Іван Багряний – Цукроварня (Поема про чотирьох)

Товаришам присвячую.

Вона сьогодні дим пуска безбожно в небо синє…
За вісовою – бурти… бурти… скирти… далина…
Розлито спів широкий, золотий, осінній…
Сьогодні осінь упилась червоного вина.

За буртами підводи з сел, – стодзвонно руча хмара…
Заставлено возами всеньку путь.
Крізь вісову – на брутто, тару…
Тпру!..
На брутто лізе тара…
І сонце б’є копитами… з натуги дні сопуть.

І день крізь день…
Пролізли й хмари сірі,
Пускають тоскну млу тягучу на поля…
А цукроварня день і ніч гутарить так весільно, –
Так радісно здрігається під велетнем земля.

Здалеку видно з рижих перелогів,
І чути, як завод з собою дні зове.
Мов корабель підняв високу щоглу д’горі,
З червоним стягом до майбутнього пливе.

В заводі музика, але не з струн гитари…
Понад балянсами колишеться плякат…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І навіть підліток в захваті стежить соковари, –
Та з батьком рядить вакум-апарат.

В а м, підлітки, заморені й бадьорі,
Що в ритми праці рано вклали дні, –
І на спецодягу бруднім нашили ясні зорі, –
Вам, трудженим, з минулого мій спів.

І
Гей, були дні, – та були ж дні,
Та більше не будуть.
Снилось ніби людям у тяжкому сні, –
Не скоро забудуть.

Плакали вітри та бори гули,
А гудки мовчали…


І ішли сини… і батьки ішли,
Десь шляху шукали.

По шляхах стовпи… на стовпах слова:
Імена забуті.
Скільки без стовпів, без жалю і слів
Лягло на розпутті?

Йдемо в нову путь, топим дні в піснях,
В серці сонце грає, –
А гудки гудуть і сміються в днях
У новому краї.

Оцей завод і став кругом заводу,
І по тім березі розметане село,
І верби тихі ці, що ронять лист у воду,
І телеграф… – немовби так,
Але не так було.

Стояло все лякливе і тривожне…
Забули люди, як колись гудок гудів, –
Лише вночі по етажах порожніх
Навшпиньки вітер сторожко ходив, –
Та телеграф зудив… зудив…
А там десь, в Упаркомі
Наради за нарадами вели…
В заводі пильно в нервній перевтомі
Два комсомольці склади берегли.

А з степу шквиря синя та колюча
(а з степу звістки дивні і страшні) –
З розгону об димар розб’ється, шкваркне злюча
Заграє на шибках в розбитому вікні.

Тоне тінь над городом, –
Скорбна ніч не спить.
Телеграф тривогами
З безвісти шумить.

Гей, за перевалами
Із тривожних сел
Чорний та скривавлений
Вилетів орел.

Впав на тихі заводі,
Всюди сіє жах…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не один у жалобі, –
Не одна в сльозах.

Не орел… – З бандитами
Чорний крук Махно…
Вибито копитами
Радощі давно.

Тоне тінь над городом…
Скорбна ніч не спить…
Телеграф тривогами
В розпачі шумить.

Виїздили із Укому вдвох.
Положили на тривогу сміх…
Вітер втомлений валяє з ніг.
Ніч спустила вії довгі в сніг.

Не барімося, Сенька, нумо… Раз!..
Поклади папери геть під спід…
Трохи ще лиш… Ну тепер гаразд…
Обережно, – ну чого так зблід?

Підтягнув тугу попругу вдруге.
Карабінку в передок… Набої.
“Ех, ма!” – лиш в хрестах хоругвить хуга…
По шосе за вітром скаче двоє.

Попереду ліс чорніє,
Ліс чорніє ігуде…
Нічка в косах змову криє, –
Ліс загнузданий веде.

Над багаттям силуети…
Коні сідлані хропуть…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По буграх і по заметах
Вибирають люди путь.

Ге-ех, коню, коню, кріпче
Бий!
Чом, Іване, зажурився
Так? –

Ану, лишень, карабін
Набий, –
Та не так же ти, ну от
Чудак!

Положили на тривогу
Сміх.
Скаче кінь, – мете під ноги
Сніг.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Цок – тінь…
Цок – тінь…
Товариш сторожкий кінь
Та японський карабін.
Цок – тінь…
Цок – тінь…

Засікаються підкови,
Проважа в простори млин…
Ніч в степу така здорова…
Цок – тінь…
Цок – тінь.

ІІ
Свічею згаслою встромивсь у груди ночі
Німий завод засмаглим димарем…
Невидний гість по чердаках лопоче
І хоче з велетня стягнути чорний шлем.

Повз склади тінь… – повз склади варта ходить, –
Лупає млу очами вартовий.
Відкіль і хто? – відкіль, чи з заходу, чи з сходу?
А слідом пес кудлатий та старий.

У грудях велетня могильна тиша муки, –
Машини сірим пилом узялись,
І на опущені міцні залізні руки
Лягають спогади, – що діялось колись.

На них зависла тиша, натягається, ось лопне наче,
Ось-ось, ось-ось, рухнуться, загудуть…
Готові стати на перший клич до праці,
Стоять і ждуть, стоять…
Коли ж до них прийдуть?

… Веселий шум, веселий спів робочий;
І сотні їх – ним зрощених дітей…
Ні, то лиш хуга по даху лопоче
І вибиває злісно шкляночки з очей.

В конторі кинутій при каганці нарада:
Із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських;
Їх тіні на стіні невгаданим парадом
Тривожно слухають і хиляться на них.

У суперечці здушеній точився частягучий, –
Дзвонили в телефон і кидали слова,
І обіцяли їм.
З полегкістю (просушувать онучі)
Кидали в пічку дошки та дрова.
Сказали з міста:
“Завтра, ждіть”. –
Радіють, ждучи.

На сільській далекій церкві
Ниють, давляться сичі, –
А по буртах пси обдерті
Роздираються вночі.

По заметах вітер ходить,
Ходить, свище та шумить,
У заводі спів заводить,
З флюгерами гомонить!

А в заводі:
“Хто там ходить?!!
Хто там ходить? Одійди!..”
Мла з кутків, як чорний злодій,
Визирає без мети.
Вартовий їсть млу очима…
“Що судилось на роду?..”
Чорний вітер стука в браму
І танцює на льоду.
Десь полуплена хатина
Загубилася в снігах.
Мабуть, любая дівчина
Тане в думах і сльозах.
У вікні контори тьмяно
Блима світло, – там не сплять.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Обіцяли завтра рано
З міста конницю прислать.

Що то? –
Ген навислі хмари
Підлизались язиком…
Запалив хтось скирти й вшкварив
По пустелі батогом.
Десь на сполох хтось несміло
То задзвонить, то урве…
В ляк вітряк розставив крила…
Став наливсь багрянцем вщерть.
Вітер з льоду сніг змітає
І над буртами гуде…
“Хто то в ніч німу безкраю
Жах розгнузданий веде?”
У заперту браму вдаривсь
Скоком навісним загін.
Віддало гучним ударом
Від понурих чоринх стін.
Вчотирьох в міцній засаді…
(Хто там скче, скільки їх!) –
Віддає луна браваду,
Множить ропачі на сміх.
Налили село тачанки,
Кулеметові вогні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Із-за стін безперестанку
Опір стелиться на сніг.

Біжать слова дротами в інтервалах:
“… Завод…
Махно… ” –
І увірвали на півслові дріт.
Дарма завод тривогу в трубку палить, –
Даремно там десь хтось нервує і кипить.

А час біжить. Тримають хлопці натиск.
(Та скільки справді їх за мурами сидить?)
Видніє від пожеж і врешті мурне захист.
І хто прийде на гвалт?..
І дінешся куди?

Нема снаги і мочі…
Ні набоїв, ні людей…
Обсмалили крила в ночі
І не дінешся ніде.
А кінець відстать не хоче
І невблаганний іде.
Хтось свердлить і стука в мозок:
… Крах всьому… Руїна… дим…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто прийде, поки не пізно?
О, прийди, прийди!

Несила більш. Забилися в контору.
І залила кіннота з ревом двір.
Росте відчай і зло. Та тут не виб’ють скоро, –
Останній – то до смерти вже опір.

А на селі затихли з переляку,
Не голосять ні дзвони, ні сичі.
Кінець іде із червоно-чорним знаком
І синім реготом впивається, йдучи.
“Сівким кільцем обходять, облягають… ” –
І лайка в бога сиплеться, як шріт.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А з складів товпищем чували розтягають,
І комнезамівців вішають сільських біля воріт.

ІІІ
Із міста вилетів і покурів на північ
В ночі стривожений на гвалт “істреботряд”, –
Туди, де розпоров хтось груди чорно-сині
І де сніги в заграві майорять.

“дайош бензол, солому під контору!..” –
А з вікон постріли одчайні і міткі, –
І знявся злий вогонь, та дим їдкий по двору.
В диму лящать іржання й матюки.
І кинувся один з тривогою до міста: –
“Тримайтесь, хлопці, скоро ми прийдем… “
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По витих шибках розсипалось намисто.
Й здається ніч, як вічність – не стоїть й не йде.
“Е-ей, подався!..
Рраз!!.” – і впав за тином:
Чкурнув щосили… кров, але дарма.
Коли б якось… там вірний кінь… Та швидше б, не
Настигнуть.
Туди – немає,
Тьма.

Прокричали півні вдруге, –
Крик уплівся в гвалт доби.
В ночі лопнули підпруги,
Як знялася на диби.
В вікна кинулося двоє:
“Ех, була чи не була… “

(А четвертого набої
Розчавили геть до тла).
Впали в сніг, їх враз насіли, –
Одного живцем взяли,
Роздягли й кінчати діло
На аркані повели.
Другий в лід заціпив руки, –
Більн не бачив і не чув,
Прожував й останнім рухом
Таємницю проковтнув.

Степами мчиться кінь, аж вітер в уха ріже, –
Їздець безсило хилиться наниз.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(Не зраддило чуття, кінь сизу млу прорізав
І до Укому мертвим вершинка привіз).

Тісним завулком, в одсвіті пожежі,
Під брязкіт зброї з двору в двір ідуть;
Шукають спільників й напівзамерзлу жертву
В петлі ведуть.

“Ну, признайся! Веди дворами…
Де твої товариші?
А… Заціпив?!.
Шомполами!!
Спину гаслами спишіть.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А значок під кожу вшить”.
У полупленій хатині
Загорілись каганці, –
Юнака втягли із КІМом
В закривавленій руці.
Били довго, били пильно, –
Аж примружились вогні.
Вирізали “кім” на тілі,
Серп і молот – на спині.
На чолі зробили зорю:
Шкіру зняли до очей…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І втопили спиртом сором,
Тугу збештаних ночей.
Кров зійшла холодним потом.
Виє пес і скигле хтось.
В каганцевій похолоті
Серце кригою взялось.
А в заводі шум і галас, –
П’янка… гуннів чи татар?
Чорт весілля править зараз…
Під коморами базар.

А на завод, останню міць напружив
“істреботряд”… “Ще трохи, ось-ось-ось”.
І сотні три очейрішучістю примружив:
Ошкиривсь кольт, блиснули шаблі вкось.

“Гей, завод пускайте!!! Труби!..”
“Гей, бензини і вогню!..”
“В дим!..” –
Та зціпив міцно зуби,
Як поглянувв далину.
Сурма ревно так завила:
“Гей, збирайсь і вирушай… “
Ніч тривогою забилась,
Переповнилася вкрай.
За селом хвости зникають.
Хтось мерщій запону тче.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Як позаду не піймаєш,
Попереду не втечеш, –
Не втечеш… “
В хаті мрець.
Десь оплакують кінець –
Піють півні, ридають.
Догорая каганець,
Каганець догорає.

Не схотіло сонце сходить,
Встав самотній сірий день, –
Манівцями лячно бродить
І жахається пісень.
Розтягнулисятачанки
Аж до красного Кута…
“Ех ти, жисть наша жестянка, –
Тараканка золота… “
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Позбивались копита.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та-та-та-та-та-та –
Так
Так
Та.

Е-ех, яблучко
Та поза клунею.
Е-е-ю…
Фі-ій-ю…
… ій-ю
… ю… у-ік.

По заметах переметом
Скаче, піниться юга…
Вітер-шибеник з кстетом
Заливається в снігах.
А завод вцілів, – байдуже
Мовчки дивиться в ставок, –
Димарем знай хмари струже,
Лиш не злічиться шибок.
По снігу і цукру чорні,
Чорні плями і сліди…
І торчить в згорілім горні
Пам’ять дикої орди, –
І кива –
Сюди й
Туди.

На чону раду збіглися собаки, –
По ожеледиці ворони лопотять.
І скаче на мітлі юга через байраки,
І віє вітер синій без пуття.
І замело сліди…

… Прийшли часи новітні;
Ожив гудок, і ожило село.
І що було колись, сьогодні не помітно, –
Колись було.
Як шпачина бистра зграя,
Прошуміли дні, літа… –
Нова порость поростає,
І цвіте стара мета.
Там, де зорі в небосхилі,
Єсть одна ясна зоря, –
Як перейдеш чорні ріллі –
Там –
Горить і не згоря.
Уклонюся їй привітно, –
Вам, мої товариші…
Вірю:
Ваша кров розквітне
Співом-лементом машин.
День у день, на зміну з зміни
Зміна зміну кличе жить…
Спів невпинний, спів машинний
Перелогами шумить.

Будуть дні:
Співець незнаний,
У незнаний день і час
Оспіває дні жадані –
Не для вас,
Але й про вас.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Тризуб твір.
Ви зараз читаєте: Іван Багряний – Цукроварня (Поема про чотирьох)