Іван Кочерга – Свіччине весілля

ПЕРЕДМОВА

Коли я випадково натрапив на мотив “заборони свiтла”, мотив, що й послужив темою для цiєї драми, мене захопила в ньому можливiсть змалювати барвисту картину суто мiського життя i соцiальної боротьби в стародавньому мiстi, а на цьому мальовничому тлi створити узагальнений образ боротьби України за свою волю i самобутню культуру.

У двох грамотах литовських князiв (1494 i 1506 рр.), що володiли тодi Києвом, е коротенька звiстка про те, як київськi воєводи заборонили, немовби з протипожежних мiркувань, засвiчувати свiтло “в домєх”

київських городян i ремiсникiв, стягаючи в разi непослуху чималi для того часу штрафи. Тяжка ця заборона тривала, очевидно, не менш як 15 рокiв, бо в грамотi 1494 р. вона згадується як факт, що вже iснував, i минуло ще 12 рокiв, як нарештi 1506 р. цю заборону остаточно скасував уже новий король Сiгiзмунд. Iнших вiдомостей про iсторiю “заказаного свiтла” я не знайшов. Грамота 1506 р., що “отложила” заборону свiтла, посилається на скаргу в цiй справi киян. Проте i попередня грамота 1494 року каже про такi самi скарги, що не заважало воєводам ще 12 рокiв тримати в темрявi ремiсничi “кiнцi” великого мiста. Отже, не буде великим порушенням
художньої правди, коли припустити, що, не бачачи пуття в дванадцятирiчних скаргах великим князям, київськi ремiсники i городяни не витримали й активно запротестували проти знущання.

Хоч як там було в дiйсностi, але такий поетичний мотив, як заборона свiтла в цiлому мiстi, дає дорогоцiнну змогу змалювати стародавнє цехове ремiсниче життя, показати це життя не статично, а в процесi боротьби з феодалами за мiськi привiлеї i права.

Пiсля запровадження в Києвi Магдебурзького права цехове життя на початку XVI столiття було в повному розквiтi. Всi отi кравцi, шевцi, рибалки, теслярi, золотарi, бондарi, кушнiри, ковалi, стрiльцi й багато iнших, про життя яких у Києвi згадують тогочаснi джерела – звiсно, не могли залишатись байдужими глядачами насильства феодального панства з заказаним свiтлом, що вiд його заборони терпiли насамперед саме “нижчi”, трудовi верстви тодiшнього суспiльства.

З мотивом заборони свiтла, що його дає згаданий iсторичний епiзод, я зв’язав вiдомий київський звичай “женити свiчку” першого вересня, що справлявся ще порiвнюючи недавно – в 80-90-х роках минулого столiття.

Я спробував вiдтворити корiння такого весiлля в самiй боротьбi за свiтло київських ремiсникiв. Для цього я поставив у центрi поеми вигадану постать ремiсника-зброяра Свiчки, з весiллям якого i зв’язав перипетiї драми i самої боротьби ремiсникiв за свiтло.

Запровадження в драмi цього мотиву вимагало iнсценiзацiї стародавнього весiльного ритуалу. Це утворювало небезпеку розгубити в сирому етнографiзмi драматичне напруження поеми, i, щоб уникнути цього, я дозволив собi символiчну поетизацiю весiльного ритуалу в рамцi цехових мотивiв, оскiльки весiлля вiдбувається на об’єднаних зборах усiх цехiв.

Ось те, що я вважав за потрiбне сказати щодо сюжету i зовнiшньої побудови моєї драматичної поеми.

Тепер не зайвим буде обiзнатись, бодай в загальних рисах, з топографiєю тогочасного (1506 р.) Києва, принаймнi тих його мiсць, якi е безпосередньою сценою цiєї дiї.

За тих часiв Київ ледве почав оживати пiсля жахливого руйнування, якого зазнав в 1482 роцi вiд кримського хана Менглi-Гiрея, що “Кiєв взя i огнем сожже”. Нагiрна частина мiста – Старий город – була занедбана, зруйнована i не пiдiймалася з руїн аж до XVII столiття. Все мiське життя за часiв нашої драми було зосереджене на Подолi, що звався тодi Подольє або Нижнiй город.

Тут, в тiсних i кривих вулицях, кипiло торговельне i промислове життя мiста, тут, в убогих, ушитих соломою хатах, жили мiщани, ремiсники, купцi та iнший київський люд. На великому майданi, де тепер будинок Київенерго, мiстився Магiстрат – мiсце, де було зосереджене мiське самоврядування за Магдебурзьким правом, а далi на захiд, пiд горою, був Житнiй торг – назва, що збереглася й досi.

На захiд вiд Подолья здiймалася над його кривими вуличками гора, так звана Вздихальниця, що являє собою вiдногу Старокиївських високостей, але трохи нижча за них. Тепер над кручею цiєї гори стоїть Андрiївська церква, тодi ж усю цю високiсть, а також сумiжну з нею Киселiвку (назва пiзнiша) займав Київський замок, що його збудували десь, певно, в XV ст. литовськi князi, щоб закрiпити свою владу в здобутому ними Києвi.

Отже, з одного боку Подольє – центр мiщанського i цехового життя, з другого – пануюча над ним Вздихальниця з литовським замком (Гора) – i є мiсце дiї нашої драми.

Головна i найвигiднiша дорога з Подолья до замку йшла в обхiд на захiд, а потiм на пiвдень, огинаючи гору таким способом: з Житнього торгу повз гору Щекавицю, що стояла на пiвнiч проти Вздихальницi, через Кожум’яцьку браму i так званий Копирiв Кiнець i далi через передмiстя Кожум’яки – назва, що збереглася за вiдповiдною вуличкою до останнього часу. Копирiв Кiнець, де автор мiстить оселю своєї героїнi Меланки, знаходився, отже, на дорозi мiж Горою з її замком i Подольєм, що вiд нього вiн вiддiлявся згаданою Кожум’яцькою брамою i був трохи вищий.

Сам же по собi Копирiв Кiнець мiстився мiж Замковою горою (Вздихальницею) i протилежною горою Скавикою (Щекавицею) в найвужчому мiж ними мiсцi. Щекавицька вулиця iснує, як вiдомо, i тепер. Отже, Копирiв Кiнець, в якому починається дiя драми, знаходився недалеко Житнього торгу, на захiд вiд нього. Кожум’яки, що обгинали Вздихальницю i замок з заходу, являли собою глибоку долину – яр, де протiкала рiчечка Киянка (назва збереглась i тепер), i були вони тодi, як вже сказано, найвигiднiшим сполученням мiж Подольєм i старим городом (через Київську браму) i зокрема замком. Це було глухе, темне вночi передмiстя, де по схилах ярiв тулилися вбогi хатини гончарiв i кожум’як; до них належить i змальований у п’єсi Чiп. Є безперечнi пiдстави гадати, що в цих Кожум’яках завжди таїлося глухе незадоволення i назрiвала опозицiя литовському урядовi, що чекала найменшого приводу, щоб спалахнути одвертим заколотом. В нашiй драмi дорога з Замкової гори на Житнiй торг є та путь, що її мусила пройти Меланка з своїм лiхтарем, щоб урятувати вiд страти Свiчку. Цiлком зрозумiло, що, крiм Кожум’яцької дороги, було ще багато iнших сполучень (стежок) мiж Подольєм i Старим городом (ось як Боричiв узвiз та iншi), але всi вони були ще крутiшi, хоч i коротшi. Ось i Меланка мусила пройти такою стежкою, вийшовши з Воєводиної брами. Переходячи до самого замку – резиденцiї литовського воєводи та його залоги, треба насамперед сказати, що немає цiлком точних вiдомостей, коли саме вiдбудовано цей замок пiсля жахливої його руйнацiї Менглi-Гiреєм в 1482 р. Все-таки є деякi пiдстави гадати, що за часiв нашої драми (1506 р.) замок уже був знову збудований. Вiн займав чималу територiю, весь обгороджений мiцними дерев’яними стiнами з 15 триповерховими вежами. У двох вежах були брами – одна на пiвнiч, проти Щекавицi, так звана Воєводина брама, i друга на пiвдень – Драбська (жовнiрська) брама, а невеличка площадка перед цiєю брамою правила за лобне мiсце – тут карали на горло. На однiй з веж були великi мiськi дзигарi, що теж згадуються в п’єсi. В стiнах замку, крiм палацу самого воєводи, було чимало всяких будiвель рiзних вiйськових чинiв та жовнiрськi казарми. Тут же мали свої будинки вiйт i ще декiлька найповажнiших городян.

Отже, дiї драми розвиваються в таких мiсцях: перша – в Копиревому Кiнцi, бiля Кожум’яцької брами, що вела з замкової дороги на Подольє; друга i четверта – в замку, у воєводиному палацi; третя – в Магiстратi та Подольї; п’ята – на однiй з подольських вуличок недалеко вiд великого Подольського майдану.

Хочеться сказати ще кiлька слiв якщо не про iдейну настанову поеми, – вона зрозумiла й ясна, – то про образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi. Цей образ є поетичним символом України, що “з тьми вiкiв та через сгiльки бур” пронесла незгаслим живий вогник своєї волi й культури, вогник, що розгорiвся потiм таким чудесним полум’ям вiд огнiв Жовтневої революцiї. Таке розумiння цього образу, що його створення я вважаю кращим дiлом свого лiтературного життя, прийнято i в критицi та в iсторiї української лiтератури.

АВТОР.

ДIЙОВI ОСОБИ:

В о є в о д а Київський

Г i л ь д а, його дружина.

К н я з ь О л ь ш а н с ь к и й, каштелян1.

I в а н С в i ч к а, зброяр.

М е л а н к а, дiвчина.

Ш а в у л а, вiйт Київський.

К о з е л i у с, писар.

П е р е д е р i й, слiпий золотар.

Ч i п, кожум’яка.

К о л я н д р а, кравець.

К а п у с т а, цехмейстер.

Т е т я н а, бублейниця.

П р i с я, дiвчина.

К м i т и ч, зем’янин звенигородський.

К е з г а й л о, рицар, комендант замку.

Р у з я, його дружина.

П и р х а й л о, рицар литовський.

Ф л о р i а н, джура.

К о з е к а, осмник 2.

Я н у л i с, ловчий воєводин.

У л ь р i к а, служниця.

К у п е ц ь перекопський.

К у п е ц ь вiрменський.

С и м е о н)

Ф о к а

Б а л а б у х а, кушнiр.

Ш п а к, бондар.

М е л е ш к о, коваль.

З с х i д н i н е в i л ь н и ц i.

Г о р о д я н и н з лiхтарем.

Д i в ч и н к а Передерiєва.

Цеховi, мiщани, городяни, дiвчата, жовнiри, осмники, литовськi рицарi.

Дiється в Києвi восени 1506 р.

1 Каштелян – сановник, що засiдав у польському сеймi.

2 Осмник – дрiбний урядовець княжий.

ДIЯ ПЕРША

В I Д М I Н А П Е Р Ш А

Старий Київ 1506 року. Копирiв Кiнець перед Нижнiм городом. Лiворуч Кожум’яцька брама, що веде на Подольє, в глибинi церква Симеона, праворуч кiлька хат, серед них – Меланчина. Вiддалiк видно гору Вздихальницю з Литовським замком. До нього йде дорога цiєю вулицею. На виступi Симеонової брами в нiшi жеврiє лампадка. Час перед вечором. Золота осiнь.

І

Дiвчата спiвають i ходять кружка. На чолi – Прiся. Входить, трохи шкутильгаючи, кравець Коляндра, худорлявий i веселий хлопець.

К о л я н д р а

Та що це ви сумної завели?

Побавились би краще, погуляли,

А хочете – i я допоможу.

П р i с я

I справдi, сестри, – нум варити пиво!

2 д i в ч и н а

Нi, краще в женчика!

3 д i в ч и н а

Чи в коструба! 1

1 Коструб – яструб.

П р i с я

Ба нi!

В кострубонька гуляти не годиться,

Веснянка це, а зараз осенiє.

Мов золотом укрило всi яри…

2 д i в ч и н а

Тодi про свiчку! Саме до ладу!

Давно лора про свiчку вже спiвать.

З д i в ч и н а

Гаразд, гаразд!

П р i с я

А хто за свiчку буде?

2 д i в ч и н а

Наталочка. Вона ж у нас струнка,

Мов свiчечка, i, як вона, бiленька.

Виводить на середину гарненьку, дуже молоду дiвчину.

2 д i в ч и н а

Ставай свiти.

3 д i в ч и н а

А я за вiтра буду.

Дмухатиму, щоб свiчку загасить!

К о л я н д р а

Нi, краще я! Я так на вас подую,

Що всi спiдницi вгору полетять.

П р i с я

Та ну тебе! Женiть його, дiвчата!

З д i в ч и н а

А я тивуном 1 буду.

1 Тiун – управляв феодальним маєтком та керував дружиною, що перебувала в замку.

2 д i в ч и н а

Я дяком.

П р i с я

Ну, годi вже – ставайте до ладу.

К о л я н д р а

Та що спiвать про свiчку, все їдно

Хоч як спiвай, а потемки сиди,

Бо свiтло заборонено свiтить…

П р i с я

I справдi… вже й Семен не за горами,

А в хатi не побачиш каганця…

К о л я н д р а

Заборонив проклятий воєвода…

Проте менi байдуже, бо дiвчат

I в темрявi зумiю я намацать –

Як пишний стан або палкi вуста,

Цiлуй мерщiй – такий у мене звичай.

Без каганця дорогу я знайду

До вас, мої дiвчата-сироїжки.

Хапає й цiлує дiвчат – тi з реготом вiдбиваються.

Д i в ч а т а

Та ну тебе в болото! Одчепись!

П р i с я

Ач, вигадав, ласуне кривоногий!

Женiть його, дiвчата! Годi вже!

Ставайте всi гарненько по мiсцях –

Ти тут, ти тут, а ви сюди, а ви

Ставайте колом, свiчку бережiть.

Всi по мiсцях? Тепер спiвайте, сестри.

(Поважно).

Про свiчку нашу пiсню заведем.

Дiвчата розбиваються на два гуртки. Один утворює коло, всерединi якого стоїть Наталочка – “свiчка”, а другий, в якому Вiтер, Дяк i Тивуни, намагається прорвати коло, розiгруючи все, про що спiває пiсня. Тим часом з-за брами вийшов Козелiус, городський писар, поважна, худорлява постать у довгому, облямованому хутром убраннi, з жезлом i великою книжкою пiд пахвою. Слухає пiсню, непохвально хитаючи головою.

ПIСНЯ ПРО СВIЧКУ

Нас бджiлка премудра навчила,

Як свiтло здобути вночi,

I з ярого воску злiпили

Ми свiчку, ми свiчку собi.

Ой ладо, ой ладо, злiпили

Ми свiчку на втiху в журбi!

I вабить до гурту нас свiчка,

До працi, до дружнiх пiсень.

I з нею осiнняя нiчка

Нам радiсна й ясна, як день.

Ой ладо, осiнняя нiчка

Нам радiсна й ясна, як день.

I вiтер даремно осiннiй

Лютує, щоб свiчку задуть,

Не пустимо вiтру ми в сiни,

Лети – не до нас твоя путь.

Ой ладо, не пустимо в сiни,

Лети – не до нас твоя путь!

А дяк заходився патлатий,

Щоб свiчку до церкви забрать,

Прогнали дяка ми iз хати:

Iди в свою церкву спiвать!

Ой ладо, прогнали iз хати,

Iди в свою церкву спiвать!

I княжi тивуни ярились,

Щоб свiчку-красуню згасить,

Та ми i од них одкупились.

А свiчка i досi горить.

Ой ладо, ой ладо, i досi

Ясна наша свiчка горить.

Свiти же нам, свiчко-красуне,

На радiсть i горе всяк час,

Нi вiтер, нi дяк, нi тивуни

Тебе не однiмуть у нас.

К о з е л i у с

(поважно).

Стривайте, тихо! Як посмiли ви,

Дiвчата голосистi i свавiльнi,

Цю пiсню непристойную спiвать?

Ця пiсня єсть злочинна i безбожна,

Вона властей законних зневажає

I матiр нашу, церкву пресвяту.

I аз, урядник воєводи,

Notarius illustrae civitatis 1,

До кари вас негайно притягну.

Не думайте тiкать – я всiх вас знаю

I геть усiх в цю книжку запишу.

1 Писар славної держави (лат,).

К о л я н д р а

Дивись який! Свiтить не можна свiтла,

То хоч спiвать про це не заважай!

Iди пиши про мито та помiрне,

Про мостове, про сош i верховщину,

Про всi лупецтва, що здирає з нас

Його пресвiтла милость воєвода.

Облиш пiснi дiвочi – з них тобi

Навряд хабар чи iнша здобич буде.

К о з е л i у с

Стривай, стривай, як посидиш в хурдизi,

То iншої, зухвальче, заспiваєш.

Починає писати в книжцi. Дiвчата оточують Козелiуса.

П р i с я

Та годi-бо – бач, халепа яка,

Вже i спiвати в Києвi не можна!

2 д i в ч и н а

Та не пишiть. Не будемо спiвать…

3 д i в ч и н а

Не знали ми…

П р i с я

Не ми цю пiсню склали.

К о з е л i у с

Хай буде так. Пробачу перший раз.

А ви за те, дiвчата-чепурушки,

Повиннi всi вiддячити менi –

Солодким вiдкупитись поцiлунком,

Не то – негайно в книжку запишу.

К о л я н д р а

Ач, вигадав драпiжник довгополий –

I на дiвчат вже мито урядив!

Козелiус хапає й цiлує дiвчат.

К о з е л i у с

Бджола свiй мед збирає по квiтках

I жодної, премудра, не минає.

Д i в ч а т а

Та ну тебе в болото! Ач, який!

Розбiгаються з реготом.

ІІ

З своєї хати виходить Меланка, молода, дуже вродлива дiвчина.

П р i с я

Меласю, люба!

2 д i в ч и н а

Ти хоч нас рятуй.

3 д i в ч и н а

За писарем не можна зовсiм жити!

П р i с я

Шкода, що тебе з нами не було,

Тодi б, напевно, писар не чiплявся,

Ти б свiчкою у нас була, а ми

Таку красуню скривдить не дали б.

Ходiм мерщiй – тепер спiвати вiльно,

Бо писар з нас чимале мито взяв.

К о з е л i у с

Ба нi! Тепер рахунок буде iнший:

Нехай за всiх Меланка викуп дасть,

Бо київських дiвчат всiх поцiлунки

Не так солодкi, як її один.

П р i с я

Дивись який!

К о з е л i у с

О дiвчино прекрасна,

Повинна ти мене поцiлувать,

Щоб цих дiвчат од кари врятувать,

Чи є ж така краса на свiтi…

Притягає Меланку до себе, вона з серцем вiдштовхує.

М е л а н к а

Геть!

Занадто вже собi ти дозволяєш.

Пан писаре, не для того тебе

Призначив князь i рада ухвалила,

Щоб ти киянам кривди учиняв

Та до дiвчат без сорому чiплявся.

Не молодий, здається…

К о з е л i ус

Начувайсь!

За цi слова менi ти ще заплатиш…

К о л я н д р а

От дiвчина! Не те що ви. Орел!

Не схаменувсь, як хрiну пiднесла.

М е л а н к а

(до дiвчат).

Не можу з вами, дiвоньки, гуляти

Сьогоднi я – не до того менi…

Заслабла мати, враз схопило серце,

Заснула щойно, мучилась весь день…

Не знаю вже… чогось такий гнiтючий,

Такий важкий на серце лiг тягар…

Ходжу… i наче лиха все чекаю…

П р i с я

Та бог з тобою! Буде все гаразд.

III

З-за Кожум’яцької брами виходить юрба цеховикiв, що вертаються з засiдання магiстрату, жваво обговорюючи якусь подiю. Серед них кожум’яка Чiп, золотар Передерiй, цехмейстер Капуста, кушнiр Балабуха, бондар Шпак, коваль Мелешко. Чiп – велетенського вигляду кожум’яка в шкiряному фартусi. Капуста – старенький, бiлий, як голуб, Передерiй – вродливий, поважного вигляду майстер, рокiв пiд 45, з довгастою чорною бородою, слiпий. Його веде гарненька дiвчинка рокiв 10.

Ч i п

Знущання це! Нiколи не було,

Щоб вiд цехiв такого вимагали!

Та що це ми – невiльники, раби,

Челядники хiба ми воєводи,

На нього щоб робити день i нiч!

Б а л а б у х а

Чи бачили! Робити на дурницю!

Коляндра втуляється до гурту.

К о л я н д р а

Кажiть-бо що? Невже i магiстрат

Погодився на всi отi вимоги?

К а п у с т а

Погодився! Та хто його питав?

К о л я н д р а

Виходить так – покинь усю роботу,

На воєводу тiльки i працюй!

Ч i п

Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!

Козелiус обережно наближається, прислухаючись.

Б а л а б у х а

Пiвтисячi зробити кожухiв

До покрови! Та що вiн, з глузду з’їхав!

Козелiус непохвальне хитає головою.

П е р е д е р i й

Хiба на те ми маємо свої

Статути цеховi та привiлеї,

Щоб з наших прав знущалися пани

Та на рабiв своїх перевертали!

Ч i п

Вже дихати народу не дають,

Нема кiнця насильству i притугам!

К о з е л i у с

(виходить, затуливши вуха руками).

Не слухаю! Не чую!

Ч i п

Забирайсь!

Ще не таке почуєш, довгополий.

К а п у с т а

З давнiх-давен стоїть громада наша,

Права цехiв ще Вiтовт урядив.

Ч i п

I що ж тепер товаришам казати?

Де взять часу, де сили, щоб оту

Невiльницьку роботу поробить!

К а п у с т а

Де взять часу, щоб тисячу чобiт

До покрови пошити воєводi!

Б а л а б у х а

Та що чобiт! А кожухiв п’ятсот

Пошити на дурницю! Добре дiло!

К о л я н д р а

А триста свит для драбiв! А штанiв

Пiвтисячi!

М е л е ш к о

Та з вас хоча роботу

Вигнiчує проклятий дерилюд!

А з ковалiв залiзо вимагає,

Щоб тисячу сокир йому скувать!

Ч i п

Знущання це!

Ш п а к

А дiжки для капусти,

А бочки та барила для вина!

Ч i п

Терпiли все, здається. Цiлий рiк

На замок безустанку працювали.

Окопи всi насипали кругом,

Городнi будували, мури, вежi.

То хоч тепер дай дихати людям!

Нi – знов працюй на того воєводу,

Неначе ми не цехи, не майстри,

А панськiї невiльники якiсь!

В с i

Знущання це! Насильство!

К о л я н д р а

Та хоч би

Увечерi могли ми працювати,

А то дивись – i те роби, i те

А свiтла i не думай засвiтить!

Ч i п

Еге, еге! Покинь свою роботу,

Роби на замок – а коли ж робить?

Коли робить, як ночi стали темнi,

А свiтло заборонено свiтить!

П е р е д е р i й

Нечуване, нелюдське то знущання!

Щоб городянин вiльний був не властен

В своїй же хатi свiтло засвiтить!

К о л я н д р а

Та ще яке знущання! Цiлу нiч

По мiсту ходять осмники, шукають,

Чи не горить де в хатi каганець.

Ч i п

В усi щiлини дивляться, крiзь дверi,

I кожну нiч збирають щедру дань

Вiд каганцiв для пана свойого.

К о л я н д р а

Та ще яку! Дванадцять кiп грошей

Беруть вони за кожний каганець.

Це вже не жарт.

Пр i с я

Приходили учора

В заулок наш, до кушнiра Журби,

Застукали вогонь, забрали смушки

I кушнiра самого повели…

2 д i в ч и н а

Були i в нас, та я ще вiддаля

Побачила i встигла загасить.

К о л я н д р а

Драпiжники!

I н ш i

Гнобителi! Кати!

Ч i п

Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!

П є р е д е р i й

Доволi вже наругу цю терпiть!

Ч i п

Хай свiтло дасть!

В с i

Не дiжде вiн, щоб знов

Ми як раби на замок працювали

Та як кроти сидiли без вогню!

IV

З глибини сцени, з-за рогу св. Симеона, виходить Гiльда, молода, прекрасна панi, пишно вдягнена в оксамитну сукню, з перлами у волоссi, i Ульрiка, її служниця. Юрба шанобливо дає їм дорогу.

К о з е л i у с

(поштиво уклоняється).

Г о л о с и

Дивись, дивись! Дружина воєводи!

Дружина воєводи. Ач яка…

Красуня, що й казати. Чеська лялька…

К о з е л i у с

Моя пошана найяснiшiй панi!

Раптом злiва чути звуки ловецьких сурм. Обидвi жiнки зупиняються посеред дороги.

Д i в ч а т а

Музика! Сурми!

Близько вже! З-за брами!

Кидаються до брами i дивляться вниз на Подольє.

Д i в ч а т а

Собаки, вершники!

Дивись, дивись – iще!

Всi в золотi. А зброя – аж горить.

А ферязi1 якi золототканi,

А рицарi мальованi якi!

Дивись, дивись – сюди вже повернули.

1 Ф е р я з ь – рицарський одяг,

К о з е л i у с

(що теж дивиться).

Це найяснiший пан наш воєвода

Вертається з Дiвочої гори,

Де бавився шляхетським полюванням

На кабанiв та на газель лiсових.

У л ь р i к а

(до Гiльди).

Доводиться нам повернутись, панi:

Ловецькi чути сурми – це наш пан

Вертається додому.

Г i л ь д а

Менше з тим.

Ти думаєш, що пану воєводi

Не все їдно, чи дома я, чи нi?

Ба – ось якби, вернувшись з полювання,

Якого пса недолiчився вiн,

Або, ще гiрше, кiнь який загинув,

То iнша рiч. А жiнка – це пусте.

Ходiм мерщiй, ми, може, ще поспiєм

Хоч манiвцем мисливцiв обминуть.

У л ь р i к а

Спiзнились, люба панi. Всi вже тут.

V

Дiвчата з криком кидаються врозтiч. З-за брами виїжджає, блискучий похiд. Попереду ловчi iз смиком псiв, далi пан Воєвода, Ольшанський, Кезгайло i ще кiлька рицарiв. Несуть кабана, кiлькох газелей. Воєвода хмурого, вигляд у, з довгими, вже посивiлими вусами.

Городяни скидають шапки.

Воєвода, побачивши Гiльду, зупиняється. До Гiльди.

В о є в о д а

Насправдi, несподiвана то честь,

Клянусь вогнем, що найяснiша панi

Призволила назустрiч вийти нам.

Г i л ь д а

(до Воєводи).

Не варта я, о мiй ласкавий пане,

Хвали за зустрiч випадкову цю.

Не вiдала, коли ти повернешся,

А йшла своїм звичаєм на Подольє,

Щоб землякiв провiдати.

В о є в о д а

Га, знов

Отi купцi моравськi та мiщани!

Не в перший раз я бачу, що моїй

Дружинi бiльш сподiбне товариство

Мiщан, купцiв та рiзних слюсарiв,

Нiж рицарiв шляхетних.

Г i л ь д а

Може й так.

Людей нiде я чесних – не цураюсь,

I не моя вина, що земляки

Мої живуть не в замку.

В о є в о д а

(iронiчно).

Що ж – не дивно,

Що панi пориває так туди,

В болото це, до чорного народу –

То, мабуть, голос кровi…

Г i л ь д а

(згорда).

Може й так.

I роду свойого я не соромлюсь –

То славний рiд майстрiв i зброярiв.

I слухати застольнi вашi спiви

Я встигну ще сьогоднi…

Iдуть з Ульрiкою до брами.

В о є в о д а

(злiсно крiзь зуби).

Слюсарiвна!

Рушайте далi! Гей, сурмiть, роги!

Ч i п

Гнобителi! Чи довго ще на вас

Ми мусимо до поту працювати?

Щоб ви отак пишалися весь вiк

Та курявою очi нам слiпили…

Похiд рушає далi до замку. Роги. Тим часом Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, сплигнув з коня i пiдiйшов до Козелiуса.

О л ь ш а н с ь к и й

Послухай, дяче! Чи не знаєш ти

Ту дiвчину? Яка ж краса чудова!

Кажи ж бо, хто вона? Якого роду?

I де живе! Вiдкiль така краса!

Неначе та шипшина чи троянда,

Що по ярах цих київських цвiте!

К о з е л i у с

Зовуть її Меланкою, мiй княже,

I хата то її. Я все тобi

Дорогою до замку розповiм.

О л ь ш а н с ь к и й

(палко).

Та що троянда! Вся вона палає,

Як заграва, як свiтова зоря!

Чи бачив ти, коли насуне хмара

I оловом укриє небозвiд,

Кидає сонце промiнь свiй блискучий

На бiлий мур – i мур тодi горить,

Як золото на хмарi чорно-синiй…

Так i її палають нiжнi лиця

Пiд хмаронькою брiв тих соболевих,

А блискавки тим часом вже мигтять

В її очах сумних i разом гнiвних.

Яка ж краса i грiзна i чарiвна!

Любов’ю, гвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду i вiзьму!

Iдуть обидва в глибину. Ольшанський весь час озирається на Меланку.

VI

З-за брами входить Iван Свiчка, молодий, вродливий майстер, i зараз же поривається до Меланки. Цеховики оточують його.

В с i

Здоров був. Свiчко! Га, нарештi ти!

Де ти подiвсь? Тут скоїлось таке,

Що дихати нема куди цехам!

С в i ч к а

Добривечiр, товаришi! Здоровi!

Що тут таке, Меласю?

М е л а н к а

О мiй любий!

Яка ж я рада бачити тебе.

Рух у юрбi. Гомiн.

П р i с я

Поїхали до замку!

2 д i в ч и н а

Як той пан

Дивився на Меласю пильно.

П р i с я

Справдi!

Все озиравсь, аж поки зник з очей.

С в i ч к а

Який то пан?

М е л а н к а

Багато їх було.

Верталися юрбою з полювання.

Поїхали до замку…

К о л я н д р а

Ну, тепер

На цiлу нiч пiде бенкетування!

Засвiтиться весь замок од вогнiв,

I до зорi дрижатиме гора

Вiд сурм гучних та вiд пiсень рицарських.

К а п у с т а

Та гавкання собачого…

С в i ч к а

I ось,

В той самий час, коли там на горi

Пани вельможнi гучно бенкетують

При громi сурм та полум’ї свiчок,-

Ми в темрявi примушенi томитись

Без свiтла, в темних хатах, як кроти…

Ч i п

Якби ще так! А то ж працюй на нього,

Коли вiн там гуляє на горi!

Ти чув, яку сьогоднi воєвода

На всi цехи роботу урядив?

До покрови зроби i те, i те,

I кожухи, i чоботи, i свити;

Сокири, бочки, дiжки, казани!

А свiтла, як i перше, не дає!

Коли ж тодi робити, будь вiн проклятi

Та доки ж це терпiти!

К о л я н д р а

Та хоч би

Насправдi був такий закон про свiтло!

А то ж свавiлля, примха воєводи,

Щоб грошi брать.

П е р е д е р i й

Дванадцять вже рокiв,

Як грамоту прислав великий князь,

Де скасував безглузду заборону.

I свiтло дав палити вiльно всiм.

А де вона, та грамота? Її

Безсоромно загарбав воєвода

I сiм рокiв тримає пiд замком

Всi нашi привiлеї, надання

I вiльностi всiх київських мiщан.

С в i ч к а

I сiм рокiв безмовне наше мiсто,

I темно скрiзь, i сiм рокiв нема

Нi гулянок, нi зборiв цехових…

I сiм рокiв не чути вечорниць.

I сiм рокiв не смiють навiть цехи

Своїх свiчок врочистих засвiтить!

П е р е д е р i й

Тодi, менi здається, що зi мною

Ослiпло цiле мiсто, i нехай

Лиш каганцi засяють по хатах –

То i мої прозрiють бiднi очi,

Що я колись без свiтла попсував.

К а п у с т а

Та ще якi були чудовi очi…

А майстер же який славетний був.

По всiй землi – i в Краковi i в Львовi

Твої оздоби знали золотi…

П е р е д е р i й

Всю душу я вкладав в свої оздоби,

До присмерку, до темряви сидiв

I зiр псував над дрiбною рiзьбою…

Якi мережки з золота кував! I так ослiп…

С в i ч к а

Ослiп чудовий майстер,

Що свiчки був не властен засвiтить!

I доки ж це терпiти! О, якби

Цю грамоту князiвськую добути

Iз замку воєводи. Всi б тодi

I каганцi i свiчi запалили

По цiлому Подолью!

Та невже ж

Не доб’ємось ми наших прав законних?

Та що законних! Людських наших прав!

Нi! Годi вже! Життя не пошкодую,

А привiлеї нашi поверну!

А не вiддасть добром, то вiзьмем силою.

Об заграву шляхетного їх замку

Тодi засвiтим нашi каганцi!

Ч i п

Це справжнє слово. Це по-кожум’яцьки!

Я сам ладен хоч зараз засвiтить.

К о л я н д р а

Кому ж i засвiтити, як не Свiчцi,

На те ж i Свiчка вiн!

С в i ч к а

I я це доведу.

Хоч головою ляжу, а знайду!

М е л а н к а

О, не буди страшних примар, мiй любий!

Навiщо нам те свiтло, що вночi

Свiтитиме на горе та на згубу,

Пiд дзвiн сполоху й брязкання мечiв?

Тодi нам свiтло любе, як воно

Своє промiння ллє в затишнiй хатi,

Коли сiм’я вечеря за столом,

Коли дитину колисає мати…

Благословенне свiтло, що верстат

Працiвника привiтно осяває…

I прокляте те свiтло, як горять

Всi вулицi од краю i до краю!

С в i ч к а

Амiнь, Меласю,- тiльки що ж робить,

Коли добром нiхто не дасть нам свiтла

Його здобути треба – не молить,

Бо без борнi нiкчемнi всi молитви.

I свiчки мирної не варта та країна,

Що в боротьбi її не засвiтила.

Ч i п

Святi слова!

П е р е д е р i й

Амiнь.

К а п у с т а

На вiки вiчнi.

Нехай живе громада славна наша,

Нехай цвiтуть Подолье i Гора.

С в i ч к а

I вiльностi всi нашi. I нехай

Не думає литовський воєвода

Зробити з нас челядникiв своїх!

Ч i п

Не буде так! До вiйта всi!

В с i

До ради!

Не будемо робити на панiв!

Хай грамоти поверне й привiлеї,

Хай свiтло дасть! До вiйта!

К о л я н д р а

Вiйт iде!

Ч i п

Ага, якраз! Тепер нехай не дiжде.

В с i

Нехай не дiжде далi нас дурить!

Ч i п

Хай зараз же iде до воєводи,

За нашi всi вимоги обстає!

VII

Сутенiє. Дiвчата розходяться спiваючи. Меланка йде до себе в хату. З-за брами повiльно й поважно входить вiйт Шавула, гладкий, у довгому вбраннi з хутром, з ланцюгом на шиї, i чернець Симеон, теж гладкий, червонолиций i ще не старий.

Ш а в у л а

Чого це ви зiбрались тут, панове?

Вже пiзнiй час – вечеряти пора…

Ч i п

Вечеряти! Тобi, звичайно, добре

Вечеряти при свiтлi – на горi,

Не те, що нам.

Ш а в у л а

Та й чарку добру випить

Не вадить пiсля праведних трудiв.

Чи так кажу я, отче?

С и м е о н

Суще так.

Бо, як глаголе мудрий син Сирахiв,

Вино єсть втiха серцю i душi,

Єгда душа його прiємлет в мiру.

Ш а в у л а

Во славу мiста нашого.

С и м е о н

Амiнь.

Ш а в ул а

I добру ж вчора я почав слив’янку.

Неначе та мальвазiя 1.

1 Мальвазiя – сорт вина.

С и м е о н

Блажен,

Чия вовiк не оскудiє чаша.

Ш а в у л а

I осетра розкiшного привiз

Менi бурмистр Гудима з Чарториї.

Почнем, премудрий отче?

С и м е о н

В слушний час.

Апостольська то їжа i споживна.

Ш а в у л а

А може й ви, панове?

Ч i п

Годi вже

Про осетрiв базiкати та чарки,

А про людей i клопоту немаї

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

Та що ти, з глузду з’їхав

Чи з ланцюга зiрвався?

Ч i п

Розiрву

Всi ланцюги. Де нашi привiлеїв

Де грамоти князiвськi?

П е р е д е р i й

Так, кажи!

Де грамоти всi нашi?

Ш а в у л а

(спантеличений).

Звiсно де – У воєводи в замку.

С в i ч к а

Добре дiло!

Чи не для того ж обрано тебе,

Щоб шанував, держав закони нашi,

Щоб захищав сирiт i все поспiльство,

Щоб вiльностi всi нашi боронив.

А де ж вони? То як же ти дозволив,

Щоб воєвода грамоти забрав?

Ч i п

Еге, кажи! Який же пiсля цього

Ти в бiса вiйт?

Ш а в у л а

Не подурiли ви!

Та я ж при чому тут?

П е р е д е р i й

Адже ж свої млини

Та осетри, бортi1, бобровi гони

Ти боронити вмiєш. То чому ж

Не боронив ти нашi привiлеї

Та вiльностi?

1 Борть – вулик у деревi.

Ш а в у л а

Казати легко вам.

Не боронив! А що ж було робити?

Щоб воєвода взяв та й посадив

Мене в хурдигу?! Ач, якi розумнi!

К а п у с т а

А хоч би взяв. I потерпи за мiсто,

Як потерпiв колись Iван Ходкевич,

Що полонив його Менглi-Гiрей… 2

На те ти вiйт.

2 Кримський хан, який 1482 року спалив Київ.

Ч i п

Млинiв своїх шкодуєш?

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

(в розпачi).

Дались їм тi млини!

П е р е д е р i й

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

Попав, як пес в цибулю.

С в i ч к а

Який ти вiйт! Чому не написав

До князя ти? Чому мовчиш про кривди?

П е р е д е р i й

Сваритись з воєводою не хтiв?

К а п у с т а

Млини свої борониш… рибнi лови!

Ч i п

Слив’янку смокчеш. Черево ростиш!

С в i ч к а

Виходить, сам ти кривдник i порушник

I вiльностей, i твердостей мiських!

В с i

Не треба нам такого вiйта! Геть!

Ш а в у л а

Та що це ви? Здурiли?

Ч i п

Кривдник!

П е р е д е р i й

Зрадник!

Ш а в у л а

Адже ж несила!

Ч i п

Не берись тодi!

Ш а в у л а

Я сто разiв казав…

П е р е д е р i й

Про осетрiв.

Ш а в у л а

Я пiклувався щиро…

Ч i п

За слив’янку.

Ш а в у л а

Та хай вам цур! Насiли, як джмелi.

С и м е о н

О братiє! Одумайтесь, смирiтесь,

Одкиньте гнiв, i ярость, i хулу,

I срамословiє.

Ч i п

А ти чого, патлатий!

С и м е о н

Апостол Павел каже…

Ч i п

Каже вiн,

Щоб не сував ти носа в наше просо.

С и м е о н

Безбожiе! Кощунство!

Ш а в ул а

Тихше ж бо!

Послухайте, панове!

В с i

Годi слухать.

Ш а в у л а

Побачите – я все зроблю, я знов

Піду до воєводи.

С в i ч к а

Добре, згода!

Iм’ям киян рiшуче вимагай,

Щоб одложив безглузду заборону,

Щоб привiлеї нашi повернув

I свiтло дав свiтити.

Ш а в у л а

(витирає хусткою пiт).

Все зроблю.

Ну й халепа… хоч не ходи сюдою,

Крiзь браму Кожум’яцьку… краще вже

Кругом ходити – Боричевим взвозом,

Хоч там нагрiєш чуба – все ж не так,

Як тут тобi цеховики нагрiють…

Аж мокрий лоб… Бувайте!

С в i ч к а

Йди здоров!

Ч i п

Дивись, без свiтла краще не вертайся,

Бо в Кожум’яках голову звернеш…

С и м е о н

О чернь безбожная! О суєте суєт!

Входять обидва в глибину, до замку.

Ч i п

Несмачна буде вiйтовi вечеря…

К о л я н д р а

Побачимо, яке з нього пуття.

С в i ч к а

А завтра ж всi гуртом до магiстрату,

Нехай тепер хоч свiтло дасть, хоч нi –

А на панiв не будем працювати!

В с i

Не будемо робити на панiв!

Завiса.

ВIДМIНА ДРУГА

Там же через якусь годину.

І

Стемнiло. На синьому небi встав блiдий молодий мiсяць. Далекi дiвочi спiви неначе тануть у вечiрньому повiтрi. На горi, в замку, засвiтились вогники, але в мiстi скрiзь темно, тiльки перед брамою Симеона жеврiє червона лампадка.

С в i ч к а

(тихенько спiває).

Темная нiчка над мiстом спустилась,

Мiсяць над замком зiйшов.

Де ж ти, красуне моя, притаїлась,

Вийди на поклик мiй знов!

Стукать не можу, бо зайнятi руки –

Чашу я з медом принiс.

Вийди ж мерщiй, не тягни мої муки:

Жалить комар мене в нiс.

Бджiлки злетiлись на запах медвяний,

Чаша прилипла до рук –

Вийди ж скорiше, о друже бажаний,

Вийди на тихий мiй гук.

– Брешеш, нема в тебе меду, мiй любий,

Бджiлка вночi не лiта.

– В тебе без меду солодкiї губи,

В мене бджола на вустах!

Тихо вiдхиляються дверi i входить Меланка.

Свiчка її пригортає до себе й цiлує. Обоє сiдають на лавцi бiля хати. Меланка пригорнулась до Свiчки, зазирає йому в вiчi.

М е л а н к а

О любий мiй…

С в i ч к а

О зiронька ясна…

М е л а н к а

I все ж таки на тебе я сердита,

Бо мед у тебе тiльки на вустах,

А дiлом болю завдаєш менi ти

I не жалiєш серця ти мого…

С в i ч к а

Та що це ти! Тебе я скривдив, люба?

М е л а н к а

Навiщо, як метелик на вогонь,

Ти рвешся до пригоди та до згуби?

Нащо тобi те свiтло? То хiба

I в темрявi не ясно нам з тобою…

Для мене – цiлий свiт в твоїх очах,

Навiщо ж ти шукаєш неспокою?

Не любиш ти…

С в i ч к а

О любий друже мiй!

Чи не любов од вiку пориває

Людей на подвиг, на борню, на бiй?

Отак i я на честь твою жадаю

Всi засвiтити в Києвi вогнi!

М е л а н к а

Боюся я вогнiв нiчних – вони

Моїй душi ворожать тiльки горе…

(Пiдводиться).

Прощай, мiй любий…

С в i ч к а

О, побудь, не йди…

М е л а н к а

Не можу, милий… I матуся хвора,

I пiзно вже…

С в i ч к а

(цiлує її).

До завтрього!

М е л а н к а

Прощай!

(Iде в свою хату).

С в i ч к а

(один).

Прощай, чудова дiвчино… Тобi

Знайду я долю i життя твоє,

Як свiчку тиху, засвiчу i вкрию.

(Дивиться на замок).

А ти стривай, зловiсний княже тьми,

Литовський вовче, ти ще нам заплатиш

За нашi кривди i за свiтло те,

Що з наших хат безсоромно украв.

(Iде в глибину за Симеона, наспiвуючи).

Темная нiчка над мiстом спустилась,

Мiсяць над замком зiйшов,

Де ж ти, красуне моя, притаїлась,

Вийди ж на поклик мiй знов…

Зникає.

II

Зовсiм стемнiло. З-за Кожум’яцької брами вертаються Гiльда з Ульрiкою, що несе засвiчений лiхтар. Гiльда зупиняється, дивлячись на замок.

Г i л ь д а

Бенкет в розпалi… кубками дзвенить

I тiшиться литовськеє рицарство,

Як гучно там!

У л ь р i к а

О панi, я боюсь,

Що гнiватись на нас страшенно буде

Вельможний пан…

Г i л ь д а

Однаково йому,

Чи дома я, чи нi… Якби ти знала,

Як тяжко та як сумно тут менi

В смутному цьому мiстi, що таке

Занедбане i темне, як могила…

По цих ярах, глибоких та крутих, .

Де лiпляться похилi, вбогi хати,

Такi не схожi на ошатний мiй,

Блискучий Кутногорськ…

Тим часом з правого боку виходить Коляндра i ще два цеховики. Побачивши Гiльду, зупиняються праворуч на першому планi.

К о л я н д р а

Стривайте, тихо.

Це жiнка воєводи з лiхтарем

Вертається додому. Нумо, хлопцi,

Давайте налякаємо її;

Щоб лiхтарем людей не дратувала,

Що потемки примушенi сидiть.

1 ц е х о в и к

Гаразд!

2 ц е х о в и к

А нум, гуртом…

1 ц е х о вик

Нехай не дрочить…

К о л я н д р а

Гаси лiхтар. Кидаймось разом… Ну!

В с i

Ого-го-го!

(Кидаються i гасять лiхтар).

Це ти, моравська лялько!

(Скачуть у темрявi навкруги переляканих жiнок).

А будете людей дражнити свiтлом,

Що з наших хат украв твiй чоловiк!

К о л я н д р а

Тягнiть її до старої гарбарнi,

Хай потемки посидить до зорi.

Тягнуть.

III

У л ь р i к а

Рятуйте! Пробi!

Ц е х о в и к и

Це тобi не замок.

Це Кожум’яцька брама!

В цю мить Свiчка, що почув крик, кидається на порятунок.

С в i ч к а

Геть! Назад!

(Б’є i розганяє цеховикiв).

Як смiєш ти ганьбити наше мiсто

I товариство наше цехове! Негiдники!

Коляндра i цеховики тiкають.

Пробач, шановна панi,

Зухвальство це, i не суди всiх нас.

Я зараз вам дiстану свiтла,- дайте

Менi лiхтар.

Лiзе на примурок Симеона i запалює лiхтар вiд лампади.

Г i л ь д а

О, дякую тобi,

Кавалере мiй чемний i ласкавий,

Хто ти такий, мiй хлопче?

С в i ч к а

Я зброяр

I майстер Свiчка, київського цеху,

Роблю я стрiли, луки i мечi.

Г i л ь д а

(вражена).

То, значить, ми брати по реместву!

Як дивно це. Мiй батько теж зброяр,

Цехмейстер славний мiста Кутногорська,

Який приємний випадок!

С в i ч к а

Менi

Приємно теж – дозволь, я проведу

Тебе до замку, найяснiша панi…

Виходять всi троє повз Симеона, дорогою до замку.

IV

З глибини входять Ольшанський i Козелiус.

О л ь ш а н с ь к и й

Далеко ще?

К о з е л i у с

О нi, ми вже прийшли,

Отут вона живе.

О л ь ш а н с ь к и й

Iди… Яка ж убога

Хатина ця. I в нiй така краса,

Така краса розкiшна й чарiвна.

К о з е л i у с

Я наказав, щоб варта пильнувала

Хатину цю. Нехай хоча на мить

Вона вогонь засвiтить – зараз схоплять

I приведуть до замку.

О л ь ш а н с ь к и й

(нетерпляче).

Йди, кажу.

К о з е л i у с

Тодi вже сам тримай свою голубку.

О л ь ш а н с ь к и й

Iди, кажу.

Козелiус виходить.

Невже така краса

Сама не свiтить, мов алмаз блискучий,

I темряви навкруг не осява?

Не знаю сам, що робиться зi мною,

Неначе чари душу оплели…

А може, й справдi чари… Кажуть всi,

Що в Києвi гнiздяться чарiвницi

По цих ярах таємних i крутих…

Хай буде так. Назад нема дороги.

Гей! Вiдчини!

Стукає в дверi. Меланка виходить iз хати.

М е л а н к а

Хто тут?

О л ь ш а н с ь к ий

Це я…

М е л а н к а

Хто ти?

О л ь ш а н с ь к и й

Я той, кого ти душу полонила

I чарами своїми оплела…

Я князь Ольшанський, каштелян i рицар.

О, не тiкай, благаю – постривай.

Для тебе я покинув ясний замок

I в темний яр спустився, щоб красу

Твою ще раз побачить, чарiвнице.

Хапає її руки.

М е л а н к а

Пусти мене!

О л ь ш а н с ь к и й

О, постривай!

М е л а н к а

Пусти!

Яка ганьба! Хiба князiвський звичай

Хапать дiвчат опiвночi? Пусти,

Менi за тебе соромно.

Вiдштовхує його.

О л ь ш а н с ь к и й

(затримує її).

Не сором

Таку красу i злочином здобуть.

Не соромно такий алмаз блискучий

До княжого палацу повернуть.

Тебе вiзьму, бо на шляху моєму

Тебе найвища доля нарекла.

М е л а н к а

Не для князiв литовських чи нiмецьких

Моя дiвоча доля – вiльна я.

Iди! На перший раз тобi дарую.

Звичаїв, мабуть, наших ти не знав.

Iде до своєї хати.

О л ь ш а н с ь к и й

(один).

I з тим пiшла… спокiйна i прекрасна,

В свою убогу хату, як в палац.

А я стою без розуму i волi,

Неначе блискавка упала мiж очей…

I все ж таки тебе я не зречуся –

Любов’ю, гвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду i вiзьму.

Виходить у глибину.

V

Тихо. З-за брами виходять Коляндра i Чiп.

ЧIП

То де ж це ти штани собi подер?

Напевно, лазив до чужої жiнки,

Та напоровся на чужий кулак.

Це вже у вас така кравецька вдача:

Лизнув, та й ходу… Ласi до жiнок.

К о л я н д р а

Та ну тебе в болото! Причепився.

Багато ти в жiнках тих тямиш… тур…

Ч i п

А що в них тямить? Ухопив – держи,

Не вирвалась – то й цiлувати можна…

К о л я н д р а

Чи бачили! То вирвешся хiба

З таких лабет ведмежих, як у тебе.

Кохання теж… ведмеже…

(Спотикається).

А бодай

Ти не дiждав. Як в буцегарнi темно.

Бодай ти там ослiпнув, княже тьми,

За наше свiтло…

Раптом у Меланчинiй хатi спалахнуло свiтло.

К о л я н д р а

(здивовано).

Ой, дивись, дивись,

В Меланки свiт! Чи в розумi вона!

Здурiла дiвка. Зараз же прийдуть,

Причепляться.

Ч i п

Щось скоїлось, напевно.

Меланка вибiгає з хати.

М е л а н к а

Ой боже ж мiй! Допоможiть! Вмирає!

Вмирає мати. Боже, що робить!

(Стукає в сусiдню хату).

Марусе! Ївго! О, яке нещастя!

(Бачить Коляндру, бiжить до нього).

Ой, лишенько… Допоможiть. Мерщiй!

Бiжiть мерщiй до лiкаря, до нiмця.

Ч i п

Що на Волоськiй вулицi! Я вмить!

Вибiгає за браму. Збираються дiвчата, народ… В числi iнших Передерiй.

М е л а н к а

Прокинулась… не може дихать…

К о л я н д р а

(з жахом).

Свiтло!

Що робиш ти! Мерщiй гаси! Мерщiй!

М е л а н к а

(ламає в розпуцi руки).

Сумує мати в темрявi, благає,

Щоб засвiтила: моторошно їй…

О боже, що ж робити, що…

Г о л о с з х а т и

Меласю!

Меланка кидається до хати.

Д i в ч а т а

Дозiр! Дозiр iде! Обхiд!

(з жахом).

Пропали.

Гасiть мерщiй!

З глибини увiходить кiлька вартових, з ними осмник Козека з лiхтарем. Позаду виглядає Козелiус.

К о з е к а

А, свiтло! Знов непослух!

Чия це хата? Зараз записать.

I взять вину.

Вартовi стукають у дверi.

В а р т о в i

Гей, хто там! Вiдчиняй!

К о з е к а

Тягнiть сюди!

П е р е д е р i й

Стривайте! Тихше ви!

Нещастя тут. Людина умирає.

То майте ж совiсть.

К о з е к а

Геть!

Н а р о д

Гнобителi! Кати!

Знущання це нелюдське! Глум безбожний!

Вартовi вдираються в хату.

Мучителi! Катюги! Доки з нас

Ви будете знущатись!

К о з е к а

Геть усiх!

Свавiлля, бунт?!

Вартовi витягають iз хати Меланку.

А, осьдечки вона,

Красуня ця,- ведiть її до замку,

Нехай посидить там.

М е л а н к а

(виривається).

Не смiєш ти

Затримувать мене в таку хвилину,

Коли вмирає мати!

К о з е к а

Менше з тим.

Берiть її.

Г о л о с з х а т и

Меласю! Доню!

М е л а н к а (в розпачi).

Мамо!

К о з е к а

Берiть її.

Меланку схопили.

П е р е д е р i й

Пусти! Не смiєш ти!

Н а р о д

Катюги! Душогуби безсоромнi!

М е л а н к а

Пусти! Вона вмирає! Мамо! Рiдна!

(Падає навколiшки).

Пусти мене, благаю всiм святим,

Вона ж вмирає. Мамочко єдина!

К о з е к а

Тягнiть її за руки!

П е р е д е р i й

Бийте їх!

Н а р о д

Гвалтiвники! Проклятi душогуби!

Геть кривдникiв! Женiть їх! Бийте їх!

До бiса драбiв! 1 Годi вже знущання!

1 Д р а б – зневажливе “злидар”, “негiдник”,

Обуренi городяни наступають на варту.

К о з е к а

Свавiлля! Заколот! З пiхов мечi!

Рушайте далi!

П е р е д е р i є в а д i в ч и н к а

Дядю, я боюсь.

П е р е д е р i й

Не бiйсь, моя дитиночко… не бiйся…

К о з е к а

З пiхов мечi! Рубайте всiх! Женiть,

Ведiть її. А, будете, свавiльцi!

Варта виймає мечi. Бiйка. Городяни вiдступають. Дехто падає.

Г о л о с iз х а т и

Меласю… доню…

М е л а н к а

Мамо! Мамо рiдна!

Рiднесенька моя! Прощай…

К о з е к а

Вперед!

М е л а н к а

То будьте ж ви всi проклятi навiки,

Насильники, гвалтiвники, кати!

К о з е к а

Ведiть її! Рушайте в замок!

Варта, розчищаючи мечами дорогу, виводить Меланку.

П р iс я

(виходить з хати).

Вмерла…

П е р е д е р i й

Чи буде ж край пригнобленню цьому,

Чи буде ж край цiй кривдi безсоромнiй!

Ходiм додому, дiвчинко, ходiм…

Стривай… хтось знову кличе… що таке?

Раптом з-за Симеона чути галас i шум.

Г о л о с С в i ч к и

Товаришi! Сюди, на помiч!

П е р е д е р i й

Свiчка!

Це вiн! Його це голос. Всi туди!

С в i ч к а

До зброї, цехи!

П е р е д е р i й

Так, це вiн! Рушайте!

А ти бiжи додому – я вже сам…

Н а р о д

На визвiл всi! Рушай! До зброї всi!

Д i в ч а т а

Ой боже ж мiй! Ой лишечко! Тiкаймо.

Вбiгає Чiп.

Ч i п

Немає лiкаря. Що тут таке?

П е р е д е р i й

Мерщiй

На допомогу Свiчцi i Меланцi –

Її взяли!

С в i ч к а

До зброї, кожум’яки!

Ч i п

Тут кожум’яки! Го-го-го! Держись!

Хапає з землi величезне полiно й кидається вперед на крик.

За мною, цехи! Кожум’яка йде!

Народ з криком сипонув у глибину вулицi.

П е р е д е р i й

(намацуючи цiпком дорогу, йде праворуч).

О доле, доле! Для чого ж менi

Незрячому ти серце розпалила?..

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

ВIДМIНА ПЕРША

Велика похмура зала в замку воєводи; її дикого вигляду не можуть пом’якшити розкiшнi килими й парча, якi укривають грубi брусованi стiни. Праворуч велике вiкно. День схилився надвечiр. Воєвода сидить у високому крiслi, за столом, укритим килимом. Писар Козелiус доповiдає про справи. Комендант Кезгайло, високий худий литвин, чекає наказу. Князь Ольшанський стоїть бiля вiкна й дивиться на мiсто.

І

Входить ловчий Янулiс.

Я н у л i с

До пана воєводи вiйт Шавула.

В о є в о д а

Нехай зажде. А осмника нема?

Я н у л i с

Козека тут.

В о є в о д а

Скажи, щоб увiйшов.

Янулiс виходить i зараз же вертається.

В о є в о д а

(до Козелiуса).

I що ж той Свiчка?

К о з е л i у с

Це її жених

I, безперечно, вплутаний в цю справу.

Та мусили його ми вiдпустить,

Бо в той сам час, як свiдчить панi Гiльда,

Якраз її вiн боронив од лотрiв 1,

Що на її напали в тих ярах.

1 Лотр – розпусник.

В о є в о д а

Чудове товариство в панi Гiльди!

Дiждеться, що її я посаджу

До кляштора 2. Ну, що ж! Де той Козека?

2 Кляштор – католицький монастир.

Входить Козека, голова йому зав’язана.

Пане Кезгайле! Треба учинить

Постiйну варту по отих удоллях,

Що йдуть пiд замком, де живе той люд,

Непевний i свавiльний.

О л ь ш а н с ь к и й

(мрiйно про себе).

Де вона

Живе, моя красуня неприступна.

В о є в о д а

При Кожум’яцькiй брамi, потiм там,

Де Копирiв Кiнець i в Кожум’яках.

К о з е л i у с

Зосiбна в Кожум’яках, бо туди

Тепер пiткнутись просто небезпечно,

Хоч не ходи до замку тим шляхом.

О л ь ш а н с ь к и й

Там… там вона живе… i наче в казцi

Її страшнi потвори стережуть…

К е з г а й л о

Сьогоднi ж все зроблю, пан воєводо,

I вартових поставлю скрiзь.

(Чхає).

Апчхи! А щоб тобi з тим перцем!

К о з е к а

Це вже справдi,

До Кожум’як хоч зовсiм не ходи.

Напали вчора знов на нашу варту,

I голови ми ледве вберегли…

В о є в о д а

Хорошi й ви. Комусь потрiбнi дуже

Дурнi макiтри вашi. Ну, кажи –

Що там iще?

К о з е к а

Великий караван

З товарами прийшов iз Перекопа,

Тобi купцi обвiстку принесли.

В о є в о д а

(жваво).

Що ж ти мовчиш! З обвiсткою купцi?

Нехай несуть. А що там в них, ти бачив?

К о з е к а

Та все як завжди: килими, парча,

Китайка, шовк, камха золототкана,

Шафран, гвоздика, перець i мигдаль.

К е з г а й л о

(обурений).

Як, знову перець? Годi вже! Апчхи!

Не хочу я! Нема моєї згоди!

Це просто глум – щоразу, як купцi

Яку обвiстку в замок принесуть,

То всiм чудовi дiстаються речi:

Китайка, шовк, парча, як жар, блискуча;

Убори всякi, сiдла дорогi –

Менi ж щоразу перець. Годi вже!

В о є в о д а

Та тихше-бо.

К е з г а й л о

Не хочу я i слухать!

В о є в о д а

Такий звичай.

К е з г а й л о

Нема таких звичаїв,

Щоб коменданта перчить раз у раз.

Чи я кабан, чи з начинкою щука!

Дивись, якi розумнiї В мене й так

Заваленi цим перцем всi комори,

I без того я чхаю цiлий день

Вiд цього перцю – горло все подер.

Вся страва з перцем, i горiлка з перцем,

I навiть мед гiркий, як хрiн… Апчхи!

О л ь ш а н с ь к и й

Принаймнi це корисно для любовi –

Адже ж у пана молода жона,

Та ще така красуня.

К е з г а й л о

(хапається за меч).

Що таке?

Я покажу тобi, клянусь Перуном,

Як з мене глузувати тут… Апчхи!

В о є в о д а

(втручається).

Та тихше-бо, панове! Справдi, ти,

Кезгайле, став пекучий, наче перець.

Я накажу, щоб камфори тобi

Давали замiсть перцю. Ну, то що ж!

Поклич купцiв – нехай несуть дарунки.

Козека виходить.

Побачимо, що там у них. А що,

Знайшли якого майстра, щоб наладив

Нам дзигарi на вежi?

Я н у л i с

(уклоняється).

Так, знайшли,

Вельможний пане. Свiчка то, зброяр

З Подолья, славний майстер, вiн вже тут.

В о є в о д а

Як, знов той Свiчка? То нехай полiзе

На вежу та огляне дзигарi,

А потiм щоб сюди прийшов.

Я н у л i с

Гаразд!

Виходить.

В о є в о д а

То що ж купцi? Ага – ось i вони.

II

Увiходить схiдний купець з Перекопа з кiлькома слугами, що несуть на витягнутих руках рiзнi подарунки: золототканi тканини, килими, шовк, сiдло, схiднi чоботи i т. iн. Козека йде за ними. Статечний, з довгою сивою бородою, купець тримається поважно й спокiйно.

К у п е ц ь

Селям-алейкум, славний воєводо!

Iз Перекопа караван тобi

За зверхнiсть та за ласку подорожню

Дарунками оцими б’є чолом.

Нехай Аллах твої умножить лiта

У всякому привiллi i добрi.

В о є в о д а

I вам бажаю миру й талану,

За подарунки дякую.

К у п е ц ь

Прийми

Вiд нас цей адамашок злототканий,

Цi килими, китайку, алтабас 1,

Помаранчi свiжi, чемлiт 2 i сап’ян.

1 Алтабас – парча.

2 Чемлiт, чемерка – чоловiчий верхнiй одяг з талiєю, зiбраний ззаду.

В о є в о д а

Гаразд, приймаю.

К у п е ц ь

Хай щастить Аллах.

(Повертається до Ольшанського).

Дозволь тобi, вельможний каштеляне,

Обвiстку теж подарувати – килим,

Пiвлiтра шовку, чемлiт – сагайдак

I на коня прибiр дорогоцiнний.

О л ь ш а н с ь к и й

За подарунок дякую. Стривай!

(Одводить купця набiк, в той час як iншi розглядають дарунки).

Скажи менi, мiй крамарю турецький,-

Чимало, мабуть, бачив ти в своїх

Мандрiвках вiчних – чи не знаєш ти,

А може й в тебе є таке корiння,

Щоб дiвчину до себе привернуть?

К у п е ц ь

Пробач менi на словi цiм, мiй пане,

Якщо такого рицаря, як ти,

Вельможного i гарного, як мiсяць,

Та дiвчина не любить – то цього

Аллах не хоче, мабуть,- i нема

Такого в свiтi зiлля, щоб воно

Ту дiвчину до тебе привернуло.

О л ь ш а н с ь к и й

(в запалi).

Коли Аллах не хоче, то нехай

Диявол сам менi в цiм допоможе!

К у п е ц ь

(з жахом).

Печатка Солеймана хай мене

Од Iблiса лукавого укриє.

Ольшанський в гнiвi вiдходить. Купець повертається до Кезгайла – урочисто.

К у п е ц ь

Тепер тобi, хоробрий коменданте,

Звичаєм стародавнiм теж дозволь

Подарувати цей мушкат, шафран

I перець цей найкращий.

Загальний регiт.

К е з г а й л о

(розлючений, вихоплює меч).

Що таке?

Знов перець! Зараз геть менi, не то

Тебе самого в перець потовчу!

I Перекопа свого не побачиш!

Купець i слуги злякано тiкають.

К у п е ц ь

Рятуйте, гвалт! Аллах моя заступа!

Тiкають, покинувши дарунки.

В о є в о д а

Чи не здурiв ти справдi, мiй Кезгайле?

Сховай свiй меч i не лякай людей.

Пiди до них, пан писарю, i дозвiл

На виїзд їм iз мiста напиши…

Козелiус, уклонившись, виходить.

Ну, де ж той майстер?

III

Входять Свiчка i Янулiс.

В о є в о д а

А, це ти – ну що ж,

Дивився дзигарi в Клинецькiй вежi?

О л ь ш а н с ь к и й

Її жених… не дивно ж, що вона

Князiвської любовi не схотiла…

В о є в о д а

Зумiєш їх налагодити?

С в i ч к а

Так,

Попробую, ясновельможний пане.

Я вже знайшов, чого вони не йдуть.

В о є в о д а

Якщо зумiєш – матимеш за працю

П’ятнадцять кiп грошей та п’ять локтiв

Французького сукна.

К е з г а й л о

(ляскає Свiчку по плечу).

I пачку перцю –

Чудовий перець – в ротi аж горить.

В о є в о д а

Якраз тобi до речi – на весiлля.

С в i ч к а

(хмуро).

Не до весiлля нам, шановний пане,

Якщо не смiєм свiчки засвiтить,

Коли звелись вiд темряви ми й туги.

Коли вiд трупа матерi дiвчат

Без сорому хапають слуги.

Тодi весiлля справлю я своє,

Як все Подольє свiчками засяє.

В о є в о д а

Чимало ж доведеться зачекать

Тобi часу блискучого такого, –

Не зрiс ще дуб i не вродились бджоли,

Що воску назбирають в дубi тiм

Для тих свiчок…

С в i ч к а

Зате вже є сокира,

Що вирубає борть в отих дубах.

О л ь ш а н с ь к и й

Щось дуже смiлий ти. Дивись, i в нас

Сокира є про голови свавiльнi…

С в i ч к а

Не про свавiльнi, мабуть, а такi,

Що втiхам вашим панським заважають,

Коли князiвське око до дiвчат

Придивиться, буває, дуже пильно.

Тобi не раю, княже, я вночi

В ярах ходити наших – темно дуже.

О л ь ш а н с ь к и й

(хапається за меч).

Як смiєш ти, зухвальче!

К е з г а й л о

(регоче, радий).

Га! Ха-ха!

Виходить, i у тебе перець є.

У мене в горлi, а у тебе в оцi.

О л ь ш а н с ь к и й

Зухвалий кмете!1 Знатимеш мене,

Коли весiлля здумаєш справляти –

Хоч не покличеш в гостi – сам прийду.

1 К м е т – селянин, хлiбороб.

З брязкотом ховає меч i виходить.

В о е в о д а

I справдi, щось ти дуже розпустив

Тут язика – iди мерщiй на вежу

I лагодь дзигарi, та пам’ятай

I кожум’якам всiм своїм скажи,

Що замiсть свiтла я по тих ярах

Поставлю варту – буде вам свiтити.

К е з г а й л о

А змерзнете – нагрiє, ха-ха-ха!

В о є в о д а

Тепер iди на вежу.

Свiчка уклоняється i йде.

К о з е к а

(втручається).

Постривай!

А все ж таки менi чогось здається,

Що й ти там був, коли в отих ярах

Ми дiвчину затримали за свiтло.

(Береться за голову).

К е з г а й л о

(втручається).

А хоч i був! Було тодi хапать,

Коли тобi макiтру вiн пошарпав.

Що б вiн за хлопець був, якби свою

Та дiвчину не мiг одборонити.

Iди, та в другий раз не попадайсь.

Люблю таких. Апчхи! Бодай з тим перцем!

Свiчка виходить.

В о є в о д а

Гей! Що ж той вiйт! Iди скажи, Козеко.

Козека виходить.

Цей Свiчка зух – та небезпечно зараз

Це кожум’яцьке кодло ворушить.

IV

Входять Шавула i Козелiус. Тим часом Кезгайло, усiвшись на дзиглику й витягнувши довгi свої ноги, починає з видимим обуренням розглядати свої подарунки, нюхає, чхає, плює.

К е з г а й л о

I хто той перець вигадав! Апчхи!

Напевно, чорт, щоб дратувать людей…

Ш а в у л а

Чолом тобi, великий воєводо,

Од всiх мiщан, i цехiв, i поспiльства

До тебе в справах наших…

В о є в о д а

Що таке?

Ш а в у л а

Дозволь тобi повiдать по порядку…

В о є в о д а

Коротше тiльки – вже часу нема.

Ш а в у л а

(почила урочисто).

Як вiдомо тобi, громада наша

З давнiх-давен звичаї стародавнi

I вiльностi мiськiї береже.

Ще Вiтовт, князь великий i преславний,

Нам грамоту уставну дарував.

Князь Олександр…

В о є в о д а

(перебиває).

Кажи до справи ближче,

Облиш князiв – їх добре знаю сам.

Ш а в у л а

То я ж кажу – князь Олександр…

В о е в о д а

(нетерпляче).

Ти знов!

Доволi вже князiв тут поминати,

Неначе в церквi. Дiло говори.

По що прийшов?

Ш а в у л а

(витирає хусткою лоб).

Та я ж хотiв казати,

А ти менi всi думки сколотив…

Про що, пак, я – екхм, з давнiх-давен

Громада наша твердо й непорушне…

От халепа… зав’яз, як пес в тину.

Громада наша…

В о є в о д а

Чули вже про це!

К е з г а й л о

Понюхай перцю – може, в головi

Яснiше стане.

Ш а в у л а

(в розпачi).

Вже не перший день,

Бач, скаржаться всi нашi городяни,

Що ти вiд нас всi грамоти забрав.

(Воєвода стукає кулаком).

Та це ж не я! Я ж нi! Крий мене боже!

Але ж несила! Скаржаться, що ти

Їм свiтла не даєш вночi свiтити,

Хоча на те князiвський дозвiл є.

I справдi – князь великий Олександр

Нам грамоту давно вже дарував,

Де, всi вини й притуги одложивши,

I свiтло теж дозволив всiм свiтить…

I ось як вiйт…

Воєвода схоплюється в гнiвi.

В о є в о д а

Аж ось воно куди!

То ти як вiйт? А ти хiба не знаєш,

Що з ласки ти моєї тiльки вiйт?!

Що справжнiй вiйт я сам, як воєвода!

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Що якби схотiв,

Давно б себе проголосив за вiйта!

Ш а в у л а

Та я ж нiчого. Я хiба про це…

Про грамоту я тiльки та про свiтло.

В о є в о д а

А, грамоту! А знаєш ти, що в нiй,

В тiй грамотi, написано про вiйта?

Не знаєш?

(Виймає з дубової окутої скринi грамоту й кидає

Козелiусовi).

Прочитай йому мерщiй.

К е з г а й л о

Попався, друже, – вiн тобi наперчить.

В о є в о д а

Читай отут.

К о з е л i у с

(читає).

“Коли вночi з огнем

На мєсте в домєх сиживали, iно

За те вини з них воєвода брав,

Ми то їм отложили”.

Ш а в у л а

Я ж казав!

В о є в о д а

Послухай краще далi.

К о з е л i у с

(читає).

“I о том

Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл

Того смотрєтi войт i от огню

Которая би мєсту шкода… ”

В о є в о д а

(грiзно).

Чуєш?

К о з е л i у с

“Которая би мєсту шкода стала,

Тогда ми маєм самi покарать”.

В о є в о д а

Кого карати? Вiйта. Ну, нехай.

Я завтра ж грамоту верну до Ради

I свiтло всiм дозволю. Тiльки сам

Тодi вiдповiдай за шкоду мiсту, –

А як пожежа скоїться, тодi

Не гнiвайся вже, друже мiй ласкавий,

Коли твою я голову дурну

Пiд брамою Пiвденною зiтну.

Ш а в у л а

(в розпачi).

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

(дає йому грамоту).

Нi, тепер бери,

Коли хотiв!

Ш а в у л а

(з жахом).

Та хай їй цур!

В о є в о д а

Ага!

Не до смаку за все вiдповiдати,

Не до вподоби. Ти ж бо як хотiв?

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Щоб i владу мати,

I щоб турбот нiяких не було!

Чи ж я чiпав твої бобровi гони,

Бортi медовi, осетри, млини?

Втручався я коли в твої прибутки,

Займав коли твiй шостий грош з чиншiв? 1

Чого тобi, дурному, бракувало!

1 Чинш – податок за користування землею.

Ш а в у л а

О боже ж мiй!

В о є в о д а

Сидiв би та мовчав.

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Пив свою слив’янку.

Ш а в у л а

I цей слив’янку…

В о є в о д а

Їв би осетрiв

Та радий був, що клопоту не маєш!

Не дурно ж пузо он яке вiдпас!

Дивись тепер. Не хочещ в згодi жити,

То я тобi незгоду покажу.

(До Козелiуса – грiзно).

Вiддай йому цi грамоти.

Ш а в у л а

(з жахом).

Не хочу!

Не хочу я! Та пропади вони!

В о є в о д а

Пиши наказ.

Ш а в у л а

(благає).

О, змилуйся, мiй пане,

Пробач менi за клопiт цей дурний!

(Витирає хусткою лоб).

В о є в о д а

Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,

Йди поки цiлий, лиха не буди.

(У гнiвi виходить).

К е з г а й л о

Їж осетрiв та пий горiлку з перцем,

I серця не хвилюй дарма!

Ша в у л а

(в розпачi береться за голову).

Ще кажуть – вiйту клопоту нема!

Куди не ткнися – скрiзь одна рахуба:

Там кожум’яки голову гризуть,

Тут воєвода грiє чуба –

I тут i там виходить тiсний кут.

Завiса.

ВIДМIНА ДРУГА

Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.

Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.

І

Р и ц а р i

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане в землi,-

Назад земля поверне

Зерно, що їй дали.

Виносить хвиля перли

З морської глибини –

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане на днi.

Не згасли в пущах темних

Литовськiї вогнi,

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане у тьмi.

Ульрiка вводить обережно Свiчку.

У л ь р i к а

Постiй отут – ти звiдси все побачиш.

Не тупоти ногами, як ведмiдь.

С в i ч к а

А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,

Що в нас забрав вельможний воєвода.

На все б Подольє стало.

У л ь р i к а

Он, дивись,

То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз

Пожалування пану воєводi,

А той, що кубок золотий бере,-

Пирхайло-рицар – скiльки ж вiн вина

Та меду може випить – просто жах!

С в i ч к а

А хто отой – суворий, довговусий,

Убраний просто, з шрамом на лицi?

У л ь р i к а

Та це якийсь Звенигородський рицар –

Не рицар – якось дивно їх зовуть,-

Живуть вони в степу – татарiв б’ють

Й нiкому не коряться – Козир-Косог…

А, здумала. Козак! То ось i цей

Такий козак – старший над ними – Кмiтич.

С в i ч к а

Я чув про нього… Ось би нам таких.

(Озирається).

I як би це довiдатися тiльки,

Де грамоти ховає вiн…

У л ь р i к а

Ходiм…

Не бачу я, що панi тут… Та тихше.

Не тупоти. Ступає, наче кiнь.

Виходять. Свiчка озирається.

II

Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.

Р у з я

А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi

Там бавились в мисливському покої –

Спiвали, трохи випили. А що ж!

Сидiти та дивитись, як вони

Там вихиляють кубки,- дуже вдячна.

Ти чула, як спiває Флорiан,

Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.

А скiльки знає всяких вiн пiсень!

Г i л ь д а

Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi

Не до смаку твоєму чоловiку…

Р у з я

Ат, вигадки! Доволi вже того,

Що згодилась я жити в цiй хуртизi,

Та ще з таким ведмедем, що його

Лиш перець може трохи зворушити.

Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм –

Нащо вже я весела й нежурлива,-

Не вижила б, здається, й трьох хвилин.

Не дивно ж, що i ти така сумна…

Г i л ь д а

Була i я безжурна та щаслива

На батькiвщинi радiснiй моїй…

О, подивись, яке сумне це мiсто –

Як темно там в долинi… жодний вогник

Не свiтиться в хатах, неначе всi

Там вимерли… i чарiвник всесильний

Важку на мiсто руку наложив…

Яка нудьга… Коли я знов побачу

Мiй осяйний, веселий Кутногорськ…

Ру з я

А я мою Варшаву… о, вже йдуть.

Ну, постривай – тепер ми затанцюєм,

I джуру я нiкому не вiддам!

III

Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.

О л ь ш а н с ь к и й

То там, я чув, привiлля на степу,

На ваших тих грунтах Звенигородських

Земля не мiряна – ори де хочеш,

А риби, м’яса, меду хоч залийсь,

К е з г а й л о

А перцю-то напевно вже нема.

К м i т й ч

Привiлля, що й казати, там, мiй княже,

А перцю бiльш як треба – так i жди,

Щоб татарва, як вихор, не знялася

Та перцем не засипала очей.

I оремо i сiємо з шаблями,

З сокирою лягаєм i встаєм.

П и р х а й л о

Та хто ж вони, цi люди? Козаки?

Напевно, лотри, наволоч ледаща…

К м i т и ч

Ця наволоч є купка смiльчакiв,

Що не злякалась шаблею й сохою

Далекi нашi межi боронить!

Недовго б ти пишався в вашiй Вiльнi,

Коли б ми там не бились на чолi.

Давно б уже сидiв в татарськiй ямi.

П и р х а й л о

(про себе).

Зухвалий хлоп!

Виходить обурений.

К е з г а й л о

(регоче).

Ха-ха! Я бачу, й ти

Умiєш перцем очi засипать.

Стривай, я скоро сам до вас приїду.

Набридло вже за мурами сидiть.

Р у з я

Та годi вже – нуднi розмови вашi

Могли ви там за кубками вести.

Пора до танцiв – пане воєводо,

Звели музицi грати для гостей.

В о є в о д а

Не проти я рицарської розваги,

Нехай дадуть до танцiв перший знак.

(Фанфари).

Лунає гасло втiхи й насолоди,

Хай кожен гiсть запросить i веде

Прекрасних пань звичаєм стародавнiм.

Подає руку Гiльдi, iншi подають своїм дамам, i всi обходять залу повiльним урочистим темпом, пiсля чого вiдводять дам на їхнi мiсця.

Р у з я

Тепер танцю веселого й швидкого,

Щоб розiгрiти, розiгнати кров!

Пан Ольбрахте, звели, щоб джура твiй

Веселого нам танцю влаштував.

Гоньоного, вирваного, млинка,

Такого, як в Варшавi чарiвнiй.

О л ь ш а н с ь к и й

(до Кезгайла).

I справдi, що з дружиною такою

Тобi не треба перцю, друже мiй.

Вона сама – як перець стручковий.

К е з г а й л о

Дивися краще, щоб тобi в ярах

Не всипав майстер Свiчка перцю з маком.

Рузя та iншi дами тягнуть на середину Флорiана, молодого вродливого джуру.

Р у з я

Мерщiй-бо, Флорiане, заспiвай

Пiсень веселих до танцiв швидких.

Ф л о р i а н

Тодi ставайте, панi й кавалери,

Давайте “пшепюречку” танцювать.

Спiває. Всi стають кружка й танцюють, не пускаючи з кола “пшепюречку”, що танцює всерединi й нарештi прориває коло.

Ф л о р i а н

Як в ставку кружляють рибки,

В’ються ластiвки моторнi,

Як в млинi танцюють жорна,

Ми в танку зiв’ємось швидкiм.

А панянка в колi в’ється,

На всi боки утiкає –

Скрiзь їй виходу немає,

Скрiзь їй пiсня в очi ллється:

Фiт, фiт, фiт, пшепюречко,

Хорошуле, бiлолиця,

Не втечеш ти до пшеницi,

Не втечеш ти, коханечко!

Р у з я

Тепер гоньоний. Ценар чи млинка!

Ф л о р i а н

Прекрасних пань покiрний я слуга.

О л ь ш а н с ь к и й

Дивись, у залi, наче вихор буйний,

Знялися танцi з захватом новим.

Танцi.

В о є в о д а

Поглянь, Кезгайле, де твоя дружина,

Вирує там веселiсть через край.

Лиха з такою жiнкою година,

Хоч нi на крок од себе не пускай.

К е з г а й л о

Не бачу в тiм лихої я прикмети,

Що в танцях жiнцi весело моїй –

Зате в твоєї жiнки для бенкету

Занадто вигляд хмурий i сумний.

В о є в о д а

Клянусь Перуном! Я її навчу,

Як мiй бенкет ганьбити осяйний.

(Пiдходить до Ольшанського).

Ну що, мiй княже, мабуть, є на що

I в Києвi у нас помилуватись?

О л ь ш а н с ь к и й

Не тiй красi дивуйсь, що тут сiяє,

При цих свiчках, музицi i танку,

А тiй красi, що й в темному кутку

Навкруг себе мов свiтло розливає.

Є дiвчина, якби сюди ввiйшла –

Померкли б всi свiчки та всi красунi!

Iдуть у глибину зали. Флорiан i Рузя в захватi танцю.

Ф л о р i а н

Нiколи ще не бачив я очей,

Щоб стiльки щастя й ласки обiцяли!

Невже вони не щирi в вечiр цей –

Або вони сiяють тiльки в залi,

На втiху всiм, для багатьох людей?

Р у з я

О нi! Для тебе тiльки, мiй коханий.

Ф л о р i а н

Коли ж тебе вiч-на-вiч я знайду?

Р у з я

Вночi сьогоднi… муж на варту стане,

Чекай мене… в цiй залi… я прийду.

Вибiгає – вiн за нею.

IV

Воєвода, Кмiтич i Козелiус пiдходять до Гiльди, що сидить в самотi бiля вiкна.

В о є в о д а

Одна, здається, панi в цiлiй залi

Смутна та хмура; бачу я, що їй

Не до вподоби нашi всi розваги,

Не до смаку бенкет мiй осяйний.

Хiба свiчок замало тут блискучих,

Хiба музика наша не гучна?

Чи не шляхетнi досить нашi гостi,

Чи мало кубкiв меду та вина?

Одверта це зневага!

Гiльда пiдводиться.

Г i л ь д а

О мiй пане!

Чи смiю ж я, покiрная раба

I воєводи славного дружина,

Такий бенкет блискучий зневажать?

А що сумна – то не моя провина,

I серцю я не владна наказать…

Щоправда, мимоволi я згадала

Про iншi свята, що колись

Ми в Кутногорську рiдному справляли…

I стародавня ратуша тодi

I з нею цiле мiсто променiло

Вiд безлiчi вогнiв, i звiдусiль

Неслись пiснi, i все округ кипiло,

Як в казанi. Чому ж таке сумне,

Чому ж таке безмовне наше мiсто?

Чому ж, як там, на наш бенкет воно

Не вiдповiсть привiтно i врочисто,

I жодне там не свiтиться вiкно?

I ось тодi… тодi менi здається,

Що ми чужiї люди для киян,

I свiтло це, що тут як рiчка ллється,

Ми вiдняли у наших громадян!

В о є в о д а

(гнiвно).

Знов спогади безглуздi i нiкчемнi!

Ще й досi дух моравських тих майстрiв!

К о з е л i у с

Шановна панi, варварський i темний

Живе там люд, i милостей твоїх

Не вартий вiн. Як можеш ти рiвняти

Свiй Кутногорськ та цi убогi хати?

Дай тiльки їм свiтити каганцi,

То в першу ж нiч пiде за вiтром мiсто.

В о є в о д а

(гнiвно).

Своє забула мiсце, мабуть, ти!

Для цих рабiв я князь i воєвода!

Не дивно ж, що обстала ти за них,

Бо низького сама такого ж роду.

К м i т и ч

Не гоже кажеш, пане воєводо.

На Київськiй землi нема рабiв,

I, мабуть, чесного твоя дружина роду,

Коли за нас пiднесла голос свiй.

Г i л ь д а

Так! Не соромлюсь роду я мого,

То чесний рiд майстрiв, митцiв поштивих,

Що Кутногорськ уславили кругом!

В о є в од а

Ха-ха! Рiд слюсарiв та ковалiв.

Г i л ь д а

Так, слюсарiв, але мечами тими,

Що їх кують мiй батько та брати,

Пишаються всi рицарi вельможнi,

Не гидував i сам, здається, ти

Червiнцями дзвiнкими, що були

Моїм приданим, i тодi низька

Я не була, бо добре знав, що рiвна

Цехмейстра кутногорського дочка

Литовському вельможi.

Виходить, гордо пiдвiвши голову.

В о є в о д а

(крiзь зуби),

Слюсарiвна…

V

Слуги виносять тацi з кубками i, почавши з Воєводи, обходять всiх гостей.

В о є в о д а

(пiдiймає свiй кубок).

Гостей шановних дякую за честь

Й запрошую звичаєм стародавнiм

Останнiй кубок випить на прощання,

На здоров’я за всю державу нашу

Та за рицарство нашої землi!

Гостi п’ють.

Г о с т i

Тобi за честь подяка та шаноба.

Поштиво уклоняючись воєводi, розходяться гостi. Слуги гасять свiчки, крiм двох, що горять лiворуч на столi першого плану.

В о є в о д а

(затримує Козелiуса).

Зостанься тут. Потрiбний ти менi.

(Дiстає зi скринi грамоти й кладе на стiл).

До Вiльни завтра вранцi їде Ольбрахт,

Отож негайно треба написать

Листа до князя з приводу отих

Безглуздих домагань та привiлеїв.

Занадто вже знялося балачок

Навколо них – напевно, будуть скарги.

Ти ж напиши, що зараз скасувать

Цю заборону аж нiяк не можна,

Бо навiть вiйт, i той за всiх киян

Вiдмовився од пiльг тих небезпечних.

К о з е л i у с

Все розумiю. Зараз напишу.

Гiльда виглядає з-за дверей.

В о є в о д а

Яка ганьба! Дружина воєводи

Привселюдно за хлопiв обстає.

Її провчити треба – тiльки як?

К о з е л i у с

До кляштора замкнути хоч на рiк –

Наукою це доброю їй буде.

В о є в о д а

Порада добра – так я i зроблю.

Г i л ь д а

(про себе).

Тобi я цю пораду пригадаю…

В о є в о д а

Ну, то пиши. Та не засни дивись,

Бо сила тут мишей i пацюкiв,

Пергаменти якраз тобi поточать.

В мене торiк двi грамоти втягли,

Що залишились на нiч на столi.

К о з е л i у с

Зроблю я все як слiд, вельможний пане.

Уклоняється. Воєвода виходить. Гiльда ховається.

К о з е л i у с

На цiлу нiч роботи, мабуть, стане,

Та й рiч складна – не знати, як почать.

Не вадило б хоч випити спочатку,

Щоб розум прояснився для листа.

Знаходить i тягне на стiл чималий жбан з вином та якусь страву. Наливає i п’є.

Тепер, здається, краще… значить, так…

(Пише).

“Господаре i пане наш преславний,

Великий княже руський i литовський,

Тобi чолом б’є воєвода твiй

Про київськi пригоди та дiла”.

(П’є й мовчки пише).

Тепер робота йде далеко краще…

Коли вином чорнило розвести.

Раз умочив перо, а другий – горло,

А як нi те, нi друге не просохне,

То й думки легше в голову iдуть.

(Спiває).

Scribimus et bibimus,

Sic bene cedit opus 1

1 Коли писати й пити, Робота краще йде! (Лат.)

(П’є. Знову пише).

“А що кияни скаржились за свiтло,

То слушного немає в тих скаргах”.

(П’є).

I справдi, як подумати – навiщо

Народу свiтло? Все їдно вони

Читати та писати не умiють,

А решту можна й потемки робить.

А небезпека вiд огню чимала:

“Dе fасilе”, як кажуть, “ardet stramen,

Cum igni jungitur”. А значить це:

З вогнем солома краще не дружи.

(Пише).

“О тих речах пекуся я невтомно”.

Пиши, пиши – пергамент все знесе,

Хоч як бреши – знесе теляча шкура…

(П’є).

Чудовi вина в пана воєводи,

Мальвазiя рицарська – що й казать.

(Спiває):

Scribimus et bibimus,

Sic bene cedit opus!

(Пише).

“Найпершая була моя турбота

Абисьмо мiсто лєпшей зберегти”.

(П’є).

Мальвазiя чудова… bonum vinum 1.

1 Добре вино. (Лат.).

(Пише).

“I навiть вiйт… ” Неначе в головi

Чого менi…

(Похиляє голову на руки, потiм знову пiдводить).

Про що пак я?.. Про вiйта…

“I навiть вiйт… ” А що той вiйт – i вiн

Слив’янку добре смокче…

(Знову схилився. Крiзь сон).

“I невтомно…

Пекуся я… невтомно… i невсипно… ”

(Заснув. Хропе).

VI

Крадькома входить Рузя.

Р у з я

Ай! Тут хтось є… Пан писар… Спить… Хропе… (Гасить свiчки).

Нехай хропе… Добранiч, пане писар…

Ай! Хтось iде… Це ти… Це ти, Флорiане?

Ховається бiля вiкна. 3 лiвого боку крадькома входить Свiчка. Зупиняється серед зали.

С в i ч к а

Скрiзь темно… Замок спить пiсля бенкету…

Отут десь вiн… захований лежить

Наш привiлей… i я його здобуду.

Пробив мiй час – назад нема шляху.

Йде далi. Рузя кидається йому на шию.

Р у з я

Нарештi ти, о мiй коханий… Ай!

Палко цiлує, але, пiзнавши помилку, тiкає.

С в i ч к а

Та тут ступити кроку страшно… тьфу!

Цiлуються…

(Витирається).

Бодай їх…

З правого боку вiдхиляються дверi i входить iз свiчкою Гiльда.

Г i л ь д а

Хто тут?

С в i ч к а

(поривається до неї).

Тихо!

Благаю, тихо, о вельможна панi.

Г i л ь д а

Це ти? Безумний! Виходи мерщiй!

Тiкай. Хiба життя тобi набридло?

Чого тобi, безумцю, треба?

С в i ч к а

Світла.

Г i л ь д а

Що кажеш ти!

С в і ч к а

Так, свiтла, що у нас

Ви вiдняли безбожно й безсоромно,

Щоб осiяти пишний цей палац.

А там, внизу, де працiвник невтомний

Псує свiй зiр над темним верстаком,

Там темрява укрила все кругом,

Сумує мати в темнiй там хатинi

I каганця не смiє засвiтить,

Щоб хворої доглянути дитини.

Своїх книжок школяр не може вчить.

А на горi глузує пан всесильний

I топче в грязь громадський привiлей,

Щоб без жалю народ гнобити вiльний,

Щоб тиснути i мучити людей.

Цей привiлей вiн взяв у нас свавiльно –

I я за ним прийшов тепер сюди.

Г i л ь д а

(зворушена).

О боже ж мiй! Яка пригода дивна…

Неначе ти пiдслухав нас… пожди…

Неначе сон химерний i чарiвний…

I справдi сон… Якраз над ним заснув,

Над привiлеєм, писар наш лукавий.

(Пiдходить до стола i шукає грамоту).

Здається, тут… Ага… ось вiн… пiд правим

Затиснув лiктем… Держить… Потягну…

Попробую…

Обережно тягне пергамент з-пiд писаревого лiкгя. Вiн починає мимрити спросоння.

К о з е л i у с

(крiзь сон).

А що той вiйт?.. I вiн

Слив’янку добре смокче…

Г і л ь д а

Боже мій…

Прокинувся…

Ко з е л i у с

(так само).

… Пекуся я невтомно,

Невтомно i невсипно…

(Хропе).

Г i л ь д а

Знов заснув

Нотарiус невсипний.

(Витягає пергамент).

Ось де вiн!

Так, так, це вiн, славетний привiлей,

Та грамота князiвська, що дає

Киянам свiтло… Ось вона… Бери.

(Подає грамоту Свiчцi).

Хай буде це подякою моєю

За вогник той, що ти колись дiстав

I засвiтив в моєму лiхтарi…

Недурно ж ми з тобою родом рiвнi –

Бо ти зброяр – я зброярiвна.

Тепер тiкай.

С в i ч к а

(бере грамоту й цiлує її руки).

О, дякую безмiрно!

(Зникає).

Г i л ь д а

Тепер лишилось замести слiди

I спiльникiв покликати сюди.

(Бере з тарiлки сало i маже папери).

Намажу папери всi салом

Й моторних покличу мишей,

Щоб завтра на них всi казали,

Що з’їли вони привiлей.

О мишi, моторнi звiрята,

Сюди поспiшайте мерщiй!

Для вас тут вечеря багата –

Листи й пергаменти смачнi.

Гризiть i шматуйте завзято

Князiвськi папери й листи,

В них правди даремно шукати –

Самi обiцянки пустi.

Гасить свiчку й зникає.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Магiстратська зала, по-святковому причепурена гiрляндами зеленi, килимами й кольоровими рушниками. Вздовж брусованих стiн – укритi килимами лави, праворуч, у глибинi, довгий стiл, заставлений жбанами з медом i стравою. Просто посерединi широкi вхiднi дверi. Час перед осiннiм вечором.

І

Тихо й урочисто, в пiвтемрявi увiходять одна по однiй стрункi групи цехiв – кожен iз своєю корогвою i з шiстьма великими зеленими свiчками – гордiстю кожного цеху. На корогвах гаптованi шовком i золотом емблеми вiдповiдного ремества: черевик, ножицi, стрiла, риба i т. iн. Всiх 12 цехiв – кравцi, шевцi, золотарi, ткачi, кушнiри, зброярi, ковалi, хлiбницi й перекупки, рибалки, теслярi, кожум’яки й бондарi. Тихо, в порядку розмiщуються цехи обабiч в палатi. Капуста, Передерiй, Чiп, Коляндра керують мiсцями. Передерiй з своєю дiвчинкою.

Тим часом вже зовсiм стемнiло, але нiде не свiтиться жодний вогник.

П е р е д е р i й

(урочисто).

Чи всi вже тут?

В с i

Всi, всi, на добрий час!

Пе р е д е р i й

Чи всi свої?

В с i

Свої! Чужих нема!

П е р е д е р i й

Чи всi брати?

В с i

Брати всi до одного

На все життя, до працi й до меча!

I зрадникiв немає серед нас.

П е р е д е р i й

На добрий час! То слухайте ж, кияни,

То слухайте ж, брати всi цеховi,

Кравцi, шевцi, золотарi, рибалки,

Ткачi, зброярськi цехи, ковалi,

Перекупки, хлiбницi, теслярi,

Кушнiри, бондарi та кожум’яки,

Мужi громадськi, славнi i мiцнi!

Ви знаєте, що Свiчка, брат наш славний,

Здобув для нас князiвський привiлей,

Здобув нам свiтло – i сьогоднi ми

Розсiємо нарештi сум нiчний.

В с i

Хай буде свiтло! Слава! Слава Свiчцi!

П е р е д е р i й

Хай буде свiтло! Браття дорогi,

Ви знаєте, що я один мiж вас,

Хто цих свiчок жаданих не побачить.

Та що з того… Чи не моя ж душа

За свiтло це безмiрно вболiвала

I перемоги нашої ждала.

А через те дозвольте i менi

Сьогоднi тут порадуватись з вами –

Хоч не очима – серцем щирим я

Цю радiсну хвилину зрозумiю.

К а п у с т а

Ти бiльш нас всiх за свiтло потерпiв,

То i тепер громада ухвалила,

Щоб з рук твоїх ми свiтло прийняли.

В с i

Ти батько наш! Ти свiтло засвiти!

П е р е д е р i й

Спасибi ж вам, товаришi-брати.

Для мене ця пошана найдорожча.

Хай буде свiтло. I на перший раз

Засвiтимо звичаєм стародавнiм

Славетнi нашi свiчi цеховi.

I вперше їх засвiтимо врочисто

Отут на святi миру та життя,

На честь весiлля Свiчки, що сьогоднi

З Меланкою своєю одруживсь.

В с i

Хай буде так! На честь Меланки й Свiчки

Ми цеховi засвiтимо свiчки!

П е р е д е р i й

На добрий час! Товаришi-брати!

Не без борнi дiстанеться нам свiтло,

Готовi ж будьмо боронить його.

В с i

Грудьми й мечем – од вiтру i людей

Клянемся наше свiтло боронить!

П е р е д е р i й

Товаришi! Нi в Свiчки, нi в Меланки

Нема батькiв, i молодих тепер

Благословить i стрiне товариство:

Капуста – наш цехмейстер найстарiший –

Й бублейниця Тетяна – за батькiв.

Товаришi-брати, отут у шафi

Горить одна, укрита поки свiчка.

Як тiльки будуть близько молодi,

Я гасло дам, i, як один, тодi

Ми всi свiчки засвiтимо врочисто.

В с i

Гаразд! На славу Свiчки! Хай живе

Одважний наш зброяр i майстер Свiчка!

Цехмейстером його! Цехмейстром?

Та що цехмейстром!

Вiйтом! Правда, вiйтом!

Хто ж, як не вiн, гiднiший вiйтом бути!

Чи не Шавула ж, зрадник, боягуз!

Шавулу геть! Хай Свiчка буде вiйтом!

К о л я н д р а

Стривайте! Тихо! Хтось чужий iде.

II

Так само в пiвтемрявi розчиняються дверi i входить Шавула. Увiйшовши, зупиняється i протирає очi.

К о л я н д р а

Та це Шавула! От така ловись!

Про вовка лиш помовка – аж i вiн.

Ш а в у л а

Що тут таке? Це що? Якi це збори?

Свiчки, корогви! Не здурiли ви?

Не знаєте хiба, що воєвода

Заборонив всi збори та свiчки?

Дивись, якi розумнi! Зараз геть

Всi по хатах!

В с i

(обуренi).

Ти сам розумний дуже!

Тобi чого тут треба? Забирайсь!

Тетяна, пишна й рум’яна, гладка бублейниця, наступав, взявшись у боки, на Шавулу.

Т е т я н а

Ач, вигадав! Тебе ще не спитали!

Коли не крутить в носi, то й не чхай!

Тут не твоє засипано, а наше,

То i не пхайсь до нашого млина.

Ще гримає! Злякалися тебе!

Тепер у нас князiвський дозвiл є!

В с i

Доволi вже дурити вам людей!

П ер е д е рiй

Ми знаємо тепер свої права,

Ми маємо князiвський привiлей!

К а п у с т а

Не продаси нас вдруге воєводi!

Т е т я н а

Не треба нам такого вiйта! Геть!

Запроданець! Iндик пихатий!

В с i

Зрадник!

Запроданець!

Ш а в у л а

Не показились ви?

Де бачили ви того привiлея?

Та його ж мишi з’їли!

Т е т я н а

Брешеш ти!

Тебе з’їдять хай мишi!

В с i

Забирайсь!

Ш а в у л а

Та як ви смiєте!

Всi напосiдають i вiдтискують Шавулу до дверей.

В с i

Та вже побачим!

К о л я н д р а

Чи смiємо, чи нi – аби не ти!

Ш а в у л а

Я воєводi зараз…

В с i

Хоч до бiса!

Виштовхують.

Ш а в у л а

В хурдигу всiх!..

В с i

Iди пiд три чорти.

П е р е д е р i й

Ось бачите, товаришi-брати,

Який це вiйт!

В с i

Хай Свiчка буде вiйтом!

III

Пе р е д е р i й

Вони вже близько, будьмо ж всi готовi

Зустрiнути врочисто молодих.

Чiп i Прiся

Ч i п

Коли ж бо я дiждуся того, Прiсю,

Щоб в хату одвезти тебе мою?..

П р i с я

Чи бачили! Пiду я в його хату,

Де шкiрами на десять гонiв тхне.

Ч i п

О, не дратуй. Турецькими шовками

I килимами вкрию хату всю,

Голубити, носити на руках

Тебе я буду, Прiсю.

П р i с я

Ще задавиш.

Який швидкий. Геть руки!

К о л я н д р а

(кепкує).

Ну, то що ж?

Чому ж не держиш? Ти ж казав колись –

“Не вирвалась, то й цiлувати можна”,

А тут такої пташки не вдержав.

Ч i п

Бикiв хапав за роги, ведмедiв

Вiч-на-вiч клав… А тут неначе чари…

Слабе дiвча,- а пальчика її

Одного розiгнути я нездольний!

К о л я н д р а

Отож-бо й є. Не в силi, мабуть, сила,

Дивись, моя Тетяна – сiм пудiв,

Мов зайчика мене пiдняти може –

А з нею я що хочу, те й роблю,

Дарма що сам безсилий та кульгавий.

Т е т я н а

(пiдбiгає).

Ти тут, Семене – зайчику мiй любий,

Ходiм мерщiй – здається, вже iдуть.

К о л я н д р а

Та одчепись.

(Чiповi).

Оце тобi наука.

Ч i п

I де воно береться в тих кравцiв!

Вбiгає дiвчина.

Д i в ч и н а

Готуйтесь! їдуть, їдуть молодi!

Рух. Гомiн. Всi стають по мiсцях.

П е р е д е р i й

Всi по мiсцях! Товаришi-брати!

Во славу мiста нашого старого,

Во славу чесних всiх працiвникiв,

Во славу руського народу i землi

Засяють хай всi свiчi цеховi!

Миттю вся палата освiтлюється силою свiчок.

К а п у с т а

Тепер нехай через вогонь пройдуть

Звичаєм стародавнiм молодi.

Музика.

Цеховики стають обабiч дверей, утворюючи своїми свiчками щось подiбне до вогняної завiси, крiзь яку повиннi пройти молодi.

IV

Свiчка й Меланка входять крiзь вогняну заслону. За ними, вже повiльно, ошатна юрба дружок i бояр. Меланка в чудовому шлюбному вбраннi з серпанком на головi, що закриває її обличчя.

Х о р

Ой, пройшла Меланочка крiзь вогонь,

Наче щире золото, через горн.

Ой, свiти ж їм, вогнику, все життя,

Щоб не було в темряву вороття.

Ти в хатинi весело їм палай,

Ясну щастя-доленьку їм надай.

Молодi пiдходять до Тетяни i Капусти, що чекають їх, перша – з хлiбом, сiллю i медом, що поставленi на вiкно з дiжi, а другий – з двома зеленими, перевитими золотом свiчками та келихом, що стоїть на тацi, яку держить хтось iз товаришiв.

Т е т я н а

Нехай вас бог благословить святий,

Нехай у вас всього в привiллi буде,

Удосталь хлiба, меду та вина.

К а п у с т а

На полi хай у тебе буде повня,

А в хатi вiчна згода та любов.

П е р ш и й х о р

Тупу-тупу коло дiжечки,

Навiдала сироїжечки,

Що ж нам допiру робити:

Чи в хатi свiчки свiтити,

Чи сироїжечки брати,

Чи вже невiстку вiтати.

Є в нас тарiлочка меду,

Йди до нас, невiстко, на беседу.

Д р у г и й х о р

Ой панове сватове, просимо вас,

Прилетiла утiнка в добрий час,

Ви ж її не бийте, не лайте,

Ви ж її хорошенько приймайте,

Ви ж її раненько не будiте,

Ви ж її мiж людьми не судiте.

П е р ш и й х о р

Ой невiстко наша жаданка,

Ой, не рiк ми тебе жадали,

Сiм рокiв меду не пили,

Сiм рокiв свiчок не свiтили,

Ти ж нам солодша вiд меду.

Йди до нас, голубко, на беседу,

Ти ж нам яснiша за свiчку,

Одкрий нам своє бiле личко.

К а п у с т а

(знiмає серпанок з Меланчиного обличчя, зворушений).

Отак, Меласю,- сiм рокiв тебе,

Мов свiчечку ясную, ми чекали

I в темрявi журились, а тепер

Ти увiйшла, i раптом засiяла

Палата вся вiд радiсних огнiв.

М е л а н к а

(зворушена, припадає на мить до його плеча).

О мiй дiдусю любий!

К а п у с т а

I за це

Прийми од нас, звичаєм стародавнiм,

Зеленую цю свiчку.

(Запалює й дає).

Хай горить

Вона тобi на радiсть та на щастя.

А це тобi, вiдважний майстре наш.

(Дає так само Свiчцi).

Нехай тебе колись прославить пiсня,

Що Свiчка ти – i свiтло нам здобув.

Х о р

Слава тобi. Свiчко-зброяре,

Свiчку ти здобув воску яра,

Слава тобi, майстре умiлий,

Слава тобi, рицарю смiлий!

Капуста бере келих i подає Свiчцi.

К а п у с т а

Тепер прийми цю заздоровну чару.

Х о р

Не пий, Iванко,

Першого привiту,

Бо перший привiт,

Лихий на зустрiт,

Оддай маршалку 1

Через праве плече –

Нехай вiн виллє,

Нехай потече.

1 Маршалок – староста у весiльному обрядi.

Свiчка бере келих i передає через праве плече Коляндрi, який виливає його на пiдлогу.

Т е т я н а

(бере другий келих i подає Свiчцi).

Здоровi пийте, дiточки, нехай

Солодка й повна буде ваша чара.

Свiчка бере й п’є, чергуючись з Меланкою.

С в i ч к а

Бо славу нашу, браття дорогi,

Нехай вовiк живе громада наша!

В с i

Тобi на славу! Слава, слава Свiчцi!

Передерiй пiдходить до молодих.

П е р е д е р i й

Хвала тобi, одважний майстре наш!

Щасливий будь з дружиною своєю.

А ти, Меласю, од мене прийми

Цю рiзьблену оздобу на намисто –

Найкращий твiр, що я колись скував,

Коли ще очi бачили мої.

(Дає їй золоту оздобу).

М е л а н к а

(зворушено).

Спасибi щире, дядечку мiй любий,

О, як би я жадала, щоб вони

Прозрiли знов, твої прекраснi очi.

(Цiлує його).

П е р е д е р i й

Меласю! Рiдна! Свiчечко ясна!

Мене сама мов свiтлом ти осяла.

В с i

Нехай живе наш Свiчка! Хай живе

На довгi роки славний майстер наш!

Музика

Пiд звуки музики й гучних привiтань Капуста i Тетяна обводять молодих навколо всiєї палати, пiсля того садовлять їх на покутi.

Х о р

Суньтеся, суньтеся, кравчики,

Суньтеся, суньтеся, шевчики,

Iз покуття в запiчок, бондарi,

Уступайте мiстечко для зорi.

Для зорi, для зiроньки, що зiйшла

Коло ясна мiсяця край стола.

Д р у г и й х о р

Бiжи, бiжи, братику, доганяй,

Свою любу сестроньку одбирай,

Ой бiг любий браточок – не догнав,

За боярами рiдненьку не пiзнав,

За музиками гучними не почув,

Почув тiльки голосочок, як її

Вже приймали кравчики цеховi.

“Добрий вечiр, кравчики, я до вас,

Приймiть мене, молоденьку, в добрий час.

Бо ж мене нiченька зайняла,

Iнеєм суконька припала,

Русая косонька росою,

Бiлеє личенько сльозою”.

П е р ш и й х о р

Iди вiд нас, братику, не жалiй,

Ми вже твою сестроньку прийняли,

По червоному килиму провели,

Повну чару меду їй налили,

Цiлував її наш майстер молодий,

Обсушив її вiд iнею-води,

Русу косоньку вiд дрiбної роси,

Бiле личко вiд дiвочої сльози.

V

Тим часом цеховики вже повстромлювали в свiчники свої свiчки й розсипались по палатi барвистими купками. Починається невимушена весела метушня.

К а п у с т а

А що ж, брати, тепер, либонь, не грiх

Й по чарцi добрiй випить…

(Сiдає за стiл).

Панi свахо,

Частуй гостей. Та не барись i ти,

Дружко мiй любий, наливай чарки.

Т е т я н а

Та ну ж бо! Споживайте на здоров’я!

Наливають з Коляндрою чарки й келихи, що йдуть потiм по руках. Де-де, а на весiллi люди п’ють.

П е р е д е р i й

За Свiччине весiлля! Хай живуть

На довгi роки Свiчка i Меланка!

В с i

За Свiччине весiлля! Хай живуть!

Х о р

По-святому “отче нашi”

Дайте нам по повнiй чашi,

Пиймо Свiччине весiлля,

Щоб у них було привiлля,

Згода в хатi, а на полi

Щоб всього було доволi.

Свiчка бере Меланчинi руки в свої.

С в i ч к а

Меласю люба! Зiронько моя…

Чого ж така смутна та полохлива,

Чом слiзоньки алмазнiї блищать

В твоїх очах наляканих, журливих?

Невже не рада ти хвилинi цiй,

Що нас з’єднала?

М е л а н к а

Любий, дорогий!

Щаслива я… Але… Всi цi вогнi,

I свiчi цi, жаркi та осяйнi,

Сполохали, збентежили мiй спокiй…

Боюся я… здається все менi,

Що пiд вiкном, там, в темрявi глибокiй,

Якiсь зловiщi тiнi зiбрались…

I радяться… i вищиряють зуби

На наше щастя…

С в i ч к а

О, не бiйся, люба,

Не бiйсь, моя голубко… Усмiхнись,

I зникнуть вмить усi ворожi тiнi.

К а п у с т а

Еге, еге, товаришi-брати,

Прийдеться, мабуть, загасить свiчки!

Або запнути вiкна.

П е р е д е р i й

(збентежений).

Що таке?

Хiба ж яка тривога?

К а п у с т а

Ну, аякже!

Непевна справа. Небезпека всiм.

Не бачите хiба, що молодий

Поцiлувати хоче молоду?

Iще вам мало? Ще не до ладу?

(Регоче задоволений).

Т е т я н а

(в захватi).

I здумає ж старий, бодай ти скис!

Бодай тебе iндичка убрикнула!

Ще б пак, не небезпека, ха-ха-ха!

Нехай цiлує! Зараз же нехай

Цiлує молоду, ми ж комарiв

Покличемо, щоб свiчки затулили!

К о л я н д р а

Нехай цiлує! Просять всi цехи:

Кравцi, шевцi, рибалки, теслярi,

Бублейницi на смальцi i меду –

Хай молодий цiлує молоду!

П е р е д е р i й

Нiхто не п’є – зробився мед гiркий.

Хай молоду цiлує молодий.

К а п у с т а

Вiд всiх цехiв ухвала одностайна:

Хай молодi цiлуються негайно.

Х о р

Ой, робiть, ткачi, завiси

Вiкна запинати –

Буде зараз мiсяць ясний

Зiрку цiлувати.

Ой метелики, злiтайтесь,

Заслоняйте свiчi –

Буде зараз князь княгиню

Цiлувати двiчi.

Поцiлунок. Тиха нiжна музика.

Свiчка пiдводиться, взявши за плечi почервонiлу Меланку, що теж пiдвелась, цiлує її в губи довгим поцiлунком.

Хвилина шанобливої тишi змiнюється знову бурхливою веселiстю.

В с i

Гаразд, гаразд! Оце солодка чара,

Нехай вона не зсякне вам вовiк!

Т е т я н а

(в захватi).

Оце якраз! Аж губи засвербiли!

Аж закортiло i собi того ж!

Х о р

Цiлував, цiлував –

Не нацiлувався,

А в саду соловей

Не нащебетався.

К а п у с т а

(витирає вуса).

Ну, то чого ж! Давай i ми з тобою

Покажемо, як треба, молодим.

Т е т я н а

Та ну тебе в болото – з бородою

Та лiзе цiлуватись, бардадим! 1

1 Бардадим – здоровило.

(Спiває).

Цур тобi, прудивусе,

Якi в тебе сивi вуса,

Яка в тебе борода,

Наче стерня в полi.

Не пiду я за старого –

Бородою коле,

Але пiду за такого,

(Хапає Коляндру, той даремно виривається).

Що сiються вуса –

Вiн мене поцiлує,

А я засмiюся!

К о л я н д р а

Та одчепись! Пусти! Не хочу я.

Ой! Дихати… Задавиш, навiсна.

Т е т я н а

Е, нi,

(цiлує його).

Попався, кравчику мiй любий,

Горобчику кривенький – не втечеш.

Ч i п

(кепкує).

Ага, попавсь! Виходить, що i в тебе –

“Не вирвався – то й цiлувати можна”.

К о л я н д р а

(вiдсапуючись).

А ти хоч i ведмiдь, а все ж нiяк

В своєї бджiлки меду не дiстанеш.

Ч i п

Ба нi! Дiстану.

(Хапає Прiсю, що крутилась поряд).

Бджiлонько моя!

Невже й тепер мене не поцiлуєш!

П р i с я

(виривається).

Який швидкий! Неначе рак на греблi.

(Спiває).

Не хапайсь цiлувать – я не твоя рiвня,

Бо ти мнець-кожум’як, а я бондарiвна,

Хоч ти мнеш десять шкiр за одну хвилинку,

А менi не зiгнеш пальчика-мiзинка.

Ти живеш в Гончарях, а я на Подолi.

Не дiстанусь тобi з доброї я волi.

Тiкає. Чiп за нею.

К о л я н д р а

Чи бачили! Кохайся пiсля цього.

Т е т я н а

Чи я ж тебе, мiй любий, пiдвела?

К ол я н д р а

(спiває).

Ти ж мене пiдманула,

Ти ж мене пiдвела,

Дала менi вечеряти,

Та не дала ложки!

Хор пiдхоплює пiсеньку, дехто танцює.

VI

К а п у с т а

Та що я, католик чи бусурман,

Щоб на весiллi та не танцював!

(Iде на середину й починає притупувати).

Ану-бо, хехи! До роботи час!

Ой, казала менi мати,

Щоб музику не кохати,

Бо музика-ледащиця

Цiлий тиждень волочиться.

У недiлю весь день грає,

В понедiлок пропиває,

А в вiвторок весь день п’є,

А в середу жiнку б’є.

В с i

До танцiв! Всi до танцiв! Починай!

Починаються рiзноманiтнi танцi, серед яких вiдрiзяються танцi окремих цехiв.

Б i л е й ч о р н е

Сподобалась ковалю

Дiвка-теслярiвна,

Нi, тебе я не люблю –

Я тобi не рiвня.

Не займай мене, мугир,

В тебе руки в сажi,

А я бiла, наче сир,-

Ти мене замажеш!

Не дивись, теслярiвно,

Чи бiле, чи чорне,

А дивись, моя люба,

Чи добре пригорне.

Де не взявся сiрий вовк –

От так веремiя!

Теслярiвна ковалю

Кинулась на шию.

Ой, рятуй мене мерщiй,

Хлопче мiй моторний! –

Вже забула, що у нього

Руки в сажi чорнi.

Не дивись, теслярiвно,

Чи чорне, чи бiле,

А дивись, моя люба,

Яка в ньому сила.

VII

Раптом за дверима чути галас, тривогу й брязкiт зброї. Танцi порушуються, i в палату вривається озброєний загiн драбiв з Ольшанським, Козекою, i Козелiусом на чолi. Позаду виглядає Ш а в у л а.

К о з е к а

А, незаконне зборище! Свiчки!

Ш а в у л а

(ззаду).

Свавiлля! Бунт! Вони мою персону

Словами непристойними кляли.

К о з е к а

Всiм розiйтись! Гасити зараз свiчi!

А за вогонь та збори незаконнi

Вину сплатить негайно – двадцять кiп

На кожен цех, а разом – двiстi сорок.

Ш а в у л а

(ззаду).

Та за мою персону двадцять кiп.

Свiчка виривається на середину.

С в i ч к а

Тобi нехай заплатять навiть тридцять –

Цiна то Юди – зради серебро!

П е р е д е р i й

Свавiлля це! Як смiєш ти сюди

На мирне свято драбiв наводить!

В с i

Доволi вже знущання! К чорту драбiв!

Ч i п

(хапає дзиглик).

Всiх потрощу! Всi забирайтесь геть!

П р i с я

(чiпляється за йою плечi).

Василечку! Василечку мiй любий!

К о з е к а

А! Бунт! Свавiлля! Дверi на замок!

Мечi з пiхов! Нiкого не пускать!

С в i ч к а

(побачивши Ольшанського).

То, значить, ось який звичай князiвський –

Мов татарва, вдиратись до людей.

Меланка поривається до Свiчки, але Капуста, Тетяна та iншi жiнки її затримують.

М е л а н к а

Iване, любий!

К а п у с т а

Заспокойся, доню,

Гаразд все буде… буде все гаразд…

О л ь ш а н с ь к и й

Коротка ж в тебе пам’ять, майстре Свiчко!

Хiба забув, як всiх нас запросив

До себе на весiлля, в час такий,

Як все Подольє свiчками засяє?

Де ж молода?

(Пiдходить до Меланки).

О, яка ж краса…

(Бере її за пiдборiддя).

Iди до нас, красуне бездоганна,

На честь твою я запалю вогнi

Вiд Золотої брами до Почайни,

По цiлому Подолью i Горi!

Таку красу чи можна ж вшанувати

При цих свiчках в оцiй мiзернiй хатi!

Свiчка кидається до Ольшанського i вiдштовхує його од Меланки.

С в i ч к а

Дивися, княже, щоб на честь її

Твого палацу я не запалив!

О л ь ш а н с ь к и й

(вихоплює меча й нападає на Свiчку).

Зухвалий кмет!

Товаришi миттю заслоняють Свiчку i вiдштовхують Ольшанського.

В с i

Товаришi! На помiч!

Гасiть свiчки! Хапайте лави!

Свiчка розпихає всiх i виходить на середину.

С в i ч к а

Тихо! Товаришi! Не в кулацi, а в правдi

Тепер повинна бути наша мiць.

(До Чопа, що вхопив велику лаву).

Облиш цю лаву, Чопе, мусим ми

Словами нашу правду довести.

Ч i п

Що там словами – києм по макiтрi,

Второпають вони куди мерщiй.

(Проте ставить лаву).

С в i ч к а

То слухай же, вельможний каштеляне,

I осмники, i писар, що прийшли

Насильством наше свiтло загасить.

I ти послухай, Юдо…

Ш а в у л а

Бачте, знов

При всiх мою персону ображають!

С в i ч к а

То знайте ж i затямте всi собi,

Що всi права та вiльностi громадськi

Затвердив нам князiвський привiлей

I маємо тепер ми право свiтла,

I годi вже дурити вам людей.

В с i

Так! Так! Пiд три чорти! Доволi глуму”

Гвалтiвники! Гнобителi! Кати!

О л ь ш а н с ь к и й

Ти помилився, майстре! Привiлей

Ваш з’їли мишi.

Ш а в ул а

Я ж казав!

С в i ч к а

Брехня! Ця грамота у нас.

(Виймає з-за пазухи папiр).

I ось її перепис,

А справжню ми сховали,- i мечем

Зумiємо її ми захистить.

Козелiус вихоплює у Свiчки папiр.

К о з е л i у с

Так ось яка це миша, що вночi

Державнiї папери утягла.

(Розглядає нашвидку папiр).

Я вказую на нього, як на татя,

Державного злочинця. Накажи

Його схопить негайно.

О л ь ш а н с ь к и й

(до варти).

Взять його!

Варта наближається до Свiчки, Меланка з криком поривається до нього, жовнiри її одштовхують. Цеховики кидаються на визвiл – починається бiйка.

М е л а н к а

Iване! Любий! Геть, гвалтiвники!

Не смiєте його ви!

К о з е к а

Геть сама!

З пiхов мечi! Берiть його! В залiза!

С в i чк а

Меласю, рiдна… ластiвко моя…

(Хапає важкий дзиглик – до Козеки).

Торкнись її хоч пальцем – розтрощу

Я голову тобi на сто шматкiв!

Жовнiри виймають мечi. Кiлька жовнiрiв насiдають на Свiчку i зв’язують йому руки.

Д i в ч а т а

Ой, лишенько! Тiкаймо! Боже ж мiй!

К а п у с т а

Меласю, доню… заспокойся, рiдна…

П е р е д е р i й

Товаришi! На визвiл! Не дамо

Товариша на згубу!

В с i

Бийте їх!

До зброї, цехи!

О л ь ш а н с ь к и й

А, свавiлля! Бунт!

Хапайте всiх!

С в i ч к а

Товаришi! Назад!

Не треба бiйки! Боронiть дiвчат!

Меласю боронiть мою, благаю!

Вiзьми її, Капусто.

Ч i п

Годi вже. Доволi слiв. До зброї, кожум’яки!

Трощiть катiв! Кияни, до київ!

Хапає велику лаву й суне на драбiв. Прiся чiпляється за нього й затримує.

П р i с я

Василечку, Василечку, не йди!

Тебе заб’ють. Я все… я все тобi!..

Тебе я поцiлую!

Ч i п

(виривається).

Геть! Не рiвня

Палкому кожум’яцi бондарiвна!

За мною, цехи! Кожум’яка йде!

О л ь ш а н с ь к и й

Крамола! Всiх рубайте! А, це ти!

Ц е хи

Не пiддавайсь! Лупцюйте душогубiв!

Ч i п

Де голова князiвська?

Нападає на Ольшанського зi своєю лавою, але в цю мить Козека вражає його мечем у голову.

К о з е к а

На ж тобi!

Чiи падає.

О л ь ш а н с ь к и й

Ще голови князiвської хотiв!

П р i с я

Василечку! Мiй любий! Боже ж мiй!

Не дивиться…

(Цiлує його й ревно плаче).

О л ь ш а н е ь к и й

А, будете тепер!

Ремiсникiв переможено. Свiчку та ще кiлькох пов’язано.

О л ь ш а не ь к и й

Ведiть його!

М е л а н к а

Iване! Рiдний мiй!

(Метнулася до нього, але падає, зомлiвши).

С в i ч к а

Меласю! Рiдна!

Силкується вирватись, кiлька жовнiрiв його стримують.

О л ьш а н с ь к и й

Не пускай! Держи!

Держiть його, крамольника, свавiльця!

Мечi до горла!

С в i ч к а

Браття дорогi!

Благаю, бережiть мою єдину!

Дiвчата, Капуста i кiлька майстрiв обережно вiдносять Меланку в глибину хати.

О л ь ш а н с ь к и й

Рушай до замку! Буде вам похмiлля.

(Витирає кров з обличчя).

Ну, майстре Свiчко! Ну й гарячий мед

У тебе на весiллi…

С в i ч к а

Постривай!

Ще не скiнчилось Свiччине весiлля!

В с i

(хмуро й, урочисто).

Ще не скiнчилось Свiччине весiлля!

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Воєводин палац. Вечiр.

І

Воєвода, Ольшанський i кiлька рицарiв за кубками при свiчах.

(Спiвають).

За вiкнами буря бушує,

I хвилi вирують вночi,

А в замку красуня гаптує

Кошулю при свiтлi свiчi.

Гаптує i думкою лине

На море, де всi кораблi,

Де милий далеко десь плине,

До рiдної править землi.

I раптом вiкно затремтiло,

I вiтер свiчку задув…

А дiвчина враз зрозумiла,

Що милий її утонув…

Ольшанський злiсно стукав кулаком об стiл.

О л ь ш а н с ь к и й

Хiба пiсень немає веселiших,

Що й за вином сумної завели!

В о є в о д а

Якраз по цiй погодi, що реве

Та скиглить пiд вiкном, неначе жiнка.

Та й по твоїх пригодах. Знать, тебе

Не дуже частували на весiллi.

О л ь ш а н с ь к и й

Ще не скiнчилось Свiччине весiлля!

Ще молода в коморi не була.

В о є в о д а

Дивись! Дурниць не здумай наробить.

Вже й так менi цю кашу заварили,

Що попече всi губи, мабуть, нам.

О л ь ш а н с ь к и й

Яка нудьга… Хоч би прийшов Кезгайло,

Подратували б дурня хоч цього…

II

Увiходить Кезгайло в киреї.

О л ь ш а н с ь к и й

А, ось i вiн. Ну, що? Як там, Кезгайле,

Ще кожум’яки в замок не iдуть?

К е з г а й л о

Ну й хвища надворi, нехай їй бiс!

Сiче, плює в обличчя, з нiг валить…

А темно, як в тюрмi… Коли ж i випить,

Як не в таку погоду, сто чортiв.

О л ь ш а н с ь к и й

Тепер в тюрмi не темно, мiй Кезгайле,

Бо Свiчка там.

Р и ц а р i

Ха-ха! I справдi Свiчка

Тепер в тюрмi! Недовго тiльки їй

Зосталося горiти, клятiй Свiчцi!

К е з г а й л о

Завчасно ви глузуєте, панове,

Дивiться краще, як би свiчка ця

Пожежi нам, бува, не наробила.

По всiх ярах глухе каламуття,

На Кожум’яки й носа хоч не суй,

Хвилюється Подольє, тiльки й жде

Найменшої, щоб спалахнути, iскри.

О л ь ш а н с ь к и й

Ха-ха! Кезгайла, мабуть, скрiзь пече –

Ще з тої ночi, як своїм чханням

Вiн Ольбрахтова джуру сполохнув.

Регiт. Кезгайло зривається i береться за меч.

Х т о с ь

Не знав, куди подiтись джура бiдний,

Так i чкурнув, мов миша, крiзь вiкно.

Регiт.

К е з г а й л о

Я вас навчу, як з мене глузувати,

П’яницi безсоромнi!

Регiт.

В с i

Обiзвавсь!

В о є в о д а

Та ну тебе, Кезгайле, не смiши

Ти хоч людей. Тверезий!

К е з г а й л о

Так. Я п’ю, Але як п’ю, то тiльки…

О л ь ш а н с ь к и й

(закiнчує).

З перцем.

К е з г а й л о

Тьху!

(Сiдає й п’є).

Не хочу з дурнями…

Входить Козека.

К о зе к а

Вельможний пане!

Прийшов купець вiрменський, б’є чолом.

В о є в о д а

Купець вiрменський? А, це, мабуть, той,

В якого ми два вози одiбрали,

Що поламались з крамом на горi.

К о з е к а

Так, пане, вiн.

В о є в о д а

Ну, що ж, нехай увiйде.

Послухаєм, як вiн почне циганить

Та викупу нам всiм пропонувать.

Ко з е к а

То вже й принiс.

В о є в о д а

Ага! Поклич.

К о з е к а

(розчиняє дверi).

Iди!

Увiходить вiрменський купець iз слугою, що держить якийсь сувiй та пакунки. Одразу починає лементувати.

К у п е ц ь

Вельможний, найяснiший воєводо!

Нечуване нещастя! Два вози!

Великi два вози! З верхом обидва!

Камха 1 золототкана! Алтабас!

Мосульський шовк! Алмази! Перли! Ва!

Зламалися на цих горах жахливих.

То їх тепер у мене одняли.

Обидва вози. Та за вiщо ж це?

При чому ж я? Мої хiба це гори?

То ж київськi.

1 Камха – коштовна китайська тканина.

В о є в о д а

Отож-то i воно,

Що київськi. А ти хiба не знав,

Як шахраїв цi гори стережуть?

Вози зламались? А навiщо ж їх

Ти накладав чотири на один?

Щоб не платити мита? То тепер

Не гнiвайся на київський закон:

Коли вози зламались от Почайни

До Золотої брами,- попрощайсь.

К у п е ц ь

Не можу ж я! Це все моє майно!

О, змилуйся, вельможний воєводо!

В о є в о д а

Такий закон.

К у п е ц ь

Я вiдкуплюсь.

Прийми Оцi дари. Найкращий оксамит!

Найкращий шлик 1, гаптований перлом.

(Подає Воєводi якусь шапку).

Камха олександрiйська. А оце

(подає Кезгайловi невеличкий пакуночок, загорнутий в парчу)

Нечувана, дорогоцiнна рiдкощ,

Якої навiть в Краковi нема.

1 Шлик – шапка.

Кезгайло починає розгортати безлiч обгорток: парчеву, шовковi рiзних кольорiв.

В о є в о д а

(в гнiвi кидає шапку й оксамит).

Чи ти здурiв! Та як ти смiв менi

Цей мотлох непристойний принести!

Лиш золотом єдиним можеш ти

Свої вози у мене вiдкупить.

Давай негайно тисячу дукатiв –

Або з очей одразу забирайсь.

К у п е ц ь

Великий боже! Тисячу дукатiв!

Та якби я продав усiх дiтей

I самого себе, то i тодi б

Я тисячi дукатiв не зiбрав!

О, змилуйся, вельможний пане!

Кезгайло нарештi розгорнув усi обгортки й дiстав кришталевий флакон.

К е з г а й л о

(в розпачi).

Перець!

Регiт.

Знов перець, та iще якийсь червоний!

(Чхає, накочується на купця).

Та як ти смiв… апчхи! Та як ти смiв!

К у п е ц ь

Та це ж iндiйський перець, що його

I королi не всi ще куштували!

К е з г а й л о

Та я тебе!

К у п е ц ь

Панове!

В о є в о д а

Зараз геть!

К у п е ц ь

Панове! Рицарi! Вельможнi кавалери!

Я маю дар! Я маю викуп! Ва!

Я зараз приведу вам трьох невiльниць,

Красунь розкiшних. Чарiвних дiвчат,

Яких немає навiть у султана.

А як танцюють. А якi цнотливi.

Як цукор! Як алмаз! Як абрикос!

Як мiсяць на чотирнадцятий день!

В о є в о д а

Гаразд! Веди. Побачим, що за мед.

Р и ц а р i

Це iнша рiч.

В о є в о д а

Та тiльки стережись

Яких мармиз пекельних привести.

К у п е ц ь

Як золото! Рахат-лукум! Халва!

Я за хвилину приведу їх. Ва!

Виходить.

В о є в о д а

То вип’ємо, панове, за красунь,

Що нам щаслива доля посилає,

Якби ще баб нам здихатись своїх –

Утнули би рицарську ми розвагу.

III

Увiходить Козелiус.

В о є в о д а

А, писарю! Ну що – яка погода?

К о з е л i у с

Злочинець тут, вельможний воєводо,

Його хотiв ти з князем допитать.

В о є в о д а

Гаразд – веди. У нас якраз є час

Мiж кубками – до тої насолоди,

Що нам купець вiрменський обiцяв.

Козелiус вiдчиняє дверi – вартовi вводять Свiчку. Хвилина мовчання.

В о є в о д а

Ну що, гаряча Свiчко, ще тебе

Сьогоднiшняя буря не задула?

С в i ч к а

Немає в свiтi бурi, щоб огонь

Могла задути вiчний та правдивий.

Задути можна свiчку, загасить

Пожежу навiть можна, навiть всi

Жаринки найдрiбнiшi затоптать,

Але живий огонь i в кремiнцi

Чекає лиш, щоб ми його збудили.

В о є в о д а

(здивований).

Ти добре кажеш. Свiчко, тiльки ти

Забув одне – не вiльно людям всiм

Святий огонь даремно викликать.

I проклят, хто, як ти, блюзнiрську руку

На заказний той кремiнь пiднесе.

(Пiдводиться).

Тут я один i князь i воєвода.

Я охоронець мирного вогню.

А ти хотiв роздуть його в пожежу

I мiсто все повстанням сколотить.

С в i ч к а

Не я почав. Чи не твої ж кати

Без сорому на мирне вдерлись свято –

Не кулаком, а правдою хотiв

Я перше наше право довести.

В о є в о д а

Не правдою почав ти, а злодiйством,

Не смiєш ти про правду тут казать.

Пан писарю, яка належить кара

Свавiльниковi й татю за крадiж?

К о з е л i у с

(перегортає папери).

Єдина кара “хоч i вперше вкрав,

Але понад полтину – то повiсить”.

Судебник Казимира короля,

Артикул чотирнадцятий i далi…

(Гортає далi).

А Саксон 1 каже: “Хто свавiльну руку

На владу предержащу пiднесе

I заколот учинить, то злочинця

Четвертувать “.

1 Саксон (саксонське зерцало) – збiрник феодаль – ного нiмецького права, укладений близько 1230 р. В ньому вiдбито iнтереси феодалiв.

В о є в о д а

Доволi для тебе?

С в i ч к а

Я не боюсь нi смертi, нi тортур.

I все ж тобi не загасити свiтла,

Що з тьми вiкiв та через стiльки бур

Пронiс народ вiдважний i свобiдний.

К о з е л i у с

Ще кара є – в Саксонi – Singularis 2 –

“Хто грамоти державнi украде,

Катiвською рукою ослiпить”.

2 Окремий випадок (лат.).

Свiчка мимоволi вiдхитнувся.

В о є в о д а

Ага, не до вподоби – затремтiв.

Що ж, мабуть, так i зробим – хто дививсь

На свiтло заказне, то вже не гiдний

На iнше щось поглянути.

С в i ч к а

(стогне).

Меласю.,.

Ольшанський пiдвiвся – злорадно.

О л ь ш а н с ь к и й

Так, так! Ти не побачиш вже її –

Нi тих очей, як зорi, променистих,

Нi свiжих уст, нi чарiвних тих перс,

I навiть слiз її ти не побачиш,

Коли вона заплаче.

С в i ч к а

(з мукою).

Замовчи!

В о є в о д а

Навiщо ж ти, безумцю ненажерний,

Свою любов на славу промiняв?

Нащо вона – та грамота тобi?

Верни її – i завтра ж будеш вiльний.

С в i ч к а

I справi край? Звiльниш мене, та й квит?

Погано ж ти рахуєш, воєводо,

Коли життя за грамоту даєш.

А хто ж менi поверне ту надiю,

Пошану ту, що я колись берiг

В моїй душi до того привiлею,

До слiв отих брехливих i гучних?

Адже ж йому ми вiрили, як сонцю,

Гадали ми, що хай лише до нас

Повернеться ця грамота князiвська,

Як раптом свiт засяє по хатах,

I зникнуть всi притуги i насильства,

I радiсне народиться життя.

I ось коли, коли б вона менi

Належала, ця грамота зрадлива,

То дурно б я тобi її шпурнув,

Ще й плюнув би на привiлей брехливий

I викупу за нього не схотiв!

Та не менi – а цiлому народу

Належить ця примара золота,

Що за її боровся, як за правду,

Пригнобленням i потом заплатив.

То не тобi ж її у нас купити,

Хоч би життя за неї обiцяв!

О л ь ш а н с ь к и й

Зухвалий кмет! На шибеницю зараз!

В о є в о д а

Так ось яка твоя, виходить, правда:

Вже не мене, а князя ти образив,

I все ж таки тебе не покараю –

Лиш грамоту князiвську поверни.

К е з г а й л о

(зривається з мiсця й пiдходить до Свiчки).

Та схаменись! Отямся! Хай їй цур,

Тiй грамотi – не вартi всi вони

Такого хлопця гарного, як ти!

В о є в о д а

Кезгайло, геть!

Мовчиш? Не хочеш зради?

Ну, то iди! Та добре подивись

В останнiй раз на цi свiчки, бо взавтра

Займеться не для тебе день новий.

С в i ч к а

Хоч не менi – для вiльного народу

Колись зоря займеться свiтова.

К е з г а й л о

(хапає його руки).

Отямся, хлопче! Душу всю менi

Ти зворушив одвагою своєю

С в i ч к а

Спасибi, рицарю…

В о є в о д а

Кезгайло!

За вiкном чути сурми, що виграють зорю.

Ну, то що ж?

Цю грамоту повернеш ти менi?

В останнiй раз тебе питаю.

С в i ч к а

Нi!

Сурми помалу стихають.

В о є в о д а

Ведiть його!

Козека i вартовi виводять Свiчку.

К е з г а й л о

Вельможний воєводо,

Сурмить труба. Час замок закривать.

Бере свою кирею i йде до дверей.

В о е в од а

Бекети 1 всi уважно перевiрить.

Пiдсилить варту. Жодної душi

До замку не пускать. Опрiч жiнок

Та отого вiрменського купця.

1 Б е к е т – вiйськовий пiкет, сторожа.

К е з г а й л о

Зроблю я все.

Виходять.

К о з е л i у с

(наближається до Воєводи – стиха).

Дозволь тобi, мiй пане,

Порадити. Не слiд би Свiчку тут…

I небезпечно в замку залишати…

Бо є такi… прихильники.

В о є в о д а

Ага,

Я зрозумiв. Iди i накажи,

Щоб зараз одвели його в в’язницю,

Що в Порубi.

О л ь ш а н с ь к и й

(пiдводиться).

Я сам це накажу

I одведу його з моїм загоном.

Пiд вiкнами моїми це якраз.

I сам його тюремником я буду.

В о є в о д а

Гаразд! Iди! А ти пиши декрет,

Щоб Свiчку завтра вранцi – яко татя –

Повiсити на Житньому торгу.

IV

Увiходить Кмiтич. Ольшанський тим часом вийшов.

К м i т и ч

Пан воєводо, в мiстi неспокiйно.

Хвилюється Подольє – всi цехи

Нечуваним обуренi насильством.

Що робиш ти? Як мiг ти допустить,

Щоб на весiлля, наче татарва,

Без сорому твої вдирались слуги?

За що схопив ти того зброяра?

В чiм винний вiн? Що встав проти наруги,

Що смiливо обстав за тi права,

Якi сам князь киянам дарував!

В о є в о д а

(розлючений, стукає кулаком об стiл).

Тут я закон, i князь, i воєвода.

Не табiр тут козацький на степу,

Де кожен кмет свiй голос має в радi.

Тут я один сам знаю, що роблю.

V

Хутко входить схвильована Гiльда й одразу кидається до Воєводи. За нею йде хмурий Кезгайло.

В о є в о д а

Хто там? Сюди не можна!

Г i л ь д а

Час не жде.

I дозволу не можу я питати,

Коли людина гине при очах.

В о є в о д а

Безумна ти!

Г i л ь д а

Не дивно й збожеволiть

В катiвнi цiй. Як мiг ти засудить

Його на смерть – на страту?

В о є в о д а

Замовчи!

Г i л ь д а

Не замовчу. Не суд це, а злочинство!

Карать не можна на смерть лиш за те,

Що на весiллi свiчки засвiтили,

Що смiлива людина голос свiй

За вiльностi громадськi пiдняла!

К м i т и ч

Своїм не вiрю вухам. Свiчку ти

На горло засудив?

Г i л ь д а

Коли його

Скараєш ти – я завтра ж напишу

До князя лист.

В о є в о д а

(накидається на неї з кулаками).

Безглузда слюсарiвно!

Та я тебе на мiсцi…

К м i т и ч

(заступає її).

Схаменись!

Не руш її. Не досить ще ганьби?

В о є в о д а

А, заколот! Геть звiдси, бунтiвник!

Тебе самого зараз я схоплю,

Рицарi схоплюються i виймають мечi.

Хапай його! На мiсцi вбити кмета!

К м i т и ч

Не схопите. Короткi, мабуть, руки,

Щоб ватажка козацького схопить.

В о є в о д а

Побачимо, чий буде верх…

(До Гiльди).

А ти

До кляштора негайно виряджайсь,

Молитись там i каятись ти будеш,

Поки химер не збудешся своїх.

Пан писарю, негайно напиши

В конвент домiнiканський, до абата,

Отця Iєронiма, що його

Ми просимо прийнять дружину нашу.

Козелiус уклоняється й береться писати.

А ти, Козеко, зараз одвезеш

Вельможну панi в кляштор на Подольї.

Г i л ь д а

Корюсь насильству, бо нема в Литвi

Вже рицарiв, щоб меч свiй пiдняли

За жiнку та за правду.

Кезгайло виривається вперед i виймає до половини свiй меч iз пiхов.

В о є в о д а

(грiзно).

Геть, Кезгайле!

Ти комендант. Про присягу забув?

Кезгайло в розпачi вганяє меч назад i з горя вихиляє кубок.

К м і т и ч

В Литвi нема, а на степу ще є.

Не в золотi, не в крицi, як оцi,

А в свитах драних рицарi одважнi.

I завтра же до Вiльни я помчу

Та про киян всi кривди сповiщу.

Виходить. Гiльда за ним. Козелiус подає Воєводi листа. Той мовчки пiдписує i оддає Козецi, i той, уклонившись, виходить.

В о є в о д а

(одразу вихиляє кубка).

Хай Вельнас забере усiх жiнок

До себе в пекло разом з каштеляном,

Що цю безглузду кашу заварив!

П и р х а й л о

Як забере? А ти забув красунь,

Що нам купець вiрменський приведе?

Буря стрясає вiкно.

К е з г а й л о

Бач, як гуде. Диявол то радiє,

Що совiсть ми рицарську продали.

В о є в о д а

Нехай гуде! Аби дiвчат принiс.

Увiходить Янулiс.

Я н у л i с

Купець вiрменський.

К е з г а й л о

(хреститься).

Наше мiсце свято!

В о є в о д а

Ага, нарештi. Зараз же веди.

Входить вiрменський купець. За ним троє схiдних слуг вносять на руках три наглухо загорнутi сувої i становлять їх посерединi зали.

В о є в о д а

(здивований пiдводиться).

Що це таке? Знов килими турецькi?

К у п е ц ь

Де килими? Красунi, що таких

Немає i в султана. Ананас!

Жасмин! Троянда! Першого гатунку!

Три дiвчини невиннi, як алмаз!

О грушi запашнi, що на устах

Ви танете солодким поцiлунком!

О перса дiв! О втiхо! О халва!

Дiвчата стоять нерухомо. Козелiус приглядається зацiкавлений.

В о є в о д а

Чого ж вони загорнутi, мов цукор?

К у п е ц ь

Коли ж така жахлива хуртовина.

Яка ж погода! Хвища! Буря! Ва!

З сувоїв чути чхання.

О, вже зачхали. О, суворий край!

Це викуп мiй, вельможний пане.

Купець i слуги розгортають дiвчат, що починають крутитись i нарештi випурхують iз своїх обгорток, мов яскравi барвистi метелики, ледве прикритi прозорим серпанком iз золотими блискiтками…

Р и ц а р i

(в захватi).

А! Схiднi танцi.

В о є в о д а

Гаразд! Приймаю. Можеш взять вози.

Такий товар i вдруге нам вези.

Купець, уклонившись, виходить iз слугами i Янулiсом.

В о є в о д а

(пригортає до себе одну з дiвчат).

Повнiше кубки! Хай вони дзвенять

На злiсть цехам ще голоснiше бурi!

При сяйвi свiч, в обiймах цих дiвчат

Женiть думки докучливi i хмурi,

Хоч заколот, хоч мiсто все гори,

Панове, бенкетуймо до зорi!

Р и ц а р i

(спiвають).

Хай буря бушує, хай кубки дзвенять,

Хто смiл – бенкетуйте, цiлуйте дiвчат!

Хай хлопи бунтують, хай буря гарчить,

На бурю є мури, на хлопiв – мечi.

Хай буря бушує, хай кубки дзвенять,

Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат.

Тихо вiдхиляються дверi, i, нiким не помiчена, входить закутана з головою в чорну кирею Меланка. Дiйшовши до середини зали, вона зупиняється, затуливши на мить очi рукою, вражена гострим переходом вiд темряви до свiтла.

Так вона стоїть, неначе чорна статуя, нерухома, опустивши руки, поки її не помiчає Кезгайло, що, здивований, починає протирати очi.

К е з г а й л о

Панове, тихо! Скiльки тут дiвчат?

В о є в о д а

Як скiльки? Хiба ти сам не бачиш?

Здається, три.

К е з г а й л о

(пiдводиться).

Як три? А це ж яка?

(Пiдходить до Меланки).

Стривайте…

(Лiчить, вказуючи пальцем).

Раз, двi, три, а це четверта.

Три голих, а одна закутана, як нiч.

В о є в о д а

(пiдводиться здивований).

I справдi… Що таке? Невже її

Забув купець вiрменський розгорнуть?

Гей, дiвчино! Хто ти така i звiдки?

Рицарi теж пiдходять. Меланка, як i перше, нерухома.

Хто ти така?

Стягає з її плечей кирею, що падає бiля її нiг. Тепер вона в своєму чудовому шлюбному вбраннi голубого шовку – в руцi у неї згасла зелена свiчка. Як i перше, вона нерухома.

К о з е л i у с

Це Свiччина Меланка!

К е з г а й л о

Яка ж краса!

В о є в о д а

Так ось вона яка…

Яка ж краса чудова та примiтна…

Що ж ти мовчиш? Чого ти хочеш?

М е л а н к а

Свiтла!

В о є в о д а

Що кажеш ти?

М е л а н к а

О, засвiти, благаю,

Мою ти свiчку… У мене її

Згасили… а за що – не знаю…

Хiба за те, що радiсно менi

Було в той час, в чудову ту годину…

Палата вся сiяла од огнiв,

I свiчка ця горiла… i мої

Держав вiн руки… любий мiй, єдиний.

I в очi я дивилася яснi.

I раптом наче вихор налетiв –

Померкло все… i згасли всi свiчки,

I милого, єдиного немає…

Р и ц а р i

Вона безумна.

М е л а н к а

(кидається до нiг Воєводи).

Милостi благаю.

О, змилуйся, благаю всiм святим!

О, поверни мою любов єдину,

О, поверни щасливу ту годину

I свiчку цю весiльну засвiти.

Мовчання. Всi збентеженi.

К е з г а й л о

Невже твоє не зворушила серце

Голубка ця i тиха i сумна?

О, змилуйся!

В о є в о д а

I справдi зворушила

Своїм благанням душу ти мою…

Встань, дiвчино… Вiдмовити несила,

Коли у мене просиш ти вогню.

Гаразд! Твою я свiчку запалю,

Але нехай розсудить вища сила,

Чи їй горiть, чи гаснуть без жалю,

Нехай тебе розсудить Праурима,

Богиня свiтла, що в лiсах Литви

Вогонь пильнує вiчний, невгасимий.

Якщо вона укриє вогник твiй

I свiчку цю од бурi захистить,

(бере в Меланки її свiчку i запалює вiд канделябра на столi)

Клянусь, вiн буде вiльний i живий.

(Дає їй запалену свiчку – вона мовчки бере).

Пиши наказ, пане писарю: “Негайно

З тюрми Iвана Свiчку вiдпустить,

Якщо на доказ нашого наказу

Тобi горящу свiчку принесуть”.

Козелiус пише.

Якщо богиня буде милостива

I вогник твiй од бурi захистить,

I донесеш його ти, до в’язницi,

Що в Порубi на Житньому торгу,-

Тодi, клянусь вогнем живим i вiльним,

Живий i вiльний буде твiй Iван.

Коли ж загасне свiчка – значить, так

Судила доля, i тодi умре,

Тодi умре твiй милий, бо не можу

Я вирок Праурими скасувать.

Козелiус подає Воєводi грамоту з печаткою, вiн пiдписує. Потiм бере з пiдлоги пустий лiхтар i подає його дiвчинi разом з наказом. Та мовчки бере.

Тепер iди. Бери оцей лiхтар

I цей наказ – iди, змагайся з вiтром,

Нехай тебе Праурима захистить.

Буря стрясає стiни.

Р и ц а р i

Ну й вигадав! Ну й загадав мороку –

Хай донесе. Попробує нехай

В такую бурю донести.

В о є в о д а

Мовчiть!

Це вирок Праурими.

К е з г а й л о

(виступає вперед).

Це знущання!

Знущання це безбожне. I з кого ж!

З голубки тихої, що, подивись,- прийшла

Намучена, в сльозах, в убраннi шлюбнiм,

А ти її на муку шлеш, на глум,

Щоб перший драб її схопив та скривдив

I свiчечку цю лагiдну одняв!

В о є в о д а

Мовчи, Кезгайле!

К е з г а й л о

Годi вже мовчать!

(Пiдходить ще ближче до Меланки).

Iди вiдсiль. Iди, моя голубко…

Куди своє ти горе принесла?

В звiряче лiгво, де твою журбу

Та бiле пiр’я в шмаття розiрвуть.

М е л а н к а

О, нi! О, нi, мiй рицарю, не бiйся…

Цю свiчку я – побачиш – донесу.

Чи можу я не донести її,

Коли вона життя мого Iвана!

Що кажеш ти? Чи є ж такая сила,

Щоб свiчку цю у мене загасила?

З моїм життям, з моїм життям хiба!

Кезгайло мовчки приладжує її свiчку в лiхтарi, потiм закутує її кирею.

В о є в о д а

Ось бачиш, мiй Кезгайле маловiрний,

Ця дiвчина смiливiша за тебе.

М е л а н к а

Прощай, мiй пане… дякую тобi.

Виходить. Кезгайло хапає свою кирею i бiжить до дверей.

Во є в о д а

Назад, Кезгайле!..

К е з г а й л о

(виймає меч).

З нею я пiду!

В о є в о д а

Нi кроку далi! Зупинiть його!

Рицарi виймають мечi й заступають Кезгайловi дорогу.

Чи п’яний ти, чи присягу забув?

Кезгайло вергає меч на землю.

К е з г а й л о

Так, я забув, що драб я, а не рицар…

В о є в о д а

Авжеж п’яний… Замкнiть його на вежi,

Аж поки хмiль рицарський не пройде.

Кезгайла виводять.

Тепер нехай турботи всi мовчать –

Панове, знов до кубкiв i дiвчат!

Р и ц а р i

Хай буря бушує, хай кубки дзвенять –

Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат!

Завiса.

ДIЯ П’ЯТА

Недалеко вiд Магiстратського майдану на Подолi. Вузькi кривi вулицi. Лiворуч на першому планi ганок Воскресенської церкви. Темна й буряна осiння нiч.

І

Кiлька мiщан i ремiсникiв крадькома збираються купками в темрявi.

– Хто тут?

– Свої…

– Це ти, Передерiю?

– Ну й хвища, хай її!

– Ну, що ти чув?

– Це ковалi? – Вони.- Хто бачив Чопа?

– У Прiськи вiн – забрала до себе…

– Живий?

– Живий. Нехай тепер шукають…

– А Свiчка де?

– Гнобителi… Кати!

– Чи був хто в замку?

– В замок не пускають.

I замкнутi всi брами цiлий день.

I Магiстрат замкнуто… Варта скрiзь.

– Мене самого мало не схопили…

– Балабуху схопили…

– I Шпака.

– Та доки ж нам терпiти цю наругу!

– Товаришi – нещастя… Свiчку вже

Засуджено на горло…

– Де ти чув?

– Коляндра чув.

Невже ж ми це допустим!

– Й Меланка зникла. Мабуть, i її

Проклятiї схопили душогуби.

П е р е д е р i й

Невже ж ми це, товаришi-брати,

Невже ж ми це допустим, щоб його,

Щоб кращого у нас згубили брата?

Коли скарають Свiчку, то яка ж

На нас паде неслава i ганьба!

В с i

Цього не буде! Краще всi тодi

Загинемо, а Свiчки не дамо!

К а п у с т а

I де ж воно це видано таке,

Щоб за весiлля страчувать людей…

Нащо вже був немилосердий рицар

Мартин Гаштольд… запеклая душа,

Людей карав… А щоб весiлля – нi,

З весiлля вiн нiкого не хапав…

Мелася… люба… . свiчечка ясна…

Недовго ж нам свiтила ти, жаданко…

Згасили радiсть нашу i твою…

В с i

Товаришi! На визвiл! Не дамо,

Щоб сором нашi голови укрив!

Пiдходить Чiп – голова йому зав’язана, в руках величезна дубина. За ним Прiся.

Ч i п

Кого лупить? Кажiть – кого товкти?

В с i

Чiп! Чiп прийшов!

Та тихше-бо, дурний.

Ч i п

Ну, то ходiм! Чого ж ви тут ждете?

До зброї всi! Трощiть катiв проклятих!

На визвiл Свiчки! В замок всi гуртом!

П р i с я

(чiпляється за його руку).

Василечку! Мiй любий! Схаменись!

Тебе ж шукають… в тебе ж голова

Поранена…

Ч i п

Це буде їй похмiлля!

Товаришi! За Свiччине весiлля!

В с i

За Свiччине весiлля! Хай його

Навiк запам’ятають душогуби! –

Товаришi! Дозiр! Дозiр iде!

З-за рогу виходить загiн жовнiрiв iз смолоскипами.

П е р е д е р i й

Товаришi, всi тихо по хатах,

Хай кожен цех напоготовi буде

На перший поклик линути на бiй.

В с i

(тихо).

Нiхто не спать!

Чекати гасла!

Ч i п

А гаслом буде “Свiччине весiлля”.

Дозiр пiдiйшов.

О с м н и к

Гей, хто тут є! Всi зараз по хатах!

П р i с я

(вiдтягає Чопа).

Василечку, Василечку, тiкай,

Тебе ж побачать.

Ч i п

От лиха година!

Попався дiвцi в лапи.

О с м н и к

Розходись! Бо зараз всiх в хурдигу заберу.

В с i

(один одному тихо).

За Свiч-чи-не ве-сiл-ля…

О с м н и к

Розходься!

Юрба зникає в темрявi. Жовнiри проходять далi.

II

Пусто. Темно. Вiтер з завиванням проноситься по вузьких вулицях. Чути кiлька тихих далеких ударiв дзвона. З лiвого боку увiходять Ольшанський i Козелiус.

О л ь ш а н с ь к и й

Та це ж безумство! Свiчку вiдпустить,

Бунтiвника одвертого, що завтра ж

На замок цiле мiсто поведе!

То де ж вона? Її ти бачив?

К о з е л i у с

Нi.

Я стежкою коротшою побiг,

Аби тебе остерегти, мiй княже,

Вона ж пiшла десь – певно, тим шляхом

I, мабуть, тут повинна десь пройти.

О л ь ш а н с ь к и й

Вона одна?

К о з е л i ус

Одна. Дивись, якраз

Сама летить в твої голубка руки.

О л ь ш а н с ь к и й

Так, так. її вiзьму я… тiльки як?

Не хочу гвалтом я її здобути…

К о з е л i у с

Ти можеш так зробити, щоб вона

Сама тобi любов’ю заплатила.

Адже ж указ пiдписано – ось вiн,

I Свiчку маєш право ти скарати.

Вiзьми катiв – i як вона прийде,

Примусь її, сама щоб вибирала:

Любов – чи смерть.

О л ь ш а н с ь к и й

Диявол!

К о з е л i у с

Твiй слуга.

Лиш не забудь мене в своїх молитвах,

О л ь ш а н с ь к и й

Гаразд – ходiм. Якщо її вiзьму,

Тебе всього я золотом засиплю,

О дiвчино чудова, не кляни,

Що мушу злом тебе я добувати…

Коли ж нема такої в свiтi плати,

Щоб я не дав за тебе сатанi.

Виходять.

III

З лiвого боку входять двоє пiдпилих ченцiв у скуфейках – Симеон та Фока.

Фока

Ну й крутить же – бодай його крутило!

Чи довго ж ти водитимеш мене?

С и м е о н

Ой, у полi метелиця,

Чому монах не жениться?

Нащо менi женитися,

Буду i так живитися…

Ф о к а

Та де ж вона, блудниця та, живе?

С и м е о н

Та я ж казав, отутечки за рогом.

Ф о к а

Та брешеш ти, ми двадцять тих рогiв

Проходили, а жодної немає.

С и м е о н

О маловiрний! Я ж у неї був

I в сiцевих многажди обретахся.

Яка ж смачна! А губи, яко мед!

А пишна та гаряча, як пампушка.

Коли б її ти прелестi узрєл,

То духом би i плотiю воспрянул.

Ф о к а

Та де ж вона, прелесниця сiя?

С и м е о н

Отутечки – тепер вже недалеко.

В завулку, де шинок, за кушнiром.

Не в кушнiра, а проти – у дворi.

Отут i єсть Капернаум сей злачний,

Iде же аз многажди согрєших.

Ф о к а

Ну, то ходiм, бодай тебе крутило,

В Капернаум, до того кушнiра.

С и м е о н

Не в кушнiра, кажу тобi, а проти.

Ф о к а

Чи в кушнiра, чи проти – все їдно,

Аби пустила пiд рядно.

Виходять хитаючись праворуч.

IV

З глибини виходить Меланка зi свiчкою в лiхтарi, яку вона захищає киреєю. Кирея й чудове вбрання заляпанi болотом, подертi, руки подряпанi в кров. Але свiчка горить.

М е л а н к а

Вже сил нема… Але вже, мабуть, близько.

О, тiльки б сили стало донести…

О, тiльки б тут не впасти на дорозi,

Як падала на тiй слизькiй горi…

Не чую нiг… Лице горить од вiтру,

Тремтять колiна… руки всi в кровi

I змерзли… i не держать лiхтаря…

О боже ж мiй, знов хвища налетiла,

Згасає вогник… гасне вогник мiй…

I захисту… i захисту немає…

(Майже падає на церковнi сходи лiворуч, прикриваюча всiм тiлом лiхтар).

О, не гаси, о, не гаси, благаю,

О вiтре любий, мого лiхтаря!

Ти ж вiльний… цiлий свiт перед тобою,

Лети мерщiй на поле, до Днiпра.

Мене ж не муч, нещасну, – пожалiй

Хоч ти мене, о вiтре, вiтре мiй!

(Плаче. Пiдводиться хитаючись i робить кiлька крокiв).

Здається, тихше… змилосердивсь… зник…

О, тiльки б тут нiхто не зачепив…

О боже… хтось iде.

Тiкає. З лiвого боку виходить новий дозiр iз смолоскипами i осмником на чолi.

Жовнiри заступають їй дорогу.

О с м н и к

Стiй! Хто iде?

Ще з лiхтарем? Куди це ти iдеш?

Не знаєш, що ходить тепер не вiльно?

Берiть її!

М е л а н к а

Нi, нi! Що кажеш ти?

Мене не можна затримать – не можна,

В мене наказ од пана воєводи,

I цей лiхтар – ти бачиш – я його

До Порубу повинна донести –

До Порубу, щоб визволить людину –

Його ж скарають – чуєш ти? – i я

Тут гаяти не можу i хвилини.

Ось цей наказ.

О с м н и к

Немає нам часу.

Ходiм до замку – писар розбере.

М е л а н к а

Ти збожеволiв! Я… до замку знов?

По тiй горi! Нi, нi, смiєшся ти.

Тобi ж кажу, не маю я хвилини,

Його скарають.

О с м н и к

Заберiть її!

Жовнiри беруть Меланку за плечi, вона виривається.

М е л а н к а

О, змилуйся! Якби ти тiльки знав,

Де я була. Яку терпiла муку…

Коли з гори несла оцей лiхтар,

О, подивись… в багнi, в кровi всi руки.

Промокла вся, замерзла… скiльки раз

Зривалася i падала я з кручi,

I в розпачi, щоб вогник не погас,

Чiплялася за терен я колючий…

Пiдводилась… i знову йшла i йшла,

Не чула нiг, не бачила дороги,

Нi диких псiв, що кидались пiд ноги,

Нi бурi, що лице моє сiкла!

Не чула я, не бачила нiчого,

Бо iншої не вiдала мети –

Як вогник цей незгасним донести.

I донесла… Ти ж бачиш, вiн горить.

Не згаснув вiн, мiй огник неоцiнний,

Хай блимає вiн ледве, хай тремтить,

Але живий – i не менi однiй

Засвiтить вiн в нещасну цю годину…

Невже ж у тебе стiльки зла,

Щоби вiднять у мене те єдине,

Що я крiзь терн i бурю пронесла!

О с м н и к

Говориш добре, дiвчино, – проте

Нема часу з тобою розмовляти,

Ходiм до замку.

М е л а н к а

(зриває з шиї намисто з дукатами).

Бачиш цi дукати,

Намисто це чудове, дороге –

Вiзьми його i вiдпусти, благаю,

О, вiдпусти, благаю, ти мене!

О с м н и к

(бере намисто).

Хай буде так! Iди! Рушаймо далi!

М е л а н к а

О, дякую.

(Дозiр проходить).

Тепер мерщiй, мерщiй!

О, тiльки б знов нiхто не зачепив.

V

З правого боку вертаються Симеон i Фока.

Ф о к а

А щоб тебе з таким Капернаумом!

Замiсть дiвчат дрючком по головi.

С и м е о н

На бiса ж ти полiз до кушнiра?

О йолопе! Не в кушнiра, а проти.

Ф о к а

Чи ти здурiв! Ти ж сам туди полiз.

С и м е о н

Та ну тебе… Стривай. Знайшли! Вона!

(Бiжить до Меланки й хапає її за кирею).

Є дiвчина! Та ще яка красуня.

Ще з лiхтарем. Якраз з Капернаума!

Ну, то веди ж скорiше нас до себе,

В Капернаум солодкої утiхи.

Ф о к а

(обiймає її з другого боку).

А поки що – сладчайше поцiлуй.

М е л а н к а

(вiдштовхує Фоку).

Геть, блудники, ледаща довгополi!

Не сором вам чiплятись до дiвчат?

Штовхає Симеона, той падає, сама тiкає в глибину.

Ф о к а

Оце тобi Капернаум солодкий!

С и м е о н

Єго же й ти, здається, воспрiя?

Ф о к а

Ну й халепа! Невже на цiлий Київ

Не залишилось жодної повiї?

Чи бурею куди їх занесло?

С и м е о н

Стривай, я здумав. Ось в чому причина!

Не в кушнiра, а в бондаря вона –

Ходiм мерщiй. Тепер я пам’ятаю.

Тягне його знову праворуч.

Ф о к а

Е, нi, стривай. Це зовсiм iнша рiч.

У кушнiра, бач, легкий причандал,

I то макiтри нашi постраждали.

А в бондаря залiзне все: струги,

Уторники 1 якiсь там, молотки,

Як дасть раза – то вже амiнь, не встанеш.

1 Уторники – iнструменти для виготовлення уторiв – жолобiв на краях бочки, в якi вставляють дно.

С и м е о н

О маловiрний! Та навiщо ж вiн

Даватиме? То ж бондар – не кушнiр.

Ходiм мерщiй.

Ф о к а

Е, нi, стривай, коли ж

У бондаря… такi, бач, молотки…

Виходять обоє.

VI

М е л а н к а

(вертається).

Пропало все – погаснув мiй лiхтар…

I що ж тепер… i що ж тепер робити…

Кого благать… кого? Одна вночi,

Беззахисна, безсила, безпорадна…

Розчавлена надсильним тягарем…

(Сiдає на церковних сходах i плаче).

О боже мiй! За що даремну муку

На мене ти, нещасную, поклав?

За що ж мене довiв ти до розпуки,

Навiщо путь тернисту я пройшла!

Чи для того ж в борнi я знемагала,

Чи для того мiй огник берегла,

Щоб вiн загас, а я отут упала

I втратила надiю всю мою…

Нема в тобi нi правди, нi жалю…

(Завмерла в безвихiднiй тузi).

З глибини виходить якийсь поважний, гладкий городянин у довгому сукняному кожусi з засвiченим лiхтарем у руцi.

М е л а н к а

(придивляється).

О боже мiй… Невже… невже вогонь…

Невже вогонь менi ти посилаєш…

Так… так… лiхтар…

(Пiдводиться).

О, тiльки б не дозiр…

Нi, нi… це так…

(Метнулася назустрiч).

Добривечiр, мiй пане!

Дозволь огню у тебе попрохать.

Спiзнилась я i заблудила трошки.

Городянин спиняється i, пiднявши вгору лiхтар, дивиться суворо на Меланку.

Г о р о д я н и н

Геть, одчепись, лахудро безсоромна!

Як смiєш ти до чесних громадян

На вулицi зухвало так чiплятись!

Iще вогню їй треба! Подивись

Попереду, до чого ти подiбна.

По всiх ярах качалася в багнi.

Геть, проклята!

(Замахується цiпком).

Бо так тебе огрiю,

Що без огню в болото полетиш.

Проходить. Меланка з жахом кидається в свiй куток i ревно плаче.

М е л а н к а

Ще не кiнець… Ще, мабуть, не до дна

Свою весiльну випила я чару…

(Застигла в нiмiй розпуцi).

VII

З глибини виходить хмурий Козека, що веде до кляштора закутану в хутряну кирею Гiльду. Позаду слуга несе лiхтар.

Г i л ь д а

Далеко ще? Чи скоро той Конвент?

Ти, мабуть, сам дороги тут не знаєш.

К о з е к а

То не моя причина, що вночi

Проїхати не можна в цих завулках

I конi там загрузнули в багнi.

Тепер вже близько.

Г i л ь д а

Тихше. Постривай.

Хтось плаче тут… чи жiнка… чи дитина.

Здається, тут… Дай свiтло – посвiти.

(Схиляється над Меланкою).

Якась нещасна…

(Доторкується до її плеча).

Слухай-но. Хто ти?

Чого ти тут, сердешна, притулилась?

Меланка опам’яталася й дивиться на неї нетямущим поглядом, не пiдводячись, проте, з мiсця.

М е л а н к а

О, не жени… О, не жени, благаю.

Мене весь час тут мучили… кляли,

Знесилена, здрiмалась я… на мить,

Бо згаснула… бо згаснула надiя…

Гiл ьд а

О дiвчина нещасна!

К о з е к а

Це ж вона!

Це ж Свiччина Меланка!

Меланка отямилася, зривається на ноги.

М е л а н к а

Боже ж мiй!

В тебе є свiтло! Дай менi, благаю,

О, засвiти, благаю, мiй лiхтар!

Мерщiй, мерщiй! Ти ж бачиш, ось наказ:

Коли я свiчку в Поруб донесу,

Тодi його я визволю од смертi…

Вiн був погас. Але воскресла знов,

Воскресла знов тепер моя надiя.

Г i л ь д а

(що прочитала тим часом наказ).

Бiдняточко! Дитинко ж моя люба!

Яку ж ти муку мусила знести.

(Бере в неї лiхтар i запалює з свого).

Ну, то неси ж, неси мерщiй свiй огник

I цей наказ, щоб визволить його.

Неси мерщiй!

(Цiлує її).

Нi, нi! Я так не можу,

Тебе не можу так я залишить.

Тебе ще скривдять… Разом всi пiдем,

Щоб не було якого ошуканства.

М е л а н к а

(бере наказ i лiхтар).

О дякую, о дякую тобi.

Г i л ь д а

Ходiм мерщiй!

К о з е к а

(втручається).

Ба нi. Цього не можна.

Г i л ь д а

Як смiєш ти!

К о з е к а

Тебе повинен я

До кляштора негайно одвести

I схибити нi кроку не дозволю.

Г i л ь д а

Та це ж недовго.

К о з е к а

Навiть i на мить.

Г i л ь д а

Її ж там скривдять!

К о з е к а

Не моє то дiло.

Не гайся, бо насильно вiдведу.

Г i л ь д а

I справдi… раз у раз я забуваю,

Що я сама не бiльше – як раба…

Ну, то iди ж – прощай, моя сердешна.

(Знову цiлує Мелаику).

Нехай тебе хтось дужчий захистить.

М е л а н ка

Намучена i скривджена од всiх –

Повiк твоєї ласки не забуду.

Виходить лiворуч.

Г i л ь д а

I знову вiн… Яка химерна доля

З цим зброярем мiй шлях переплела…

Ну, що ж… Веди… без щастя, без любовi

До кляштора нарештi я дiйшла…

Любов? Її згасила… бо не смiю

Своїм огнем ту свiчку запалить,

Що iншою любовiю горить…

I в кляшторi замкну мою надiю…

Виходять всi троє праворуч.

VIII

Через якусь хвилину з лiвого боку вбiгає сполохана Меланка.

М е л а н к а

Куди ж тепер… Там вiн. Там вiн, цей князь.

Сюди iде… вiн кинувся за мною.

О, краще смерть, нiж стрiнутися з ним!..

Куди ж сховатись?..

Бiжить до церкви й притуляється грудьми до дверей, ховаючи лiхтар i своє обличчя.

Тут… отут в кутку…

О, заступи мене, святая дiво!

В ту ж мигь вбiгає Ольшанський.

О л ь ш а н с ь к и й

Сюди вогню! Свiтiть в усi кутки!

Увiходить цiла процесiя: четверо жовнiрiв iз смолоскипами, Козелiус iз пергаментом у руцi, двоє катiв в червоному вбраннi, з мотузками, молотками та якимись клiщами.

О л ь ш а н с ь к и й

(вихоплює смолоскип у жовнiра i починає оглядати всi кутки).

А, ось де ти, голубко, притаїлась!

(Повертає смолоскип жовнiровi i пiдходить до Меланки).

Ну, то чого ж, чого ж ти так тремтиш,

Чого злякалась, пташко полохлива?

Тобi я зла не мислю… лиш мене

Послухай ти…

(Бере її руку).

Навiщо тут вночi

Блукаєш ти, дитино нерозумна?

Ходiм в мої палати, я тебе

Зогрiю, заспокою.

М е л а н к а

Одiйди!

Не смiєш ти затримувать мене!

В мене наказ i пропуск воєводи!

(Виривається),

Вiн наказав, щоб Свiчку зараз…

(Бачить катiв i кричить вражена).

А!

(Бiжить на вулицю i зараз же вертається до Ольшанського, вже сама хапаючи його за руку).

Хто це такi! Куди ти з ними йшов?

Не смiєш ти! Нi! нi! Скажи, що нi!

В мене ж наказ – помилування Свiчцi –

I цей вогонь, дивись, я донесла.

Чого ж мовчиш? Чого мовчиш!

О л ь ш а н с ь к и й

Сама,

Сама мене ти слухать не хотiла…

Спiзнилась ти з помилуванням!

М е л а н к а

Нi!

О л ь ш а н с ь к и й

I Свiчку я скарати зараз мушу.

М е л а н к а

Неправда це! Брехня! Не властен ти

Накази воєводинi ламать.

Злочинство це. Я зараз побiжу

До замку знов. Я зараз.

О л ь ш а н с ь к и й

(до жовнiрiв).

Гей! Рушай!

Негайно все до страти наготовить.

Жовнiри, кати й Козелiус рушають лiворуч.

М е л а н к а

(ставить лiхтар i в розпачi бiжить за ними).

Стривайте! Стiйте! Помилився князь…

(Кидається до Ольшанського).

О, не жартуй так люто – накажи,

Щоб зараз же… ти ж бачиш… ось наказ.

О л ь ш а н с ь к и й

Рушай вперед! Я зараз сам прийду.

Процесiя виходить лiворуч.

М е л а н к а

Ходiм мерщiй, ти ж бачиш, ось наказ…

I свiчка ось… ти, може, не читав…

Тепер ти бачиш… Випусти ж, благаю,

Жаданого, єдиного мого.

О л ь ш а н с ь к и й

Безумная! Невже не розумiєш,

Що й Свiчку я для того захопив,

Щоб за нього купити те єдине,

Без чого жить не можу я… тебе!

Ага! Тремтиш? Нарештi зрозумiла!

М е л а н к а

(вiдсахнулась).

Не вiрю я! Не вiрю, щоб таку

Безбожную ти цiну захотiв.

О, змилуйся! Невже не досить муки,

Не досить мук сьогоднi я знесла?

О, пожалiй!

О л ь ш а н с ь к и й

Не пожалiю – нi.

Я гину сам – нема такої плати,

Щоб я не дав за тебе сатанi.

А ти свою щось дуже цiниш муку.

Не мука це, коли об дикий терен

Подерла ти весiльний свiй убiр

Або в багнi задрипала його –

Не мука це. Ти серце пошматуй

Об колючки.

М е л а н к а

(ламає руки).

О, як пошматувала…

О л ь ш а н с ь к и й

Дiвочу честь за милого життя

Не пожалiй в болотi закалять!

Ага, тремтиш!

М е л а н к а

(падає навколiшки).

О, змилуйся, благаю!

О л ь ш а н с ь к и й

Даремно все. Мовчить моя душа,

А в пристрастi немає милосердя.

Рiшай мерщiй. За хвилю буде пiзно.

Якщо зi мною зараз не пiдеш;

Клянусь тобi – зорi вiн не побачить.

Хутко йде лiворуч.

М е л а н к а

О, постривай!

(Ламає руки).

О боже, що ж робити!

Туди на глум… на сором… То невже ж

I вище хмар нема святої правди?

(Ревно плаче, впавши на землю).

О л ь ш а н с ь к й й

(з кiнця вулицi).

В останнiй раз питаю – чи пiдеш?

Вже стукає сокира, що цвяхи

Останнi на помостi забиває.

М е л а н к а

(зривається на ноги).

Нi, нi, стривай!

(Хапає лiхтар).

О л ь ш а н с ь к и й

Сурмить труба.

М е л а н к а

Я йду!

З диким криком пустилася за Ольшанським. Обоє зникають лiворуч.

IX

З правого боку вертаються тi самi ченцi, що знайшли-таки свою дiвчину. Тримаючи її з обох бокiв пiд руки, приятелi йдуть собi в доброму гуморi, наспiвуючи й хитаючись.

Обретохом убо сiце

Оний злачний вертоград,

I появше там дєвiцу,

Суньмо весело назад.

Тщетно оную шукали

В кушнiра ми во дворi –

Лиш макiтри постраждали,

Суть-бо злобнi кушнiри.

А в мене одна пошана,

Що рибалки, що кравцi,-

В кушнiра не ночувала,

Встану, мабуть, у ченцiв.

Нинє убо побєдiхом,

Нечестивих кушнiрiв,

I з дєвiцею утiха

Буде нам в монастирi.

Веселiтеся, монасi,

Слався оний вертоград!

Ми до пляшки дуже ласi,

Паче ласi до дiвчат.

Проходять, спiваючи, лiворуч. Пiсня затихає десь далеко.

Х

Тихо. Темно. Буря неначе вщухла. Раптом чути уривчасте бамкання: б’ють на сполох. Шум тривоги. З глибини вибiгло з киями в руках кiлька городян i шаснуло в завулок праворуч. Тривога зростає й шириться. Озброєнi мечами, списами й просто киями люди вискакують iз хат, вибiгають з усiх бокiв. В декого смолоскипи. Лунає гасло повстання: “За Свiччине весiлля”.

Г о р о д я н и

(перекидаються на бiгу уривчастими викликами).

– Сюди, брати! За Свiччине весiлля!

– Гей, ковалi! Шевцi, до кушнiрiв!

– Всi на майдан. Вже повели на страту!

– Товаришi! Вже Свiчку повели!

– Гвалтiвники! Гнобителi проклятi!

– Всi на майдан! Кияни, до київ!

– За Свiччине весiлля! Бий катiв!

– Трощити всiх!

– Запалюйте хурдигу!

З’являється Чiп з величезним молотом у руцi.

Ч i п

За мною, цехи! Кожум’яка йде!

За Свiччине весiлля! До київ!

Увiходить Передерiй, тримаючись за якогось хлопця.

П е р е д е р i й

Товаришi! Товаришi-брати!

На приступ всi! Запалюйте хурдигу!

На визвiл Свiчцi! Перший хай загiн

Iде туди – хурдигу розбивать,

А решта всi до замку, щоб сюди

За всяку цiну драбiв не пустить.

На Кожум’яцьку браму – всамперед.

А iншi хай на Боричевiм взвозi

Та на Хрещатiй стежцi стережуть.

Веди мене мерщiй на Житнiй торг.

(Виходить лiворуч).

Г о ро д я н и

– Всi на майдан! Хурдигу розбивать!

– А ми туди! На Кожум’яцьку браму!

– Рибалки на Хрещатик! А кравцi

На Боричеву стежку! До київ!

– За Свiччине весiлля! Бий катiв!

Юрба сипонула в рiзнi боки – лiворуч i в глибину. Кiлька жовнiрiв вбiгає з глибини. Ремiсники кидаються наперерiз i затримують. Бiйка.

Ж о в н i р и

Геть, зрадники! Бунтiвники проклятi!

Шевцi смердючi! Шевськая смола!

Г о р о д я н и

А, ось де ви, попихачi литовськi!

Пекельнi драби! Гицелi! Кати!

Ж о в н i р и

Ще бунтувать, голото навiсна!

Г о р о д я н и

Трощiть катiв! Лупцюйте шкуролупiв!

Нищiть усе катiвське їх кубло!

З лiвого боку чути галас, частi пострiли. Раптом лiворуч здiймається заграва, що освiтлює всю сцену червоним свiтлом.

Г о р о д я н и

(трiумфуючи).

– Ага! Горить! Горить кубло катiвське!

– Тремтiть тепер, гвалтiвники проклятi!

– Не до смаку! Ага – не до вподоби!

– Ану-бо ще! Ще раз! Ану iще!

– Згадаєте ви Свiччине весiлля!

Жовнiри тiкають – кiлька падає.

Х т о с ь

(вбiгає).

Одбили Свiчку! Наша перемога!

I сам тепер вiн б’ється на чолi.

Тюрма горить. Палац князiвський теж.

В с i

Одбили Свiчку! Слава! Всi за ним!

XI

З лiвого боку вбiгає з мечем у руцi Свiчка. Всi в захватi оточують i вiтають його.

Здоров був. Свiчко! Слава Свiчцi!

Нехай живе наш Свiчка! Хай живе!

С в i ч к а

Спасибi ж вам, товаришi-брати.

Я вашої любовi не забуду –

Кажiть мерщiй, кажiть-бо, де вона?

Невже її, невже нiхто не бачив?

Увiходить Передерiй.

П е р е д е р i й

Веди мерщiй. Де ж Свiчка? Свiчка де?

Свiчка пiдходить i цiлує його.

А я тебе шукаю скрiзь… Меланка…

С в i ч к а

Ну, то кажи ж, що з нею, де вона?

П е р е д е р i й

Злочинство! Бачив хтось, як каштелян

Її тягнув до себе.

С в i ч к а

О, прокляття!

Цього боявсь я тiльки. То невже ж

Нiхто iз вас не мiг її доглянуть!

Я ж вас благав! Нащо менi життя,

Коли її єдиної не буде! На визвiл всi!

За мною! Постривай…

Хай тiльки попадеться вiн менi…

Спалю живцем. На клоччя пошматую!

За мною всi! Якщо мою Меланку

Не вирвете ви з рук гвалтiвника,

Не брат я вам тодi i не товариш.

На приступ всi!

В с i

До помсти! За Меланку!

Свiчка та iншi кидаються лiворуч.

XII

Але в цю мить звiдси, з цiєї вулицi, вибiгає кiлька городян.

В т i к а ч i

Рятуйте! Драби в замку! Каштелян!

I рицарi в залiзi. Б’ють!

С в i ч к а

(кидається наперерiз).

Назад!

Нi кроку далi, зрадники! Невже

Опудал ви залiзних полякались?

Вперед на бiй!

I н ш i

За Свiччине весiлля!

Вибiгає кiлька жовнiрiв, що тиснуть городян, якi вiдступають з боєм. Попереду Пирхайло, що б’ється з Чопом, i Ольшанський, що наступає на якихось двох ковалiв. Один з ковалiв падає.

О л ь ш а н с ь к и й

А, будете, бунтiвники проклятi!

Крамольники смердючi! А, це ти,

Безумцiв зрячих проводир слiпий!

Вражає Передерiя, той падає.

П е р е д е р i й

Товаришi… брати… яке ж це щастя,

Що довелось за Київ… i менi…

Убогому калiцi… чесно… вмерти…

Невже ж… Невже ж це правда?

Бачу я, I в смертний час мої одкрились очi.

Я бачу всiх. Товаришi… брати…

В останнiй бiй! За свiтло i за волю!

Тебе я бачу… Київ… рiдний… мiй…

Вмирає.

С в i ч к а

(неначе тигр, кидається на Ольшанського).

Товаришi! За смерть Передерiя!

До помсти всi! Облиште лиш менi

Гадюку цю вельможну розчавить.

Так ось яка князiвськая одвага –

Ти на слiпих хоробрий та дiвчат!

Б’ються на мечах.

О л ь ш а н с ь к и й

(вiдступає потроху до церковних сходiв).

Ага, це ти, недобитку катiвський.

С в i ч к а

Своє держу я слово, i палац

Твiй запалю на честь свого весiлля.

О л ь ш а н с ь к и й

Яке ж весiлля це без молодої?

Спiзнився ти… Палац уже горить…

I там вона.

Остаточно розлючений Свiчка вибиває в нього меч i припирає до церковних дверей.

С в i ч к а

То будь же проклят ти!

(Приставляє меч йому до горла).

Куди її ти заподiв? Кажи!

Тим часом Чiп та iншi знову напосiли на ворогiв i вiдтиснули їх лiворуч за церкву.

Ч і п

За Свiччине весiлля! Го-го-го!

Трощiть панiв, руйнуйте кодло їхнє!

На сценi тiльки Свiчка й Ольшанський.

С в i ч к а

Куди її ти заподiв, проклятий?

О л ь ш а н с ь к и й

Шукай тепер!

С в i ч к а

Живцем тебе спалю, Здеру з живого шкуру! Де вона?

О л ь ш а н с ь к и й

Шукай тепер, її живцем ти спалиш,

Бо я її в палацi там замкнув.

С в i ч к а

Диявол! Брешеш!

О л ь ш а н с ь к и й

Ха-ха-ха! Спiзнився.

Даремно ти шукаєш молоду –

За тебе я вiнок її розвив.

С в i ч к а

Так подавись цим наклепом пекельним!

(Убиває його).

Її вiнка хоч би й торкнувся ти,

А чистоти його не заплямуєш.

То де ж вона?.. Шукать її мерщiй.

(Поривається лiворуч).

Але в цю мить Чiп, Капуста та iншi вносять на ношах непритомну Меланку. Лiва рука безживно звисла, праву вона притисла до грудей i держить в нiй свiчку й наказ. Шлюбний її убiр подертий i заплямований, коси розпущенi й звислi, на лицi кров.

С в i ч к а

Меласю, люба! Ластiвко сердешна!

Сюди мерщiй! Де ви її… Де ви її знайшли?

Єдина, люба! Вона в кровi!

Ношi становлять посерединi кону.

Ч i п

Ми скрiзь її шукали,

Палац горiв… Замкнув її той кат…

I вже з пожежi ледве врятували –

Та, мабуть, пiзно. Сволоком якимсь

По головi небогу зачепило.

С в i ч к а

Нi, нi, брехня! Не вiрю, щоб її…

Не вiрю, щоб її я не побачив

I голосу голубки не почув.

О, подивись, о, подивись, благаю.

(Цiлує її руки).

Твiй милий тут… за кого стiльки мук

Ти, дiвчино нещасна, прийняла…

Води, мерщiй! Несiть води мерщiй!

К а п у с т а

Дивись… дивись, неначе ворухнулась.

Меланка розплющує очi.

С в i ч к а

Меласю! Рiдна!

М е л а н к а

Любий! Ти живий?..

О любий мiй!.. Яка ж… тепер… я рада…

С в i ч к а

Голубонько! Голубонько моя!

М е л а н к а

Тебе з тюрми… хотiла врятувати…

Пiшла до них… вiн обiцяв менi…

Дивись… наказ… як свiчку донесу…

Я донесла… А тут мене схопив…

Той каштелян…

С в i ч к а

Яка ж пекельна мука!

Утiшся. Вбив я кривдника твого.

М е л а н к а

Нi, нi. Не бiйся… вiн мене… не скривдив.

Боролась я…

С в i ч к а

Дитиночко моя!

М е л а н к а

Твоя навiк… Коханий… любий… мiй…

Всю нiч тебе… шукала… а тепер…

З тобою знов… на нашому… весiллi…

Свою Меласю… поцiлуй… прощай…

I свiчку цю… що я тобi…

Вмирає.

С в i ч к а

Меласю! Рiдна! Зiронько моя!

Не покидай! Не покидай мене!

Не дише, вмерла… О, яка ж це мука!

(Ридає, схилившись на її ноги).

Навiщо ж я?.. Навiщо ж я живий?..

(Пiдводиться, бере в руки її голову. Тихо, з глибоким сумом, нiжно).

Заснула ти… А на устах твоїх

Така усмiшка жалiсна… i тиха…

I слiзонька застигла на очах…

(Цiлує її).

Бiдняточко… голубонько бездольна…

Яку ж ти муку мусила знести.

Коли пила свою весiльну чару,

Для милого надiла цей убiр

I свiчку цю вiнчальну засвiтила…

I ось в кровi, в багнi весiльна сукня,

I згасла свiчка, як твоє життя.

(По хвилi мовчання вже з запалом).

Та не сумуй! Немарно ти терпiла

I свiчку цю немарне берегла.

На честь твою, моя голубко мила,

На честь тих мук, що ти перемогла,

Ми знов її засвiтим, як на свято,

На помсту та на волю з тих огнiв,

Що на своїх гнобителiв проклятих

Сьогоднi гнiв народний запалив.

(Бере з рук Меланчиних свiчку й запалює вiд смолоскипа).

Умерла ти… i твiй убiр чудовий

В кровi й багнi, як прапор на вiйнi.

Та живi ми! До помсти, до будови

Нам не потрiбнi шати осяйнi.

Кiптявою укритi ми i потом,

В буденних свитах кинемось на бiй,

А переможем – знову до роботи…

I ось тодi засвiтим огник твiй.

I свiчка ця, що ти життям купила,

Крiзь дикий терн та бурю пронесла,

Що ми огнем повстання запалили,

Хай свiтить нам привiтна i ясна.

Прощай, голубко!

(Нiжно цiлує її в уста).

А тепер на приступ!

До помсти всi! До волi! До борнi

На честь її по цiлому геть мiсту

Засвiтимо весiльнi ми огнi!

Кидається з пiднятим мечем у глибину, всi за ним.

Завiса.

1930


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Литературний процнс 20 рокив 20 стодиття.
Ви зараз читаєте: Іван Кочерга – Свіччине весілля
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.