Iван Франко – Лис Микита

Лис Микита – вигаданий лис, з казки Івана Франка “Лис Микита”. Микита походить з бойків і мешкає десь на Західній Україні. Його можна охарактеризувати як розсудливого, господарського, запасливого і, звичайно ж, хитрого лиса. Він переконаний сім’янин і дуже любить своїх дружину і дітей. Але, обмовлений недоброзичливцями, він змушений відправитися до Львова, на заклання. На якийсь час, його рятує красномовство і його талант публічного оратора. Так чи інакше, але в підсумку він розкритий і гине, розтерзаний розгніваним натовпом.

ПІСНЯ

ПЕРША

Надійшла вес­на прек­рас­на,

Многоцвітна, теп­ла, яс­на,

Мов дівчи­на у вінку;

Ожили лу­ги, дібро­ви,

Повно га­мо­ру, роз­мо­ви

І пісень в ча­гар­ни­ку.

Лев, що цар є над звіра­ми,

Пише лис­ти з пе­чат­ка­ми,

Розсилає на весь світ:

“Час нас­тав ве­ли­ких зборів!

Най зійдесь до царських дворів

Швидко весь звіря­чий рід”.

Ось ідуть во­ни юр­ба­ми,

Мов на відпуст з ко­рог­ва­ми –

Все, що виє, гав­ка, ква­ка;

Лиш один мов і не чує,

В своїм зам­ку, знай, но­чує –

Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка.

Ой, не­да­ром він хо­ваєсь!

Знать, сумління

об­зи­ваєсь:

“Кривдив ти звіря­чий люд!”

Тим ча­сом в своїй сто­лиці

Цар засів по­руч ца­риці,

Щоб тво­ри­ти звірам суд.

Перший вий­шов Вовк Не­си­тий.

“Царю,- ка­же,- від Ми­ки­ти

Вже мені хоч про­па­дать!

Діток моїх б’є, ку­сає,

А Вов­чи­цю об­мов­ляє

Так, що й со­ром повідать!

А й ме­не – хіба ж то чес­но? –

Як він хит­ро і об­лес­но

Мало в гріб раз не ввігнав!

Се бу­ло ще то­го ра­зу,

Як я з царсько­го ука­зу

Мировим суд­дею став.

От до ме­не вбіг Ми­ки­та:

“Вовче, спра­ва зна­ме­ни­та!

Штири ба­ра­ни ось тут.

Їм ли­ши­ла­ся по батьку

Гарна част­ка по­ля в спад­ку,

І на твій зда­ються суд.

Бачиш, по­ча­ли сва­риться,

Ані руш їм поділиться –

Геометри в них не­ма.

Я ве­ду їх в сюю нет­ру:

Будь їм ти за ге­омет­ру,-

Праця бу­де не­дар­ма”.

Втішивсь я – не­ма що кри­ти.

Бачте, ба­ранів ми­ри­ти

Дуже я люб­лю над все:

Як зроб­лю їм спра­ву в по­ли,

То вам жа­ден з них ніко­ли

Вже ре­кур­су не вне­се.

От я швид­ко зби­ра­юся,

З ба­ра­на­ми віта­юся –

Хлопці повні, як струч­ки!

“Ну-бо, хлопці, поспішімо,

На той спор­ний грунт ходімо!

Маєте пальки, дрюч­ки?”

“Все є,- ка­жуть,- все го­то­ве!”

Вийшли в по­ле Ба­ра­но­ве,

Стали мірять – ні, не йде!

Тут зам­но­го, там за­ма­ло,

Вшир не хо­чуть, вздовж не ста­ло,

Бо тут ліпше, там ху­де.

Далі ка­же Лис Ми­ки­та:

“Тут од­на лиш стеж­ка би­та

Вас до прав­ди за­ве­де.

Вовче, стань на се­ре­дині,

A з них кож­дий в сій хви­лині

На ріг ни­ви най іде.

Станьте й стійте там спокійно,

Кождий ува­жай подвійно!

Як я крик­ну: раз, два, три! –

То з вас кож­дий без угов­ку

Якнайшвидше к па­ну Вов­ку

Що є си­ли прос­то дри!

Хто най­швид­ше доч­ва­лає,

Вовка з місця геть зіпхає,

Матиме най­більшу часть.

Зрозуміли?” – “Зро­зуміли!” –

“Ну, ста­вай­те ж, і до ціли

Най вам бог добігти дасть!”

Всередині став я ра­дий,

Не домірку­вав­ся зра­ди,

А Ми­ки­та на ме­жи

Аж у собі радість тис­не –

Як не гарк­не, як не свис­не:

“Раз-два-три! А враз біжи!”

Ледве крик­нув Лис Ми­ки­та –

Гей, як ру­ши­ли з ко­пи­та

Барани у той сам час!

А як зби­ли­ся до­ку­пи,

То, вам на­че шти­ри сту­пи,

В ме­не гоп­ну­ли на­раз.

Штири ба­ра­ни відра­зу

Мої кості на ло­га­зу,

Бачилося, по­товк­ли;

Я лиш зіпнув, зак­ру­тив­ся

Та й на зем­лю по­ко­тив­ся,

Очі кров’ю зап­ли­ли.

Та прок­ляті ба­ра­ниська

Не вва­жа­ють, що смерть близька,

Що зомлілий я ле­жу:

Сей ро­га­ми звідси пхає,

Той в про­тив­ний бік штов­хає,

Щоб по­су­ну­ти ме­жу.

Довго ще так пра­ву­ва­лись,

Щохвилини розбіга­лись

Та й ро­га­ми в ме­не бух!

А Ми­ки­та, той со­ба­ка,

Реготавсь, аж ла­зив ра­ка,

Що так з ме­не пер­ли дух.

І бу­ли б за нюх та­ба­ки

Там на вічну ганьбу та­ки

Вовка вби­ли ба­ра­ни,

Та, дав бог, моя Вов­чи­ця

Там надбігла по­ди­виться,-

Аж тоді втек­ли во­ни”.

Хоч як жалібно сю повість,

Мов сум­ную ду­жу новість,

Вовк ца­реві го­ло­сив,

То ца­ри­ця хи­хо­та­лась,

Та й цар, щоб не зняв­ся га­лас,

Ледве в собі сміх ду­шив.

Гектор, Цу­цик, не­бо­ра­ка,

Став на лап­ки та й ба­ла­ка:

“Царю, стра­же на­ших прав!

Ковбаси я мав шма­то­чок

Та й схо­вав її в ку­то­чок,-

Лис і тую в ме­не вкрав!”

Кіт Мур­ли­ка ско­чив жва­во:

“Бач, яке со­ба­че пра­во!

Ковбаса бу­ла моя!

Що Лис злодій, я не спо­рю,

Але ков­ба­су в ту по­ру

В ко­ва­ли­хи вик­рав я!”

“Чиста прав­да, що й ка­за­ти,-

Рись по­чав так про­мов­ля­ти,-

Лис Ми­ки­та злодій є.

Він сумління, честь і віру

За дриглі, горівки міру

Без ва­ган­ня про­дає.

Таж то нех­рист, таж то Юда!

Патріот – у нього злу­да!

Хто ж доб­ра б від нього ждав?

Знаю я йо­го на­ту­ру!

Він ца­ря б жи­дам на шку­ру

За сви­ни­ни фунт про­дав.

Заяць ось – ду­ша спа­сен­на,

Як жиє, ні в ніч, ні ден­но

Зла ніко­му не хотів.

Ну, пішов він до Ми­ки­ти,

Той, бач, мав йо­го нав­чи­ти

Тропарів і кон­даків.

Ой, гірка бу­ла на­ука!

Лис відра­зу взявсь до бу­ка,-

А прий­шли на п’ятий глас,

Він струс­нув Зай­ця, мов гру­шу;

Був би вит­ряс з нього й ду­шу,

Якби я йо­го не спас”.

Аж ось вис­ту­пив до тро­ну,

Щоб взять Ли­са в обо­ро­ну,

Стрий йо­го, Бор­сук Ба­бай.

“добре то старі ка­за­ли:

Жди від во­ро­га пох­ва­ли!

Що тут нап­ле­ли, гай, гай!

І не со­ром вам, Не­си­тий,

Власну ганьбу роз­но­си­ти,

Відгрівати дав­ню пліснь?

А ви кра­ще б на­га­да­ли,

Як ви з Ли­сом ванд­ру­ва­ли,-

То прав­ди­ва, свіжа піснь.

Вірним дру­гом був Ми­ки­та,

Але ва­ша злість не­си­та

Злом пла­тить най­ліпшу річ.

Раз ото сте­па­ми йшли ви,

Голод му­чив вас страш­ли­вий,

Хоч коліна власні їж!

Аж тут чу­ти: “Гатьта! Вісьта!”

Їде шля­хом хлоп до міста

З ри­бою на торг, ма­буть.

“Гей,- Лис ка­же,- мисль щас­ли­ва!

Брате, бу­де нам по­жи­ва,

Лиш гля­ди та муд­рий будь!”

Скочив Лис з од­но­го ма­ху,

Бач, і впав по­се­ред шля­ху,

Мов здох­лий, прос­тяг лап­ки.

І ле­жить отак прос­тер­тий –

Він же ж міг по­жи­ти смер­ти

Від му­жицької ру­ки!

Хлоп над’їхав – що за ди­во!

З во­за зліз, за камінь жи­во,

Щоб йо­го до­би­ти там.

Далі ба­чить – він не ди­ха!

“От мій зиск,- про­мо­вив сти­ха,-

На кла­па­ню бу­де блам”.

Взяв Ми­ки­ту за хвос­ти­ну

Та й на віз між ри­бу ки­нув,

Сів і їде в бо­жий час.

А Ми­ки­та, той про­но­за,

Ну ж ме­та­ти ри­би з во­за,

В кадці лиш ли­шив­ся квас.

Риб не ста­ло, Лис мій в но­ги!

Здибав Вов­ка край до­ро­ги,-

Той ос­тат­ню Щу­ку мне.

“Ну-бо, бра­те Ми­ко­лай­ку,

Ти ли­шив для ме­не пай­ку?

Погодуй те­пер ме­не!”

“О,- го­во­рить Вовк Не­си­тий,-

Осьде пай твій зна­ме­ни­тий!

На, сма­куй, та не вда­вись!”

І – зміркуй бе­зод­ню злості! –

Дав йо­му лиш самі ості

З риб, що вкрав так сміло Лис!

А для Зай­ця річ не­лю­ба,

Що над­рав учи­тель чу­ба?

Ніби нас не дра­ли всіх?

Хто ж то ба­чив, щоб на­ука

Йшла до го­ло­ви без бу­ка?

Се роз­ма­зу­вать – лиш сміх.

А той Цу­цик, Гек­тор ку­ций,

Сам спіймавсь на своїй штуці!

Кіт Мур­ли­ка нам ска­зав:

“Ковбасу ту зна­ко­ми­ту,

За що скар­жить він Ми­ки­ту,

Сам він у Мур­ли­ки вкрав.

Мій бра­та­нок – муж по­бож­ний.

Всякий прос­ту­пок без­бож­ний

Є для нього на­че хрін.

Ось вже цілий рік ми­нає,

Як твер­дий все піст три­має,

Не бе­ре в рот м’яса він.

Я вже сам не раз жу­рив­ся,

Що так го­ло­дом змо­рив­ся… ” –

Тут ур­вав на­раз Ба­бай,-

Бач, кум­панія чи­ма­ла

Бог зна звідки прич­ва­ла­ла

З кри­ком, шу­мом в царський гай.

Старий Півень пе­ред ве­де,

За ним по два у ряд іде,

Носять ма­ри на пле­чах:

А на ма­рах Кур­ка ле­жить,

За ма­ра­ми весь рід біжить –

Плач і ле­мент, ох і ах!

Півень пе­ред тро­ном царським

Крикнув те­но­ром ли­царським:

“Милосердя, ца­рю мій!

Вся надія на­ша вби­та!

А убійця – Лис Ми­ки­та!

Най нас суд роз­су­дить твій.

Ми в мо­нас­тирі свя­то­му

Проживали й зла ніко­му

Не чи­ни­ли. Та не раз

Бачив я, що попід бра­ми

Лис миш­кує,- все за на­ми

Своїм хи­жим оком пас.

Я сі шту­ки доб­ре знаю,

Своїм дітям повідаю:

“Стережіться, крий вас біг!

В ліс мені не вибіга­ти,

Бо там во­рог наш зу­ба­тий,

Він жит­тя вас зба­вить всіх.”

Аж тут раз стук-стук до бра­ми:

В во­ло­сянці пе­ред на­ми

Став Ми­ки­та, як мо­нах,

Повітав нас бла­го­дат­тю

І з цісарською пе­чат­тю

Лист от­вер­тий мав в ру­ках.

“Ось вам,- ка­же,- лист без­пе­ки!

Каже цар, щоб відте­пер­ки

Між звіра­ми був спокій,

Щоб бра­тав­ся Вовк з Вівця­ми

І щоб я навіки з ва­ми

Був як друг, як брат, як свій!

Бач, пус­тин­ни­ком я став­ся

І від м’яса відцу­рав­ся,

Їм лиш зілля й ди­кий мід.

Мир вам, діти! Жий­те з бо­гом!”

І, вкло­нив­шись за по­ро­гом,

Він пішов собі у світ.

“Ну,- тут дітям я го­во­рю,-

Воля, діти! Мож­на з дво­ру

Нам по стер­нях по­гу­лять!”

Радість, втіха, спів між на­ми!

Всі ми ру­ши­ли до бра­ми,-

Та не всім прий­шлось вер­тать.

Лиш ми вий­шли,- гульк, з ук­рит­тя

Як не ско­чить Лис Ми­ки­та

Та й ха­хап мою доч­ку!

Я як крик­ну: “Ку­ка­ре­ко!”

Але він вже був да­ле­ко,

Вже схо­вав­ся у ліску.

Я кри­чу, мов в дзво­ни дзво­ню…

Вірні пси за ним в по­го­ню

Кинулись – та, бо­же мій! –

Принесли лиш труп без­душ­ний!..

Так той злодій не­пос­луш­ний

Зневажає на­каз твій!”

Цар ска­зав: “А що, Ба­бає?

Дуже ост­рий піст три­має

Твій бра­та­нок! Ба­чиш сам,

Як то він спа­сає ду­шу!

Ні, кінець зро­би­ти му­шу

Всім подібним ха­пу­нам!”

І Мед­ве­дя зве, Бур­ми­ла:

“Як тобі в нас лас­ка ми­ла,

Друже, меч свій прив’яжи,

Йдти до Ли­са,- най, мосьпа­не,

Зараз тут на суд мій ста­не,-

Строго-строго на­ка­жи!

А вва­жай на ту пад­лю­ку,

Щоб не вдрав яку він шту­ку,

Бо то, бра­те, хит­рий звір!” –

“Що, ме­не б він смів ду­ри­ти?”

Закричав Медвідь сер­ди­тий

Та й по­тяг в Ми­ки­тин двір.

ПІСНЯ дРУГА

Гей, хто в лісі не бу­ває,

Той не ба­чив, той не знає,

Як Ми­ки­та Лис жиє.

Лисовичі – слав­ний за­мок.

Не один там хід і ганок,

Ям, скри­ток чи­ма­ло є.

Лис Ми­ки­та в своїй буді

Спочива собі по труді,

Аж на­раз по­чув: стук, стук!

Глянув – ой, не­бес­на си­ло!

Аж се сам Медвідь Бур­ми­ло,

А в ру­ках стра­шен­ний бук.

“Гей, Ми­ки­то! де він, ла­нець?

Вилізай! Ось я, післа­нець

Від самісько­го ца­ря!

Наробив ти зла ба­га­то,

Злий на те­бе Лев, наш та­то,-

То й спо­ку­ту­вать по­ра!

Кличе цар те­бе на суд:

“Най мені явиться тут

Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка!

А не хо­че йти в мій двір,-

На тор­ту­ри, під топір!

Най про­па­де, мов со­ба­ка!”

Лис Ми­ки­та зчу­лив ву­ха,

Коло бра­ми пильно слу­ха

Тих грізних мед­ве­жих слів.

“Ех,- га­дає,- що б зро­би­ти,

Сього дур­ня раз пров­чи­ти,

Щоб так гор­до не ревів!”

Хитро в шпар­ку за­зи­рає,

Чи де засідки не­має?

Але ні, Бур­ми­ло сам!

Ну, тоді він вий­шов сміло,

Втіхою ли­це горіло:

“Вуйку, ах, вітай­те ж нам!

Вуйку, ви ж се? Бійтесь бо­га!

Так да­ле­кая до­ро­га,

А та­кий над­ворі сквар!

Ви вто­ми­лись, ви без ду­ха,

Піт вам скрізь те­че з ко­жу­ха!

Що ж то, наш вельмож­ний цар

Інших вже послів не має,

Що най­ліпших по­си­лає,

На най­стар­ших труд ва­лить? –

Ну, подвійно рад я то­му,

Що хоч раз до мо­го до­му

Гість так чес­ний за­гос­тить.

Суд для ме­не – з мас­лом ка­ша!

Знаю-бо, що муд­ра ва­ша

Рада за­хис­тить ме­не.

А як ви за ме­не сло­во

Скажете, то все го­то­во,

Царський гнів тяж­кий ми­не.

Вуйку, ми ж од­но­го ро­ду!

З ва­ми я в огонь і в во­ду!

Лиш сю нічку ще заждіть!

Гляньте, не­бо зам­ря­че­не,

Ви вто­ми­ли­ся, а в ме­не –

Вибачте – бо­лить живіт”.

“А се що тобі, не­бо­же?” –

“Ох, вуй­цу­ню, страх не­го­же!

Я ж пус­тин­ник, то й не слід

М’яса їсти. Ось я му­шу,

Щоб не брать гріха на ду­шу,

Ссати той об­рид­лий мід”.

“Мід? – аж крик­нув пан Бур­ми­ло.-

Мід об­рид­лий? Бо­жа си­ло!

Я ж за мід би й ду­шу дав!

Де він? де йо­го ку­пуєш?

Як ме­не ним ут­рак­туєш,

Вір – не бу­деш напікав”.

“Вуйку,-каже Лис,-се жар­ти!”

“Жарти? дай лиш зо три квар­ти,

То й при­ся­гою скріплю!

Мід – се рай­ський корм чу­до­вий!

Все за мід я дать го­то­вий,

Над усе я мід люб­лю!”

“Га, як так, мій вуй­ку ми­лий,

То ходім! Хоч в ме­не си­ли

Дуже ма­ло – що ро­бить!

Розказ твій – то го­лос з не­ба.

Для так чес­них гос­тей тре­ба

Сил, здо­ров­ля не ща­дить.

Недалеко тут – ось тільки

Буде відси зо чверть мильки –

Є ба­га­тий хлоп Охрім.

В нього ме­ду тьма без­бож­на,

Що не то що їсти мож­на,

Але хоч ку­пай­ся в нім!”

“Ой! – зітхнув Медвідь Бур­ми­ло.-

Аж на серці зам­лоїло!

Ну, Ми­ки­то, ну, біжім!”

Сонце сіло вже за го­ри,

Як добігли до обо­ри,

Де ба­га­тий жив Охрім.

На землі там, близь го­ро­да,

З ду­ба гру­бая ко­ло­да

Бовваніла. Май­стер Гринь

Хтів поз­довж її лу­па­ти,

То й по­чав з кінця вже гна­ти

Здоровенний в щілку клин.

З на дві п’яді вже от­вер­та

Щіль бу­ла; ко­ло­да впер­та

Про то­то не трісла ще,

Лиш від кли­на заск­рипіла,

Ніби зу­би заціпи­ла,

Прохрипівши: “Ов, пе­че!”

“Вуйку! – шеп­че Лис Ми­ки­та.-

Ось ко­ло­да ся відкри­та –

Ти по­щу­пай їй під бік!

Хоч кри­ва во­на та сіра,

Та в ній ме­ду, що не міра,

Відси й я не раз волік.

Глянь, вже тем­но по до­лині.

Хлоп дав­но ле­жить в пе­рині,

Тож нічо­го ти не бійсь!

Їж дос­хо­чу в ім’я бо­же!

Я пос­тою на сто­рожі…

Ну лиш, сміло в шпар­ку лізь!”

“Спасибіг тобі, не­бо­же! –

Рік Бур­ми­ло.- Стій, щоб, мо­же,

Не надліз який злий дух!

Ой, вже чую за­пах ме­ду!

Ти, не­бо­же, стань спе­ре­ду,

На до рук от­сей обух!”

І за сим Медвідь Бур­ми­ло

Лапи, го­ло­ву й кар­чи­ло

В ту ши­ро­ку щіль зап­хав;

Лис тим ча­сом трах! обу­хом

Клин із ду­ба ви­бив ду­хом,

І Бур­ми­ла дуб спіймав.

“У! – ска­зав дуб.- Є ще си­ла!”

Гей, як вхо­пить він Бур­ми­ла,

Аж стріщав у нього лоб.

“Вуйку! – крик­нув Лис Ми­ки­та,-

Правда, шпар­ка зна­ме­ни­та!

Знав, де мід хо­ва­ти, хлоп”.

А Мед­ве­дя заціпи­ло!

Стогне, са­па мій Бур­ми­ло,

Але дуб три­ма й три­ма.

Шарпнув вуй­ко зо три ра­зи,

Затріщали ла­пи й в’язи,

Але вир­ва­ти – дар­ма!

“Вуйку,- ка­же Лис,- як чую,

Дуже вам ме­док сма­кує,

Та, ма­буть, вас му­ха тне.

Їжте ж, але міру май­те,

Бо, як об’їсте­ся, знай­те:

Мід вам пу­пом поп­ли­не”.

Та Мед­ве­дю не до ме­ду!

Крутить за­дом, а спе­ре­ду

Дуб дер­жить, мов у кліщах…

То він шарп­не, дряп­не, смик­не,

Далі з бо­лю як не рик­не,

Аж по­чу­ли в не­бе­сах.

Лис на кпи йо­го здіймає:

“Бач, як вуй­ко мій співає!

Вуйку, що за ну­та се?

Вуйку, вуй­ку, будьте ти­хо!

В хаті світло – бу­де ли­хо!

Вуйку, хло­па біс не­се!”

А Охрім, ба­гач-му­жик,

Пробудився,- що за рик?

Виглядає у ква­ти­ру –

Що за ди­во? При ко­лоді

Щось чорніє… Мо­же, злодій!

Хлоп ха­пає за со­ки­ру.

Вибіг з ха­ти, приг­ля­даєсь:

Се Бур­ми­ло бо­ри­каєсь!..

Репет підійма Охрім:

“Гей, сю­ди, сусіди любі!

Ось Медвідь зло­вив­ся в дубі!

Гей, Мед­ве­дя бить біжім!”

У! Ки­пить в селі три­во­га,

Наче ті вов­ки з бер­ло­га,

Позривались му­жи­ки.

В чім хто був, в тім вибігає,

Що по­па­ло, те й ха­пає

Як оруж­жя до ру­ки.

Як прис­ко­чуть до Бур­ми­ла –

В сього ціп, у то­го ви­ла,

В ба­би ко­чер­га в ру­ках,

А Охрім з тяж­ким обу­хом –

Кинулись на вуй­ка ду­хом!

Лиш луп-цуп! та трах-та­рах!

Біль до­дав Бур­милі си­ли:

Як не шарп­не – бо­же ми­лий!

Шкіру всю з чо­ла зідрав!

Ще раз шарп­нув – вир­вав ла­пи,

Але шкіру й кігті-дря­пи

Дуб, не­мов своє, заб­рав.

“Вирвавсь! Вир­вавсь!” – зак­ри­ча­ли

Люди, врозтіч пос­ка­ка­ли,

А Бур­ми­ло трух-трух-трух!

В ліс, у корчі збіг бор­зенько,

Ліг та стог­не так тя­женько,

Мовби з нього пер­ло дух.

Аж тут су­не Лис Ми­ки­та.

“Ну, вуй­цу­ню,- мо­вить,- си­та

Вже ду­ша? А доб­рий мід?

Та й га­разд ви по­поїли!

Хочете, я що­неділі

Справлю вам та­кий обід!

Ой, а я тро­хи не пла­кав,

Як там з ва­ми хлоп ба­ла­кав:

Я га­дав, що бу­де бить.

Ну, та ба­читься, ви чем­но

З ним розс­та­лись,- де­що, пев­но,

Вам за мід прий­шлось пла­тить.

Е, що ба­чу! Ви з гри­зо­ти

Вбрались, ніби на зальоти,

У чер­воні сап’янці!

А сю ша­поч­ку чер­во­ну

Де ку­пи­ли? Чи до­до­му

Несете її доньці?..”

Так Ми­ки­та насміхав­ся,

А Бур­ми­ло лиш ме­тав­ся

Та бур­чав собі під ніс.

Аж на третій день хо­дою

Він з тя­женькою бідою

Ледве в царський двір приліз.

Як по­ба­чив цар ясен­ний,

Що Медвідь та­кий нуж­ден­ний,

То аж ру­ки за­ла­мав.

“Гей, Бур­ми­ло, лю­бий дру­же,

Хто се збив те­бе так ду­же

Та зо шкіри обідрав?”

“Царю, па­не! – рік Бур­ми­ло,-

Горенько ме­не пос­тиг­ло!

Се Ми­ки­та все зро­бив.

Через нього му­ки мно­го

Я при­няв,- ох, ма­ло сво­го

Я жит­тя не за­гу­бив!”

Ух! За­ту­пав цар но­гою!

“Я ко­ро­ною ось тою

Заклинаюсь: не уй­де

Сей зло­чи­нець злої му­ки!

Дай мені йо­го у ру­ки,

То до завт­ра не дож­де!”

Потім тро­хи мислі ла­див

І з се­на­том ра­ду ра­див:

Щоб Ми­ки­ту взять на гак,

Постанову мав ве­ли­ку.

Приклика Ко­та Мур­ли­ку

І до нього мо­вить так:

“Ти, мій вірний Кіт Мур­ли­ка,

Хоч пос­та­ва не ве­ли­ка,

Та ро­зум­ний ти за трьох.

Ось те­бе я шлю: піди ти

Сам до Ли­са до Ми­ки­ти,

У йо­го злодійський льох.

І ка­жи, що­би як стій

Він у двір явив­ся мій!

Загрози йо­му, що га­ка

Не ми­не й тя­женьких пут,

Як на суд не ста­не тут

Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка!”

Кіт Мур­ли­ка пок­ло­нив­ся

І в до­ро­гу спо­ря­див­ся,

Хоч по шкірі дер мо­роз;

Страх не рад він був тій чес­ти,

Та що цар дав, їж до реш­ти!

Сперечатися не мож.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

Кіт Мур­ли­ка до до­ро­ги

Добре взяв за по­яс но­ги,

В тор­бу впхав пе­че­ну миш

І лісоч­ком, хо­лод­ка­ми,

Так на підве­че­рок са­мий

Він при­був до Ли­со­вич.

Стукнув в бра­му, до­жи­дає…

Лис в ква­тир­ку виг­ля­дає.

Кіт Мур­ли­ка шап­ку зняв,

Поклонивсь йо­му ни­зенько,

Привітав йо­го бор­зенько

Та й такі сло­ва ска­зав:

“Не прогнівай­ся, на­наш­ку!

Не приніс я жад­ну фраш­ку,

Але царський вам на­каз:

Другий раз се цар, наш влад­ця,

Через свой­ого післан­ця

На свій суд ось кли­че вас.

Що тут дов­го го­во­ри­ти!

Дуже цар на вас сер­ди­тий,

Тож я рад­жу вам: ходіть!

Цар пок­ляв­ся на ко­ро­ну:

Як не ста­ви­тесь до тро­ну,

То про­па­щий весь ваш рід”.

“Мурцю! – скрик­нув Лис Ми­ки­та.

От не жда­ли! От візи­та!

Боже ми­лий, як я рад!

Ну, хо­ди в мої обійми!

А про те ка­зать не смій ми,

Щоб як стій іти на­зад!

Таж Ли­си­ця, твоя тітка,

Так те­бе ви­дає зрідка,

Що не пус­тить нас під ніч.

А ма­ленькі Ли­се­ня­та,

Чи ж во­ни пус­ти­ли б бра­та?

Ні, то не­мож­ли­ва річ!

Повечеряєм гар­ненько,

Проспимося, а ра­ненько

Холодком – та й в бо­жу путь!

Я про царський суд не стою.

А що рад піду з то­бою,

Ти про сеє пев­ний будь!

Он з Мед­ве­дем інше діло!

Ти роз­важ: прий­шов Бур­ми­ло,

Мов розбійник, у мій двір.

Та й до ме­не з кри­ком, фу­ком,

З ве­ли­чез­ним в ла­пах бу­ком –

Я ж ма­лий, сла­бенький звір!”

“Ой, на­наш­ку,- рік Мур­ли­ка,-

Ласка ва­ша за­ве­ли­ка…

Але ліпше ми не ждім!

Ніч чу­до­ва, місяць світить…

Попрощайте жінку й діти,

Та й у путь як стій ходім!”

“Мурцю,- ка­же Лис,- май ро­зум!

Ніч не тітка, ми не во­зом

Будем їхать, ні літать.

Всяка по­гань лісом ла­зить,

Ну ж но хто на нас на­ва­жить!

Ні бо­ро­тись, ні втікать!”

Ті сло­ва Ко­та Мур­ли­ку

Кинули у дрож ве­ли­ку.

“Ваша прав­да,- він ска­зав,-

Мушу на ніч вже ли­шиться…

Та скажіть, щоб по­жи­виться,

Де б я тут­ка що дістав?”

“Що ж, не гнівайсь, Мур­цю дільний!

Чоловік я бо­гомільний,

Піст твер­дий дер­жу день в день.

Та тобі вже я прид­баю

Найсмачніше, що лиш маю:

Крижку ме­ду з’їж ли­шень!”

“Меду? Тьфу! – відрік Мур­ли­ка.-

Най Бур­ми­ло мід той ли­ка!

Ним ме­не ти не вкор­миш!

Та у ва­шо­му фільвар­ку

Чей же є де в за­ка­мар­ку

Хоч од­на по­ряд­на миш?”

Лис Ми­ки­та рік до Мур­ка:

“Ти жар­туєш! Навіть тур­ка

Я б миш­ми не трак­ту­вав!

Що ти ви­ду­мав, не­бо­же!

Миші їсти!.. Ми­лий бо­же!

Про та­ке я й не чу­вав!

Та як ми­шей ти ба­жаєш,

Мурку лю­бий,- тут їх маєш,

Що хоть ни­ми гать га­ти!

Тут у війтовім бу­дин­ку

Мишей тьмен­на тьма, мій син­ку,

І бли­зенько нам іти!”

“Ах, на­наш­ку мій най­мильший,

Поведіть ме­не на миші!

Я на миші ду­же звик!” –

“добре! Так хо­ди ж за на­ми!”

І полізли бур’яна­ми,

Аж де війтів був кур­ник.

Там в стіні діра про­би­та,

Нею час­то Лис Ми­ки­та

Ніччю в ку­рят­ник гос­тив;

Вчора ще пус­тив він крові

Війтовому Ко­гу­тові,

Аж Ко­гут і дух спус­тив.

Війт, зо злості зчер­вонівши,

З Ко­гу­та лиш пір’я вздрівши,

Крикнув: “Ні, вже не стерп­лю!

Мушу злодія зло­ви­ти!”

Край вікна дав при­си­ли­ти

Мотузяную пет­лю.

Лис Ми­ки­та се про­ню­хав

Та й го­во­рить: “Мур­ку, слу­хай,

Як там миш­ки цвірко­тять,

Мов го­роб­чи­ки не­винні!

А ось тут і дірка в глині –

Тільки влізти та й ха­пать!”

“А без­печ­но ж тут, на­наш­ко?

Нині за біду не тяж­ко,

А війти – то хит­рий люд!” –

“Га,- го­во­рить Лис зрад­ли­вий,-

Хто за­над­то бо­яз­ли­вий,

Най та­кий по­ки­не труд!

Всередині там не був я

І про хит­рощі не чув я,

Та ко­ли боїшся ти,

То ходім раніш до­до­му,

Повечеряєм по-сво­му:

Редьку й ме­дові со­ти”.

Кіт Мур­ли­ка зас­ти­дав­ся.

“Що, га­даєш, я зля­кав­ся? –

До Ми­ки­ти він оз­вавсь.-

Страх не є ко­тя­че діло!”

І у дірку ско­чив сміло,

І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

Ой, по­вис він у воз­ду­хах,

Затріпавсь, та по тих ру­хах

Шнур ще дуж­че гор­ло стис.

Кинувсь – вда­ривсь до одвірка!

А зго­ри, де кля­та дірка,

Заглядає зрад­ник Лис.

“Ну, що, Мур­цю мій най­мильший,-

Каже він,- сма­ку­ють миші?

Правда, що за пиш­ний смак!

Хочеш солі? Я пок­ли­чу,

Або в війта сам по­зи­чу,-

Чи во­лиш все їсти й так?..

Ого-го, вже й ти співаєш!

Але слав­ний го­лос маєш!

Тенор! Ах, люб­лю на смерть!

Жалібно, аж ллється в ду­шу!..

Ох, бігме, я пла­кать му­шу…

Ну, спа­сибіг за кон­церт!”

Раптом двері заск­рипіли,

Війт роз­дяг­не­ний, спотілий

З па­ли­цею сам впа­да;

А за ним си­ни і слу­ги,

Сей з ре­ме­нем, з бу­ком дру­гий –

Ось де Мур­кові біда!

“Бийте злодія! – війт крик­нув.-

Вчора Ко­гу­та нам смик­нув!

Бийте, по­ки спус­тить дух!”

І луп-цуп! ле­тять уда­ри…

Мій Мур­ли­ка з уст ні па­ри,

Мов осліп уже й ог­лух.

“Бийте!” – війт кри­чить і кро­пить.

Втім Мур­ли­ка скік! Як вхо­пить

Пана війта за сам ніс!

Хруп та й хруп, мов миш ве­ли­ку,

Кігтями роз­дер всю пи­ку,

Мовби греч­ку гра­бав біс.

“Гвалт! Ря­туй­те!” – крик­нув з бо­лю

Війт і впав, як сніп, до­до­лу.

Всі до нього.- “Гей, світіть!

Гей, во­ди? Гей, губ­ки, ва­ти!”

Кинулися кров спи­ня­ти,-

Вже й не в го­лові їм Кіт.

А в Ко­та твер­да на­ту­ра:

Лиш відса­пав та й до шну­ра,

Взявся гриз­ти і ку­сать.

Далі шарп­нув­ся що­си­ли,

Шнур ур­вав­ся, і в тій хви­ли

Кіт свобідно міг га­сать.

Ну, він ми­шей відцу­рав­ся,

В кур­ни­ку й не об­зи­рав­ся,

А, зад­рав­ши хвіст, як міг

Драпнув в дірку та до ліса,

А ліса­ми, мов від біса,

Просто в царський двір прибіг.

Як уздрів йо­го Лев-батько,

Збитого, мов кис­ле яб­ко,

З злості аж по­зе­ленів.

“Що? – кри­чав звірів пра­ви­тель.-

Чи знов сміє той ур­ви­тель

Насміхатись з моїх слів?

Ні, вже то­го за­ба­га­то!

Будь я пес і пес мій та­то,

Коли се йо­му про­щу!

Військо шлю на гай­да­ма­ку!

Скоро злов­лю,- на гілля­ку

І гніздо все розт­ро­щу!”

Грізно цар ревів і ту­пав,

Був би Ли­са з кістьми схру­пав,

Якби мав йо­го в ру­ках.

Аж як гнів прой­шов безмірний,

Виступив Ба­бай покірний

І ска­зав при дво­ра­ках:

“Царю, яв­на річ, не скри­та:

Вольний є ко­зак Ми­ки­та,

Право ж ка­же тричі звать

Винного на суд твій, па­не.

Аж як третій раз не ста­не,

Суд за­оч­ний ви­да­вать.

Що в тім прав­ди чи неп­рав­ди,

Що про нього клеп­лють завж­ди,

В те не вход­жу,- та для всіх

Рівне пра­во! Тож пош­ли ти

І ме­не ще до Ми­ки­ти,

Чей, прий­де до твоїх ніг”.

Цар мах­нув лиш го­ло­вою,

Дав знак зго­ди бу­ла­вою,

Та ні сло­ва не ска­зав;

А Ба­бай як стій зібрав­ся,

У до­розі поспішав­ся,

В Ли­со­ви­чах на ніч став.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

Лис собі в вечірню по­ру

З діточ­ка­ми ко­ло дво­ру

Розмовляючи гу­ляв,

Аж тут го­лос у діброві

Обізвався: “А, здо­рові!

Ось до вас я прич­ва­лав!”

“Ах, Ба­бай! Чи ти се, стри­ку?

Ну, ма­буть, якусь ве­ли­ку

Новину не­сеш до нас!

Ти вто­мив­ся? Ти су­муєш,

Ну, до ха­ти! За­но­чуєш,

То й ба­ла­кать бу­де час”.

Всі гар­ненько привіта­лись,

Про здо­ров’я роз­пи­та­лись,

Випив виш­няч­ку Ба­бай.

Сів на приспі, відди­хає,-

Лис про царський двір пи­тає:

“Ну, ба­ла­кай, не зітхай!”

“Гей, си­на­шу, сха­ме­ни­ся,-

Так ска­зав Ба­бай до Ли­са,-

Що за збит­ки ро­биш ти?

За що ти з післанців кпиш­ся?

Чи нап­рав­ду ти боїшся

На той царський суд іти?

Я ж га­даю, син­ку ми­лий,

Що ти змо­жеш в одній хви­ли

Ворогам зат­ка­ти рот.

Адже всі їх глупі мізки

Проти тво­го сто­ють тріски!

Отакий то весь на­род!”

“Правду ка­жеш, лю­бий стри­ку,-

Рік Ми­ки­та,- і ве­ли­ку

Ти охо­ту в мні підвів.

Що ж, піду! Най всі по­ба­чуть!

Хто сміється, ті зап­ла­чуть.

Цар на лас­ку змінить гнів!

Хоч там цар на ме­не лю­тий,

Та він знає, що в міну­ти

Небезпечні, в чор­ний день

Всі то­ро­чать не до ла­ду,

Але да­ти муд­ру ра­ду

Вміє тільки Лис оден”.

І ввійшли оба в світли­цю,

Привітав Ба­бай Ли­си­цю,

Всі засіли край сто­ла.

Лисенята Міцько й Міна

Повлазили на коліна –

Живо гутірка пішла.

“дуже лю­тий цар, Ба­баю? –

Рік Ми­ки­та.- Знаю, знаю,

Жаль йо­му мед­ве­жих мук!

Та в нас був ста­рий ра­ху­нок,-

Довго ждав я на тра­фу­нок,

Щоб дістать йо­го до рук.

Тому літ ще не­ба­га­то,

Як Бур­ми­ла Лев, наш та­то,

Губернатором зро­бив

На підгірські наші бо­ри,

Щоб звірячі спра­ви й спо­ри

Всі по правді він су­див.

Оттоді-то Вовк Не­си­тий

Напосівсь ме­не зду­ши­ти,

А з Бур­ми­лом змо­ву мав;

І на суд гу­берніальний

За мій по­мисл геніальний

Перший раз ме­не поз­вав.

Що за по­мисл? Слу­хай, дру­же!

З Вов­ком раз, го­лодні ду­же,

На по­жи­ву вий­шли ми.

День. У церкві дзвін десь дзво­нить,-

Та нас го­лод з лісу го­нить

Серед лю­тої зи­ми.

До се­ла йдем ос­то­рож­но,

Нюхаємо, де би мож­но

Чим мас­неньким поснідать,-

Аж тут са­ла, м’яса за­пах

Не лиш в носі, а аж в ла­пах

Закрутив нам – хоч тут сядь!

Тії па­хощі нас гарні

До попівської спіжарні,

Мов по нитці, до­ве­ли.

Стали ми дов­ко­ла ню­хать,

Чи без­печ­но всю­ди – слу­хать,

Аж вікон­це ми знай­шли.

Страх тісне бу­ло вікон­це.

“Лізем, Вов­че?” – “Лізем кон­че! –

Каже Вовк,- Ти пер­ший лізь!

Глянь, чи де не­ма заліза!

За то­бою й я полізу –

(Так Вовк ка­же) – лізь, не бійсь!”

Я проліз до­сить вигідно,

Роздивився. “Лізь свобідно!” –

Так до Вов­ка я ска­зав.

Він го­лод­ний був, то­ненький,

Ну, та в отвір той ву­зенький

Ледве ту­луб свій проп­хав.

А в спіжарні – бо­же кріпкий!

Світ затьмив­ся нам до дрібки,

Стільки там доб­ра для нас:

М’яса, са­ла, ву­же­ни­ни,

Штири пілті со­ло­ни­ни

І дов­жез­ний ряд ков­бас.

Став я ду­мать, мірку­ва­ти,

Як тут гос­по­да­рю­ва­ти,-

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший по­лоть хап зу­ба­ми!

Рве, ку­са, гри­зе без тя­ми –

Став, і їв, і, знай, сопів.

“Ну,- га­даю,- їж, не­бо­же!

Та для ме­не се не­го­же”.

Я бе­ру­ся до ков­бас.

З жерд­ки лег­ко їх здіймаю,

Крізь вікон­це ви­ки­даю,

Поки всіх отак не стряс.

А за ни­ми й сам в вікон­це

Вискочив та й ну чимс­кор­ше

Всі на шию надівать.

Навантажив, як ко­ралі,

Та й до лісу далі, далі,

Скарб у яму щоб схо­вать.

Скарб у яму за­хо­вав­ши,

Спокійненько поснідав­ши,

До спіжарні знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще го­лить!

Не доївши, ки­нув по­лоть,

З смальцем роз­по­чав діжу.

“Вовче,- шеп­чу,- час до гаю!

З церк­ви лю­ди вже вер­та­ють,-

Щоб нас тут хто не зас­тав!”

Вовк, по­чув­ши се, зжах­нув­ся,

В дірку про­жо­гом мет­нув­ся,

Та вже лед­ве шию впхав!

Бачиш – пов­ний був, мов боч­ка!

Став у дірці, тілько оч­ка

Витріщив, не­мов баньки.

Страх відняв у нього мо­ву…

Я ж кри­чу: “Чо­го став зно­ву?

Ну, якої бідоньки?”

Вовк не тя­мить вже, що діє!

Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Та дар­мий йо­го весь труд.

Далі з лю­тої роз­пу­ки

Заламав пе­редні ру­ки:

“Лисе,- ка­же,- зги­ну тут!”

“Вовче,- ка­жу,- чи здурів ти,

Чи від смальцю оп’янів ти?

Вилізай, по­ра нам в гай!” –

“Ой, не мо­жу, мій Ли­су­ню!

Бачиш, пу­за не про­су­ну!

Ой Ми­ки­то, по­ма­гай!”

Ну, ска­жи ти сам, Ба­баю:

Що я тут чи­ни­ти маю,

Як дра­бузі по­мог­ти?

Лишу Вов­ка – мо­же зги­нуть.

Ліпше, ду­маю, не ки­нуть,

Але до по­па піти.

Попросить по добрій во­ли,

Щоб дав пил­ки і поз­во­лив

Більшу вирізать діру.

Здумавши сю річ шту­дер­ну,

Мовлю Вов­ку: “Жди, я вер­ну!”

І в попівство прос­то дру.

Піп був влас­не у по­кою:

В по­обідньому наст­рою

Люльку, хо­дя­чи, ку­рив.

У вікно я заг­ля­даю,

Лапою шкряб-шкряб, бла­гаю,

Щоб вікно він ство­рив.

Піп пог­ля­нув, підбігає…

“Лис у вікна заг­ля­дає!

Гей, ловіть йо­го! Біжіть!”

Я й нез­чув­ся, а за мною

Слуги, служ­ниці юр­бою,-

От я ду­хом че­рез пліт.

Крик за мною, як в га­марні…

А я прос­то до спіжарні

Та й схо­вав­ся під поміст.

Тут по­го­ня надлітає:

“де він? де той Лис? – пи­тає.-

Показав нам тільки хвіст!”

Втім зир­ну­ли, а з вікон­ця

Вовк Не­си­тий про­ти сон­ця

Визирає! “А, ти тут?

Ой, не­щас­ная го­лов­ка!

Таж се Вовк! А бий­те ж Вов­ка!

Тут йо­му зробіть ка­пут!”

Вовк їх там не до­жи­дав­ся,

А в спіжар­ню за­хо­вав­ся,

При саміських две­рях став.

От во­ни як ство­ри­ли,

То Не­си­тий скік в тій хви­ли –

З сеї шпар­ки ско­рис­тав.

Та дістав там з ди­во­вижі

Скілька буків че­рез крижі,

Так що лед­ве в ліс доліз,

І про спра­ву сю не­ми­лу

Заразісінько Бур­ми­лу

Він на ме­не скар­гу вніс.

Хоч сам ви­нен за ла­комст­во,

А на ме­не віро­ломст­во,

Злобу й зра­ду нак­ле­пав.

Ну, а, ду­маєш, Медвідь

Розібрав усе як слід,

По за­ко­ну пос­ту­пав?

Де тобі? Суд­дя той ла­сий,

Як дізнав­ся про ков­ба­си,

Що я з тру­дом розс­та­рав,

Як рев­не на ме­не ту­го:

“Зараз все віддай, зло­дю­го!

Будеш ти ков­ба­си крав?”

“Ти й віддав?” – Ба­бай пи­тає.

“Що ж бу­ло ро­бить, Ба­бає?

Адже ж хтів відтя­ти хвіст!

Та щоб всі віддать – а дзуськи!

Штири дав йо­му то­нюські,

А собі ли­шив ще шість.

От Медвідь так су­дить спра­ву:

“За по­бої, за нес­ла­ву,

Вовче, маєш ков­ба­су!

Решту я з’їм. Ти ж, Ми­ки­то,

Рад будь, що те­бе не би­то!

Марш, бо кості роз­не­су!”

Так-то нас су­див Бур­ми­ло!

Гірко се ме­не вшпи­ли­ло!

Я при­сяг на царський хвіст:

“Як йо­го діста­ну в ру­ки,

То за всі ті подлі шту­ки

Він тя­женько відповість”.

Надоспіла і ве­че­ря;

З пір’ям пря­же­на те­те­ря –

Всім до­сить її бу­ло.

Як гар­ненько по­жи­ви­лись,

Де про що роз­го­во­ри­лись

Та й пішли собі в стеб­ло.

А як ра­но повс­та­ва­ли,

То гар­ненько посніда­ли:

Їли са­ло з час­ни­ком,

Потім гу­ся­чу пот­рав­ку,

Закусили ж сю прип­рав­ку

Ще коп­че­ним су­да­ком.

Отоді Ми­ки­та вбрав­ся

До до­ро­ги й так про­щав­ся

З гос­по­ди­нею й дітьми:

“Люба жінко, будь здо­ро­ва!

Час іти мені до Льво­ва,

Тож ключі усі прий­ми!

Наглядай як слід в ко­морі,

Бо ті миші крас­ти скорі,-

А про ме­не не жу­рись!

Хоч те­пер на нас цар лю­тий,

Але лег­ко мо­же бу­ти,

Що всміхнеться ще ко­лись.

А ви, дітки, не пус­туй­те,

Поза до­мом не гар­цюй­те,

Мамі збитків не творіть!

Глянь-но, стри­ку, що за звірик

Отой Міцько! Хто повірить,

Що йо­му ще тільки рік!”

І дітей поцілу­вав­ши,

Жінці в ву­хо по­шеп­тав­ши,

Що там ще ска­за­ти мав,

Лис Ми­ки­та, мов у гості,

В Львів, на­зустріч царській злос­ти

Враз з Ба­баєм поч­ва­лав.

ПІСНЯ П’ЯТА

Гу-гу-гу! – в дворі гуділо,

Мов бог зна, яке там діло –

“Лис Ми­ки­та! Лис приспів!”

А Ми­ки­та мов не чує,

Гордо, сміло ма­ше­рує

Між ря­да­ми во­рогів.

Перед тро­ном зу­пи­нив­ся,

І ца­реві пок­ло­нив­ся,

І такі сло­ва ска­зав:

“Царю наш ве­ли­ко­душ­ний!

Слову твой­ому пос­луш­ний,

Я на суд твій пра­вий став.

Вірю в ве­лич тво­го ду­ха,

Не при­хи­лиш сво­го ву­ха

Ти по­га­ним бре­ху­нам,

Що бай­ка­ми і брех­ня­ми

Раді б роз­лад поміж на­ми

Сколотить на шко­ду нам”.

Але цар глядів по­ну­ро

Й крик­нув: “Підла кре­ату­ро!

Ти ще тут хвос­том вер­тиш!

Смієш прав до­по­ми­наться!

Нам ще хо­чеш підли­заться!

Ні, вже нас не підлес­тиш!

Глянь, ось Півень у жа­лобі!

Кіт Мур­ли­ка ось при тобі

І Бур­ми­ло, мій ба­рон!

Тямиш біль їх, ганьбу, му­ки?

Гей, беріть йо­го у ру­ки

І до три­бу­на­лу! Вон!”

“Царю,- смир­но рік Ми­ки­та,-

Чи ж так яв­на вже й відкри­та

Щодо них ви­на моя? –

Що Бур­ми­ло був упер­тий

Конче хлопський мід ізжер­ти,

То чи ж то­му ви­нен я?

А Мур­ли­ка,- бо­же, бо­же!

Він ще жа­лу­ваться мо­же?

Хто ж на ло­вах не прий­ма

Бійки, не­вигід подібних?

Та й хіба ж для ми­шей бідних

Конституції не­ма?

Кажуть: злодій я, по­га­нець!

А Мур­ли­ка, твій післа­нець,

Тож не мен­ший гор­лоріз.

Бо чи ж то не для злодійства,

Кроволиття і убійства

Він у тую шпар­ку вліз?

Царю, я підда­ний вірний!

Як та­кий твій гнів безмірний –

Дай на смерть ме­не су­дить!

Дай ма­лих зло­чинців вішать,

Най ве­ликі тим ся тішать!

Коли так – не вар­то й жить!”

Та цар Лев не вів і ву­хом!

І взя­ли Ми­ки­ту ду­хом,

І зв’яза­ли, й по­ве­ли

Стражники у три­бу­на­ли;

В три­бу­на­лах засіда­ли

Старі ца­пи і ос­ли.

Став Ми­ки­та та й ба­ла­ка,

Та най­стар­ший пан Ос­ля­ка

Вже п’ять років, як ог­лух.

Присудили: “На га­лузці

Лису висіть на мо­тузці,

Поки з нього вий­де дух”.

Вовк, Бур­ми­ло і Мур­ли­ка

Як по­чу­ли се, ве­ли­ка

Радість об­ня­ла їх ум.

Зараз за катів об­ра­лись

І Ми­киті нах­ва­ля­лись

Причинить до смерті глум.

Лиса ви­ве­ли. Бур­ми­ло

Трах йо­го при­люд­но в ри­ло!

“Се за сап’янці мої!”

Вовк для гіршої ще му­ки

Взад скру­тив Ми­киті ру­ки:

“Не уй­деш те­пер гіллі”.

Кіт Мур­ли­ка вже на гільку

Виліз і міцную сильку

Мотузяну за­си­лив.

Крука ще гук­нув нав­мис­не,

Щоб Ми­киті, як по­вис­не

Зараз очі з ло­ба пив.

Хто лиш жив, глядіть зійшли­ся,

Як то бу­дуть вішать Ли­са:

Стала страж кру­гом, як мур.

Лис іде, як мок­ра кур­ка,

Вовк Не­си­тий зза­ду штур­ка,

А Медвідь ве­де за шнур.

“Не ля­кай­сь,- ска­зав Не­си­тий,-

Ми відра­зу за­ду­ши­ти

Не га­даємо те­бе.

Будеш дригав ще лап­ка­ми,

Поки Крот під ду­бом ями

У твій ріст не виг­ре­бе”.

Обернувся Лис до нього:

“Що ж то,-ка­же він,-міцно­го

Шнура не знай­шлось у вас?

Міг вам Кіт діста­ти, люб­ко,

Того, що на нім так цуп­ко

Сам у війта дригав раз”.

“Замовчи! – рев­нув Бур­ми­ло,-

Щоб язик тобі зціпи­ло!

Ще не ки­нув жартів ти?

Глянь, жде ши­бе­ни­ця грізно!

Кайся, щоб не бу­ло пізно,

Грішну ду­шу очис­ти!”

Привели йо­го під гільку,

Завдали на шию сильку,

На дра­би­ну Лис всту­пив

І, звер­нув­ши­ся до ми­ру,

Він ца­рю вкло­нив­ся щи­ро

І ось так про­го­во­рив:

“Наступає вже го­ди­на,

Ох, для звірів всіх єди­на:

Швидко вічним сном ус­ну.

Царю наш, те­бе бла­гаю,

Ти по давньому зви­чаю

Просьбу вволь мені од­ну.

Тут в об­личчі смерті й гро­бу

Хочу ви­явить всю зло­бу,

Сповідаться всіх гріхів,

З всіх про­вин зас­ло­ну здер­ти,

Щоб ніхто по моїй смер­ти

За моє зло не терпів”.

Так ска­зав, усім вкло­нив­ся

І тя­женько прос­ле­зив­ся,

Зрушив душі всіх хи­жак;

Цар за­ду­мавсь на хви­ли­ну,

Берло по­хи­лив вдо­ли­ну

І ска­зав: “Най бу­де так!”

Лис Ми­ки­та б’ється в гру­ди:

“Православні, чесні лю­ди!

Много, мно­го я грішив!

Чи є хоч один між ва­ми,

В ко­го б ділом чи сло­ва­ми

Добру пам’ять я ли­шив?

Від ди­тинст­ва сам со­бою

Я прив­чав­ся до роз­бою,

Хоч отець кар­тав не раз.

Бідні ку­ри, гу­си, ут­ки!

Серце рветься в мні ось тут­ки:

Як то шар­пав, гриз я вас!

Був я штуч­ка не­ве­лич­ка,

Та “від лич­ка до рже­мич­ка”

Щораз далі, далі ліз:

Вже яг­ня­та й ко­зе­ня­та,

Що відбігли геть від та­та,

Я ха­пав і в яму ніс.

Біг до зла я шля­хом би­тим!

Спобратимався в Не­си­тим:

Він учи­тель мій у злім.

І ко­ли я нині стою

Під смер­тельною вер­бою,

То йо­го зас­лу­га в тім.

Раз ото на пе­реднівку

Ми та­ку злодійську спілку

Зав’язали: я дрібне,

Вовк ве­ли­ке має крас­ти,

А що зиск – по рівній час­ти;

Нині ка­ра б’є ме­не!

Але як прий­шло ділиться,

То ніко­ли, як го­диться,

Половини Вовк не брав:

Загарчить – не смій і пис­нуть!

Сам же, хоч би му­сив тріснуть,

До крихітки все зіжрав.

А як ча­сом грубілу шту­ку

Нам вда­лось спійма­ти в ру­ку,

То Не­си­тий як рев­не,

Вже Вов­чи­ця тут з си­на­ми!

М’ясо ма­ло не з кістка­ми

Хавкнуть – хви­ля не ми­не.

Адже ж тям­лю так, як нині:

У од­ної гос­по­дині

Ніччю виліз я на під;

Висів там­ка у ди­мар­ни

Солонини по­лоть гар­ний,-

Ну, йо­го й діста­ти слід.

Кажу: “Вов­че, ти дри стріху,

Я ж сей по­лоть нам на втіху

Живо з вішал­ки здійму”.

І поліз я на бан­ти­ну,

Довго му­чивсь, по­ки ски­нув

Подоть прос­то в рот йо­му.

Вовк м’яси­во хап – і дра­ла!

Та ме­не ще хіть зібра­ла

На ве­че­рю кур­ку взять:

А у тої гос­по­дині

На бли­зе­сенькій бан­тині

Спав ку­рей дов­генький ряд.

Підіпхавшися по платві,

По бан­тині, мов по дратві,

До ку­рей я вже підліз.

Серце б’ється… ти­хо… тем­но…

От в такі-то хвилі, пев­но,

Найлюбіш жар­тує біс.

Вийшла ж і мені яр­мур­ка!

Я га­дав, що скраю Кур­ка,

А то креп­кий був Індик.

Я на Кур­ки ший­ку мірив,

Індика в кри­ло і вцілив –

А Індик як здійме крик!

Я зу­ба­ми хап за теп­ле,

А Індик кри­лом як стреп­ле!

Даром, що ста­рий я Лис,-

Світ мені за­мо­ро­чив­ся,

Я схит­нув­ся, по­то­чив­ся,

З Інди­ком ге­геп униз!

Ну, та й мав я тут при­го­ду!

Полетів, та не до по­ду,

А на тік у сіни впав.

Гепнув так з ціло­го ма­ху,

Думав: кож­ду кос­то­ма­ху

Мов у ступі зо­пи­хав.

Не кінець тут моїй лазні!

В сінях був я, мов у казні,

Вийти не бу­ло ку­ди.

От зап­хав­ся я в ку­то­чок

І сту­лив­ся у клу­бо­чок:

“Тихо! Ли­хо пе­реж­ди!”

Та да­рем­ну мав надію!

Чую го­лос: “Гей, Андрію!

А пог­лянь-но до сіней!

На поді там щось кри­ча­ло

І у сіни щось упа­ло!

Ну, Андрію, встань-но, гей!”

Чути: най­мит щось вор­ко­че,

Встав, щось шкря­ба і сту­ко­че,-

Світло він світив, ма­буть;

Далі двері відчи­няє,

Каганець в ру­ках три­має:

“Що за дідько грим­нув тут?”

Глип! Індик по сінях хо­дить.

“От хто кри­ки тут за­во­дить!

З сіда­ла Індик упав!”

Втім, в ку­ток зир­нув не­чай­но…

“Ай! Ха­зяй­ко! Ус­та­вай-но!

Гість до нас тут завітав!”

“Що за гість?” – “Та Лис Ми­ки­та!”

“Бий, Андрію!” – “Чим же би­ти?

Встаньте рад­ше з по­ду­шок!

Та обоє ми без тру­ду

Сю по­га­ную приб­лу­ду

Живо зло­ви­мо в мішок”.

Поки там во­на зби­раєсь,

Наймит зблизька при­зи­раєсь,

Знай, до ме­не з ка­ган­цем.

Я ж сид­жу, трем­чу, все чую

Та й усе собі міркую,

Як би тут втек­ти жив­цем?

Ось ха­зяй­ка лізе в сіни;

Того й ждав я, як відчи­нить

Двері в ком­на­ту во­на:

Шусть їй пруд­ко попід но­ги,

В ха­ту вско­чив та й з по­ро­га

Просто ска­чу до вікна.

Шибку ви­са­див з роз­го­ну,

Стрічку не од­ну чер­во­ну

Я на шкірі здря­по­нув;

Ну, та вир­вав­ся на во­лю.

Та й сад­ком відтак по по­лю,

Мов бе­зум­ний, в ліс мах­нув.

Довго бігав без угов­ку,

Поки врешті в нетрі к Вов­ку,

Ледве ди­ша­чи, добіг.

“Ой Вов­цу­ню! Я аж ги­ну!

Дай же м’яса од­ро­би­ну,

Що для ме­не ти зберіг!”

“О, зберіг! – смієсь Не­си­тий.-

Тим ти, пев­но, бу­деш си­тий:

На і знай дар щед­рий мій!”

І – зміркуй­те підлу шту­ку! –

Дав мені ду­бо­ву клю­ку:

Полті віша­ють на ній.

Отаке ска­за­ти му­шу:

Тільки гріх я брав на ду­шу,

Що із ним до спілки крав,

А й за гріш не мав по­жит­ку

І без влас­но­го про­жит­ку

Був би з го­ло­ду про­пав.

Але я не дбав нітро­ха,

Славшій скарб ца­ря Го­ро­ха

Я у своїх мав ру­ках!

Скарб безмірно так ба­га­тий,

Що лед­ве би міг заб­ра­ти

На сім возів у мішках”.

Лев, про скарб та­кий по­чув­ши,

Насторожив пильно уши.

“Лисе, що се ти вер­зеш?

Про який се скарб га­даєш?

Чи ще й досі скарб той маєш?”

Лис ска­зав на те: “Авжеж!

Царю,- ка­же,- па­не ми­лий,

Перед вхо­дом до мо­ги­ли

Я душі не об­тя­жу!

І чо­го ніяким світом

Не ска­зав би жінці й дітьом,

Се тобі я роз­ка­жу.

Знай же, ца­рю, скарб той гру­бий

Статься мав твоєї згу­би

І не­щас­тя дже­ре­лом.

Не вкра­ди йо­го Ми­ки­та,

Кров твоя бу­ла б про­ли­та,

Стався б страш­ний пе­ре­лом!”

Лев, не­ва­че ужа­ле­ний,

Скочив, рик­нув, мов ша­ле­вий:

“Що, що, що се ти ска­зав?

Що се за сма­лені ду­би?

Перелом? Не­щас­тя? Згу­би?

Все роз­ка­зуй, щоб я знав!”

Каже Лис: “Я царську во­лю

Рад спов­ни­ти, тільки мо­лю,

Вислухай ме­не ти сам.

Лиш тобі й твоїй кня­гині

Важну річ відкрию нині

І Го­ро­ха скарб віддам”.

“Гей, здійміть із нього пу­та

І ведіть йо­го ось ту­та!” –

Крикнув гуч­но Лев ка­там.

Ті не­ра­до розв’яза­ли

З пут Ми­ки­ту й роз­ва­жа­ли,

Що то він наб­ре­ше там!

А Ми­ки­та, во­лю вчув­ши,

Свобідніше відітхнув­ши,

“Слава бо­гу! – про­шеп­тав.-

Ну, ко­ли не рад зди­ха­ти,

Наострись га­разд бре­ха­ти!”

З тим пе­ред ца­рем він став.

“Ну,- цар ка­же,- сядь, Ми­ки­то,

Сміло все ка­жи й відкри­то,

Але з прав­ди не зми­ли!

Бо як збре­шеш, то, їй-бо­гу,

Не за шию, а за но­гу

Будеш висів на гілли!”

ПІСНЯ ШОСТА

Слухайте ж, як Лис Ми­ки­та

Цупко, на­че кінь з ко­пи­та,

На брех­ню пус­тив­ся й лесть!

Щоб лиш на гіллі не зги­нуть,

Не за­ду­мавсь камінь ки­нуть

І на батька сво­го честь.

“Царю і весь чес­ний збо­ре!

Превелике, лю­те го­ре

По зас­лузі б’є ме­не!

За злодійство дам я ду­шу,

Та од­но злодійство му­шу

Розказати вам страш­не.

Парканадцять літ вже то­му,

Як мій батько – де, в яко­му

Місці, хто се зна – на­пав

Славний скарб ца­ря Го­ро­ха.

Та доб­ра йо­му нітро­ха

Скарб той кля­тий не прид­бав.

Батько мій був гор­да шту­ка.

Фінансовая на­ука

Був йо­го лю­би­мий фах.

Льстив ца­рю, міняв все фар­бу,

Щоб лиш стать міністром скар­бу,

Він на се ост­рив­ся страх.

Та ти, ца­рю, хитрість скри­ту

Проглядів, прог­нав Ми­ки­ту,

А міністром став пан Рись.

І пішов мій батько в пу­щу,

І поніс він ду­му злю­щу –

Відомстить тобі ко­лись.

В пущі скарб знай­шов зак­ля­тий

І по­чав він мірку­ва­ти,

Щоб ве­ли­кий бунт піднять,

Щоб ца­ря зіпхну­ти з тро­ну,

Славну ж царськую ко­ро­ну

Щоб Мед­ве­деві віддать.

Спілку він зібрав ве­ли­ку.

З лис­том шле Ко­та Мур­ли­ку

До Бур­ми­ла: “Так і так.

Льва ми хо­чем ски­нуть з тро­ну;

А як ти йо­го ко­ро­ну

Хочеш взять, приш­ли нам знак”.

Ну, на вість та­ку Бур­ми­ло,

Начеб що йо­го вжа­ли­ло,

Схопився і сам прибіг.

“Браття,- ка­же,- я все з ва­ми!

Або ля­жем го­ло­ва­ми,

Або Льва зав’яжем, в міх!”

Батько мій і Кіт Мур­ли­ка,

Вовк, Бур­ми­ло і ве­ли­ка

Їх рідня – усі зійшлись

І на бунт, на чор­ну зра­ду,

Братобійчу, лю­ту зва­ду

Всі вро­чис­то спри­сяг­лись.

Із око­лиць чу­жо­зем­них

За Го­рохів скарб наємних

Мали військ на­вер­бу­вать.

Я підслу­хав всю їх змо­ву,

Про страш­ну її ос­но­ву

Став я пильно мірку­вать.

Я Бур­ми­ла хит­ру зло­бу

Добре знав, йо­го осо­бу,

Непочесну і смішну,

Став рівнять з то­бою, па­не,

І ка­жу: “Сей опуд ста­не

Нам ца­рем? Ну, батьку, ну!

Знав ти скарб знай­ти ве­ли­кий,

Та біда, ко­ли вла­ди­ки

Ліпшого знай­ти не вмів!

Де Бур­ми­ло – цар на­ро­да,

Там про­па­ла честь, сво­бо­да,

Голос прав­ди занімів”.

І не­на­че го­лос з не­ба

Звав до ме­не: “Тре­ба, тре­ба

Зав’язати зраді рот!

Хоч той зрад­ник – батько твій.

При ца­рю ти вірно стій!

Будь, Ми­ки­то, патріот!”

Так розмірку­вав­ши глад­ко,

Дожидав я, аж мій батько,

Як бу­ла умо­ва, знай,

Там у зрад­ників тих тем­них,

На вер­бу­нок військ наємних

Рушить у сусідній край.

Вже давніше, в пе­реднівку,

Вислідив я ту криївку,

Де мій батько скарб схо­вав;

Ну ж те­пер безп­ро­волічно

Виносити ден­но й нічної

Все до­чис­та я заб­рав.

Невеликий час ми­нає,

Аж мій батько по­вер­тає:

Вже го­то­ве військо жде!

Лиш вер­бу­нок зап­ла­ти­ти,

Генералів наз­на­чи­ти –

Хоч в огонь во­но піде!

Не вітав рідню, домівку

Батько мій, лиш у криївку

Просто шасть – і обімлів!

Препуста-пуста пе­че­ра,

Що бу­ла ще пов­на вче­ра!

Скарб увесь мов хто замів.

Що він біга, шкря­ба, ню­ха,-

Скарбу ні сліду, ні ду­ха!

Тут ста­рий ума ли­шивсь!

Заскомлів, не­мов на зу­би,

Далі, шнур знай­шов­ши гру­бий,

На гілляці за­ду­шивсь.

А Не­си­тий і Бур­ми­ло,

Зрозумівши, що пос­тиг­ло

Батька мо­го, по­да­лись:

Страх ло­яльні по­ро­би­лись

І слу­жить тобі пус­ти­лись,-

Зрадником ос­тав сам Лис.

Днесь во­ни – підпо­ри тро­ну!

Я ж, що спас ца­ря й ко­ро­ну,

Батька сво­го по­гу­бив,-

Під гілля­кою тут стою

І смерть ба­чу над со­бою

Ну, повісьте! Я скінчив”.

Так-то Лис в брехні був смілий!

Всі при­сутні ос­товпіли,

А сам Лев аж зат­ремтів.

“От во­но що тут­ка скри­то!

Дякую тобі, Ми­ки­то!

А… той скарб… ти де подів?”

“На ви­сокій Чор­но­горі,

Де Че­ре­мош во­ди скорі

По камінні вниз же­не,

У Го­верлі прос­то сер­ця,

Коло третього ре­бер­ця

Є ле­го­ви­ще скальне.

Там ле­жить той скарб нетк­ну­тий…

Царю, твій він му­сить бу­ти,

Я тобі йо­го зберіг!

Жалко тільки, що ніко­му

Не ска­зав я стеж­ки д ньому,

Щоб по моїй смерті міг… “

Лев не дав йо­му скінчи­ти.

“Хто тут сміє го­во­ри­ти

Ще про смерть яку­юсь днесь?

Царське пра­во є – про­ща­ти.

Зараз з нього шнур той зня­ти!

Ми ка­суєм весь про­цес.

Більше маєш ти зас­лу­ги

Між звіра­ми, ніж хто дру­гий!

А гріхи ті, що за них

Мав ти висіть, прав­ду рікши,

Всі не варті тор­би січки

Супроти зас­луг цінних.

Тільки слу­хай: в доб­ру по­ру

Ти зо мною в Чор­но­го­ру

Завтра ру­шиш ско­ро світ:

Лиш я сам до то­го льоха,

Де є скарб ца­ря Го­ро­ха,

Буду зна­ти тай­ний хід”.

“Царю,- Лис ска­зав маркітний,-

З ра­дої душі охітний

Я з то­бою йти в ту путь.

Та в предс­мерт­ную го­ди­ну

Шлюбував: ко­ли не зги­ну,

За гріхи по­ку­ту збуть.

Пішки до свя­то­го Ри­ма,

Відтам до Єру­са­ли­ма

Шлюбувався я піти.

Як по­вер­ну, яс­ний па­не,

Скарб відра­зу весь твій ста­не,

Найбагатшим бу­деш ти!”

“Що ж,-Лев мо­вив,- річ по­бож

Шлюбував – ла­мать не мож­на,-

Тож іди й здо­ро­вий будь!”

Далі воз­них зве на зго­ду,

Щоб во­ни всьому на­ро­ду

Вибубнили царський суд:

“Всім, ко­му на тім за­ле­жить,

Відати про се на­ле­жить:

Цар по силі своїх прав

З Ли­са, зва­но­го Ми­ки­ти,

Зволив всю ви­ну здійми­ти

І до лас­ки знов при­няв.

Хто б смів Ли­са попрікну­ти,

Лапою йо­го діткну­ти

Чи по­за­оч­но ху­лить

На та­ко­го патріота,

Тому цар язик із ро­та

Вирізати по­ве­лить”.

Ой, як вчув Медвідь, Мур­ли­ка,

Вовк той за­суд,- страх ве­ли­ка

Їх до­са­да об­ня­ла!

Зараз по­ча­ли бур­ча­ти,

Далі ру­ши­ли кри­ча­ти,

З ни­ми їх рідня ціла.

Але вже бу­ло запізно!

Лев із тро­ну крик­нув грізно:

“Хто там сміє ще бур­чать?

Га, то ви, по­ганці кляті,

Що ме­не у власній хаті

Сприсяглись за­мор­ду­вать?

Бач, які святі та божі,

А в душі дум­ки во­рожі!

Лис вам на за­ваді став?

Але годі вже ман­та­чить!

Будете те­пер ви ба­чить

Справедливість на­ших прав.

Гей, беріть Бур­ми­ла ту­та

І за­куй­те в добрі пу­та!

Вовка в ди­би прик­рутіть

І Ко­та зв’яжіть і пря­мо

Засадіть в тю­рем­ну яму,

Де не бли­ма сон­ця світ!”

Так-то до­ля грає з на­ми!

Хто ось-ось був близький ями,

Раптом на верш­ку став! Ох,

А хто гор­до дувсь, пи­шав­ся,

У кай­да­ни враз по­пав­ся

І пішов в тю­рем­ний льох!

ПІСНЯ СЬОМА

Був у зам­ку льох підзем­ний,

Зимний, і вог­кий, і тем­ний –

Там за­пер­то в’язнів трьох.

Кіт мов­чить, Медвідь ку­няє,

А Не­си­тий прок­ли­нає:

“Ах, той Лис, бо­дай він здох!”

Час обідать! Бідо­ла­хи

Не при­вик­ли са­ла­ма­хи

Арештантської вжи­вать.

Як нак­ла­ли їм три мис­ки,

Нюхають: аж кри­вить пис­ки!

Стала чи­хать і плю­вать!

Довго Вовк сидів і ду­мав,

Далі з жа­лю як за­рю­мав,

Як за­вив, як за­ри­дав!

Своїм спільни­кам не­долі

Про свої при­го­ди й болі

Ось та­ке роз­повідав:

“Небо, зем­ле і всі мо­ря!

З гли­би­ни свой­ого го­ря

Плач підно­шу я до вас,

Щоб вас плач той і ри­дан­ня,

Образ мой­ого страж­дан­ня,

До ос­нов, до дна пот­ряс.

Вовком звуть ме­не, Не­си­тим.

Що бог доб­рим апе­ти­том

Наділив ме­не – чи ж стид?

І чи ж я щось то­му ви­нен,

Що в живіт пхать все по­ви­нен,

Бо живіт все “дай!” кри­чить?

Вовк не­си­тий. Вовк за­жер­тий!

Вовк усе є гідний смер­ти,

Вовка бий, де лиш най­деш!

А що Вовк той го­ло­дує,

Жінку й діто­чок го­дує,

Се бай­ду­же всім! Ав­жеж!

Вовк убійця! Вовк про­жо­ра!

Що ду­ша у ме­не хо­ра,

Що сумління в тру­би дме,

Серце в ме­не нез­рад­ли­ве,

Милосердне і чут­ли­ве,

Сьому й віри світ не йме.

Я ж так чес­ний, так по­бож­ний!

Якби світ весь був по­рож­ний,

Якби я все си­тий був,-

Я б та­кий був доб­рий, вірний.

І лагідний, і покірний,

Щоби й очі світ за­був.

Я й те­пер – та що ба­ла­кать!

Як поч­не жо­лу­док пла­кать,

То й сумління заг­лу­шить.

Та про­те йо­го про­во­ду

Кілько я, собі на шко­ду,

Слухаю, то й не злічить!

Раз на ло­ви йду я ра­до,

Аж гу­сей зди­баю ста­до.

“Гуси, гу­си, я вас з’їм!”

Гуси ка­жуть: “Їж, Вов­чи­ще!

Лиш хви­ли­ноч­ку пож­ди ще,

Помолиться дай нам всім!”

“Ну, моліться. Ось вам хви­ля!”

То во­ни уго­ру кри­ла

Піднесли по­бож­но так,-

Піднесли, за­ге­готіли

І всі вих­ром по­летіли,

Я ж ли­шив­ся, мов ду­рак.

“Ну,- міркую, стов­пом стоя,-

Що за спосіб се і що я,

Піп, чи дяк, чи па­ла­мар,

Щоб гу­сей мо­лит­ви слу­хать?”

І пішов я далі ню­хать,

Щоб знай­ти но­вий то­вар.

Зирк, Сви­ня ле­жить в ба­юрі,

А при ній ро­же­во-бурі

Поросятка – штук зо сім.

“Гей, Сви­не, моя го­луб­ко,

Вилізай з бо­ло­та цуп­ко,

Най я сви­нок твоїх з’їм!”

“добре, їж, ко­ли охо­та,-

Відрекла Сви­ня з бо­ло­та,-

Тільки, бач, один тут гріх,

З тих гріхів, що неп­ро­щені:

Поросятка нех­ре­щені,

Як же ж бу­деш їсти їх?”

“Справді, клопіт! Що ро­би­ти?” –

“Слухай,- ка­же,- мій Не­си­тий,

Тут є річка і мли­нок,

То хо­ди ти­хенько з на­ми,

Стань собі по­ниж­че та­ми,

Там я пох­ре­щу діток.

Похрещу, об­мию з бру­ду,-

І од­но за дру­гим бу­ду

Прямо в рот тобі да­вать”.-

“Ну,- по­ду­мав я,- се мож­на,

Чесна, бач, Сви­ня й по­бож­на,

Свинки чей не по­ле­тять”.

Я під та­мою, мов в ямі,

А Сви­ня з дітьми на тамі

Хрюка, плюс­ка, мур­ко­тить.

“Ну,- міркую,- річ по­бож­на,

То й пе­ре­би­вать не мож­на:

Се во­на дітей хрес­тить”.

А во­на на­се­ред та­ми

Заставку взя­ла зу­ба­ми,

Як зап­реться – піднес­ла.

Гур! Як жбух­ну­ло на ме­не

Море мок­ре і сту­де­не,

Мене й пам’ять відійшла.

Вхопила ме­не по­то­па,

Понесла з на де­сять хло­па

Вниз, мов тріску, мов стеб­ло.

Мало там не дав я ду­шу!

Поки вид­ря­павсь на су­шу,

Вже сви­ней мов не бу­ло.

Став я мок­рий та й міркую:

“Ну, гля­ди ж свя­то­шу тую,

Як ме­не втяг­ну­ла в рів!

Ну, а я ж то що за ко­лик?

Православний чи ка­то­лик,

Щоб сви­ней хре­ще­них їв?”

Сильну взяв­ши пос­та­но­ву,

Що не дам зду­риться зно­ву,-

А го­лод­ний, аж пи­щу,-

Йду. Аж зирк! Ба­ран блу­кає.

Я до нього – не втікає.

От я зда­ле­ка й кри­чу:

“Стій, Ба­ра­не! Стій, ро­га­тий!

Маю щось тобі ска­за­ти”.

Став Ба­ран та ще й пи­та:

“Ну, які там маєш вісти?”-

“Га, те­бе я му­шу з’їсти!

Що, сма­кує звістка та?”

А Ба­ран – ну, хто б по­ду­мав? –

Не зля­кав­ся, не за­рю­мав,

А вкло­нивсь мені до ніг.

“Пане,- ка­же,- бог привів вас!

Я ж три дні уже глядів вас,

Вам на­зустріч сам я біг.

Не ди­вуй­ся і не смійся!

Я Ба­ран-са­мо­убійця!

В світі вже не жить мені!

Люд мій весь в не­волі ги­не,-

В вас жит­тя йо­го єди­не,

То мені ви не страшні”.

Річ та­ку по­чув­ши ди­ку,

Я в за­думі звісив пи­ку

І сто­яв, дур­ний, мов сак.

“Що се ти то­ро­чиш, блаз­не,

Щось та­кеє не­су­раз­не?

Не вто­ро­паю ніяк!”

“Пане, підож­ди хви­ли­ну,

Будеш зна­ти, за що ги­ну,

Чом так ра­до йду вми­рать,

Чом рідня моя ро­га­та

Свого спа­са, сво­го та­та

В тобі бу­де ве­ли­чать.

Знай же, па­не, біль мій тай­ний!

Я не єсть Ба­ран зви­чай­ний.

Я – ове­чий патріот!

Думка в ме­не – роз­бу­ди­ти

І з не­волі сло­бо­ни­ти

Весь ове­чий наш на­род.

Здавна ду­мав я про теє,

Щоб ове­чим стать Мой­сеєм,

Вивести овець з яр­ма –

Із хліва – на вольну во­лю.

Много тру­ду, мук і бо­лю

Я прий­няв – та все дар­ма.

У тісні овечі мізки

Думки свіжої нітрішки

Не втовк­ма­чиш: сер­це їх

Боязливе. “Що нам во­ля?

Вовк поїсть нас се­ред по­ля,

Нам про во­лю ду­мать гріх!”

Ну, по­ду­май, па­не чем­ний,

Про важ­кий мій стан ду­шев­ний!

Насміх долі так хотів:

У душі про­роцькі речі,

А кру­гом ло­би овечі,

Сіно, жвач­ка, теп­лий хлів!

Щоб влек­шить се­бе хоч трош­ки,

Я удав­ся до во­рож­ки

І та­кий по­чув завіт:

“Хочеш Ба­ранів ти спас­ти,

Мусиш сам се­бе пок­лас­ти

В жерт­ву вольну за свій рід.

В по­ле йди, ко­ли охо­чий,

Поблукай три дні й три но­чи,-

Здиблеш Вов­ка-мо­ца­ря.

Сей по мой­ому по­ка­зу

Проковтне те­бе відра­зу,-

Оттоді но­ва зо­ря

Для овець усіх заб­лис­не”.

Пане, сер­це ту­га тис­не

Запитать те­бе сей час:

Маєш ти по­каз сей віщий?

Можеш ти, мій най­любіщий,

Проковтнуть ме­не на­раз?”

“Ну, пле­ти собі, мій лю­бий,-

Думав я,- коб тільки в зу­би

Я дістав те­бе,- не бійсь!

Будеш знать, як я ков­таю!”

Та й до нього про­мов­ляю:

“Синку лю­бий, зас­покійсь!

Віщий сон сьогодні мав я –

І на те­бе вже че­кав я,-

Проковтну те­бе як стій!” –

“Ну,- Ба­ран рік,- бо­гу сла­ва

Та й тобі, судьбо лас­ка­ва!

От те­пер в душі спокій.

Пане лю­бий, стійте ж тут­ка!

Я на гор­бик вий­ду хут­ко,

Розбіжусь і прос­то в рот

Кинусь вам, а ви ков­тай­те

І, ков­та­ючи, зга­дай­те:

Так вми­рає патріот!”

Треба ж дур­ня, щоб зго­диться!

Мій Ба­ран як розбіжиться

Та й ро­га­ми в лоб ме­не

Як не грюк­не! Я скру­тив­ся

Та й зомлілий по­ко­тив­ся,

А Ба­ран як не чкур­не!

От я встав, аж пла­чу з бо­лю.

Проклинаю злую до­лю

Та й кле­ну не­ро­зум свій.

“Чи то я ове­чий батько?

Чом не вхо­пив швид­ко, глад­ко

Барана й не з’їв як стій?

Всьому вин­на та чут­ливість!

Пощо мав я тер­пе­ливість

Слухать те­ре­венів всіх?

Ну, те­пер не зло­виш, Гри­цю!

Затверджу чут­тя, як кри­цю.

Я го­лод­ний! Се не сміх!”

Отаке пос­та­но­вив­ши,

Зуби міцно заціпив­ши,

Я пішов у дальший шлях.

Лізу, лізу, шкан­ди­баю,

Чоловіка на­ди­баю,-

Кравчик був, мені й не страх.

Скоро лиш йо­го я зо­чив,

То й до нього я прис­ко­чив:

“Кравче, крав­че, з’їм те­бе!

Не тікай, не бо­ро­ни­ся!

Не бла­гай і не про­си­ся,

Бо в киш­ках ме­не шкре­бе!”

“Я тіка­ти – не пруд­кий,

Борониться зас­лаб­кий,

А про­ситься – хто повірить?

Тільки ж: як ме­не з’їси?

Трошки за­ма­лий єси.

Ну, поз­воль те­бе помірить!”

Поки я помірку­вав,

Злегка він мені прик­лав

До хреб­та своє міри­ло,

Потім враз ха­хап за хвіст,

Як не швас­не разів з шість,-

Аж на серці зав’яли­ло.

“Ой,- кри­чу,- що ро­биш, крав­че?”

“Маєш! Щоб ти знав на­зав­ше:

Чоловіка не зай­май!” –

“Ой, не бу­ду, по­ки жи­ти!”

Та кра­вець, ли­хий, сер­ди­тий,

Б’є та й б’є, хоч ти ко­най.

Що я вию, що ри­даю,

Що кле­ну­ся і бла­гаю,-

Він за хвіст ме­не дер­жить

Та й пе­ре­шить, по­вен злості,-

Швидко, ба­читься, від кості

Шкіра й м’ясо відле­тить.

Чую я, що ось вже ги­ну!

Як не шарп­нув – по­ло­ви­ну

Власного хвос­та ур­вав!

А тоді да­вай бог но­ги!

Як забіг я до бер­ло­ги,

То три дні відхо­ру­вав.

Отаке-то вов­че ли­хо!

Ну, скажіть, як бу­ти ти­хо,

На та­ке не нарікать?

А те­пер іще вдо­дат­ку

Зрадник Лис ца­реві-батьку

Кинувся на нас бре­хать!

Ні вже, ні, я не потішусь.

Ще поп­ла­чу та й повішусь!” –

Так Не­си­тий го­монів.

Спав Бур­ми­ло вже й Мур­ли­ка,-

То Не­си­тий з го­ря, з ли­ха

Всі три са­ла­ма­хи з’їв.

ПІСНЯ ВОСЬМА

Вранці-рано по сніданні

В по­до­рожньому уб­ранні

Лис ца­рю вкло­нивсь до ніг.

“Царю, будь мій рідний та­то,

Поблагослови в се свя­то,

Щоб на про­щу йти я міг!”

Лев ска­зав: “То шко­да, си­ну,

Що так швид­ко йдеш в чу­жи­ну!”-

“Царю,- скрик­нув Лис,- ох, цить!

Серце в ме­не краєсь то­же!

Та що вдіємо! Що бо­же,

Богу тре­ба зап­ла­тить!”

Лев ска­зав: “Так, так, мій дру­же!

Радує ме­не се ду­же,

Що та­кий по­бож­ний ти,

Рад би я тобі й від се­бе

Для мандрівної пот­ре­би

Хоч чим-будь до­по­мог­ти”.

“Ца… рю,- хли­пав Лис крізь плач,-

Дуже лас­кав ти… Ось бач:

Я і тор­би в путь не маю!

А в Мед­ве­дя у Бур­ми­ла

Доброго ко­жу­ха си­ла,-

Він шма­ток віддасть, я знаю… “

“Схоче чи не схо­че да­ти,

Ми на­ка­же­мо зідра­ти! –

Мовив Лев.- Ну, ще чо­го?” –

“дуже лас­кав ти, мій ца­рю!

Чобіток би ще хоч па­ру.

Бач, я бо­сий! Як йо­го

Тільки світ чим­чи­ку­ва­ти,

Ноги шпи­гать та зби­ва­ти!

Скалічію де-не­будь!

А он має Вовк дві парі,

То од­ну чей схо­че в дарі

Відступить мені в ту путь”.

“Що там схо­че чи не схо­че! –

Крикнув Лев та аж ту­по­че.-

Гей, там! У тюр­му підіть,

Із Бур­ми­ла тор­бу здріте,

А з Не­си­то­го здійміте

Пару Ли­сові чобіт!

Ви ж, моя дру­жи­но слав­на,

Щоб усім зро­би­лась яв­на

Ласка на­ша для Ми­ки­ти,

Проведіть йо­го з го­но­ром

До мо­ги­ли там, під бо­ром!

Я ж іще піду спо­чи­ти”.

І по­тю­пав Лис мій глад­ко.

Смирний, ти­хий, як яг­нят­ко,

При тор­бині, з кос­ту­ром…

А круг нього, мов во­ро­ни,

Всі бо­яри та ба­ро­ни

Проводжають всім дво­ром!

Цап – сек­ре­тар го­но­ро­вий,

Зайць – гвар­дис­та на­ро­до­вий,

Поруч Ли­са друж­но йдуть.

Хоч і як роз­мо­ва ми­ла,

Та вже ось то­га мо­ги­ла,

Попрощаться тре­ба тут!

Лис Ми­ки­та про­мов­ляє,

Сльози ру­ка­вом вти­рає:

“Ах, Яцу­ню, при­ту­лись!..

Я… з то­бою розс­та­юся!

Ах, по­ду­ма­ти бо­юся,

Жаль прой­ма ме­не наскрізь!

Ох, Ба­зильку, лю­бий дру­же!

Я те­бе люб­лю так ду­же,

Що без те­бе й жить не рад.

Не відмов же просьбі моїй,

Ще шма­ток до­ро­ги тої

Проведи ме­не як брат!”

Се ска­зав­ши, просльозив­ся,

Їм у но­ги пок­ло­нив­ся.

“Ви оба з-між всіх звірів

Справедливі й не­по­рочні,

Лиш тра­ву й лис­точ­ки сочні

Все їсте – і я так їв!

Про убійства, про ра­бун­ки

В вас не­має ані дум­ки,

Вам м’ясних не хо­чесь страв.

Вас-то, щирі, праві душі,

Я, пус­тин­ни­ком ще був­ши,

За взірець собі об­рав”.

Так-то лест­ни­ми сло­ва­ми

Лис їх зна­див, аж до ями

Лисової підійшли.

“Слухай,- ка­же Лис,- Ба­зильку,

Ти заж­ди на нас тут хвильку,

Ось тра­ву собі щип­ли!

Ти ж, Яцу­ню, лю­бий сва­ту,

Потрудись зо мною в ха­ту!

Знаєш, жінка там моя

Як по­чує чут­ку тую,

Що на про­щу я манд­рую,

То-то бу­де плач!.. А я

Страх не рад з жінка­ми пла­кать

І не вмію за­ба­ла­кать.

Ти потішить їх га­разд!

Мій Яцу­ню, ти в тім справ­ний!

Тож хо­ди, мій дру­же дав­ний,

Вид твій ду­ху її до­дасть!”

Серце в За­яця доб­ря­че:

Вчув се й ма­ло сам не пла­че.

“Бідна жінка! – він оз­вавсь.-

Я її, як рідну ма­му,

Рад лю­бить!” І в ли­сю яму

Він з Ми­ки­тою поп­хавсь.

Входять – бо­же! Се­ред ями

Микитиха з діточ­ка­ми

Плаче, сліз по­то­ки ллє!

Як по­ба­чи­ла Ми­ки­ту,

Схопилась… “Ми­ки­то! Ти тут!

Діти! Батько ваш жиє!”

Ну Ми­ки­ту цілу­ва­ти

І до сер­ця при­гор­та­ти!

“Любий! Що ж? Біда прой­шла?

Говори-бо швид­ше, швид­ше!

Я га­да­ла, що ти згиб вже…

Ох, що сліз я про­ли­ла!”

“Радуймось! – ска­зав Ми­ки­та.-

Цар наш – сла­вою пок­ри­та

Будь йо­го дер­жа­ва вся! –

Дарував мені про­ви­ни,

І від нинішньої дни­ни

В ласці царській тішусь я.

Вороги ж мої за­пеклі

Десь там нині лед­ве теплі:

Царський гнів їх б’є всіх трьох:

Кіт, Не­си­тий і Бур­ми­ло

Мусили сту­ли­ти ри­ло,

Ще й по­па­ли в тем­ний льох.

А от­сей фальши­вий па­яц,

Що свідчив на ме­не, За­яць,

Відданий мені у власть:

Чи жи­вим йо­го ли­ши­ти,

Чи відра­зу за­ду­ши­ти,

Скоро ви­ку­пу не дасть!”

Як по­чув се Яць са­ра­ко,

Стало так йо­му ніяко,

Мовби хорт за ним туй-туй.

“Базю! – крик­нув.- Чес­ний от­че,

Лис ме­не тут з’їсти хо­че!

Базю, Ба­зю, ох, ря­туй!”

“Зараз ти­хо будь, дра­бу­го!” –

Крикнув Лис і вхо­пив ту­го

Зайця й гор­ло пе­рег­риз.

“Ось тобі від ме­не шту­ка!

І всім злю­кам то на­ука,

Щоб Ми­ки­ти сте­рег­лись!”

А відтак, пос­сав­ши кро­ви,

Лис Ми­ки­та втішно мо­вив:

“Та й смач­ний же, бестіон.

Діти, нині на ве­че­рю

Маєм з За­яця пе­че­ню!

Славний бу­де потім сон!

А те­пер пос­лу­хай, лю­ба,

Як мені гро­зи­ла згу­ба

І як виб­ре­хав­ся я!”

І, розсівши­ся вигідно,

Розповів усе довідно

З по­чат­ку аж до кінця.

А Ли­си­ця й Ли­се­ня­та

Посідали ко­ло та­та –

То сміються, то трем­тять.

“Голово моя ти ми­ла! –

Так Ли­си­ця го­во­ри­ла.-

Ну, та й знав ти, як їх взять!

Лиш од­но то­то не­гар­но,

Що ти нас по­ки­неш мар­но

І на про­шу йдеш ку­дись”.

“Жінко,- скрик­нув Лис поспішно,-

Ти га­даєш, що я дійсно

Зараз ду­рень став який­сь?

Там, де смерть пе­ред очи­ма,

То пле­лось, що тільки сли­на

Приносила на язик.

Чи я па­лом­ник, або­що?

Що там Лев мені і про­ща?

Я те­пер сміюся з них!

Най їсть сіль, в ко­го ос­ко­ма!

Я ж ли­шусь з то­бою до­ма,

А про про­щу ні ду-ду!”

Втім по­чув­ся крик знад­во­ру:

“Яцю, де ти? Кільку по­ру

Я вже тут на те­бе жду!”

Вибіг Лис. “Ба­зильку, дру­же,

Ти не гнівай­ся так ду­же!

Нічим нам те­бе за­нять.

Яць там з жінкою моєю,

І з ма­ленькою сім’єю

Преприязно го­мо­нять”.

“Кажеш: го­мо­нять при­яз­но?

Але ж бо я чув ви­раз­но

Яців крик: “Ря­туй!” – ряс Цап.

“Правда,- Лис рік,- як Ли­си­ця

Вчула, що нам тре прос­титься,

Вмліла і на зем­лю хляп!

Тут-то Яць – здо­ров най бу­де! –

Жбухнув їй во­ди на гру­ди

Та й по­чав ря­тун­ку звать:

“Ой-ой-ой, ря­туй, Ба­зильку,

Моя тітка вмре за хвильку!”

Та те­пер вже бла­го­дать”.

“Ну, то дя­ку­ва­ти бо­гу!

Я га­дав, що Яця мо­го

Там зо шкіри хто де­ре”.-

“Базю, чи ж тобі не стид­но?

Яць прий­де, лиш що не вид­но,

Ще й да­рунків на­бе­ре.

Базю, бо­ро­да­тий ре­бе,

В ме­не просьба є до те­бе!

Бачиш, цар мені ка­зав,

Щоб, за­ким ще ру­шу з до­му,

Про од­ну річ, нам відо­му,

Лист йо­му я на­пи­сав.

Отже, по­ки Яць там ба­вивсь

З жінкою й дітьми, я спра­вивсь:

Два гру­безнії лис­ти

Написав. Те­бе, мій дру­же,

Я про­си­ти хо­чу ду­же

До ца­ря їх за­нес­ти”.

“добре,- Цап ска­зав,- гля­ди лиш,

Щоб де в ме­не не згу­би­лись,

Не зла­ма­лась би пе­чать!” –

“Правда є! Заж­ди хви­ли­ну,

Я в мед­ве­жую тор­би­ну

Зав’яжу їх, мо­жеш брать!”

І побіг до ха­ти жи­во,

А в душі смієсь злос­ти­во:

“Будеш мав лист! Жди ли­ше!”

Зайця го­ло­ву кро­ва­ву

В тор­бу щасть, шнур­ка­ми жва­во

Позав’язував, не­се.

“Ось, Ба­зу­ню мій лю­без­ний,

Тут в тій торбі лист гру­без­ний

І два меншії ле­жать.

Ти не­си їх ос­то­рож­но,

А розв’язу­вать не мож­но,

Бо зла­мається пе­чать.

А про Зай­ця не жу­ри­ся!

Він там так за­го­во­рив­ся,

Що ка­зав пе­реп­ро­сить!

Йди на­пе­ред шмат до­ро­ги,

А вже За­яць бист­ро­но­гий

Дожене те­бе за мить.

І ще знаєш що, мій дру­же?

Лев, наш батько, лю­бить ду­же

Дотеп, гар­ний, глад­кий стиль.

Сі лис­ти – я не хва­лю­ся –

До сма­ку йо­му прий­дуться,

В них май­стерст­ва мо­го шпиль!

Вже ж я, де лиш міг, не­бо­же,

І про те­бе сло­во го­же

Вкинути не за­нед­бав.

І я пев­ний, що цар-та­то

Ласки й честі ще ба­га­то

Більше дасть тобі, чим дав.

Тільки будь ти все при­том­ний,

Не чи­ни­ся над­то скром­ний!

Смілість виг­рає в війні.

Мов ца­реві: “На лис­ти ті,

Я до­рад­жу­вав Ми­киті,

Їх зав­дя­чив він мені”.

Як по­чув се Цап Ба­зи­лий,

Задрижали в нім всі жи­ли,

Аж підско­чив з ра­дощів!

Ну Ми­ки­ту цілу­ва­ти!..

“От те­пер я бу­ду зна­ти,

Хто мені доб­ра хотів!

Друже, бра­те! Я мов в раю!

О, твій до­теп доб­ре знаю!

Лев зад­ре з утіхи хвіст!

Не ми­нуть ме­не го­но­ри,

А і край весь за­го­во­рить:

“Бачте, Цап який стиліст”.

Тут я вис­туп­лю вже сміло,

Бо, як справді ма­лось діло,

Се ніхто не бу­де знать.

Ну, про­щай же! дасть бог, мо­же,

Я й тобі віддя­чусь то­же,

То не бу­деш жа­лу­вать!”

“Прощавай!” – ска­зав Ми­ки­та.

А як Цап пішов, то скри­та

Вилилась сло­ва­ми злість:

“Отсей ду­рень квад­ра­то­вий

Є сек­ре­тар го­но­ро­вий!

Ух, аж б’є на ме­не млість!

Що за ряд! Яка дер­жа­ва!

Дурням в ній го­но­ри й сла­ва,

Бідний, слаб­ший хи­жих лап

Не уй­де! А чле­ном су­ду,

Що ме­не су­див на згу­бу,

Чи ж не був сей глу­пий Цап?

Але я помс­тивсь на тобі!

Будеш жив чи ля­жеш в гробі,-

Вже не змиється сей хляп,

Що при­лип на твоїй пиці;

Стане прит­чею в язиці

Слово те: дур­ний, як Цап!”

За той час Базьо поспішно

В царський двір прибіг і втішно

Перед тро­ном гор­до став:

“Лис Ми­ки­та із до­ро­ги

Клониться ца­реві в но­ги

І от­сей па­кет прис­лав.

Три лис­ти є в нім гру­безні;

Стиль, язик, дум­ки – чу­десні!

Се й не ди­во. Ад­же ж я

Не од­ну йо­му дав ра­ду

Щодо сти­лю, що­до скла­ду,-

То й зас­лу­га тут моя!”

Цар до рук па­кет прий­має,

Шнур за шну­ром відпи­нає,

Глип у тор­бу – аж з’умівсь.

“Що се! Лист який­сь уха­тий!

Базю, Ца­пе ти прок­ля­тий,

Ти кро­ва­вий лист приніс!”

Зайця го­ло­ву не­щас­ну

Вгору ви­няв, рик­нув страш­но,

Що аж Цап на зем­лю впав:

“Так-то Лис сміється з ме­не!

На та­ке письмо мер­зен­не

Цап йо­му ще ра­ду дав!

Га, кле­нусь на царську ги­рю,

Що вже більше не повірю

Клятим Ли­со­вим брех­ням!

Гей, біжіть в тюр­му що­си­ла,

Вовка, і Ко­та, й Бур­ми­ла

Увільніть з тяж­ких кай­дан!

О без­совісний бре­ха­чу!

Через те­бе то я, ба­чу,

Дурно му­чив вірних слуг!

Та за те даю їм пла­ту:

Цапа й всю рідню пат­ла­ту,

Щоб із неї дер­ли смух!

А по­га­ний той Ли­сю­ра,

Що так виб­ре­хавсь від шну­ра,

Він є ви­ня­тий з-під прав:

Хто де здиб­ле сю об­лу­ду,

Може вбить йо­го без су­ду

І не бу­де ка­ри мав”.

Так-то Яць і Цап Ба­зи­лий

Головами на­ло­жи­ли,

Винуваті без ви­ни;

А хоч жерт­ви зло­би й си­ли,

Та про­те не по­ли­ши­ли

Й згад­ки доб­рої во­ни.

Особливо Цап са­ра­ка!

Ну, скажіть, яка по­дя­ка

Випала за те йо­му,

Що до сильних він лес­тив­ся,

В царський двір він при­мос­тив­ся,

Мав ца­ри­цю за ку­му?

Що дво­рак був, ор­де­ро­вий

І сек­ре­тар го­но­ро­вий,

В три­бу­налі засідав?

А про­те на кпи­ни, з жар­ту

Через Ли­со­ву ту кар­ту

Душу цап’ячу віддав.

І до­нині сю при­го­ду

Хто з хре­ще­но­го на­ро­ду

Добрим сло­вом ізга­да?

Як хто злий з мар­ниці зги­не,

Чи ж не ка­жуть: за ца­пи­не

Покоління про­па­да?

А хто дметься, і ба­лює,

І лес­титься, й спе­ку­лює

На не­чесні ба­риші,

Всім лю­бенько рад ба­ла­кать,-

Чи ж по нім не бу­дуть пла­кать,

Як по Ца­повій душі?

ПІСНЯ дЕВ’ЯТА

Лис Ми­ки­та в своїм зам­ку

По обіді ме­ду склян­ку

Преспокійно спо­рож­нив,

Сів у кріслі, люльку ку­рить

І нічо­го ся не жу­рить,

Зла мов зро­ду не чи­нив.

Втім по­чув: стук! стук! до бра­ми.

Скочив, вибіг враз з дітка­ми –

“Ах, Ба­бай! Се ти оп’ять!

Ну, здо­ров, Ба­баю! Що ж то,

Ти, знать, від ца­ря йдеш прос­то?

Що ж там доб­ро­го чу­вать?”

“Мало доб­ро­го! – жур­ли­во

Рік Ба­бай.- Та щед­ре жни­во

На по­гані но­ви­ни!

Цар при­сяг тобі заг­ла­ду,

Військо кли­че, ра­дить ра­ду,

Будуть тут­ка за три дні!”

“Тільки всього? – ка­же Лис.-

Як лиш тільки, не жу­рись,

Друже мій, ста­рий Ба­баю!

Тим пог­ро­зам ти не вір!

Я з то­бою в царський двір

Ще сьогодні поч­ва­лаю.

Вже я виб­ре­шусь, будь пев­ний!

Та те­пер, мій лю­бий крев­ний,

Прошу в ха­ту! Вже по­ра

Підвечіркувать. Аж в ла­пах

В’єсь мені пе­чені за­пах,

Що зго­то­ви­ла ста­ра!”

Ось ввійшли, си­дять, гос­тяться…

Лисенята ста­ли граться.

“Бачиш, стри­ку,- Лис ска­зав,-

Мінка ло­вить вже кур­ча­та,

Міцько ж, бестійка зав­зя­та,

Вчора Ут­ку спо­лю­вав!”

“Справді, маєш чим гор­диться! –

Рік Ба­бай.- Та й не див­ни­ця:

В батька й діти уда­лись!” –

“Так-то, так! Та­лант – незгірше,

Та ви­хо­ван­ня ще більше

Тут зна­чить!” – відмо­вив Лис.

“Ну, та час нам в путь спішиться!”

“Що? – аж скрик­ну­ла Ли­си­ця.-

Ти, Ми­ки­то, знов ку­дись?

В царський двір? Та бійся бо­га!

Всиротить нас ся до­ро­га!

Скрийся до­ма, сха­ме­нись!”

І сльоза­ми за­ли­ла­ся,

І ру­ка­ми вче­пи­ла­ся,

Щоб Ми­ки­ту не пус­тить.

Він, її поцілу­вав­ши

І від се­бе відірвав­ши,

Каже: “Жінко лю­ба, цить!

Цар не з’їсть ме­не там преці,

А на­зустріч не­без­пеці

Ліпше вий­ти, ніж в кут­ку

Дожидать на се­бе гро­му!

Я ж дер­жу все по-ста­ро­му

Філософію та­ку:

Наше все жит­тя – війна є,

Кождий бо­ресь в ній, як знає:

Сей зу­ба­ми, той крильми,

Третій кігтя­ми міцни­ми,

Інший ско­ка­ми пруд­ки­ми…

Чим же бо­ре­мо­ся ми?

Ми ні си­лою не годні,

Ні, як кар­пи, мно­гоп­лодні.

Ні нічви­ди, як Со­ва,

Ані бистрі, як той Заєць,

В нас підмо­га лиш од­на єсть –

Се ро­зум­на го­ло­ва.

Нею тре­ба нам кру­ти­ти,

Ум, мов брит­ву, на­ост­ри­ти,

Все об­ду­мать в один миг,

Іншим сіті нас­тав­ля­ти,

Але доб­ре пильну­ва­ти,

Щоб са­мим не впас­ти в них!

Цар ось гро­зить нам війною.

Хоть-то я не маю бою

Перед військом тим йо­го,

Та все ліпше в самій річи

Зразу зло­му за­побічи,

Ніж че­кать бог зна чо­го.

А на те вже я, не­бо­го,

Чую в собі си­ли мно­го!

До та­ких я штук при­вик.

А по­ду­ма­ти, як цуп­ко

Я поч­ну бре­ха­ти, люб­ко,

Аж свер­бить ме­не язик!”

Ще раз цілу­ва­лись в ли­ця,

І потіши­лась Ли­си­ця;

Але бра­ми всі замк­нуть

Наказав Ми­ки­та й жва­во

Стежечками вліво, впра­во

Почвалав з Ба­баєм в путь.

Гріє сон­це, не­бо чис­те,

Ліс шу­мить, тріпо­чесь лис­тя,

Цвіти пах­нуть – прос­то рай!

Лис лю­буєсь кра­со­тою,

Та, при­би­тий гри­зо­тою,

Сумно штильгає Ба­бай.

“Стрику, що тобі та­ко­го? –

Весело рік Лис до нього.-

Тьфу, об зем­лю ли­хом вдар!

Бач, що тут кра­си дов­ко­ла!

Блиск який, теп­ло і во­ля!

Хто жи­вий, той нині цар!”

“Ой не­бо­же,- рік Ба­бай,-

Ти так над­то не бри­кай!

Не уй­деш ти ка­ри!

Де ж пак, Ца­пу в тор­бу да­ти

Голову Зай­ця й пос­ла­ти

Се ца­реві в да­ри!”

“Ха-ха-ха! – смієсь Ми­ки­та.-

Штучка де­ше­ва й сер­ди­та!

Дуже нею я горд­жусь.

Трошки цар, ма­буть, про­са­павсь,

Поки прав­ди в ній до­ла­павсь…

Та щоб карі буть – а дзусь!

Нині хто рад жить, не схну­ти,

Той свя­тим не мо­же бу­ти,

Як в пус­тині той мо­нах.

Кождий тут дер­жись на тузі,

Хто не хо­че по зас­лузі

Бути дру­го­му в зу­бах.

Яць ска­кав по­пе­ред ме­не,

Мов ди­тя но­вох­ре­ще­не,

Мов драз­нив: “Ану, зло­ви!”

Аж мені так ста­ло млісно,

Що я хап йо­го, й незвісно,

Як він став без го­ло­ви.

Ну, а Цап! Ска­жи, будь лас­кав!

Він на ме­не в суді трас­кав:

“Винен, ви­нен! Най ум­ре!”

А як я вспів відбре­ха­тись,

То він лізе цілу­ва­тись!

Най же чорт йо­го бе­ре!

Що ж, мій гріх, а йо­го шко­да.

Вбійство, пімста – се ж є мо­да

Скрізь за­гальна у звірів.

І сам цар гра­бує чис­то,

А не хо­че осо­бис­то,

Шле мед­ведів і вовків”.

І всміхнувсь Ми­ки­та сти­ха,

Нюх та­ба­ки взяв і чи­хав,

А відтак ска­зав оп’ять:

“Ет, все бай­ки, мій Ба­бай­ку!

Слухай лиш от­сюю бай­ку,

Що я хо­чу роз­ка­зать.

Кажуть: ка­ра за ра­бу­нок!

Ось тобі та­кий тра­фу­нок,

Як наш брат хтів чес­но жить.

Є то­вар, є гро­шей до­сить,

Він не ску­питься, ще й про­сить,

А хоч кинь, не мож ку­пить.

Раз от я і Вовк Не­си­тий,

Кинувши гос­ти­нець би­тий,

На мандрівку ми пішли.

Ба, зай­шли за ліс, за во­ди,-

Ні при­тул­ку, ні гос­по­ди,

Лиш сте­пи, лу­ги бу­ли.

Тут нас сон­це припікає,

Ба, вже й го­лод до­тис­кає,

Аж тут зирк. Ло­ша па­сесь!

Та та­ке глад­ке та лю­бе,

Що мій Вовк аж ост­рить зу­би,

Шкіра вся на нім тря­сесь.

Сів, бідня­га, важ­ко са­па…

А з Ло­шат­ком ма­ма Шка­па,

Вкрасти вже во­на не дасть.

Каже Вовк: “Піди, Ми­кит­ко,

Запитай ту Шка­пу швид­ко,

Чи Ло­ша нам не про­дасть?”

Я пішов, вкло­нивсь їй низько.

“Що, ма­ту­сю, па­со­висько

Тутка маєте незгірш?

Та й Ло­шат­ко! От па­хо­лок!

Чей йо­го нам на ви­хо­вок

Продасте за доб­рий гріш?”

“Що ж, ку­пуй­те, лю­ди божі!

Я й не що ве­ликі гроші

Буду пра­ви­ти від вас.

Ось лиш про­чи­тай знач­ки ті,

Що на задньому копті:

Се тобі ціна як­раз”.

Ну, та я не в тім’я бит­ви

До ко­пи­та підхо­ди­ти!

Шкапі пок­ло­нивсь до ніг

Та й ка­жу: “Спа­сибі, ма­ти,

Та не вмію я чи­та­ти”.

І до Вов­ка знов побіг.

“друже, Шка­па ся лагідва,

І Ло­ша про­да­ти згідна,

І ціни не хо­че драть.

Каже, в неї цінни­ки ті

Є на задньому ко­питі –

Жаль, що я не вмів чи­тать”.

“Що,- Вовк крик­нув,- ти, нез­да­ро!

Навіть кінських літер па­ру

Ти не вмієш про­чи­тать?

Я в письмі тім ду­же вче­ний,

До гімназій, ака­демій

Виходив років аж п’ять”.

І пішов мій Вовк Не­си­тий

Шкапу за Ло­ша про­си­ти.

Шкапа ж відповіла: “На,

Ось лиш про­чи­тай знач­ки ті,

Що на задньому ко­питі,-

Там на­пи­са­на ціна”.

Вовк Не­си­тий на­хи­ляєсь,

До ко­пи­та при­зи­раєсь,-

Ех, як фрас­не Шка­па враз,

Як у лоб не вцідить прос­то,

А бу­ла підку­та ост­ро,-

То мій Вовк, мов свічка, згас.

Шкапа ж як не за­ре­го­че

Та з Ло­шат­ком по­тер­ко­че,

Що і слід обох про­пав.

А Вов­чисько доб­ру хви­лю

Полежав в такім зне­сил­лю,

Мов зовсім небіжчик став.

Далі очі про­ди­рає,

Доокола по­зи­рає,

Але вста­ти ані руш.

“Гей,- ка­жу йо­му,- Не­си­тий,

Сам Ло­ша ти з’їв? Ли­ши­ти

Не хотів мені ні кус?

Га, не­наїсна проч­ва­ло!

З’їв усе, ще й то­го ма­лої

Друга на обід не клич!..

Адже ж я, нев­дяч­ний ца­пе,

Перший торг ро­бив у Шка­пи,

То на­ле­жавсь мо­го­рич.

Ну, ска­жи так прав­ду глад­ко:

Дешево ку­пив Ло­шат­ко?

Людська, знать, ціна бу­ла.

Ви й не дов­го тор­гу­ва­лись,

По-приятельськи розс­та­лись –

Втішна щось во­на пішла.

А прос­павсь ти смач­но, дру­же!

По такім обіді ду­же

Се пляв­дує на живіт.

А як слав­но ти, Вов­чу­ку,

Вмієш кінськую аз­бу­ку –

Справді, чу­до на весь світ!”

Так я з Вов­ка кпив до ночі,

Він же, витріщив­ши очі,

Все ле­жав та лиш: “Ах, ах!”

Далі ка­же: “Будь ти чес­ний!

Що за торг би був чу­дес­ний,

А та дич – б’є по зу­бах!”

“Ой,- ска­зав Ба­бай,- Ми­ки­то,

Не смішний твій жарт, бо скри­то

В нім гіркої прав­ди шмат.

А найгірш те, що Не­си­тий

Нині во­рог твій за­би­тий,

З світу рад те­бе зігнать”.

“Е,- рік Лис,- нап­люй на нього!

Все у Вов­ка зло­би мно­го,

Але зло­ба ум сліпить.

Світ би весь по­жер він ско­ро,

Ба, ко­ли не влізе в гор­ло!

А ро­зум­ний з зло­би кпить!”

ПІСНЯ дЕСЯТА

При роз­мові ша­хом-ма­хом

Лис с Ба­баєм би­тим шля­хом

Не спішаться, звільна йдуть.

Втім Ба­бая штурк Ми­ки­та.

“Стрику, осьде ям­ка скри­та,

Живо за­хо­вай­мось тут!”

Під місток, що був на шля­ху,

Втік Ба­бай в ве­ликім стра­ху,

Думав: мо­же, де стрілець?

А за ним шмиг­нув Ми­ки­та,

Та на шлях глядів з ук­рит­тя…

Пст! А сам тря­сеться ввесь.

А тим шля­хом ізо Льво­ва

Йде про­цесія здо­ро­ва,

Що хо­ди­ла там на суд:

Старий Півень пе­ред ве­де,

За ним йо­го весь рід іде,

Тільки мар вже не не­суть.

Заховавши жаль у серці,

З го­ря ви­пив­ши по чвертці,

Всі співа­ють “Ко­ма­ря”:

“Гей, там в лісі шум зро­бив­ся,

Комар з ду­ба по­ва­лив­ся!

Кличте, клич­те ліка­ря!

Розбив собі го­ло­ви­ще

На ду­бо­вий ко­на­ри­ще

(Соло Півень ви­тя­га);

Вилетіла Му­ха з ха­ти

Комаренька ря­ту­ва­ти

(Вся рідня підпо­ма­га).

“Ой Ко­ма­рю, гос­по­да­рю,

Жаль мені вас не­по­ма­лу,-

Тягне Півень го­лос­ком.-

Чим же я те­бе улічу?

Бо тобі я щи­ро зи­чу! –

Хор підхо­пив весь гурт­ком.-

Продам ха­ту, про­дам сіни,

Щоб до­бу­ти ме­ди­ци­ни,

Ще й пок­ли­чу ліка­ря,

Продам граблі і мо­ти­ку,

Заплачу ще і ап­ти­ку,

А вздо­ров­лю Ко­ма­ря.

Ой, як гук­не Му­ха лю­ба,

Поскакали кліщі з ду­ба,

Комарю спи­ни­ли кров.

Мурашечки при­бу­ва­ють,

Подушечки підсте­ля­ють,

Щоб на нього сон прий­шов”.

Так-то ку­ря­ча рідня вся

Верещить, аж порівняв­ся

Старий Півень із містком;

Втім, мов блис­кав­ка, з ук­рит­тя

Як не ско­чить Лис Ми­ки­та

Та й ха­хап йо­го мельком!

“Га, ти тут мені, дра­бу­го!” –

Скржкнув Лис, і вхо­пив ту­го,

І го­лов­ку враз відгриз.

Півень лиш крильця­ми стріпав

І лап­ка­ми дов­го сіпав:

З тру­пом в яму ско­чив Лис.

“Бійся бо­га, мій си­на­шу,

Заварив но­ву ти ка­шу!

Чи зовсім ти з глуз­ду збивсь?

Півень сей – ве­ли­ка си­ла.

Мав про­текцію в Бур­ми­ла

І ца­риці по­лю­бивсь”.

Так Ба­бай ос­терігає,

Та Ми­ки­та вже не дбає,

Півня радісно ску­бе.

“Ти нач­хай на се, мосьпа­не!

Глянь лиш, що тут за сніданнє!

Пишно по­го­щу те­бе!

А на Півня сього, стри­ку,

Здавна злість я мав ве­ли­ку,

В серці й досі ще ки­пить:

Не за по­зов, не за шко­ду,

Але за од­ну при­го­ду,

Про яку й зга­да­ти стид.

Раз го­лод­ний, що аж пла­чу,

Йду я попід сад і ба­чу:

Півень піє на вербі.

Як би тут йо­го ош­ва­бить,

Із вер­би до­до­лу зва­бить

І до рук дістать собі?

І як стій я для пот­ре­би

Вдав пус­тин­ни­ка із се­бе,

Мимрю: “Гос­по­ди воз­звах”;

Далі під вер­бу підход­жу,

Очі скром­но вверх підвод­жу

Та й го­во­рю, як мо­нах:

“Любая моя ди­ти­но,

Дивна, рай­ськая пта­ши­но,

Здоровлю те­бе сим днем!

Дбаю я про те­бе рев­не,

Про твоє доб­ро ду­шев­не

Дай роз­мо­ву роз­поч­нем!”

Півень крик­нув сміхо­ви­то:

“Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

Видко, ти дав­но не їв!

Любиш ти у ме­не, пев­не,

Більш тілес­не, ніж ду­шев­не!

Зголоднів – то й спо­божнів!”

“Не гріши, ду­ше чес­ти­ва!

Я відрікся від м’яси­ва,

Їм лиш мід да корінці,

Піст твер­дий дер­жу щод­ни­ни

І жи­ву собі в пус­ти­ни

В най­темнішо­му кінці”.

Півень крик­нув сміхо­ви­то:

“Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

Та й масні ж твої сло­ва.

І язик твій ме­дом кап­ле.

Але зуб твій лю­то хап­ле,

Злоби пов­на го­ло­ва”.

Я ка­жу: “Ой гар­на пташ­ко,

Знов грішиш ти ду­же тяж­ко!

Знай же: зад­ля те­бе я

Із да­ле­кої пус­тині

Вмисно аж сю­ди йду нині.

Ось до те­бе річ моя:

В сні по­чув я го­лос з не­ба:

“Встань, Ми­ки­то, жи­во тре­ба

У се­ло іти тобі.

Ти не гай­ся й не ля­кай­ся,

Якнайшвидше поспішай­ся,-

Здиблеш півня на вербі.

Півень сей – стра­шен­ний грішник,

Многоженець, і насмішник,

І без­бож­ник. Тож іди

Розворуш йо­му сумління,

Змий гріхов­не зат­вердіння,

До по­ку­ти при­ве­ди!”

Сичку ти мій гре­бе­няс­тий!

Швидко мо­жеш ти про­пас­ти,

І ду­ша піде в смо­лу.

Злізь з гілля­ки, сповідай­ся,

У гріхах своїх по­кай­ся,

Душу збе­ре­жи цілу”.

Мовить Півень сміхо­ви­то:

“Ох мій та­точ­ку Ми­ки­то,

В чім же той тяж­кий мій гріх?

Чи то я кра­ду, гра­бую,

Чи вби­ваю, чи мор­дую,

Чи свя­те бе­ру на сміх?”

“Ей не­бо­же,- мов­лю грізно,-

Кайся, щоб не бу­ло пізно!

З сер­ця гордість ви­линь пріч!

У тяж­ких гріхах ко­наєш,

А і сам про них не знаєш –

Се по­га­на ду­же річ.

Чи ж не маєш ти, приз­най­ся,

По два­над­цять, по п’ятнад­цять

І по більше ще жінок?

По яко­му се за­ко­ну

Ти жиєш в грісі та­ко­му?

Будеш в пеклі в сірці мок!”

Тут мій Півень став, мов зми­тий:

Тон мій, ост­рий і сер­ди­тий,

Зрушив, бач, йо­го нут­ро.

“Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

Бачу яс­но і відкри­то

Се гріхов­неє тав­ро!

Та сей раз ще зми­лос­тив­ся!

Я не пос­тив, не мо­лив­ся,

В серці скру­хи не збу­див.

Кепська сповідь бу­ти мо­же,

Тож ля­ка­юся, крий бо­же,

Щоб і тут не поб­лу­див”.

“Грішнику! – рев­нув я стро­го.-

Чорт го­во­рить з гор­ла тво­го!

Сповіді боїться біс!

Геть же­ни йо­го! По­кай­ся!

Із по­ку­тою не гай­ся!

Зараз тут до ме­не злізь!”

Отакого-то я шва­ба

Підпустивши, сього дра­ба

Таки за печінку взяв.

Звільна з гільки він на гільку

Став зліта­ти і за хвильку

На землі край ме­не став.

Тут я хап йо­го та й кли­чу:

“А, ти тут мені, па­ни­чу!

Сповідайсь, не сповідай­сь,

А ве­ли­кої по­ку­ти

Вже тобі не оми­ну­ти.

Зараз із жит­тям про­щай­сь!

Будь я пес, не Лис Ми­ки­та!

Буде кров твоя про­ли­та,

А жу­пан чер­во­ний твій

Я роз­ми­каю й роз­ки­ну,

Грішне тіло в до­мо­ви­ну

У живіт спа­кую свій”.

Зміркувавши, де по­пав­ся,

Півень сти­шивсь, не тріпав­ся,

Звісив го­ло­ву униз

І про­мо­вив су­мо­ви­то:

“Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

Що вже діяти, жи­вись!

Видко, бог су­див так, лю­бий,

Щоб че­рез твої я зу­би

В рай бла­жен­ний увійшов.

Так бе­ри ж собі те тіло,

Щоб в зу­бах твоїх хрумтіло,-

Поживай і будь здо­ров!

І жу­пан от­сей чер­во­ний,

Що ним час­то во дні они

Я пи­шавсь се­ред ку­рок,

Рви, шма­туй,- я не жалію,

Тільки дай мені надію,

Що в смолі не бу­ду мок.

Лиш один ще жаль сер­деч­ний

В світ заг­роб­ний, без­ко­неч­ний

Понесу з со­бою я,

Жаль тяж­кий для сер­ця мо­го,

Бо й для те­бе шко­ди мно­го

Принесе та смерть моя.

Бачиш, го­лос мій чу­до­вий

Так спо­до­бав­ся по­по­ви,

Слава скрізь о нім та­ка,

Що в єпис­копськім со­борі

При архієрей­ськім хорі

Мав я ста­ти за дя­ка.

Обіцяли па­ля­ниці,

Штири кірчи­ки пше­ниці,

Ще й м’яко­го хав­ту­ря;

Та я пункт пок­лав ко­неч­ний,

Щоб Ми­ки­та, муж сер­деч­ний,

Був там за па­ла­ма­ря.

Ось те­пер, ко­ли я ги­ну,

Мали у твою пус­ти­ню

Три ка­ноніки прий­ти

Закінчить твоє зли­дарст­во,

Запросить на па­ла­марст­во

І зав­да­ток при­нес­ти”.

Я ар­тист є, лю­бий стри­ку!

Кожде сло­во в мні ве­ли­ку

Силу вра­жень підійма.

Тож, як вчув сло­ва такії,

Розгулялись в ме­не мрії,

Скокнула ду­ша са­ма.

Рот роз­зя­вив­ши без тя­ми,

Живо сплес­нув­ши ру­ка­ми,

Мовлю: “Ота­кий пан Лис!”

А в тій хвилі півень-злю­ка

Скочив, пурх­нув, мов га­дю­ка,

Та й на гілку тільки блис.

“Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,-

Мовить відтам гор­до­ви­то,-

Так ти па­ном буть за­баг?

Для мерз­ко­го па­ла­марст­ва

Зрікся б ти і не­ба, й царст­ва!

А ме­не ти мав в зу­бах!”

Тьфу, та й зга­ду­ва­ти годі,

Як із ме­не кпив сей злодій,

Як пи­шавсь, мов ге­не­рал!

Я звір ти­хий і рах­ман­ний,

Все да­рую, бійку, ра­ни,-

Та до смерті мщу скан­дал”.

Отакеє роз­повівши,

Враз з Ба­баєм півня з’ївши

І спо­чив­ши під містким,

Наші любі по­до­рожні,

Мов святії та по­божні,

Далі тю­па­ли пішком.

“Кажеш, стри­ку: Півень – си­ла,

Мав про­текцію в Бур­ми­ла

І в ца­риці в лас­ку вліз?

То-то й є наш лад, нівро­ку:

Без про­текції ні кро­ку!

Щоб вас бо­жий грім розтріс!

Чи ти вчи­тель, чи фа­хо­вець,

Чи уряд­ник, про­мис­ло­вець,

Чи по­ет, чи ремісник,

Будь ти здібний, пильний ду­же,-

Без про­текції, мій дру­же,

За весь труд свій маєш шпик.

Ласка панська, вплив жіноцт­ва

Вищі по­над всі свідоцт­ва;

Шепне сло­во пан ба­рон,

Чи прий­де білет кня­гині,-

Весь твій труд в одній хви­лині

В пил роз­сип­леться, мов сон.

Так-то, лю­бий мій Ба­баю!

Силу ту я доб­ре знаю,

А як знаю – не бо­юсь.

Адже ж я не в тім’я би­тий

І для се­бе вмів зро­би­ти

Там про­текційку якусь.

При дворі ко­ло ца­риці

Є на місці фельдше­риці

Малпа Фру­зя, удо­ва:

Ніби лікар­ка пот­рош­ка,

Ніби зна­хар­ка, во­рож­ка,

А врод­ли­ва, як со­ва.

Хоч дав­но вже не па­нян­ка

І страш­на еман­си­пант­ка,

Всіх не­на­ви­дить муж­чин,

А до ме­не по­ти­хенько,

Чує щось її сер­денько,-

Звісно, що не без при­чин.

Правду рікши, у ца­риці

Я їй місце фельдше­риці

Виєднав – і ду­же рад;

А те­пер во­на, не­бо­же,

Все в дворі зро­би­ти мо­же,

Всіх на свій звер­тає лад.

Та хоч би ме­не й не зна­ла,

То за мною би обс­та­ла,

Бо не лю­бить Вов­ка – страх.

Чом не лю­бить – се я знаю

І ска­жу тобі, Ба­баю,-

Швидше нам ми­неться шлях.

Ще як з Вов­ком манд­ру­вав я,

Раз в чу­жи­ну заб­лу­кав я

Аж над мо­ре, в Мал­пин край.

Змучені оба, го­лодні,

Нічого зло­вить не годні,

Хоч ля­гай та уми­рай.

Глянь – між ска­ла­ми криївка,

Малпи Фрузі се домівка,

От Не­си­тий повіда:

“Йди, Ми­ки­то, в сю ха­ти­ну,

Може, нас прий­муть в гос­ти­ну,

Бо тяж­ка нам тут біда”.

Йду я, вход­жу – се­ред ха­ти

Малпа, на­че чорт ла­ба­тий.

А круг неї діточ­ки,

Та такі вам об­рид­ливі!

Чортенята всі прав­диві,

Щи аж страш­но, бідоч­ки.

Визвірились всі на ме­не,

Аж пробігло щось сту­де­не

Попід шкіру – тьфу, про­падь!

Очі всі по­витріща­ли,

Зуби так по­нас­тав­ля­ли,-

Думалось: от-от з’їдять.

А Мал­пи­ня, та проч­ва­ра,

ІІідступа, мов чор­на хма­ра:

“Що вам тре­ба? Хто ви є?”

Ну, я їй да­вай бре­ха­ти:

“Я прий­шов, щоб вам відда­ти

Ушановання своє.

Із да­ле­ко­го Підгір’я

Богомільний, чес­ний звір я

І, ма­буть, сво­як ваш єсть,-

З прощі йду – та, чув­ши ма­су

Про кра­су і мудрість ва­шу,

Я прий­шов віддать вам честь”.

Подобріла Мал­па за­раз,

Від, тих слів аж об­ли­за­лась.

“Прошу сісти! Так, зна­чить,

Ви про ме­не щось чу­ва­ли?” –

“Пані, ах, які пох­ва­ли

Фама скрізь про вас кри­чить!

А сі любі ан­ге­лят­ка –

Ваші діточ­ки? А тат­ка,

Певно, до­ма десь не­ма?” –

“Ох, мій па­не, я вдо­ви­ця!

Та вам, мо­же б, по­жи­виться?

Зараз злад­жу я са­ма!”

“О спа­сибі, лю­ба пані!

(А в киш­ках, мов в ба­ра­бані,

Пусто, мар­ша тне живіт!)

Їсти в вас я й не посмів би!

Вашим лю­бим сло­вом хтів би

Ум свій, сер­це на­поїть!”

“Бачу, дру­же, що ти чем­ний,

І ро­зум­ний, і приємний,-

Любий гість мені та­кий!

Будем го­во­ри­ти мно­го,

Та про­те по­пе­ред всього

Зараз їж мені і пий!”

І мет­ну­лась до комірка,

Принесла аж три тарілки

М’яса, шницлів, ков­ба­си:

Перед ме­не все при­но­сить,

Потім сіла, та ще й про­сить:

“Їж! Чом більше не їси?”

Ну, я їм, аж ха­та хо­цить!

Малпа тим ча­сом роз­во­дить

Теревені всі свої

Про жіночі нер­ви ніжні,

Про муж­чин чут­тя побіжні,

Про рабст­во жінок в сім’ї.

Про “небіжчи­ка” спімну­ла

Та й тя­женько так зітхну­ла:

“Він ме­не не ро­зумів!”

Далі ско­чи­ла в культу­ру,

Ворожбу, літе­ра­ту­ру,

Стрій, політи­ку і спів.

Я по­та­кую й сма­кую,

Та для фор­ми десь-якую

Опозицію зве­ду;

Малпа спо­рить, га­ря­читься,

Бачу, потік не скінчиться,

Тож, наївшись, більш не жду.

“Пані лю­ба, я щас­ли­вий,

Що та­кий тут скарб прав­ди­вий

Несподівано знай­шов!

Тут скріпив я тіло й ду­шу,

Та простіть, спіши­ти му­шу,

Та прий­ду шви­денько знов”.

Малпа щось там ще плес­ка­ла,

Я не слу­хав, як дам дра­ла,

Коло Вов­ка опи­нивсь.

“Ах, Ми­ки­то, я тут ги­ну,

А ти там цілу го­ди­ну!

Ну, приніс що? По­жи­вивсь?”

“Пожививсь,- го­во­рю,- бра­те,

Та з со­бою стра­ву бра­ти

Не по­до­ба, прос­то стид.

То ти йди до ха­ти, дру­же,

Малпа гос­тям ра­да ду­же,

То й те­бе во­на вгос­тить”.

Вовк у ха­ту. Я се ба­чу,

Добре знаю вов­чу вда­чу,

То під стінку при­ту­ливсь,

Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,

Малпа щось йо­го пи­таєсь,-

Вовк на лавці роз­ва­ливсь.

“дай обідать, Мал­по глу­па!

А се що? Чор­тя­ток ку­па?

Ну, та й по­гань, бо­же крий!

Та-бо й ти – хай дун­дер свис­не!

Глянеш – мо­ло­ко аж кис­не…

Ну, а де твій чорт ста­рий?”

Так Вов­чисько ля­пав зду­ру.

А втім Мал­па цег­лу з му­ру

Як ухо­пить, як шпур­не

В са­му мор­ду – бо­же лю­бий!

Висипала шти­ри зу­би…

Мій Не­си­тий як рев­не!

Був би Мал­пу вбив на місці,

Ба, ко­ли Мал­пи звин­ниці,

Як не ско­чать діточ­ки:

Сей камінням Вов­ка пря­жить,

Той знов очі вид­рать ва­жить,

Двоє хап­ле за дрюч­ки.

Лущать, б’ють без ми­ло­сер­дя!

Ледво-не-ледво відпер я

Двері й крик­нув: “Вов­че, йди!”

От він вис­ко­чив в тій хви­ли,

Бо бу­ли б йо­го уби­ли,

Ніби га­ма­на жи­ди.

Відтоді у Мал­пи Фрузі

Став я в лас­ках по зас­лузі,

Вовк же гірший по­ли­ну.

Тож я вірю щас­тю сво­му:

Серед бурі, се­ред гро­му

Інші то­нуть, я спли­ну”.

Отака ве­лась роз­мо­ва,

Поки шля­хом Лис до Льво­ва

Враз з Ба­баєм доч­ва­лав!

Саме в по­обідню по­ру

На май­дані прос­то дво­ру

Він на суднім місці став.

ПІСНЯ ОдИНАдЦЯТА

Повідають мудрі лю­де:

Прибудь ро­зум, щас­тя бу­де.

Того й Лис дер­жавсь усе:

Хоч мо­роз шкре­бе по тілі,

Але ру­хи бистрі, смілі,

Гордо го­ло­ву не­се.

Так він вис­ту­пив охо­че:

Всі на нього впер­ли очі,

Всім зро­би­лось прик­ро так,

Мов че­ка­ли гро­му, бурі…

Між ря­ди німі, по­нурі

Лис всту­пив, мов ве­сельчак.

“Га, убійце ти прок­ля­тий!

Ти ще смієш тут ста­ва­ти? –

Грізно з тро­ну крик­нув цар.-

Гляньте, панст­во, він сту­пає

Так свобідно, мов не знає,

Як гид­кий прис­лав нам дар.

Га, ти міх бре­хень і зра­ди!

Ні, не надійся по­ща­ди!

Яця ти на смерть заг­риз!

Цап, твій спільник в Яця смер­ти,

Вже на шту­ки є роз­дер­тий,-

Се й те­бе жде, па­не Лис!”

Лис поблід, по­чав тремтіти,

Наче пер­ший раз на світі

Новину та­ку по­чув;

Далі, ру­ки за­ла­мав­ши

І ли­це слізьми об­ляв­ши.

На все гор­ло так за­рув:

“Ой-ой-ой, го­ди­но чор­на!

Яць за­гиб, ду­ша мо­тор­на,

І прок­ля­тий Цап іздох!

Ох, ок­ра­де­ний Ми­ки­то,

Твій най­більший скарб десь скри­то!

Що ж поч­ну я! Ох-ох-ох!”

“Що се ти вер­зеш, бре­ху­не?” –

Цар до нього гнівно су­не.

“Царю, вбий ме­не те­пер!

Се ж мій скарб про­пав безцінний,

То й я жи­ти вже не склінний,

Ліпше б я відра­зу вмер!

Га, я ду­мав, що на Яця

І на Ца­па мож­на здаться.

Через них я й пе­ре­дав

В за­пе­ча­танім па­кун­ку

Скарб для те­бе в по­да­рун­ку –

Світ та­ко­го не ви­дав.

Там діамант був чу­дов­ний,

Що вночі, мов місяць пов­ний,

Серед по­темків світив;

Там був перстінь рубіно­вий,

Що скло­няв всіх до лю­бо­ви

К то­му, хто йо­го но­сив.

Се ца­реві слав я ра­до,

Для ца­риці ж ще свіча­до*

Смарагдове при­ло­жив:

Хто глядівсь в нім за по­го­ди,

Набирав здо­ров­ля, вро­ди,

Навіть мерт­вий би ожив.

Отакі цінні клей­но­ди

Я, не надіючись шко­ди,

Через Яця пе­ре­дав.

Чи ж міг ду­мать я хоть хвильку,

Що вб’є Яця Цап Ба­зилько,

Щоб да­рун­ки згра­бу­вав?

А те­пер же, рідна ма­мо!

Яць по­гиб і Цап то са­мо,

Де ж я скарб свій віднай­ду?

А на ме­не злі язи­ки

Тут зва­ли­ли гріх ве­ли­кий,

Щоб уп­ха­ти у біду.

Царю, й ти, Ца­ри­це-пані,

Всі підозріння по­гані

Геть відкиньте, сплітки всі!

Щоб по­том­ки не су­ди­ли,

Що ви ши­лом відпла­ти­ли

Найвірнішому слузі!”

Втих Лис. Цар на­су­пив ли­ця,

Та зах­ли­па­ла Ца­ри­ця –

Страх чут­ли­вая бу­ла,

Ще й по добрім підвечірку,

Бо са­ма, об­дер­ши шкірку,

З’їла смач­но чверть Во­ла.

“Ні,- по­чав знов Лис по хви­ли,-

Бачу, во­ро­ги зак­ри­ли

Ваші царські очі знов!

То й мені жит­тя об­рид­ло!

Бо підда­них си­ла й світло –

Царська лас­ка і лю­бов.

Так про­щай же, білий світе!

А ви, кляті, ви­ходіте,

Завзятущі во­ро­ги!

Хто що мав мені за­ки­нуть,

Виступай! Чи жить, чи зги­нуть,

Будем биться без ва­ги!

Що ж вас, тру­си, не ви­да­ти?

Лиш по­за­очі шеп­та­ти

Вмієте, а щоб в ли­це

Стати сміло, до­каз да­ти

І жит­тям за прав­ду ста­ти,-

О, то вас не­ма на це!”

“Брешеш, навісний бре­ху­не! –

Крикнув Вовк і сміло су­не

З-між звіря­чої тов­пи.-

Я з то­бою биться хо­чу.

Клятий твій язик вко­ро­чу,

Щоб не брав ти нас на кпи!

Перед бо­га й царські очі

Я стаю й бо­роться хо­чу,

Та на смерть, не на життє,

Щоб ствер­дить, що ти по­га­нець,

І бре­хун, і ошу­ка­нець,

Топчеш все, що є свя­те!

Не те, що мені тво­рив ти,

Але всі звірячі крив­ди

Против те­бе став­лю я.

Не за се­бе хо­чу мститься,

А за теє, що Вов­чи­ця

Перетерпіла моя.

Слухайте, яку публіку

Він зро­бив їй, що й довіку

Не поз­буться їй зна­ку.

Над ста­вом си­дить Вов­чи­ця,

Лис надбіг і аж да­виться,

Смачно ри­бу їсть жар­ку.

“Що се ти їси, Ми­кит­ко?” –

“Адже ри­бу”,- ка­же швид­ко

Лис. “Та дай же ж і мені!” –

Просить жінка. “Що вам, тітко,

Риби хо­чесь? Пог­лядіть-ко,

Тут в став­ку їх тьма на дні!”

“Е, в став­ку! Чи я не знаю?

Що ж, ко­ли їх не спіймаю!” –

“Тіточко, я вас нав­чу.

Я ж їх лов­лю вся­ку дни­ну:

Де лиш сіть свою за­ки­ну,

Десятками їх та­щу!”

“Що за сіть?” – пи­та Вов­чи­ця.

“Сього за­раз мож нав­читься.

Ось зо мною лиш хо­ди!”

Сніг був, вітер на бо­ло­ню,

Став за­мерз, од­ну лиш то­ню

Хтось про­тяв се­ред во­ди.

От сю­ди-то прип­ро­ва­див

Лис Вов­чи­цю й так їй ра­див:

“Тітко, гляньте, що тут їх!

Лиш у во­ду хвіст зап­хай­те,

Подержіть та й ви­тя­гай­те –

Риб спійме­те по­вен міх!”

І так щи­рим він чи­нив­ся,

Так Вов­чиці піддоб­рив­ся,

Що повіри­ла во­на:

Поквапно на лід присіла,

В опо­лон­ку хвіст встро­ми­ла

Та й дер­жить, дер­жить – дур­на!

“Лисе,- ка­же,- щось щи­пає!” –

“Цить, то ри­ба так ха­пає”.

А то хвіст ха­пав мо­роз.

“Лисе, мо­же, вже тяг­ну­ти?” –

“Е, ще ма­ло му­сить бу­ти,

Ще пот­ри­май, по­ки мож!”

“Лисе, тис­не щось і ми­ка!” –

“Цить, се щу­ка є ве­ли­ка,

Та та­ка, не­мов ба­ран!”

А то хвіст об­мерз вже кріпко.

“Лисе, тяг­ну!” – “Ні, ще дрібку!

Бач, ха­пається ша­ран!”

Далі вже терп­цю не ста­ло,

Шарпнула во­на по­ма­ло –

Не пус­кає. “Ой, тяг­ни,-

Каже Лис,- тут риб так мно­го!

Витягай же їх, не­бо­го,

Щоб не роз­тек­лись во­ни!”

Шарпнула ще раз Вов­чи­ця,-

Ні, хвіст у ле­ду дер­житься!

Тягне міцно – аші руш.

“Тітко,- Лис рік,- дя­куй бо­гу,

Ось з се­ла нам на підмо­гу

Люди йдуть, зо двад­цять душ!”

Як Вов­чи­ця теє вчу­ла,

Зо стра­ху се­бе за­бу­ла –

Як за­виє!.. Бо­же мій!

Люди люті, гульк, надбігли,

Як її, при­мерз­лу, вздріли,

Хап за па­лич­ки як стій.

Сиплються уда­ри гра­дом!..

Бідна жінка кру­тить за­дом,

В’ється, рветься, а ті б’ють!

Далі шарп­ну­ла що­си­ла,

Півхвоста в ле­ду ли­ши­ла

Та й шмиг­ну­ла в бо­жу путь!”

А на се Ми­ки­та греч­но:

“Так, се прав­да, без­пе­реч­но,

Лиш крихітка в ній брехні!

Непотрібно, Вов­че, тільки

Всю зах­ланність свої жінки

Ти при­пи­суєш мені.

Будь во­на по­ряд­на й чес­на,

Швидко б хвіст з во­ди піднес­ла,

Мала б ри­бу й хвіст увесь.

Та во­на мов оцапіла,

Став весь ви­ло­вить хотіла,

Ще й на ме­не жа­луєсь”.

Збір увесь за­ре­го­тав­ся,

А Не­си­тий аж стікав­ся,

Під со­бою зем­лю гриз.

“Га, по­га­нець! – крик­нув лю­тий.-

Ось як він вер­тить і кру­тить.

Щоб не­вин­ним все був Лис!

Та не до­че­каєш, кля­тий,

Нас усіх на сміх підня­ти!

Підлих спра­вок твоїх – тьма,

Ну, ска­жи, там при кри­ниці

Чи бу­ла ви­на Вов­чиці,

Чи твоя лиш злість са­ма?

При цімбро­ваній кри­ниці

Висіли два відра з криці

На ва­лу на лан­цюзі.

Лис во­ди хотів на­питься –

Скік в відро, щоб вниз спус­титься

Друге ж звис­ло на версі.

Ну, п’є во­ду і сма­кує

І на­раз собі міркує:

“Боже, що се я вчи­нив?

Вниз я з’їхав, але вго­ру

Хто ж ме­не підтяг­не впо­ру?”

Бідний з жа­ху аж за­вив.

Треба ж тій біді лу­читься,

Щоб той плач йо­го Вов­чи­ця

Вчула, йду­чи бе­реж­ком.

До кри­ниці за­зи­рає…

“Лисе, що там є?” – пи­тає

Своїм ніжним го­лос­ком.

Лис мій сквап­но за­ба­ла­кав:

“Ах, тіту­сю, ри­би, раків

В тій кри­ниці осьде гук!

Півгодини тут ла­паю,

Піввідра вже ось їх маю

Та й наївсь, не­на­че струк!

Жаль, що стільки їх ся ли­шить!

Влізь в відро, що там­ка ви­сить,

Та й до ме­не їдь униз!

Наїсися, ще й до­до­му

Купу за­не­сеш ста­ро­му!”

Так бре­хав їй хит­ро Лис.

Ну, а се вже вам не тай­но,

Що Вов­чи­ця, як зви­чай­но,

Страх го­лод­ная бу­ла.

Як про ри­бу й ра­ки вчу­ла,

Зараз у відро стриб­ну­ла

Та й з ним шусть! униз пішла.

Вниз пішло відро Вов­чиці,

Вверх пішло зо дна кри­ниці

Те відро, де Лис сидів.

“Ну, тіту­сю, будь здо­ро­ва!

Я спішу до Ма­ге­ро­ва! –

Крикнув Лис, як вверх летів.-

Славну ти вда­ла дра­би­ну:

Я йду вго­ру, ти вдо­ли­ну;

Так-то в світі все ве­десь.

Риб там не знай­деш, не­бо­го,

Та по­ду­мать мож­но дов­го,

Як дістаться вго­ру днесь!”

Вчула жінка річ лай­дацьку;

Страх та­кий на­пав бідач­ку,

Що аж спер­ли в бік кольки.

Втім з відром у во­ду впа­ла,-

То за­ви­ла, зас­тог­на­ла,

Аж піднес­ли­ся бульки.

Вчули лю­ди крик Вов­чиці,

Позбігались до кри­ниці;

Мислите, що хоть один

Змилувавсь, хтів поміч да­ти,

Що є жінка й дітям ма­ти?

Ні, в їх ру­ки впав, то гинь!

“Вовк в кри­ниці! Вовк в кри­ниці!

За ло­ша­та і яг­ниці

Відплатім йо­му те­пер!

Витягайте ос­то­рож­но.

Але бий­те, скільки мож­но,

Щоб нам за­раз тут умер!”

Ну, по­ду­май­те, ва­шеці,

Що там діялось в їй серці,

Як ті вверх її тяг­ли!

Там вни­зу во­да, по­то­па,

А ввер­ху зо двад­цять хло­па,

А з пал­ка­ми всі бу­ли!

Лиш на світ во­на вка­за­лась,

Як не знімесь лускіт, га­лас –

Б’ють, тов­чуть, мов околіт!

Бідна зніти­лась в відерці,

А тут вже роз­пу­ка в серці

І в очах по­мерк їй світ.

Сил їй до­да­ла три­во­га:

Скочила з відра, не­бо­га,

В най­густіший стиск па­лиць:

Навіть в казці не ска­за­ти,

Кілько їй приш­лось наб­ра­ти

Суковатих па­ля­ниць.

Як во­на спас­ти­ся вспіла

І жи­ва з їх рук убігла,

Сього вже не знаю я.

Се, бре­ху­не ти огид­ний,

Твій був пос­ту­пок єхид­ний,

Справка підлая твоя!”

“Ой Вов­цу­ню, коб ти знав,

Як то я їй дя­ку­вав

За той вчи­нок ми­ло­серд­ний,

Що да­ла собі нак­лас­ти

Те, що прав­но ма­ло впас­ти

Та на мій хре­бет мізер­ний!..

Благородная Вов­чи­ця!

Вчинком тим ти б міг гор­диться.

Є зас­лу­га тут моя…

А при тім во­на, нівро­ку,

Суковатого об­ро­ку

Знести мо­же більш, ніж я!”

Так-то Лис з Вов­чиці кпив­ся.

Всі сміялись, Вовк ка­зив­ся.

“Брехо! Мит­ко! – він кри­чав.-

Най кор­дюк язик твій сто­чить!

Як ти все в живії очі

Біле в чор­не проб­ре­хав!

Але ні, не язи­ка­ми,

А зу­ба­ми і ру­ка­ми

Будем биться! Най ум­ру,

А тобі, бре­ху­не, вбійце,

Зраднику і кро­вопійце,

Хавку кля­тую зап­ру!”

Крикнув Лис: “Ти, грубіяне!

Думаєш, що лай­ка ста­не

Латкою на честь твою?

В лайці ти міцніший, син­ку,

А як хо­чеш поєдин­ку,-

То по­чуєш, як я б’ю!”

“Ну, до­сить тих сварів! Годі!

Чортзна-хто з вас прав, хто злодій!

Вставши з тро­ну, цар ска­зав.-

Завтра ра­но бій ос­тат­ний

Вкаже, хто ли­хий, хто вдат­ний.

Ось вам про­ба ва­ших прав!”

ПІСНЯ дВАНАдЦЯТА

Рано со­неч­ко схо­пи­лось,

У росі пер­листій вми­лось

І сміється, не пе­че…

Лис Ми­ки­та ще любісько

Спить, роз­ляг­тись на все ліжко,

Втім, хтось штурк йо­го в пле­че.

“Гей, ти, спю­ху, час вста­ва­ти!

Зазирає день до ха­ти;

А ти знаєш, що за день?

Він рішить, чи до побіди

Ти дійдеш, чи смерть і біди

З бою ви­не­сеш ли­шень!”

Так при ліжку Ли­са став­ши

І йо­го за ру­ку взяв­ши,

Малпа Фру­зя про­рек­ла.

Всю ту ніч во­на не спа­ла,

Все за Ли­сом про­мов­ля­ла,

Де в ко­го ли­ше мог­ла.

Буркнув Лис крізь сон гнівли­во,

Та, про­тер­ши очі жи­во,

Коло ліжка Мал­пу вздрів.

“Фрузю, ти се? – скрик­нув втішно

З ліжка схо­пив­ся поспішно.-

З чим же бог те­бе привів?”

Фрузя ка­же: “Ах, Ми­ки­то,

Що ко­лись бу­ло про­жи­то,

В ме­не з тям­ки не зійде!

Бо жіно­че сер­це лю­бить

Вічно то­го, хто нас гу­бить,

Навіть вдяч­ності не жде.

Так то­бою я тур­бу­юсь

І за те­бе все піклу­юсь,

Хоч про се ніхто й не зна.

Але нині бійка лю­та

Привела ме­не аж ту­та.

Мучить мисль ме­не страш­на!..

Ой Ми­ки­то, Вовк мо­гу­чий,

А хоч хит­рий ти, і ру­чий,

І про­вор­ний на язик,

То все ж лег­ко бу­ти мо­же,

Що про­па­деш ти, не­бо­же,

Жартувати Вовк не звик!

Тим стур­бо­ва­на я ду­же

І прий­шла сю­ди, мій дру­же,

Щоб тобі до­по­мог­ти.

Знаєш, де прий­де до зва­ди,

Добра й ба­ба до по­ра­ди,-

Слухай моїх рад і ти!”

Лис сміється: “Фру­зю лю­ба,

В те­бе ні од­но­го зу­ба

Не хи­бує! Що ж притьмом

Бабою тобі чи­ниться?

Ти ще мо­жеш пох­ва­литься

І кра­сою, і умом!

Вчинок твій ве­ли­ко­душ­ний!

Радо бу­ду я пос­луш­ний

Твоїй раді, тільки радь!”

Фрузя плес­ну­ла в до­лоні –

Гей, Мал­пи, що на ви­гоні

Ждали, всі гур­том біжать.

“Го-го-го,- ска­зав Ми­ки­та,-

Тут рідня вся зна­ко­ми­та!

Фрузю, що ж се все зна­чить!”

Фрузя ка­же: “Не жу­ри­ся,

Сядь на лавці, прос­тяг­ни­ся,

А про реш­ту ти­хо, цить!”

Тут на­раз три Мал­пи-злю­ки

Як візьмуть Ми­ки­ту в ру­ки:

Голять, ми­ють, ми­лом труть;

Гладко тіло все обст­риг­ли,

Потім при­нес­ли оли­ви

І на хвіст куд­ла­тий ллють.

Каже Фру­зя: “Ну, Ми­ки­то,

Все обст­ри­же­но, об­ми­то,

Тільки в куд­лах хвіст ли­шивсь:

Се на те, щоб Вовк ніку­ди,

Ні за крижі, ні за гру­ди,

Ні за лоб те­бе не ймивсь.

Як на те­бе він на­ки­несь,

Ти чи­нись, мов з стра­ху ги­неш,

Втеки! Та не ду­же квап!

А як бу­де Вовк вже близько,

Обваляй в пісок хвос­тисько

Та й в ли­це йо­му та­лап!

Буде се йо­му нес­мач­но

І ос­ту­дить за­пал знач­но;

Поки очі він прот­ре,

Всядь на карк йо­му ти сміло

І ве­ли­ке зро­биш діло,

Вовка дідько за­бе­ре.

А те­пер кляк­ни покірно,

Чари дам тобі, що вірно

Доведуть все до пут­тя:

“Іракі чо й рачіш реп,

Йирям узо­ри рачін веп,

Яттучь цімішь ліб й анат”*.

Ну, те­пер вста­вай, мій дру­же,

Йди здо­ров, не гай­ся ду­же

І з побідою вер­тай!

Ви ж ведіть, Мал­пят­ка, Ли­са

Там, де звірі всі зійшли­ся,

На ту то­ло­ку під гай!”

Йде дру­жи­на зна­ко­ми­та,

Гордо су­не Лис Ми­ки­та,

Просто пе­ред царський трон.

Цар, уздрівши, як він вбрав­ся,

За живіт зо сміху взяв­ся.

“Хитрий же ти, бестіон!”

Але Лис, по­важ­ний, стро­гий,

Поклонивсь ца­реві в но­ги,

А ца­риці до колін,

А відтак на місце бою,

Вкруг обс­туп­ле­не юр­бою,

Виступив спокійно він.

Озирнувсь – аж Вовк вже ту­та:

Наче чор­на хма­ра лю­та,

Виступає з-між рядів;

Аж зу­ба­ми він скре­го­че,

Мов свічки, бли­щаться очі –

Так з кістьми би Ли­са й з’їв.

І мах­нув цар го­ло­вою,

Знак по­дав їм бу­ла­вою

Починати бо­ротьбу.

Сурми, тру­би заг­риміли,

Всі за­тих­ли, заніміли,

На не­пев­ну ждуть судьбу.

Перший ско­чив Вовк ла­пас­тий,

Лиса в зу­би щоб по­пас­ти

І зро­бить йо­му ка­пут.

Лис за­вив, пе­ре­ля­кав­ся

І шви­денько взад по­дав­ся,-

Вовк за ним ось тут… ось тут!

Наздогнав йо­го вже близько,

А втім Лис в бігу хвос­тисько

По піску про­во­ло­чив,-

Як не свис­не Вов­ка в очі,

Так йо­го темніше ночі

Світ увесь за­мо­ро­чив.

“Ой та й су­чий же ти злодій!” –

Крикнув Вовк, та гнать вже годі,

Став і тре з очей пісок.

“Що, Вов­цу­ню, бу­дем биться,-

Рік Ми­ки­та,- чи ми­риться?

Ну, по­дай свій го­ло­сок!”

Обернувсь Ми­ки­та ско­ро,

Вовка вхо­пи­ти за гор­ло

Вже ось-ось він на­ост­ривсь –

Але Вовк скакіць до нього

І зу­ба­ми хап за но­гу –

Лис на зем­лю по­ва­ливсь.

“Га, со­ба­ко ти брех­ли­ва,

Ось те­пер при­хо­дять жни­ва:

Все, що сіяв, те й пож­неш!

Раз в мої по­пав ти ру­ки,

За всі крив­ди, збит­ки, шту­ки

Ти зап­ла­ту відбе­реш!”

“Ов,- по­ду­мав Лис,- се брид­ко,

Тут про­пас­ти мож­на швид­ко!

Нумо з смир­но­го кінпя!”

І щоб час лиш про­тяг­ну­ти,

Він по­чав на жальні ну­ти

Промовлять такі слівця:

“Стрику, май­те бо­га в серці!

Я ж якась рідня вам преці!

Що се ви так зав­зя­лись?

Чи ж то честь, го­но­ри знатні,

Що, мов бестії ос­татні,

Б’ються на смерть Вовк і Лис?

Ой стри­цу­ню рідний, чуй­те,

Лиш сей раз мені да­руй­те,-

А кле­нусь вам, по­ки жить,

Я і всі мої на­ро­ди

Сумирно, без пе­реш­ко­ди,

Вірно бу­дем вам слу­жить.

Все ро­би­ти­му для те­бе,

Всякий труд прий­му на се­бе,

Не доїм і не досп­лю,

А тобі гу­сей, ка­ча­ток,

Риб, і раків, і кур­ча­ток

Повну кух­ню на­лов­лю.

Га й зга­дай, чи то я бою

Іменно хотів з то­бою?

Як я дов­го ва­гу­вавсь!

І те­пер як дбав я пильно,

Щоб те­бе не вда­рить сильно,

В своїй силі га­му­вавсь!

Що лиш хо­чеш, хоч як труд­но,

Все я вчи­ню! Хоч при­люд­но

Підлим бре­ху­ном наз­вусь!

Ой, бо­лить! Рідненький стри­ку!

Милість по­ка­жи ве­ли­ку,

Най на­дар­ма не мо­люсь!”

“Ні,- гар­чить Не­си­тий, годі!

Знаю я, який ти злодій,

Бреха і крутій єси!

Обіцяєш зло­та мірку,

А по то­му зав­ше дірку

Із обарінка да­си.

Та те­пер хоч при­сяг­ни ти

Нас усіх озо­ло­ти­ти,

Віри я тобі не йму!

Гамувавсь ги в бою лад­но,

Що мені у очі зрад­но

Впер піску чортівську тьму!

Ні, хоч як бре­ши й вви­вай­ся,

А з жит­тям уже про­щай­ся!

Я зду­рить се­бе не дам.

Помолися швид­ко бо­гу.

Кайся всіх гріхів – в до­ро­гу

Мусиш нині йти к дідам!”

Так гар­чав Не­си­тий гор­до,

Рад би Ли­са взять за гор­ло,

Але но­гу мав в зу­бах.

А Ми­ки­та, по­ки рю­мав,

Хитрість вже но­ву об­ду­мав,

Як ми­нув­ся пер­ший страх.

Ніби мо­литься він бо­гу,

А тим ча­сом зад­ню но­гу

Всунув Вов­ку під живіт…

Як на­раз за­по­ре жмінку

Попід са­му се­лезінку,

Вовкові змінив­ся світ.

“Ай!” – рев­нув, зга­дав­ши ба­бу.

Фіть! Лис з пащі вир­вав ла­пу,

Задньою ж ще раз по­тис:

Вовк зомлів і по­ва­лив­ся –

Гульк, на­вер­ху опи­нив­ся

Й хап йо­го за гор­ло Лис.

“Га, те­пер про­си по­ща­ди!

Тут зап­ла­ту за всі зра­ди

Ти діста­неш!” – Лис кри­чав.

Вовк, запіне­ний, заїлий,

Лиш ме­тавсь, мов ошалілий,

І, слабіючи, гар­чав.

Та Ми­ки­та, вже не глу­пий,

Силу всю зібрав до­ку­пи,

Мов кліща­ми, гор­ло тис;

Тягне, шар­пає, тер­мо­сить,

Аж Лев крик­нув: “до­сить! до­сить!

Побідив сим ра­зом Лис!”

Лис на тес царське сло­во

Вовка відпус­тив здо­ро­во.

“Царю,- ка­же,- я ко­рюсь!

Я хотів лиш пля­му стер­ти,

Вовчої не хо­чу смер­ти,

На без­сильнім я не мщусь”.

Тут піднявсь утіхи га­лас!

Малпа крізь юр­бу проп­ха­лась

Із лав­ро­вим вже вінцем.

Всі при­ятелі зійшли­ся,

Славили й віта­ли Ли­са.

Що та­ким явивсь бор­цем.

Не один, що ще не­дав­но

Був би з’їв йо­го, вив: “Слав­но!

Жий, Ми­ки­то, мно­го літ!”

Лис по­дя­ку­вав ук­ло­ном,

Потім кляк­нув пе­ред тро­ном,

Щоб чуть царський за­повіт.

“Встань, Ми­ки­то! – цар оз­вав­ся.-

Славно, си­ну, ти спи­сав­ся,

Честь свою обо­ро­нив.

Що бу­ло, не­хай ми­нає!

Цар да­рує і про­щає,

Що ко­ли ти за­ви­нив.

Днесь ко­нець сварні і зваді,

І віднині в царській раді

Ти про спільне бла­го радь!

Честь прий­ми від ме­не тую:

Канцлером те­бе йме­ную,

Віддаю тобі пе­чать.

Як ти муд­ро вмів дер­жаться,

Від біди обо­ро­няться,

Так дер­жа­ву бо­ро­ни!

Що по­ра­диш – цар при­ка­же,

Що на­пи­шеш – цар не зма­же,

Лиш сумлінно все чи­ни!”

Каже Лис: “Мій ца­рю й та­ту,

За так щед­ру і ба­га­ту

Ласку чим я відпла­чусь?

Сил у ме­не є не мно­го,

Але весь для бла­га тво­го

Й для дер­жа­ви пос­вя­чусь.

Ще лиш на однім прос­ти мя!

На деньок домів пус­ти мя:

Жінка й діточ­ки десь там

Плачуть, ту­жать… Най же нині

О щас­ливій пе­реміні

Сам я звістку їм по­дам”.

Цар ска­зав: “Іди, мій дру­же!

Я й ца­ри­ця раді ду­же,

Щоб весь сму­ток їх про­пав.

Маєш дозвіл на три дни­ни,

А вер­тай же ра­зом з ни­ми,

Щоб я тут їх привітав”.

Тут кінчиться на­ша каз­ка.

Всім, хто слу­ха­ти був лас­ка,

Дай же бо­же мно­го літ!

Най і наш весь сум про­па­де!

А тим, хто нам коїть зра­ди,

Най зійдеться кли­ном світ!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір розповідь про кульбабу.
Ви зараз читаєте: Iван Франко – Лис Микита
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.