Прощайся, кажуть, з сонцем, брат.
Зірвали орден із грудей,
Дали ним в зуби так що й гей,
І повели.
Втоптали в прах
Мене, біду Антона.
І зник я, наче на вітрах
Пилок із террикона.
Розпатрошили так що й жах
(Така от нагорода!),
Геть прокляли на зборах шахт,
Як “ворога народа”,
Зробили пострахом всіх мас…
Бувай здоровий, мій донбас!
За всі мої старання – приз!:
Сказали:
“Це куркуль проліз!”
“Куркуль проліз”…
“Куркуль проліз”…
Такий от приз!
Такий от приз…
Х
За всі мої старання – приз:
Сказали –
“Це куркуль проліз!”
Проліз у шахту, бач куди!
І то чого, подумай ти!
Чого куркуль проліз в забой
Щоб всіх душить, труїти?
Щоби ламати всіх – ой, ой! –
Споруди,
Плани,
Звіти?
Та де! Ще гірше! Та куди!
Ще гірше!! Він проліз туди…
Ще гірш!!!
Пролізла ця біда
Щ о б и г е р о є м с т а т ь т р у д а!
От бач чого!
Така біда! –
Щоби Героєм стать Труда!
Пролізла, бач, щоб обапліч
Дорватись до роботи,
Щоби трудитись день і ніч
І підпливати потом.
Бо в працю змалку він влюбивсь.
Бо для труда
Біда родивсь.
А ще проліз оцей “куркуль”,
Щоб в праці над програму
Черствого хліба заробить
Щодня по кілограму.
От бач чого!
От бач чого!!
Насилу викрили його.
Хвала ж, хвала брачким ловцям –
Хвала єжовським молодцям!
Для отаких хитрющих “птиць”
Єжовських треба рукавиць.
Отак він – наче план підняв,
Аж по три норми виганяв,
Аж потом доливав хоппер…
Та що ж виходило тепер!:
ХІ
Це ж він не чорний антрацит
Довбав в пітьмі забою
А яму Сталіну (ось цить!)
Рив “тихою сапою”.
Хвала ловцям,
Хвала людцям,
Єжовським бравим молодцям!
Це ж не вугілля-антрацит
Він гриз в пітьмі забою,
А яму Сталіну, і квит,
Рив “тихою сапою”!
Сапою тихою.
Й на скон
З вугіллям пер на террикон
Того “отця”…
Хвала ловцям –
Єжовським “добрим молодцям”!
Така мара, бач, цей Біда, –
Зробивсь Героєм він Труда,
Він потом доливав хоппер…
А що ж виходило тепер!:
Це ж він не з прірви антрацит
Лупав в пітьмі забою,
А “власть совєтськую” (ось цить!)
Тяв “тихою сапою”.
І день,
І ніч –
Все тяв і тяв…
Поки й Труда Героєм став.
Така мара,
Така біда, –
Зробилась Лицарем Труда!
І славний Орден доп’яла!
І стала честь їй і хвала!
І все за те,
Щ о р о к і в з п ‘ я т ь,
Пролізши в ніч забою,
“Куркуль” цей антрацит підряд
Тяв “тихою сапою”.
Так от за те тепер його
Згромили громовиці:
Героя славного того
Взяли у “рукавиці”,
В єжовські тобто.
Всім на страх –
Повергли його
В пил
І прах.
І замість Ордена, йому
Вождь “ордер” дав на Колиму.
ХІІ
Та перш ніж іти в той край,
Пройшов він
Через тюрем рай.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Коротка розповідь на тему я українець.