Іван Корсак – Тиха правда Модеста Левицького


Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу мелодію. “І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?” – марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович.

На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось.

– Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,- почав дещо загадково Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.

Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови. ” Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід, напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені”.- промайнула думка.

-Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству.

Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився

Войцех, що його колега не налаштований на жарти.

– Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував Вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство…

– Не гаразд гоноритися і чванькувати в мої літа,- злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.

– У нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування – і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? – Войцех говорив все швидше, поступово більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.

Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:

– Бздури, панє! Нісенітниці!

Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити… Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку “брак почуця єнзикового” і різав бал – спробуй скривдженому довести, чи того “мовного почуття” уже вщерть, чи цього разу у мізері…

– Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, – Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з – під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих гуралень. А вже як виїжджав, то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде “ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: “Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів”.

… Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.

– Це не я сказав про підробку патріотизму,- Модест Пилипович бачив себе, як в дзеркалі, у скельцях великих окулярів Вося, тільки трохи викривленого якогось, як світобачення, на його думку, пана Войцеха.- Але що ви розумієте під словом “підбурювач”?

– Як же – отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни, вечори Шевченка… Все це якось розділяє люд, а має бути один народ, одна польська держава, одна земля, одні кордони. Думається мені, що ви й досі не вірите, що це уже назавжди. І вирішено це не сьогодні й не вчора, а ще року 1651-го, під Берестечком.

У скельцях окулярів Войцеха зображення Левицького дрібно тремтіло і смикалося, то ж видавалося Модестові Пилиповичу, що то не Вось гарячиться, а він, Левицький, так тремтить і підстрибує.

– Земля уся Божа, а кордони тільки на вашій молодій пам’яті он скільки разів уже совали взад-вперед.. Що ж до “українського підбурювача”, то українці тут живуть ще відтоді, навіть раніше, як князь Володимир на волинській землі, на Святій горі, збудував 1001 року зимову резиденцію князів київських. А щодо Берестечка, то там теж було не все так просто, надто багато історики з обох боків “випрамляли”, кожен на свій кшталт…

То було для Модеста Пилиповича особливо болісним. Він ніяк не міг втямити, нащо люди гілки різних дерев силувано тулять до купи і гадають, що мають зростися; натомість ті гілочки тільки труться, одна з одної здирають кору і ранять, оголюючи живу деревину і підставляючи її під різну хворобу. А як розвести потім те гілля, то ще довго рана не заживатиме, хіба чорнітиме, і лише з роками затягатиметься з країв, однаково залишаючи на тих місцях почварні нарости й гулі. Надивившись немало на безцеремонне зросійщення, тепер з іншого боку бачив мало не те саме – і це бунтувало душу його, тим паче, що родове їхнє дерево мало і українське, і польське коріння. Чому люди не вчаться в дерев, бо в лісі місця он всім вистачає – як погнала сосна свій смолистий стовбур увись, бо їй так жити подобається, то те не шкодить ніяк ялівцю по сусідству, йому теж залюбки живеться.

– Панове, це складна і тривала суперечка, ми відхилилися від теми, заради якої зібралися,- втрутився нарешті пан Генрік, що досі лише з цікавістю спостерігав за мовою, кумедно глипаючи то на Вося, то на Левицького – він не переводив погляд, а повертався до кожного усім тілом, мов би йому не сиділося.

– А й справді,- зів’яв Войцех так само раптово, як міг спалахнути стрімко.- Ми з паном Генріком тут довго мізкували і сперечалися, бо у різних партіях. Я раджу йому триматися Пілсудського, а він до опозиційної належить партії. Та Польща у нас одна.

– Пане Левицький, – Генрік повернувся усім корпусом тепер до Модеста Пилиповича,- я офіційно від нашої партії пропоную виставити вашу кандидатуру у посли польського сейму. Вас шанує українська тутешня громада, ви вільно балакаєте як польською, так і жидівською,

– Цього не забрати,- буркнув Войцех, мов би то було ганджем колеги.- А ще німецькою, французькою, грецькою, таки, певне, десяток мов набереться.

Немолодий і зсутулений скрипаль, награючи та підтанцьовуючи, підійшов до їхнього столика – завчена посмішка наклеєна на обличчя, тільки очі лишалися зимними. Всі троє, брязкаючи гаманцями, скинулися злотувок. “Міг би й більше дати, – незнана досі і негадано зла думка про Войцеха промайнула в Левицького.- Мені за лекцію платять два злотих, а полоністу за те ж саме – десять”. І сам себе вилаяв мисленно, що піддався спокусі гріха.

Несподівана пропозиція пана Генріка балотуватися в посли сейму Левицького застала зненацька, і він швиденько почав гортати думки, як шелестять сторінками прочитаної колись книжки, в якій треба саме зараз знайти колись бачене. Модест Пилипович, звісно, розумів, що то аж ніяк не данина його заслугам чи значимості його як особи, то звичайнісінька егоїстична спроба вжити його ім’я у своїх шкірних передвиборних намірах: він може завжди спокійно дивитися в очі українській людності, він справді за свого в єврейства, досить таки чисельної його общини тут, в нього гарні стосунки з польською громадою, особливо інтелігенцією, яка цінує його переклади польських письменників, що ввійшли або входять у класику.

Але з іншого боку, перегорнув у думці наступну сторінку Левицький, цей шанс можна повернути зворотнім боком і використати сейм для української справи. Бо тут такий шмат роботи, таке неоране, запущене і заросле бур’янищем поле… Навіть ту куцу автономію, що мало українство за австро-угорських часів, відтяли, мов сікачем, одним помахом, самоврядні повітові ради розпущені, отож Варшава, не питаючись навіть чиєїсь думки, навпростець призначає урядових комісарів та старост, звісно, лише поляків. Зникає, мов розмашистим помахом губки шкільною дошкою, витерто саме ймення “українець”, воно фактично заборонено, натомість його, наче на друзки, покололи на “волинян”, “поліщуків”, “гуцулів”, “бойків” та “лемків”. Москалю Україну все свербить звати Малоросією, а сьогоднішнім шовіністам Східну Галичину йметься перехрестити на Східну Малопольщу.

Засукати рукави є до чого – тут бачилося все Модесту Пилиповичу однозначно, без морочливих сумнівів і хитань.

Левицький подумки шелестів тими сторінками пережитого і, на жаль, надибував на вельми гіркі рядки – немало з його колег по урядуванню в УНР чи дипломатичній роботі, зневірившись після поразки держави і махнувши на все рукою, пішли з капелюхом по високих варшавських кабінетах випрошувати собі посади. І досить таки нерідко зачиняли за собою двері, маючи в тому капелюсі посаду впливову і грошовиту. Їх ніхто не картав в очі з колишнього товариства, та погляд нерідко, кинутий вслід, був здебільшого важчим замашної каменюки.

Ну і що? Але саме з трибуни сейму Левицький зміг би нагадати сьому статтю Ризького договору, за якою українству надавався вільний розвиток мови й культури. Та давно висохло чорнило на підписах під тим договором, на українських школах все частіше висять важкі, як на клунях в багатих господарів замки, мові в державні установи і на поріг не постати, при вступі до вузів встановлена для українців квота – навіть у Львівському університеті українець хіба десятий…

З іншого боку, подумав Модест Пилипович, то навіть шанс для його сім’ї, змога зібрати якусь копійку для сина і внука – у посла, звісно, не та платня, що у вчителя приватної української гімназії. І відразу ж тоненькою голкою вжалила інша думка: як бачитиметься людям згода його? Вочевидь тут не треба вдаватися до знахарства… Скажуть, навіть стара українська інтелігенція нас покинула і продалася, подивіться он на Левицького, йому, наче голодному котові, лишень показали кусень сала, і він, покірно муркочучи та вигинаючи спину, поплазував за тим куснем

Пан Генрік, тим часом, не відводив погляда від Левицького, наче в задумку собі десь закинув, що чим довше моритиме поглядом, тим певнішою буде очікувана ним відповідь.

– Панове, я загубив у житті все, що мав найдорожчого: дружину, добробут, рідні місця, батьківщину. Нічого в мене тепер не лишилося, окрім останнього – національної чести. Не віддам я її.- Модест Пилипович поклав ложку на блюдечко так легенько і скрадливо, мов та ложка була скляна і могла розбитися.

Здалеку видавалося, що скрипаль навіть не торкається струн, музика сама по собі народжується, розтікається напівпорожнім залом, пливе тихо над головами ще не захмелілої і не гамірної публіки, пливе сумовито, як післяжнивні хмари над Стиром – то ще не осінь, але вона вже недалечко.

По довгій мовчанці Войцех зняв окуляри і зосереджено заходився їх протирати хустиною.

– Воля ваша, пане Левицький. Не хотів би я бути лихим провісником, тільки стежечка, якою ви йдете, петлятиме, петлятиме і приведе вас прямісінько до арешту, у табір концентраційний за дріт…

І показав рукою у бік чи то Бреста, чи то Підляшшя.

Вперше за бесіду Модест Пилипович відповів відразу, без сумніву і зважування слова, за яке потім могли б причепитися.

-Не боюся арештів уже, панове. За життя перебоявся. Навіть якщо то відверта погроза, вельмишанований пане Войцех.

Войцех Вось нічого не відповів, тільки насуплено взявся дмухати на вже вихолонулу каву.

Левицькому не доводилося бувати в тому концентраційному таборі, але з в’язнями його зустрівся у Ковелі на вокзалі. Він повертався у Луцьк, як підійшов ешелон з товарними вагонами, у яких перевозять худобу. Паровоз спинився долити води, а вагони розтягнулися вздовж перону. В загратованих вікнах виднілися молоді, ще юнацькі обличчя – і раптом один, схопившись руками за грати, став кричати до перонного натовну:

-Люди, ми не злочинці! Ми – студенти зі Львова!

Поряд з ошатно вдягненими панянками і панами, на пероні стояв простий люд. Хто в личаках, а хто й просто босий, з порепаними, почорнілими ногами, в яких, видавалося, навічно в’їлась земля, поліські мули і болото, ногами, яких не відмити до домовини, бо не знайдеться такого мила, напевне, у всенькому світі, у латаному селянському одязі, з такими ж самими порепаними і почорнілими від роботи руками, витягнутими як в орангутангів від непосильного труда до самісінької землі, із засмаглими наче в полінезійських тубільців обличчями, на яких від сонця й негоди шкіра стала ношеною і потрісканою кирзою – ці люди дивилися на мучеників у вагонах лише із жалістю та співчуттям, але без розуміння причин їх подвижницьких страждань, дивилися як на панські забавки. “Боже, коли ж народ зрозуміє свою інтелігенцію,- вжахнувся Левицький,- а цілковиту відповідальність за народ зрозуміє інтелігенція”…

– Ми не з бідних родин,- гукав той студент крізь грати.- Але ми йдемо в концтабір, аби ви і всі люди добре жили у вільній колись Україні!

Забігали, заметушилися поліцейські на пероні, з вагонів почулися вигуки, видно було, як хлопця, що хотів докричатися до люду, відтягують силоміць від грат, та він неймовірним зусиллям, аж синіли пальці, тримався заліза. Врешті хряснули йому по руках прикладом, пропали обличчя за гратами у вікні, і потяг, набравши води, повільно рушив.

2

Модест Пилипович, докинувши на загрозу Войцеха Вося тихе “перебоявся арештів”, мовив те не для красного слівця. Чого-чого, а цього добра на віку стачало.

Холодного і занудно-сирого зимового ранку при вході до Лук’янівської в’язниці товпилося особливо багато люду. З вузликами і тлумками, з розгубленими і осунутими після безсонної ночі обличчями, попри сльоту й мокротечу, вони терпляче переступали з ноги на ногу, марно вишукуючи знайомих і рідню в загратованих вікнах та очікуючи дозволу на передачі ув’язненим.

-Вдову Драгоманова теж арештували,- впівголоса перемовлялися в черзі.- Не зглянулися навіть на вік.

– Так вона ж зовсім недужа…

– А кому те болить. Он син з тим більшеньким тлумком стоїть, постіль в камеру передати хоче.

Ще сяк-так повелося Лесі Українці, Борису Грінченку і іншим з їхнього кола, кого запакували у Либедський участок – трохи чистіші камери та без кримінальних злочинців. А мітла поліцейська на початку того року тисяча дев’ятсот сьомого продовжувала мести розмашисто, вправно загрібаючи до в’язниць український цвіт. В камеру до кишенькових злодюжок вкидають видавця газети “Рада” Є. Чикаленка та його співробітників Л. Пахаревського, Г. Коваленка, Б. Ярошевського, за гратами опиняються Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Олена Пчілка та ще чималенько київської інтелігенції. Йдуть масові обшуки. В Українському домі вусаті набундючені поліцаї трясуть п’ять годин без спочину, конфісковують дев’яносто дві назви книг, врешті, хряпнувши недбало дверима, забираються геть, та небавом, немов передумали, повертаються і знову не менше п’яти годин все ставлять вверх дном – цього разу конфісковують понад дві тисячі книжок.

В двері Модеста Пилиповича постукали легенько, навіть скрадливо, як звично стукав їхній двірник Микита, людина делікатна і сором’язлива. Та коли господар відчинив, то на порозі постали двоє поліцейських і старший із них, перепитавши ім’я Левицького, тицьнув якийсь папір:

– Вы арестованные.

Модест Пилипович сперш витер холодний піт з лоба, що виступив аж ніяк не з переляку – він ще не відійшов гаразд від інфлуенци, гарячка все полишати не хотіла, його то кидало в жар, то в холодний піт. Одна біда рідко буває – в кутку на ліжку лежала дружина Зінаїда із запаленням легень. Наймати лікаря Левицьким було не по кишені, та й навіщо, він же сам лікар, ніхто краще за нього не догляне і краще не лікуватиме.

-За що ж мене арештовуватимете? – поцікавився врешті господар.

-Вы против русского народа,- вигулькнув з-за спини переднього другий поліцейський, певне, менший за чином, якому заманулося трішки вислужитися.

“А ти, задрипанцю, – подумки вилаявся Модест Пилипович. – Ще один захисничок російського народу вишукався тут, у центрі України… А як запахне бідою, то враз чкурнеш в світ за очі, як отой поліцейський Єрофєєв”.

Як уже був Левицький на останньому курсі медичного факультету Київського університету святого Володимира, то в Самарській губернії спалахнула холера. Поїхав він разом з однокурсниками рятувати від епідемії люд, бо лежали уже родинами, вимирали сім’ями, вікна хат дошками забивали. В спеку і дощ, вдень і поночі, пішки й верхи за десятки верст металися молоді лікарі. Ускладнювалася справа ще й тим, що під всіма благовидними приводами розбігалось начальство, а як дорікнули за це поліцейському Єрофеєву, що й собі драпанути налаштувався, то відкинув той з цинічною усмішкою:

Мертві усі законослухняні. А рятувати живих – ваша робота.

Між тим навіть при великій біді знаходилися охочі поживитися чужим, починалися грабежі того нехитрого, що було в селянських покинутих домівках.

Коли ж від’їжджав Левицький з колегами вже додому, як епідемія згасла, то прийшов до них гурт селян.

– Ми не маємо, що вам дати і чим віддячити, то ж візьміть від нас цю ікону. Хай береже вона вас все життя.

Багато країн і країв об’їздила із Левицьким ікона і вже на схилі літ подарує він її синові.

… Не зваживши ні на хворобу самого Модеста Пилиповича, ні на запалення легень дружини, його тут же арештували.

Левицький знав, звичайно, за що його ведуть в каталажку ці поліцейські, які за дорогу більше й слова не вимовили. Наростав український рух, особливо серед студентства. В Київському університеті відбулася сходка, на яку понад триста прийшло молодих душ, студент Дмитро Дорошенко виступив з палким рефератом про українізацію народної освіти. Зібрання ухвалило резолюцію з вимогою заснувати кафедри історії України, української мови, українського письменства та права, бо такі ж вимоги вже висували студенти-українці Петербурзького та Одеського університетів. Велика делегація пішла до ректора, професора політичної економії Цитовича.

Ректор лише невдоволено блиснув з-під лоба, не встав і не привітався традиційно за руку. Холодно біг рядками звернення: “Студенство… цілком поділяє думки українського громадянства на необхідність мати кафедри з українознавства з українською викладовою мовою в південноросійських університетах”…

– Я не можу одноособово прийняти рішення. Доповідатиму про справу університетському сенатові,- заховав звернення у шухляду Цитович, не піднявши очей, мов разом із студентським документом поклав туди і колючий та недружелюбний свій погляд.

Підтримка київському студентству надходила звідусіль – в газету “Рада” посипалися листи з Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Катеринослава, Волині, відізвалися українські громади з Таганрога, Брянська, Петербурга і Кушки, писали з Дерпта, Варшави, Холма, стояли на листах штемпелі Грубешова, Відня і Риму… Реакційна шовіністична професура чинила спротив, мовляв, то все сепаратиські настрої, такого ніде немає в Європі. Особливо пінився Т. Флоринський. Модест Левицький під псевдонімом М. Пилипович висміяв цього україноненависника у фейлетоні “Може-таки Бог не попустить” у газеті “Рада”: “… вигукнувши “руки прочь” Т. Флоринський думає нам, українцям, цим вигуком страху завдать. Але ми знаємо приказку: Як Бог не попустить, то хтось… чи то пак Т. Флоринський не з’їсть”. І хоча Модест Пилипович не з добра мав десятків півтора псевдонімів, його таки вирахувало “всевидяще око”…

Арешт не нагнав страху ані на Левицького, ані на інших. У сиру і простору тюремну камеру, з невитравним запахом щурів, арештованих набили, як оселедців в бочку. І ніхто не розкис, газета “Рада” в репортажі писала: “Великий каземат залюднений виключно Україною… Жартували, радили обрати голову зборів. Зібрались писати спільними силами водевіль на тему всеукраїнського ув’язнення”.

Згодом переповідали як арештовували Миколу Віталійовича Лисенка. Тупотіння важких чобіт по східцях його будинку, грюкання в двері і вимогливий окрик:

– Поліція! Відчинити негайно!

Обшук тривав довгенько, трясли на совість, не гребуючи перебирати навіть білизну, а врешті ухвалили:

– Збиратися з речами!

Микола Віталійович за час обшуку не обмовився й словом, хіба посміхався лиш куточком вуст, а тоді зібрав одяг, взяв під руку подушку і нагадав:

– За прадавнім звичаєм, рушаючи в дорогу, треба присісти. Вельмишанованих гостей також прошу.

Ніде діватись вельмишановним, присіли.

На ранок весь Київ гудів про арешти. Друзі Лисенка й інших ув’язнених метнулися по високих інстанціях. В жандармському управлінні, здається, напудилися, що запахло скандалом, Лисенко-композитор знаний в Москві й Петербурзі, то ж наказ про арешт тихесенько анулювали.

– Після в’язниці я,- підсміювався Лисенко,- нарешті стопроцентний підданий їх великомордія.

Добре, що люд наш, думалося по розмові з панами Войцехом та Генріком Модестові Пилиповичу, якось навчився у час біди підтримувати один одного жартом. Але загалом для народу землі цієї веселого мало – в підрадянській Україні вже арештовують і розстрілюють письменників, тут везуть юну зав’язь за колючі дроти в концтабори, Закарпаття відійшло до Чехословаччини, а Румунія прийняла закон, на підставі якого українців проголошено тими румунами, що “забули свою рідну мову”, пришвидшену румунізацію шкільної освіти якраз завершили у рік приїзду Левицького в Луцьк.

3

Мова про Берестечко з Войцехом Восем негадано вже наступного дня продовжилася в Луцькій українській гімназії, де Модест Пилипович викладав українську мову і водночас був лікарем навчального закладу. Гімназійна молодь, як випадала нагода, виїжджала на екскурсії визначними місцями краю.

-Ми хочемо цього разу побувати у Берестечку, вклонитися могилам козацтва, що полягло через зраду кримського хана,- ділилися учні намірами..- А вам доводилося бувати на Пляшевій?

Десятки допитливих очей хлопчаків і дівчат дивилися на Модеста Пилиповича, дивилися з цілковитою довірою, мовби вчительство їхнє одне володіло безперечною істиною. “Боже. дай же добру долю цим дітлахам,- набігло у думці його мимовільно.- Дай кращу долю, аніж моєму поколінню. Хай же ця чистота і довірливість не згасатиме ніколи в їхніх очах, як не згасати має пошанування своєї землі та її історії”. І таки не згасло те пошанування, зберегли й через багато десятиліть за порогом гімназії, тільки долі їхні, втрапивши у неймовірні вихори прийдешніх років, складалися вельми по різному…

– Бував я у Берестечку, друзі,- відсунув врешті убік думки і роздуми Модест Пилипович.- Можу розказати дещо… Добре чините, що вирішили вклонитися пам’яті, бо ми не купка приблудних колоністів на рідній землі.. От тільки про зраду кримських союзників не все правду набалакали нам історики…

І Левицький оповів їм про свою першу поїздку з Дмитром Дорошенком та Іваном Зілинським на козацькі могили.

Їхали вони з Радивилова на підводі довгенько, їхали розбитою тряскою дорогою, та ще й місце випало Модестові Пилиповичу якраз над колесом, де трясло немилосердно. Однак помінятися місцем з кимось Левицький ніяк не міг – надто шанував він своїх гостей, знаного уже науковою громадою Дорошенка і хоч молодого, та з обнадійливим майбуттям Зілинського. Подорож їх подовжували в часі також непередбачені зупинки і зустрічі з тутешньою єврейською біднотою. Звістка про проїзд шанованого в краях лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней, що втомлено трясли головами, боронячись від набридливих гедзів, до Левицького на кожній зупинці приводили матері своїх замурзаних діток з тою чи іншою хворобою. І він не міг нікому відмовити, вислухував і вистукував тих дітлахів, прописував ліки та давав поради. А що Модест Пилипович вільно володів єврейською мовою, то те тільки підсилювало довіру до лікаря, який за свій клопіт до того ж не хотів і шеляга. Згадуватиме через роки Дорошенко: “Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.”

… Вони втрьох довго ходили берегом Пляшової, що вже почав заростати дрібним ліском та кущами, потім перебралися на Журалиху.

– А знаєте, – сумовито роззирався навкруг Дмитро Дорошенко,- марно нарікали довгі роки на кримсько-татарських союзників. Мовляв, зрадив нас хан, тому й поразки зазнали. А насправді було зовсім інакше. Польський король ввів у бій двадцять тисяч добре муштрованої найманої німецької піхоти, дуже потужну на той час артилерію, запросив кращих німецьких генералів. Вони й розробили план битви за всіма тоді найновішими вимогами військової науки. І хоча наше військо вже мало також бойовий досвід, та не могло навіть близько рівнятися в озброєнні. Артилерія вдарила насамперед по татарських позиціях, щільний гарматний вогонь шматував все живе, от і не витримали врешті кримські союзники, почали відступати панічно… А відступ відкрив козацькі позиції з флангу, що й вирішило долю всієї битви. Це була трагічна й гірка поразка, програна битва, але не програна війна. Бо вже за рік Богдан Хмельницький збирає нове і потужне військо, під Батогом завдає нищівного розгрому так само добре зорганізованій польській армії, в битві гине комендант німецької піхоти, польський головнокомандувач Мартин Калиновський і, навіть, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек… Швидко вміли вчитися козаки.

Високо над головою у погідному літньому небі, розсікаючи грудьми тепле повітря, з ледве чутним посвистом пропливав ключ диких гусей, у ключі з половину, певне, становили молоді птахи, що тренували ще не окріплі крила перед далекою дорогою в вирій, бо поволечки літо збігало, – не йнялося віри, що під таким мирним небом серед цього роздолля могла бути така кривава січ…

Модест Пилипович з Дорошенком і Зілинським підійшли до будови церковки, виведеної вже під вікна, біля якої стояв високий хрест із написом: “Русскіє люде! Тут 30000 твоїх предків полягло за віру православну і свою народність”. З гіркотою дивилися подорожуючі, як російська імперія руками почаївських ченців навіть українську національну трагедію підлаштовує під свої русифікаторські цілі. “Боже милий,- подумалося Левицькому,- якщо нашому поколінню не судилося, то хай би хоч наступне дожило до часів примирення між народами і християнського прощення, коли люд сусідній перепросить одне одного і не чинитиме вовік більше кривди”.

Дмитро Дорошенко довго дивився на зроблений російськими ченцями Почаївської Лаври напис, дивився так, мов би то писане було якимись шумерськими письменами, які ще треба розгадувати і неймовірними трудами розшифровувати та витлумачувати.

– То наша біда,- тільки й сказав урешті.- То біда української інтелігенції. Пам’ятники історії треба так встановлювати, відстоювати і відкривати, як будували і відкривали пам’ятник Івану Котляревському.

Тою ж тряскою дорогою, вертаючись з Берестечка, Дорошенко з Левицьким і Зілинським говорили про ті незабутні події в Полтаві уже вісім літ по тому.

– Кілька років оббивали чиновничі пороги, доки російський уряд дав дозвіл на пам’ятник, – говорив Дорошенко уривчасто, поміж клекотом коліс на глибоких вибоїнах. – А ще час потребувався гроші зібрати, місце з тамтешніми урядовцями погодити. Та й відкриття негладко пройшло…

Вже напередодні стало відомо, що від міністра внутрішніх справ Плеве полтавському міському голові прислана телеграма: Петербург забороняв виступи і привітання українською мовою всім, окрім іноземним депутаціям. Місце на бульварі, де встановлений ще не відкритий пам’ятник, з обох боків оточило кінне військо, в дворах будинків, аби не так муляли око, розмістилися додаткові озброєні підрозділи. Мовчки, мов не на святі, а на похоронах, численні делегації покладали вінки, тільки Борис Грінченко їх поправляв і вголос зачитував написи.

На таємному віче напередодні гаряча українська молодь, передбачаючи такі дії влади, пропонувала навіть збройний виступ. Але старші остудили її: те може призвести до марного пролиття крові, поголовних арештів і так не чисельної української інтелігенції. Віче під головуванням тодішнього студента Дерптського університету Федора Матушевського, з яким згодом Модест Пилипович пліч-о-пліч працюватиме в місії УНР в Греції, ухвалило іншу форму протесту – як тільки заборонять виступати рідною мовою, то всі мають демонстративно покинути зал.

І ось урочиста академія в просвітянському будинку, в одній ложі поважно воссідає віце-губернатор, в іншій архієрей, а на сцені чисельна президія на чолі з міським головою Трегубовим.

– Честь тобі, славний городе! – лунко звучать у залі слова віце-голови Віденського парламенту, керівника української парламентарної репрезентації Юліана Романчика. І зал, в якому голці ніде впасти, зривається в овації.

– Мусить щиро наше серце за народ свій битись!- лунає з вуст буковинця Немоловського, якого Трегубов також чомусь сприймає за іноземця. Та ледве встигла кілька слів привітання сказати українською чернігівчанка Ольга Андрієвська, як міський голова аж зблід:

– Не велено допускати українських привітів!

У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.

– Як делегат від харківської адвокатури, я привіз вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку!- і він жбурнув мало не межі очі аркуш цупкого паперу.

У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.

Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.

– Полтавська міська управа,- посміхнувся раптом Дорошенко,- поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…

По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і розбиту дорогу, Дорошенко додав:

– Я до того, що за ріжних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.

Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: “Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917-1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави”.

А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.

– Їдьте, друзі, та будьте обачні,- казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.

Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену правду про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:

Бздури, панє!

4

Оповідь про поїздку в Берестечко з Дорошенком і Зілинським несподівано схвилювала самого Модеста Пилиповича. Згадався весняний день, а було то, він пам’ятає напевне, 2 березня 1919 року, як разом з Федором Матушевським і іншими колегами з української надзвичайної дипломатичної місії ступив на грецьку землю – ще мали мороку висадитися, берег он недалечко, хлюпає пінистою хвилею, та спробуй, хоч на крилах, до нього долетіти… Але добросердечний капітан французького воєнного судна дав катер і баркас. Швидко добралися до Атен електричною залізницею, тільки будівлі й дерева миготіли в вікні, і ось це уславлене місто… Гамірливі вулиці з людом усіх, видавалось, країв і континентів, пахнуть оливки і евкаліпти, досі незнані квіти усіма кольорами палахкотять. Та прибулим не до екзотики, їм треба чимдуж розміститися і почати роботу. Ніхто не бере до уваги непередбачувані проблеми – грошей при обміні виявляється вдвічі менше, ніж розраховували їм у Києві на перебування, помешкання винайти вельми непросто, в готелях ціни шалені і такі ж шалені… блощиці.

Вже наступного дня, ледве оговталися, голова місії Федір Матушевський збирає нараду.

-Маємо довести,- каже голова,- що наш приїзд є тільки поновленням давньої дипломатичної традиції зв’язків з Грецією, зв’язків з Візантією. Маємо домогтися визнання Української Народної Республіки провідними державами світу. А ще слід ознайомити громадські та офіційні кола з культурним і літературним надбанням нашого народу. Добре було б видати серії збірників з творами українських класиків, опублікувати максимально статей з історії та економіки…

З цієї амбітної програми значна частка мала лягти на Левицького як письменника і знавця чи не більшості європейських найпоширеніших мов.

Ще валізи не всі розпаковані, як жити і де харчуватися не все зрозуміло, а клопоти навалювалися хвиля за хвилею. Вже через день, як тільки розмістилися, Модест Пилипович як радник голови місії разом з Матушевським і позаштатним секретарем Лямбріонідісом йдуть на прийом до міністра закордонних справ Греції Діомідіса.

– Буду говорити винятково українською,- попереджує Матушевський.

Модест Пилипович відчував, як хвилюється голова місії, та й в самого його душа не на місці. “Бідна Греція, – подумалося мимохіть.- Невільниця Антанти, яку гарматами й голодом в 1916-му змусили “добровільно” пристати до неї. Тепер же самостійно боятиметься крок ступити”.

Попри хвилювання, аж піт лоскотнув під сорочкою, вітальне слово голови Левицький виголошує французькою впевнено й твердо, немов представляє країну з віками усталеними традиціями, а не державу, що здобула щойно свою незалежність і їй треба ще добитись визнання.

В просторому кабінеті міністра зі старовинними статуями античних богів, розкішними люстрами і оздобленням стін і стелі під сиву древність з перших хвилин встановилася довіра, її не похитнула навіть несподівана манера міністра все записувати – хоча це спонукало зважувати на мисленних терезах кожне слово.

Матушевський говорив енергійно, переклад від того затинався і ледве встигав, голова місії нагадав українсько-грецькі стосунки ще з сьомого століття по Різдву Христовому, поновлення їх в столітті сімнадцятому, і аж до сьогодні, розбудови держави тепер і до боротьби з большевиками.

Міністр мовчки слухав, то нотуючи йому потрібне, то тереблячи ретельно заточений олівець в руках, і тільки один раз перепитав:

– А чи матимуть місце у вашій республіці люди багаті, промисловці, ті, кого модно звати стало буржуа?

– Матимуть всі, хто живе працею й розумом,- відказав Матушевський і передав господарю кабінету дипломатичну грамоту.

Міністр біг очима документ, водячи олівцем у повітрі над читаним, мов боявся збитись з рядка, а врешті, опустивши очі, відказав:

– Не можу певного нічого сказати до розгляду на світовому конгресі. Але в гостинності не тільки не відмовляю, але й щиро радий вашому приїзду.

Прощаючись, міністр вельми делікатно натякнув, що до вирішення українського питання кимось у міждержавних верхах добре було б не робити великого розголосу про перебування місії.

“Отакої,- скривився у думці, як від кислиці, Модест Пилипович.- У своїй господі вже перестали бути господарями. Собі ради не дають, де там чекати вже підримки Україні”.

У чужому місті, де досі ні душі знайомої, хіба тільки голуби під вікнами готелю знайомо воркували досвітками, поступово знаходилися приятелі. Колишній грецький консул в Москві Сагіріяніс, що запам’ятав приязне ставлення до нього Києва, коли він тікав із Совдепії додому через Україну, заглянув на вогник і розповів цікаві новини. Відразу по візитові української місії до міністра Діомідіса побіг до нього російський посол князь Демидов і нарозказував, що ми большевики. Тому, на думку Сагіріяніса, українцям треба невідкладно зробити візит до грецького митрополита – про зустріч він навіть сам може домовитися. Так і зробив.

Високий, розмашистий в плечах, з білими пасмами сивини в бороді митрополит зустрів щиро.

– Як син православної церкви,- говорив при початку Матушевський,- як представник держави, що колись прийняла віру й науку Христову від Греції та й до цього часу залишається їй вірна, я вважаю за свій обов’язок, ступивши на грецьку землю, завітати до вищого представника грецької церкви, бо, добиваючись політичної незалежності, Україна добивається і церковної незалежності від московської церкви.

Митрополит в свою чергу взявся викладати власне бачення релігійної ситуації в краї, у його веселому і доброзичливому погляді час від часу могла промайнути хіба звичайна людська цікавість: а що ж то за люди до нього заявилися? Він викладав своє бачення, частенько плутаючи Україну з Росією, картав большевиків за причинені кривди церкві і переконував, що православ’я, на відміну від латинства, не втручається у політику.

“Якби ж то… “- перезирнулися мовчки гості.

Далеко не зразу відповів митрополит на пряме запитання, чи можна розраховувати на нього в утвердженні незалежності української церкви – він довго дивився мимо гостей на лампадки, що змигували і ледь чутно потріскували, мов там можна було видивитися істину.

– Все якось улаштується,- ухилився від прямої відповіді.- Матимете незалежну державу, то й церква здобуде назалежність

А ще через кілька днів по зустрічі в українську місію зазирнув Сагіріяніс і вже з порога почав загадково всміхатися.

– Князь Демидов знову пішов вашими стежками… Майже відразу за вами теж заявився до митрополита,- і він поклав на стіл стосик свіжих атенських газет.-Люди сміються зі слів князя, що похвалився пресі: митрополит, мовляв, пообіцяв помолитися за велику Росію.

– А що ж сам митрополит думає про нас? – не стримався Модест Пилипович.

– Цитую дослівно,- не втаївся Сагіріяніс.- Він сказав: “Правдивий християнський народ ці українці”.

… Наставало літо, нескупе грецьке сонце в пересушеному повітрі, здавалося, перевершило в щедрості саме себе, бо навіть в тіні платанів дихати доводилося як рибі, яку щойно витягнули силоміць з води і вона жадібно ловить та заковтує повітря, яке однаково не дає порятунку – Модест Пилипович міг тільки мріяти побути вдоволь з сім’єю на морі, де вологий вітер поволечки остудить розпечену душу, де заспокійливо накочується хвиля на берег і плавно, з ледь чутним шурхотом гальки й піску відкочується собі назад до великої води. Він міг тільки мріяти, бо щораз нові турботи накочувалися куди швидше морської хвилі.

Ще тільки під’їхали до румунського посольства, навіть в дверях не встигли подзвонити, як вправний портьє відчинив їм і провів у помешкання. Посол зустрів приязно, але відразу попередив, що приймає українську місію неофіційно. За півтори години встигли переговорити і про Розанду Лупул, невістку Богдана Хмельницького, і про Петра Могилу, та найскладніша мова про сьогоденне, чому ми не боремося проти большевиків спільно з російськими добровольцями, спільно з Денікіним. Модест Пилипович бачив, як обличчя Матушевського бралося рожевими плямами, наче від дитячої висипки, то не було безпричинне роздратування, то було набридливе запитання від цілковитого незнання справ.

– Ми довго були федералістами – помовчавши і заспокоївшись, врешті відказав голова місії.- Ми довго вірили в здоровий розум Росії і хотіли існувати на федеративній основі. Коли ж через нерозум уряду і росіян Росію штовхнули в обійми большевиків та анархії, ми проголосили свою незалежність А Денікін на Україну тим же духом дише, що й большевики, що й прісної пам’яті царський чинуша…

В італійському посольстві сперш мова зайшла про Данте і Амічіса, поступово посол барон Авенацо розбалакався, нагадав навіть, що демократія венеціанська і торгові центри Італії ще в прадавні часи мали зносини з Україною. Щоправда, спочатку сказав “півднем Росії”, та враз спохватився і сам себе поправив. А далі мова пішла про насущне, барон і Модест Пилипович, як перекладач від української сторони, по черзі, немов картярі, клали свої козирі на стіл – і кожен, кидаючи випробувальний погляд на суперника, свою карту вважав важливішою.

– Якщо Україна зможе створити більш-менш сильний уряд, то цим добре укріпить свій суверенітет.

– Ми ведемо боротьбу проти большевиків вже стільки місяців лише власними засобами. Без найменшої помочі. Хіба то не ознака сили?

– Це сильний аргумент.

– Щедрою рукою даються Денікіну мільйони, він може за гроші найняти добрих офіцерів. А в нас люди воюють не за гроші. Хіба це не доказ авторитету української влади?

– Антанта втомилася після чотирьох літ війни. Хай буде між нами, але Франція вже не хоче більше воювати, хіба енергійніше підключаться Румунія та Польща.

– Без бази – фронту проти большевиків не може бути. Україна ж є центром.

– Я буду телеграфувати до свого уряду про необхідність визнання суверенітету України і технічну допомогу,- сказав Авенацо насамкінець.

Того вечора втомлений, з посірілим обличчям, що за останні тижні витягнулося і осунулося, Матушевський чи не вперше поскаржився Левицькому:

– Робиш, робиш, а тої роботи ні попереду, ані позаду не видно… Всі погоджуються, всі кивають схвально головами, тільки помочі Україні досі ніякої.

Дві зустрічі в американському посольстві пройшли начебто успішно, але тут думки в колег розділилися. Посол Дроперс складав враження людини відвертої, без помпи і марнославства: сіли, закурили, розмову повели відразу без хитрощів і дипломатичних вихиляс.

– Мої симпатії однозначно на боці України.- пустив акуратне кільце диму від сигари Дроперс.- Але ж політика не тут робиться.

– Розуміємо, але сюди ми приїхали, аби просвітлити бодай трішки геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.

Швидше мова просувалася, коли з англійської перейшли на німецьку, непомітно встановилася атмосфера довіри і склалося враження. що всі тут давно вже знайомі. Особливо зацікавили Дроперса економічні викладки, які показали ступінь визиску України колишньою імперією.

– Я тепер все розумію. – пухкав димом Дроперс як паровоз, що набирає тяги.- тільки скажіть, яку реальну поміч ми можемо дати взагалі і чим я особисто міг би стати вам у пригоді? Ви здогадуєтеся, що Америка ні одного жовніра вам не направить, бо це викликало б протест у нашій країні.

В час другої зустрічі Дроперс так само був простим і відвертим, тільки все лаяв Європу:

– Нав’язала тут вузликів, позаплутували… Хочеться кинути все до дідька і драпанути в свою Америку.

Розкутість і нелукавство Дроперса, що до дипломатичної роботи був професором університету в себе вдома, здавалося, зачарували Модеста Пилиповича.

– Цей чоловік, принамні, не крутить хвостом. Аж хотілося обійняти його,- поділився враженням з Матушевським, коли вже вийшли з посольства.

Голова місії був куди стриманіший.

– Їх тут всіх щось цікавить, як припече особисто. А дивитися далі власного носа вважають за розкіш.

Модест Пилипович думав тим часом, що справі найкраще зарадити ось так, віч-на-віч толкуючи – українська місія в Атенах була мов у блокаді. Знані греки остерігаються заводити навіть знайомство з працівниками місії, про Україну газети оминають писати, хоч їм давався Левицьким практично готовий матеріал, в ліберальному клубі сором’язливо зволікають виголошення реферату про Україну, обгрунтовуючи затягування військовим станом.

Непростий все-таки час… Не громи тоді гриміли над всією Україною, а канонада гарматна котилася, не заграви призахідного сонця вставали над землею, а червона заграва більшовицької навали нависала – не до амбіцій було, до всіх зверталася українська місія в Атенах. Сербський посол вужем викручувався, аби уникнути будь-яких контактів, хоч від інших посольств знали, що з ситуацією в Україні серби грунтовно обізнані. Для спільних дій позаштатний секретар місії Лямбріонідіс вийшов навіть на біле російське посольство. Але відповідь росіян отримав недвозначну: ” в мойом уме не могут поместиться такие понятия как самостійна Україна і самостійная украінская мова”. Колишній голова російської держдуми Гучков, шо перебував якраз в Греції, відповів у розмові про Україну, що такої нема, а для теперішніх її діячів скоро не буде місця і в Росії.

Над Атенами і всією Грецією так само щедро сяяло сонце, а на душу Модеста Пилиповича насувалася пізньоосіння мряка – здоров’я його дружини Зінаїди слабшало з кожним днем, вона згасала на очах. Одна біда рідко ходить – мало не цілодобовою нервовою роботою підірвав здоров’я і Федір Матушевський. В своєму останньому листі в Берлін до доньки Євгена Чикаленка Ганни, листі, якого не суджено вже було самому дописати, а дописуватиме під диктовку син, він зазначатиме: “Дев’ятий місяць серце точиться кров’ю і тільки каторжною роботою, з якої навмисно не вилажу ні вдень, ні вночі, щоб хоч таким способом приглушити і затамувати невимовні муки, я підтримую себе і своє існування в надії ще зазнати щастя громадського і дожити до ясніших днів. Але навряд, бо ледве волочу ноги… ”

А далі в листі вже інший почерк.

” Довго не довелося бути пророком. Попереду ніж кінчить цього листа увечері я вже вився в припадку грудної жаби. Припадок тягся 12 годин і я ледве не загинув. Зараз живий і безперечно ще трохи поживу, та немає втіхи в такому життю. Тепер до діла. Сам я одписувать не можу і не знаю, коли та змога з’явиться. Пише до вас Юрко, як секретар мій.

До 1-го вересня носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я… ”

… Грудка землі на опущену в землю домовину дружини впала так лунко, що відлуння те в серці Модеста Пилиповича не стихне усе життя. І така ж болісна дитяча сльоза, що біжить по щоці Юрка Матушевського над могилою батька…

Тепер місію в Греції буде суджено надалі очолювати Модесту Пилиповичу, очолювати у ще тяжчий час попереднього…

Юрка Матушевського Модест Пилипович забрав у свою сім’ю і з головою поринув у місійні клопоти, яких тепер ще додалося. А ті клопоти були здебільшого зав’язані у такі вузлики, що й нігті позлазять, доки їх роздлубаєш.

З самісінького ранку, ще не встиг Левицький доїхати деренчливим трамваєм до місії, як там його чекали вже троє чоловіків.

– Я Денис, з-під Катеринослава родом,- притомлений голос, в очах тиха надія.

– Я Матвій, з самого Чернігова…

– А мене Грицем кличуть, з-під Києва. Поможіть нам якось додому добратися, чи по воді, чи по землі, аби на рідний поріг ступити.

– Де ж ви тут, хлопці, взялися, якими вітрами в таку далечінь занесло?

– Не знаємо за кого, але ми воювали на македонському фронті… Нас тут з України, напевне, тисяч із вісімнадцять таки набереться. Хто як вигадає, так втікає додому, вже в цьому місті, в Атенах, із сотня блукає, з моря погоди виглядаючи. Поможіть нам, бо вже не сила.

І, слово за словом, чоловіки розказали свою непросту історію. Мобілізовані ще за російської імперії та перекинуті згодом на македонський фронт, вони воювали до останнього, а як фронти посипалися, воюючі сторони замирилися, то всі, мов мурахи, побігли.

– А нас не пускала Антанта, все до Денікіна служити силувала,- обличчя Дениса було обвітрене і загоріле, наче він щойно віджнивував на своїй Катеринославщині.- Сьорбнули ми лиха навіть не ківш, на добрячий казан набереться…

Їх, хто більше не хотів воювати невідь за що, французи арештовували і колонами гнали.

– Не хатіш воєват із Денікіним – в яму,- продавав рівненькі рядки зубів молодий французький офіцер, приказуючи ламаною – переламаною російською; офіцерик на чолі конвою гнав солдат із такою щирою і веселою усмішкою, мов чабан-підліток, що після довгого і многотрудного дня заганяє нарешті в загін отару і тішиться близьким спочинком.

– Ми хочемо воювати проти більшовиків, але за свою Україну,- ще пробували то словом, то на мигах тлумачити цьому французові.- А до Денікіна не підемо, то такий же москаль і наш недруг…

– Не хатіш воєвать большевика – марш у яму,- продовжував продавати веселі витріщки офіцер, не розуміючи зовсім свою отару.

– Як же ми можемо воювати самі проти себе, та ще й на своїй землі? –

Їх не слухали і не чули, їх заганяли в заздалегідь викопані величезні ями, обнесені колючим дротом. Тут уже був у них час обдумати йти чи не йти під командування Денікіна, у просмерділих за кілька днів ямах, під прямовисним немилосердним сонцем, що окропом шпарким пекло, обдумати мовчки, бо й слово вимовити важко пересохлим ротом, а як мимовільно спробує хто облизати потріскані і висхлі пошерхлі губи, то не язик ковзне по них, а наче хтось обруском жалким терне болісно і знущально. Потім французьке командування стало ділити українців на три сорти – найперше відібрали згодних іти до Денікіна, хоч дехто й тримав собі дулю в кишені, аби лиш додому, там буде видно, але їм стало вже легше. Другий сорт ще вагався іти йому чи не іти, тому сортові випала всяка військова робота. Хто ж твердо сказав, що бачив він десь Денікіна, він охоче піде, але до українського війська, тих записали у безнадійні більшовики і кинули у каменоломні – ще хлопці сільські, звиклі косу тягнути і плуга, якось трималися, у городян же, вельми з інтелігентних родин, вже за перший день на долонях облізла шкіра, але й те живе м’ясо, якщо жити хотілося, мало знову і знову брати важкого молота.

– Ніхто вам не дасть тут мудрої поради. Бо її просто нема,- вислухавши земляків, навпросць відказав Левицький.- Але от що я вам скажу. Козаки колись не раз перевдягалися турком або татарином. І ви зголошуйтеся до Денікіна, бо згноять вас живцем в тих смердючих ямах. А як будете вже в Україні, то самі знаєте, що робити – може навіть зі зброєю, як пощастить, до своїх перейдете.

То було не просте питання, ще Матушевський над ним клопотався довго і в’їдливо, скаржився в міністерство закордонних справ Греції, де нічогісінько не вирішували, писав запити в Київ, звідки відповіді не одержував, але в ті часи простих рішень не існувало…

З дня у день набігали нові клопоти, хвиля за хвилею котилися біженці, особливо з Одеси, і місія, сама за душею гроша не маючи, чим могла, тим старалася помогти.

5

У гімназійному коридорі Модест Пилипович мало не зіштовхнувся зі старшокласницею Ангеліною Кабайдою – дівчина поспіхом вибачилася, але від Левицького не вкрилася якась тривога на її обличчі, навіть, здалося йому, набігла на очі сльоза.

– Прикре щось? – поспитав обережно.

– Не знаю, чи й варто розказувати,- повагавшись, учениця легенько витерла хустиною очі, швидше навіть не витерла, а промокнула, як промокають свіже чорнило у зошиті.- Щойно викликав наш полоніст Войцех Вось. Наближається День незалежності Польщі, то ж полоніст зажадав аби я виступила з доповіддю про Юзефа Пілсудського. То вельми почесно, мовляв, і не кожному те можна довірити.

– І що ж ти йому відказала? – Модест Пилипович був певен, якою була відповідь, але йому хотілося розговорити дівчину, хай душею відтане.

– Спочатку віднікувалася, що не знаю достатньо цієї постаті, певно, ще мало читала, але колись прочитаю обов’язково.

Тоді Вось вийняв з шухляди ювілейне видання Пілсудського, гарне таке, розкішно видане і погладив його рукою, мов кохану жінку.

– Тут все написане, чи майже все,- скельця окулярів Вося, видалося Ангеліні, лукаво зблиснули. – Вас у гімназії непогано вчать історії, тільки викривлена вона, не вся правдива… Згадай, коли військо ваше у вересні дев’ятнадцятого опинилося у “трикутнику смерті”, дехто зве його навіть “чотирикутником”, коли проти вас одночасно ішов Пілсудський, Денікін та ще й червона навала – хто порятунок приніс? Хіба не Пілсудський? І дев’ятого травня двадцятого року генерал Ридз-Смігли вже приймає на Хрещатику спільний парад визволителів… А хто зараз несе вам європейську освіту й культуру?

У полоніста від довшої мови окуляри з’їхали мало не на кінчик носа – він як балакав, то сперш говорив повільно, далі мова усе пришвидшувалася, як віз котиться з високої гірки – ледве повертаються в першій хвилі колеса, далі шпиці замиготіли, а під кінець ті шпиці аж мерехтять і голосно гримлять та калатають букші на вибоїнах. З тим самовпевненим поглядом Войцеха Вося, поверх мандрівних окулярів, Ангеліна зустрілась лише на мить, тоді якось, очей не відводячи, розминулася з ним, як можна розминутися із зустрічним на нешироких кладках через рівчак. Дядько її тоді, у травні двадцятого року, також ішов Хрещатиком, але на тому параді тільки підкови вицокували у тиші – кияни бачили чужого генерала замість Петлюри попереду українського війська. Одних окупантів погнали, то інші тепер надходять… По лихих подіях дядько ще довго сидів за колючим дротом під Тарновом, в таборах для інтернованих. І про освіту й культуру хай Вось не розказує – родичка вчора приїхала з Бережан і папівпошепки, навіть у їхньому домі, озираючись, один сум про пацифікацію нарозказувала. Українську бурсу, гуртожиток для школярів і семінаристів, геть понищила поліція, що раптово наїхала, просвітянську “Рідну бесіду” зглумила – поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим обиттям, подушки з повипусканим пірям, школярським варенням обмазані стіни, фортепіано з повириваними клавішами і порваними струнами, у коморах все гасом облито. Книги з бібліотеки конфіскували, висипали в фіру як дрова, а яка книжка лишилася, то впоперек подерта… Кількох активістів просвітянських, скованих наче злочинців, у льох вкинули – замирюють наш люд перед виборами, застрахують, аби зломити одноцільну українськість і скріпити блок урядовий.

Войцех Вось тим часом поправив окуляри і ще раз нагадав Ангеліні:

– То є честь особлива. Вона вплине навіть на оцінку в матурі.

Дівчина тихо відказала:

– Я не бендзє того робіць.

Модест Пилипович розумів гімназійну юнь, бо ж не треба було далеко ходити за прикладами. Ще не забулося, як тільки поляки захопили Луцьк, нова адміністрація першим ділом відібрала в української гімназії приміщення – навчання перервалося, діти з учителями поспішно рятували майно, переносячи тимчасово його в гімназію жіночу. Нахрапистий доктор Войніч навіть хотів сконфіскувати гімназійну бібліотеку, то старшокласники вночі збили замки на дверях і вирятували до ранку всю літературу. Директор гімназії з сумом наводив недавно дві цифри – за української влади у вісімнадцятому році на Західній Україні було три тисячі шістсот шкіл з українською викладовою мовою, ниньки ж лишилося чотириста шістдесят одна. Діло то вельми презле, думалося Модесту Пилиповичу, нерозумні люди сидять на ящику з вибухівкою і сірники раз по раз крешуть; цими недолугими пацифікаціями натравлюють українця на поляка і навпаки, злобу людську неймовірну кличуть – то ж так бубухнути може колись…

– І що ж урешті домовилися?- перепитав школярку.

– Я не бендзє того робіць,- повторила тихо, але твердо.

– Як так, як так?- розчервонілося лице Войцеха Вося, мов натерли його морквяним соком, а очі стали раптом підкошувати.- Ну то я собі запамятам!

Ангеліна знову притулила до очей хустину і на мить відвернулася.

– Заспокойся, дитино,- злегка притягнув до себе ученицю Модест Пилипович.- Чував від колег, що гарно знаєш польську літературу. Оцінку тобі, звісно, понизять. Але від цього хіба меншим буде твоє пошанування, скажімо, Міцкевича?

То був випадок, коли окрім поради, він не міг нічим помогти. Але гімназисти напевне знали, як бодай на мачину змога можлива, до Модеста Пилиповича можна іти.

Інколи на запрошення Модест Пилипович їздив в Рівненську українську гімназію, де виступав з лекціями. А цього разу гурт рівненських гімназистів сам заявився в Луцьк доЛевицького.

Вони переступали з ноги на ногу, вичікуюче перезиралися поміж собою, кому першому говорити, врешті, мов прорвало, заговорили всі разом, затинаючись і перебиваючи одне одного.

– Польська влада закриває нашу гімназію… Закриває посеред навчального року. А нам казали, що ви добре знаєте волинського воєводу Юзефського, то, може, заступитеся за нас…

Ще Модесту Пилиповичу хотілося перепитати, хто ж то нараяв до нього звернутися, але передумав, зрештою, хіба то важливо…

Він був справді знайомий з Генріком Юзефським вже багато літ. Вони в Києві працювали разом в українському уряді, Юзефський тоді обіймав посаду товариша міністра внутрішніх справ України. Спільні справи вирішували згодом і в польському Тарнові, куди уряд пішов в еміграцію. Звивисті життєві дороги через багато років знову звели їх в одному місті, але Левицький ні разу і ні за чим не ходив до воєводи – не хотілося, аби гадали, що користується давнім знайомством.

Цього разу йти йому доведеться.

Не важить, чи самі дітлахи таке докумекали, чи із старших обізнаних хтось нарадив – ці очі його підштовхували, наївні дитячі очі, в яких надія і сподівання, він не може просто отак, як подувом свічку тоненьку, ту надію згасити.

У приймальній воєвода не примусив довго чекати.

– Гріх вам, Модесте Пилиповичу, даруйте, що з докору починаю, – ставний, елегантно вдягнутий аристократ, Юзефський, видавалося, за роки ні на йоту не постарів і не змінився.- Що тут нашого міста, жменька, а хоч раз би навідалися.

– Ви воєвода, а я простий гімназійний вчитель, – розсміявся Левицький.

– Хочеться вам,-змахнув рукою Юзефський, мов відганяв цигарковий дим.- Ви були міністром України, а я тоді лише товаришем міністра, згодом взагалі перейшов у радники міністерства закордонних справ у екзилі… Але якщо вже прийшли, то, певен, не з дрібного й не чогось особистого.

– Рівненську українську гімназію закривають,- чомусь понизив голос Левицький, мов то було не для сторонніх вух.

Воєвода встав і пройшов кабінетом, поскрипуючи різко підошвами, наче виміщував на них накипіле в душі.

– Ви мене знаєте, не ховався я за чужі спини й хвостом не вертів, коли слід приймати було непрості рішення… Згадайте директиву Петлюри, як українська армія опинилася на польській уже території…

Модест Пилипович розумів, про що говорив Юзефський, та й директиву навряд чи забуде хтось із урядовців тодішніх.

“Товаришу Міністра Г. Юзефському

Міністру Стемпковському

І заступнику Голови

Дипльоматичної Місії в Варшаві Михайлову

Доручаю Вам, в порозумінні з Премєр-іністром, взяти на увагу слідуюче і по можливости перевести його в життя.

Головною причиною військової неудачи і переходу української армії через границі Польщі – брак набоїв і амуніції. Армія, розстрілявши набої, одступила, щоб зберегти свою єдність, а в майбутньому боєздатність. Армія перейшла границю в моральному здоров’ї.

Щоб заховати її в такому стані і надалі, потрібно, аби: а\армія не була відділена від Головного Отамана і уряду. Контакт постійний між ними Conditio sine gua non майбутньої сили армії і порука того, що до неї не прилипне провокація і дезорієнтація. Коли треба додержати певних формальних вимог, вони будуть додержані в спосіб конспірації і etc. б\армія українська не повинна змішуватися з російськими частинами. Час інтернації повинен бути використаний для організації армії. Окремі тактичні одиниці \дивізії, бригади, курені, батареї\ не розпорошуються. При козаках їх старшини. Можливість культурно-освітньої праці. Видання спеціальної газети для інтернованих. Сінематограф, театр. Школи для неграмотних. Курси для козаків-підхорунжих по родах зброї, санітарії, ветеринарних фершалів, ковалів etc. Курси для старшин: скорочені Генштабу, повторні для молодих старшин з козаків, інтендантських урядовців, гарматників, кулеметників і інших техничних, для польової жандармерії. Для курсів належні приладдя. Юнацька школа окремо. Внутрішнє життя таборів автономне. Польська влада схороняє позір інтернування. в\ Санітарна допомога. В додаток до українських санітарних установ, які мають обслуговувати інтернованих, необхідна допомога Польського Червоного Хреста, Американського Хреста і інших установ… ”

То була досить розгорнута програма, і прізвище Юзефського першим стояло невипадково – Левицький, звісно, достеменно знав, скільки неймовірних трудів, нервів і головної болі потребувалося українському урядові, аби розмістити, нагодувати і зберегти величезну армію на чужій землі, в прямому розумінні здебільшого на рівному місці.

– А хіба ми тоді діяли тільки за директивами? – знову озвався воєвода.- Я негайно прийшов до Петлюри, як тільки почув, що польський посол Патек лаштується їхати в Токіо – це ж ми можемо передати попутно українцям Зеленого Клину літературу, газети, навіть коли нам самим тяжко, вони мають відчути заопікування українського уряду. І всі збирали по книжечці, по аркушику, хто що міг і мав надіслати…

– Це правда,- так само впівголоса сказав Модест Пилипович і повторив: – Рівненську гімназію закривають навіть посеред навчального року.

– Це не моя, це компетенція Варшави,- потер лоба долонею воєвода так, мов щось вельми важливе забувся і тепер невідкладно мав пригадати… .- Я ж особисто робив і роблю для порозуміння поляків і українців усе, що тільки у силі… .

Юзефський дивився в очі Модеста Пилиповича так, як може дивитися людина, щиро переконана в нелукавстві своїх вчинків і дій, він, видавалося йому самому, перебуваючи в урядуванні двох держав, двох сусідніх народів, кожен з яких йому був по своєму рідним, не зробив жодному з них злого, прикрого чи неправедного. У бібліотеці Варшавського університету дослідники знайдуть його слова, писані про Петлюру, писані від душі, а не для людського ока:

“Петлюра був усіма визнаним авторитетом. Українські погляди

Були звернені до нього. Він правив, видавав накази, вирішував,

Вів за собою – був вождем України в повному значенні цього

Слова. Він, і передусім він, міг виступати від імені України, яка

Виборювала собі волю. Жвавого темпераменту, завжди діяльний,

Сповнений ініціативи. Часом суворий і невблаганний, був

Водночас чуйний, мав в собі “український ліризм”, який наповнює

Життя українців і забарвлює українські пісні. Особа Юзефа

Пілсудського справляла на Петлюру велике враження, зближала

З Польщею, полегшувала порозуміння з нею, можна сміливо

Стверджувати, що якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько –

Української єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В

Тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько –

Українське “ми”.

Юзефському, звісно, незручно було казати Левицькому, наче хвалитися, що саме він 30 травня 1926 року прийшов у Варшавський православний собор разом з шефом Генерального штабу Польського війська С. Бурхардом-Букацьким, Т. Голувко і С. Стемпковським помолитися за душу невинно убієнного п’ять днів тому Симона Петлюри.

… Модест Пилипович все ще мовчав, але й не підвівся іти, вони довго сиділи отак один проти одного, доки воєвода і собі упівголоса не сказав:

– Я візьму відповідальність на себе. Рівненська гімназія, принаймні до кінця навчального року, діятиме.

6

Осіннім досвітком, ледве розтанули сутінки, підсилені густим, що пахнув зів’ялим листям, туманом, у двері постукали. “Хто ж би то такий ранній”, – подивувався Модест Пилипович, що вже поснідав і лаштувався в гімназію.

На порозі стояв немолодий священик, добряче посріблений сивиною.

– Я отець Макарій, з Ковельщини,- мовив гість несміло, як школяр, не зовсім певний у власній відповіді.- Ви мене, звісно, не знаєте… Чи не зміг би пан Левицький, якщо не поспішає, вислухати?

– Та проходьте,- Модест Пилипович насупив брови, але не за те, що гість заявився отак зарання, а за прохальний школярський тон його.- Може чаю чи кави, або з дороги поснідаєте?

Священик втомлено присів, подякувавши за пропоноване.

– Я вже правлю три десятки літ в цій парафії, і батько мій в ній правив… Прикрого, здається, нікому на зерня дрібне не вчинив, політики бокував, нікуди не пхався. Хіба зрідка, коли попросять, в “Просвіту” заходив. Щось розказував з минувшини нашої, від Володимира Святителя до часів козаччини, чого ще не призабув.

Гість передихнув і почав перебирати й шелепати в сумці якимись паперами, врешті вийняв одного, з казенним гербом.

– А оце негадано, як грім в Різдвяні свята, кличуть мене у суд… Я, мовляв, люд проти польської влади налаштовую, бунтую навмисне народ, то на мене штраф накладають, та як не перестану, то ще покладуть навіть більшу кару. Сперш я не стямився просто від такого наглого лиха, коли ж спам’ятався, то зир у судовий зал – там одні осадники скучкувалися, може десятків зо двоє, отак посміхаються хитро та перемигуються. Коли ж почули про розмір штрафу, то тільки в долоні плеснули.

Гість простягнув той казенний папір Модесту Пилиповичу.

– А щоб такий штраф сплатити, то хату й подворицю, ще й землю мав би продати… Коли ж плеснули у долоні, я всеньке уже зрозумів. Осадники давно намовляли, аби ту землю їм збув за безцінь, але ж то неможливо, парафія в нас небагата, землиця мою сім’ю підгодовувала, дякувати парафіянам, помагали її впорядковувати… То ж такий хитрий хід осадники вигадали, ще й лапувку, казали люди, судді таку нишком дали, аби не міг встояти від спокуси… . А до вас піти, даруйте мороку, парафіяни наші нараяли, пам’ятають ще старші, як в молодості ви їх лікували.

Модест Пилипович довго й прискіпливо вичитував той казенний папір, а врешті простягнув його назад гостеві.

– Навіть не знаю, чим тут помогти, я ж тільки лікар і вчитель,- Левицький дивився, як осувається обличчя священика по його словах, набігає тінь розпуки і відчаю, зеленої безнадії захистити себе і свою сім’ю. – Але є в мене товариш, що в цьому тямить поважно, Степура Григорій, він адвокат вельми чіпкий… З обіду, бо мушу в гімназію, давайте в нього зустрінемось.

Був то земляк Левицького, подоляни обоє, Модест Пилипович з Вихилівки, а Григорій Калістратович з-під Кам’янця. Але не лише земляцтво зв’язувало їх, в часи молодої української волі Степура став першим комісаром УНР на Поділлі, згодом губернським комісаром Слобідської України, піднявши повстання, вдруге комісарує на подільських землях. Та й у Луцьк Левицький потрапив завдяки Степурі, то він виклопотав місце викладача в українській гімназії, коли Господарча академія в Подєбрадах сипатися почала, захлинаючись від нестачі коштів. Сперш навіть розмістилася сім’я Модеста Пилиповича в свого земляка і товариша, згодом, як знайшли помешкання, то в гості до Григорія Калістратовича охоче приходив.

– Цього разу домашні пиріжки, рецепт власний, на жаль, досі не патентований,- жартувала господиня, припрошуючи і пригощаючи.

А по вечері під бандуру співали українських народних пісень, гарно і до ладу виходило в цього дуету – пані Степура в свій час закінчила Одеське музичне училище.

Від лихих вітрів, що на українську гімназію знімала і кружеляла ними нерідко влада, правничою стіною доводилося уберігати заклад Григорію Калістратовичу.

По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.

Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.

– Хитро писали крючкотворці,- врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От що: чи не поїхати нам, Модесте Пилиповичу, у Варшаву? Прикиньмо бо, хто з наших старих колег підсобити здатен…

І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.

– До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще,- наполіг врешті Левицький.- Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі “Прометей”… Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.

Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.

– Звісно, то мають бути мої витрати.

Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу цибулину.

– Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.

Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух – перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь. А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору: “Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави”. Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою опів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі: “Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам”.

Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода; то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся… Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.

А тижнів за три в двері Левицького досвітком знову постукали.

– Я не відаю навіть, як вам подякувати… Скасували ту справу, а суддю, подейкують, навіть кудись переводять,- казав отець Макарій тим самим тоном засоромленого учня, що кається і картає себе за невивченого урока.

За поміччю до Григорія Степури Модест Пилипович звернувся не лише як до приятеля, і не тільки як до чіпкого адвоката, що рідко програвав справи; він просто знав його як людину, яка не гнулася ні під якими лихими і колючими вітрами – їх таки вистачало на це покоління.

Якось випогодилося зранку 28 лютого 1918-го, заіскрились під сонцем сніги, чию чистоту цнотливу псували хіба плями порохової кіптяви та попелу, що відносив вітер із пожарищ, які тихо знімались нд містом і відносилися вітрами. На околиці Кам’янця – Подільського, рухаючись колонами, сходилося два військових угрупування. З Кам’янця ішло чотири сотні смаглявих бійців, назустріч підходило військо під жовто-блакитними прапорами.

На міській межі вони зустрілися.

– Раді вітати українську армію,=- виступив від вояків з міста полковник.- Більшовиків з Кам’янця вибито. Командир Третього мусульманського батальйону Кавказького корпусу князь Ігор Комнен-Палеолог.

– Спасибі вам, князю,- зняв шапку Григорій Степура, що входив на чолі українського війська, і вони обнялися.- Спасибі вам і вашим воякам. А рештки більшовицьких відділів, гадаю, впродовж трьох днів спільними силами роззброїмо і розформуємо.

Як тільки складаються долі…

За дорученням українського командування князь прибув у Кам’янець раніше, він зумів знайти спільну мову з бійцями мусульманського батальйону – татари, що переважали тут, щиро повірили в українську справу, яка могла б їм дати достойне прийдешнє; щедротами російської імперії вони достатньо були вже нагодовані. Батальйон перейменували в Окремий мусульманський табір, він непідкупно й сумлінно робив своє діло. Згодом у посвідці полковникові І. Комнен-Палеологу губернський комісар Г. Степура з чистим сумлінням напише: ” Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до Кам’янця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військовою частиною”.

А Григорію Калістратовичу, вперше призначеному губкомісаром ще 9 листопада 1917 року, знову довелося засукати рукави до господарки у краї – від налагодження узвичаєного життя на Поділлі до порятунку культурницького надбання. Порятунку, наскільки можна відновити понищені бібліотеки, порізані ножами й багнетами картини… Разом з відділом охорони пам’яток старовини і мистецтва Генерального секретарства справ освітніх УНР вельми тішився він, що не дали згинути відомій картині Г. Семирадського “Танець серед мечів”, відправили твір у Київ – тільки не знав Григорій Калістратович, що опиниться картина врешті у Третьяковській галереї…

Вельми ж потребувало мозолів поруйноване і пограбоване, аби хоч трішки пригасити той жах, що йшов слідом за червоним фронтом. Надивився на нього Степура достатньо, і бачене ним частенько таки співпадало з описом, залишеним у щоденнику Ісааком Бабелем, який проходив цим краєм разом з Першою кінною армією Будьонного. Одеський інтелігент, що чомусь воював за червоних, який починав писати французькою, вніс неабиякий вклад в російську літературу \ росіяни таки не забули повернути борг, розстріляли у сороковому/, міг дозволити собі розкіш не лукавити сам із собою у тих потаємних, писаних здебільшого поспіхом, нотатках:

“Наштадив сидит на лавке – крестьянин захлебывается от негодования, показывает полумертвого одра, которого ему дали взамен хорошей лошади.

Приезжает Дьяков, разговор короток, за такую-то лошадь можешь получить 15 тысяч, за такую – 20 тысяч. Ежели поднимется, значит это лошадь.

Берут свиней, кур, деревня стонет.

… захватили обоз 49-го польского пехотного полка. Дележ под

Окном, совершенно идиотская ругань, притом подряд, другие слова скучны, их не хочется произносить, о ругани, Спаса мать, гада мать, крестьянки ежатся, Бога мать, дети спрашивают – солдаты ругаются. Бога мать.

Застрелю, бей.

Страшная правда – все солдаты больны сифилисом. У Матяж, выздоравливает (почти не лечась). У него был сифилис,

Вылечил за две недели, он с кумом заплатил бы в Ставрополе 10 коп.

Серебром, кум умер, у Миши есть много раз, у Сенечки, у Гераси сифилис, и все ходят к бабам, а дома невесты. Солдатская язва. Российская язва – страшно. Едят толченый хрусталь, пьют не то карболку, размолоченное стекло. Все бойцы – бархатные фуражки, изнасилования, чубы, бои, революция и сифилис.

О женщинах в Конармии можно написать том. Эскадроны в бой, пыль, грохот, обнаженные шашки, неистовая ругань, они с задравшимися юбками скачут впереди, пыльные, толстогрудые, все б… ., но товарищи, и б… . потому, что товарищи, это самое важное, обслуживают всем, чем могут,

Героини, и тут же презрение к ним, поят коней, тащат сено, чинят сбрую, крадут в костелах вещи, и у населения.

Мы отъезжаем, его ведут

Дальше, парень с хорошим лицом за его спиной заряжает, я кричу – Яков Васильевич! Он делает вид, что не слышит, едет дальше, выстрел, полячок в кальсонах падает на лицо и дергается. Жить противно, убийцы, невыносимо, подлость и преступление.

Ездим с военкомом по линии, умоляем не рубить пленных, Апанасенко

Умывает руки. Шеко обмолвился – рубить, это сыграло ужасную роль. Я не смотрел на лица, прикалывали, пристреливали, трупы покрыты телами, одного раздевают, другого пристреливают, стоны, крики, хрипы, атаку произвел наш эскадрон, Апанасенко в стороне, эскадрон оделся, как следует, у Матусевича убили лошадь, он со страшным, грязным лицом, бежит, ищет лошадь. Ад. Как мы несем свободу, ужасно. Ищут в ферме, вытаскивают, Апанасенко – не трать патронов, зарежь. Апанасенко говорит всегда – сестру зарезать, поляков зарезать.

Униатский священник в Баршовице. Разрушенный, испоганенный сад, здесь стоял штаб Буденного и сломанный, сожженный улей, это ужасный варварский обычай – вспоминаю разломанные рамки, тысячи пчел, жужжащих и бьющихся у разрушенного улья, их тревожные рои.

Здесь вчера были казаки есаула Яковлева. Погром. Семья Давида Зиса, в квартирах, голый, едва дышащий старик-пророк, зарубленная старуха, ребенок с отрубленными пальцами, многие еще дышат, смрадный запах крови, все перевернуто, хаос, мать над зарубленным сыном, старуха, свернувшаяся калачиком, 4 человека в одной хижине, грязь, кровь под черной бородой, так в крови и лежат. Евреи на площади, измученный еврей, показывающий мне все,

Его сменяет высокий еврей. Раввин спрятался, у него все разворочено, до вечера не вылез из норы. Убито человек 15 – Хусид Ицка Галер – 70 лет, Давид Зис – прислужник в синагоге – 45 лет, жена и дочь – 15 лет, Давид Трост, жена – резник.

Ночью наши грабили, в синагоге выбросили свитки Торы

И забрали бархатные мешки для седел. Ординарец военкома рассматривает тефилии, хочет забрать ремешки. Евреи угодливо улыбаются. Это – религия.

Все с жадностью смотрят на недобранное, ворошат кости и развалины. Они пришли для того, чтобы заработать.

. Разговор с комартдивизионом Максимовым, наша армия идет зарабатывать, не революция, а восстание дикой вольницы.

Это просто средство, которым не брезгует партия.

Наверху не разрушение, а обыск, все стулья, стены, диваны распороты,

Пол вывернут, не разрушали, а искали. Тонкий хрусталь, спальня, дубовые

Кровати, пудреница, французские романы на столиках, много французских и польских книг о гигиене ребенка, интимные женские принадлежности разбиты, остатки масла в масленице, молодожены?

Отстоявшаяся жизнь, гимнастические принадлежности, хорошие книги, столы, банки с лекарствами – все исковеркано святотатственно. Невыносимое чувство, бежать от вандалов, а они ходят, ищут, передать их поступь, лица, шляпы, ругань – гад, в Бога мать, Спаса мать, по непролазной грязи тащат снопы с овсом.”

А в самому Кам’янці щоденний лемент жіночий, арешти, грабунки і розстріли. Затямилася вельми людям чекістка Фаня Гурвітц, що прокидалася вранці, потягувалася спросоння і журитися бралася:

– І чого це мій маузер досі не снідав?

Вони й відходили так, як приходили, випало дивом, що Бабель залишив картинку про місце, де в кількох кілометрах Григорій Калістратович купив два гектари землі і збудував невеликий дім, і де довгими зимовими вечорами з Модестом Пилиповичем обговорювали тепер уже польські, а точніше українські справи за нових, зовсім не схожих обставин…

“12.9.20. Киверцы

Утром – паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе. Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки, ординарец Бородин видит уже рубящих поляков. Поезд отправляется быстро, солдаты и обозы бегут, раненые с искаженными лицами скачут к нам в вагон, политработник, задыхающийся, у которого упали штаны, еврей с тонким просвечивающим лицом, может быть хитрый еврей, вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки.

Заведение, которое называется 12-ой армией. На одного бойца – 4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами, да и этот единственный боец не дерется. ”

Не сприйняла душа Григорія Калістратовича уряду Скоропадського, мировим суддею був у рідному селі Жванець. Маючи досі уже в публіцистиці ім’я, бо немало друкував свого в тогочасній пресі під псевдонімом “Жванченко-Подністряк”, взявся за написання історії рідного села. То були чи не найщасливіші дні його життя – мандрівка у часі до перших поселень, а вони ще були за два – чотири тисячоліття до Різдва Христового, подорож вверх і вниз століттями, мов у казковому ліфті… Йому вживу бачилося, як пораються біля гончарних печей його прадавні непосидющі предки, який гарний збан народжується в руках древнього майстра \може й Жванець від слова “збан”?\, і ті миловидні вироби йдуть не тільки у власний ужиток, а й сплавляються по воді торгівцями, що – згодом іменуватиметься чужинецьким химерним слівцем “експорт”… Не відірватися від сторінок подій часів Хотинської битви, прослідкувати як звідси, з-під Жванця, Богдан Хмельницький іде в Переяслав, бо з Москви уже під’їжджав Бутурлін, направляється гетьман назустріч невидимій на позірний погляд трагедії, що третє століття проте триває…

Ось і дописано останній аркуш, він лежить перед Григорієм Калістратовичем, помережаний впоперек і навскоси правками, жовтавий, дешевенький аркуш, бо де в такий час добрий буває, – він по грошах дешевенький, а насправді за працею, за матеріалом, що збирався багатьма роками, такий дорогий душі Степури. Залишається тільки видати, та знову не випадає, знову кличуть його до державних справ – може буде коли нагода видрукувати, а як не судить доля, то хтось із добрих людей через десятиліття чи ще колись там, віддасть до набору…

Та й тут, у Луцьку, видати свою книгу руки якось не доходять – занурився у свої адвокатські клопоти, а ще як голова батьківського комітету української гімназії вважав би гріхом цуратися громадської справи.

7

Повернувшись на квартиру, Модест Пилипович насамперед вийняв листи з поштового ящика – і серце тенькнуло тихо, мов ненароком хто зачепив легенько невидиму струну: з поміж десятка листів вигулькнув конверт з силуетом Ейфелевої вежі на марці. “Софія!” – здогад, від якого тепліла душа, підтвердив знайомий сестрин почерк.

– От розбійниця! – буркнув вдавано невдоволено собі під ніс.- І чому вона рідко так пише? Хоча… ”

Долаючи нестримне бажання негайно відкрити листа, він все ж зумів пересилити себе: сперш нашвидкуруч підвечеряв, прилаштувався до світла і зручніше вмостився у кріслі – тепер він міг читати без поспіху, смакуючи кожне слово, на окремому подовгу зупинятися, немов класти його під язик, аби не так швидко тануло; він читав і водночас із буквами, що рівним рядочком курчатами бігли папером, йому чувся трохи приглушений Софіїн голос… Здається, зовсім недавно він з українським прем’єром у екзилі В’ячеславом Прокоповичем, побратимом часів їхньої революції, сидять у затишній майстерні сестри на Монмартрі і жваво сперечаються про український клас в Ekole dе Paris, парижській школі мистецтва.

– Немає такої школи,- дражнив Софію Прокопович.- Є іспанська, італійська, українська, польська, от побачите, збіжить час і будуть виставки окремо по різних націях… Бо який би модерн і постмодерн не являвся на світ, а без національного колориту – то все дистильована водичка…

Софія скупо пише про себе, бо вельми радіти нічому – з першим чоловіком-алкоголіком не склалося, дочка тяжко і безнадійно хвора. Зате душу відвела на мистецьких справах, ще й каталог виставки галереї Гійома до листа додала. Модест Пилипович той каталог сперш лише перегорнув, потім уважніше розбереться – у каталозі поряд з Модільяні, Матіссом, Ван-Гогом роботи Олекси Грищенка, що був першим захопленням її юності. Зате з якою втіхою ділиться радістю: вона переклала французькою Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки” та оздобила їх власними гравюрами. Від болю життя та негараздів, пише Софія, тікаю у світ казкових образів – у поважному мистецькому колі гарну оцінку здобули її роботи “Вершники”, “Однороги”, “В зачарованому городі”.

Модест Пилипович поглядом біг вздовж рядків, беззвучно ворушачи губами, і чув захоплений сестрин голос: “То особливий феномен – українські жінки – художниці викликали у Парижі справжнісінький фурор”,

– Як би нам хоч одна така художниця, як Катерина Білокур,- не таївся у власному захопленні Пікассо,- ми заставили б говорити про неї весь світ.

Модест Пилипович пізнавав знану змалку вдачу своєї сестри – ані під нігтем заздрості до чужого успіху, щира втіха удачею інших. Ось із захопленням пише про Соню Делоне з Граджиська Полтавської губернії, що вийшла тут заміж за відомого француза, і здобуває вже світову славу – вона не тільки створила окремий напрямок у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує усю французьку столицю у кольори далеких полтавських ланів. І не вицвітуть ті кольори з уяви художниці навіть через багато десятиліть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: “Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підперізують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо. Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають великі підводи з нервовими і швидкими кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості a la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі”.

Серйозні знавці все частіше говорять про унікальний фресковий живопис перемишлянки Софії Зарицької, якій митрополит Шептицький допоміг вивчитися. Ганна Старицька, родичка Михайла Старицького, по закінченні Софійської академії мистецтв знайшла свій стиль у “неформальному мистецтві”, створила вишукані серії абстракцій та колажів, нове слово сказала в оформленні книг. Харківчанка Хана Орлова своєрідно стилізує ідеї авангарду в скульптурі. Картини полтавчанки Марії Башкирцевої експонуються в музеї д’Орсе в Парижі, в музеях Ніцци.

“А сама я зараз працюю,- пише Софія,- над ілюстраціями до поеми Поля Валері “Змій і Жуенвільський літопис”. Водночас готуюся до виставки у Варшаві. Там, до речі, будуть також і гравюри художника з Волині Ніла Хасевича з з його вельми цікавим волинським колоритом”.

Звісно, небагатослівна Софія про себе. Але це про неї знаний символіст Еміль Бернар скаже: “То є істинно чарівна душа. Її слухати можна наче музику, музику душі. Всі почуття дзвенять в її голосі і, видавалося, що вона не від світу сього. Коли Софія тримала пензель в руках, то палітрою їй слугувала, напевне, веселка. Своїм творчим генієм, своїм індивідуальним чуттям, Левицька заслуговує те достойне місце, якого домагаються ій і надають першокласні художники”.

Гійом Аполінер у захопленні від робіт Софії на першій виставці кубістів в Осінньому Салоні, гарні відгуки йдуть у пресі про персональну Софіїну виставку в галереї Вайгля.

А ще портрети, які дають Левицькій зарібок, пейзажі, дизайнерські роботи… Поль Валері писатиме Емілю Верхарну про Левицьку: “Я щасливий, що мав можливість зустріти людину такої високої душевної проби”. Виставки Софії у Львові, Празі й Берліні викликають дискусії у фахівців, і не лише у них. Через десятиліття роботи Софії подолають океан і демонструватимуться в Сполучених Штатах, у Пітсбурзькому університеті…

Як тільки люд наш розкидало по світах,- думалося над сестриним листом Модесту Пилиповичу.- Люд той, незалежно від національності, що походить з землі української, по мачинці творить світову культуру. А чи вдасться колись зібрати їх імена та сказати, що то і наша гордість?

Через багато десятиліть, коли таки врешті прийде незалежність, цю думку чітко повторить Ж.-К. Маркаде: “Зараз, коли Україна є володаркою своєї долі, вона має переписати власну історію мистецтва, долучити до неї своїх розпорошених по світу дітей, достатньо лише щоб вони визнали своє походження, аби тільки їхня творчість живилася з українських природних та культурних джерел”.

Модест Пилипович відклав листа, бо при благенькому світлі почали сльозитися очі – з ними проблеми мав з молодих літ, та ще й операцію довелося перенести. Чи судить доля бодай колись зустрітися із сестрою, поговорити про все на світі, як поспішали тоді в Парижі натішитися розмовою?

Доля розпорядиться зустрітися сестрі з братом лише в посмертних споминах Софії, де пригадає вона різні бувальщини з літ молодих. “Жила я влітку на дачі коло Василькова, дві станції залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була зима, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним, бо пошти не було, щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на дорогу не зважав він: одна думка була, щоб допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:

– На тобі гроші, тільки не кажи Зіні\ то його дружина\, бо бачиш як трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для них бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки.

… Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона проте не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав. Така вже була в нього натура, що для другого останню сорочку з себе зняв би… Нічого йому ніколи не треба було, і ходив він так одягнений, що люди не раз з нього кепкували, а жінка навіть нарікала й казала жартуючи:

– Я тобі пошию піджак з своєї старої спідниці, то ти ще й скажеш, що добре. То воно може й справді краще буде, ніж те, що ти носиш.

… Мати наша його найбільше з усіх нас,- а нас шестеро було дітей,- любила. Він найстарший був. І ніхто з нас не мав ані найменшого жалю, ані заздрості ніякої, що його найбільше мати любила, бо всі ми його любили й шанували, й почували, що його душа найкраща”…

8

– Здається, наш вулик відчув вже весну,- посміхався у свої пишні вуса Модест Пилипович, обмірковуючи зі своєю колегою, викладачем української мови і літератури Софією Орловською найближчі клопоти.

Гімназійний вулик щороку на початку березня гудів і дзвенів голосистіше, бо незмінною традицією стало проводити урочисті академії, присвячені пам’яті Тараса Шевченка. Навіть звично статечніші старшокласники забували свій поважний статус і метушились та бігали коридором як першачки – одному доповідь треба готувати, інший пісні розучує, хтось декламувати буде, інсценівки, звісно, також обов’язкові. Шевченківські академії ставали подією не тільки гімназійною, а й всього міста. А ще вони привертали увагу до гімназистів з малозабезпечених сімей – в дитини аж очі світяться до науки, а платити за навчання нічим, бо в батька з віддаленого поліського села, затиснутого зусібіч болотами, тої землиці, що кіт перестрибне. То ж міські пані вишивали рушники і різні серветки для благодійного продажу, а ще вельми в нагоді ставав фестиваль-лотерея, який охрестили гучним і романтичним йменням “Ельдорадо”. На фестивалі грав духовий оркестр, влаштовувалася лотерея, де серед подарунків доброчинних картина чи птиця, вівця чи теля. Потіха й веселощі для всього міста, а неімущим гімназистам серйозна поміч. Бувало і по півтори тисяч злотих приносила така лотерея – це при тому, що плата найманого косаря на цілісінький пекучий у косовицю день становила два злотих.

Модест Пилипович не раз подумки дивувався, яким тільки чудом тримається освіта і вся українська справа у краї, тримається на подвижництві окремих людей. Недавній сенатор польського сейму Михайло Черкавський, щотижня трясучись на тарантасі з Кременця до Луцька, видає тут тижневик “Українська Громада”. Перший директор їхньої української гімназії Іван Власовський зумів зорганізувати товариства “Просвіта” в Рожищі, Лаврові, Тростянці, Підгайцях, Воротневі, Полонці, Коршеві, згодом у Боратині, Заборолі, Хорлупах та інших селах і містечках. Все більшим стає авторитет і пошанування Уласа Самчука – вже перший том роману “Волинь” вводить його в один ряд з Кнутом Гамсуном і Раймонтом, публікації Самчука у “Літературно-науковому віснику” та “Дзвоні”, що надходять зі Львова, жваво обговорюються в освіченому тутешньому товаристві. Найменшу можливість, в тім числі і сенатську трибуну, використовують для доброго діла. До Модеста Пилиповича також доходила віддрукована на машинці, під вже бляклу копірку, промова Черкавського в сеймі: “Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами, під усіма владами. І лише за таку Україну, Україну соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі”. То вже через кілька десятиліть Улас Самчук опише завершення подвижницької і трагічної долі родини Черкавських у своїх споминах “На білому коні. На коні вороному” .

“А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем`янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста, і вже того самого дня в годині п`ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавським. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців – Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебединська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.

Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем`янця трудом невільників.

Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували, і вона загинула в тюрмі, і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки… Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини – Черкавських і Рощинських перестали існувати. До цього спричинилося три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім`я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейнляндії – буде навіки прокляте”.

… Між тим, до шевченківської академії в гімназії лишалися лічені дні, остаточно утверджувався порядок декламації творів: Модест Пилипович порадив почати з “Посланія… ”

І ось урочистий шевченківський вечір, зі сцени у напівосвітлений зал звучить “І мертвим, і живим… ” Докором, від якого холод стягує шкіру на спині, падають гіркі Тарасові слова…

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Несподівана завірюха мести-крутити почала наступного дня, вже з самісінького ранку – директора гімназії викликали у староство.

– Там ваші декламатори про варшавське сміття вчора читали, що є наші пани гряззю московською… Що те має значити? – Не вельми чемно обійшлися з директором, навіть не запросивши присісти.

“Дідько б ухопив твою матір разом з вашим вельми чутливим гонором,- вилаявся в думці директор.- Прийшли сюди зайди, люд, що споконвічно тут жив, ні за цапову душу мають – навіть найменшу посаду, посаду водолія на залізниці, що воду у паровози помпує, тепер українець не має права зайняти, тільки поляк. Але що ж тут подіяти – чия сила, того й правда. Більше ніж дулю з кишені йому не покажеш… ”

– То є внутрішнє українське питання,- взявся виправдовуватися директор.- Наш знаменитий поет, такий як для поляків Адам Міцкевич, говорив, аби українські гетьмани ніде за сміття не вважались, мали гордість свою… То до польських справ ніякого стосунку…

Урядовець довго ще дивився на директора, підозріло мружачи очі, навіть не в обличчя дивився, а погляд чомусь тримав на рівні грудей, мов директор міг там заховати за пазухою щось недозволене чи кримінальне. “Десь стукач завівся, – подумав директор.- Треба все розказати нашому вчительству”.

Коли ж Модестові Пилиповичу розповіли про цей виклик директора, то він не став гадати, хто виносить “варшавське сміття” з їх гімназійної хати. Нишпорки від влади никають скрізь, тим паче, не бракує їх в нашій гімназії, невеличкому острівцеві українства посеред обширу тутешнього краю, що чимдуж полонізували. Проте Левицький був переконаний, що однаково шило колись вилізе з цього мішка, нишпорка засвітиться, Але треба щось робити на противагу, бо інакше постережуть, воду на нас возитимуть та ще й шпаркіше поганятимуть. Випадок з Ангеліною Кабайдою теж не спадав із пам’яті, лише порадою та заспокоюванням дитини тут гріх обмежитися йому, слід захистити ученицю. Тому обидва випадки в думці Модеста Пилиповича складалися в одну справу – і захист від нав’язування неприйнятного для дитини, і випередження можливих наступних “наїздів”.

Хто б не був тим стукачем, однак, на переконання Левицького, він належав до однодумців Войцеха Вося, принамні, його недалекого оточення.

– Колего, ви мене на каву якось запрошували, – при зустрічі з полоністом між іншим згадав Модест Пилипович. – Тепер моя черга вас запросити.

– Залюбки,- гмикнув від несподіванки той, бо з часу попередньої розмови вони й спілкулися лише одним “добриднем”.

В тій самій кав’ярні цього разу люду не бракувало, якесь присвято саме було, але гамір підхмелілої публіки розмові не заважав.

– Пане Войцех, ви досвідчений педагог, але з Ангеліною Кабайдою, мені видається, негаразд повелися,- на запитальний погляд Войцеха Вося відразу, без передмов сказав Модест Пилипович. – Не можна погрожувати дитині, тим паче, ваш предмет вона бездоганно знає.

Полоніст спохмурів, в нього аж губа з образи смикнулася.

– Ви не маєте рації. То не погроза, то почесне завдання їй пропонувалося. І мені шкода, що в гімназії держави Річ Посполита нишком іде антипольське виховання.

– От, зразу й політику пришив… Навіть якщо Ангеліна трішки лукавила, казала, що не знає достатньо, на потрібному рівні життєвий шлях Юзефа Пілсудського, а з якихось причин не хотіла просто, то однаково не слід присилувати, бо вийшла б та доповідь нещирою, мученою… Наскільки мені відомо, не схвалює таке педагогіка.

Сутулий музика, похитуючись в такт мелодії, цього разу, під настрій публіки, грав жвавіше, смичок у його руках був бадьорим та особливо веселим, тільки обличчя самого музики, сіре й смутне, ніяк не в’язалося з ритмом мелодії. Левицький знав причину смутку того – кілька днів назад був він в Модеста Пилиповича на лікарському прийомі, сухоти в дочки починаються. Прописав Левицький дитині ліки та ще порадив змінити клімат, потрібен сухіший і теплий. Та з батьковим зарібком у цій кав’ярні легко про те говорити…

– Педагогічно, непедагогічно, – тягнув слово полоніст, мов перекривлював Модеста Пилиповича.- Ну чого навпростець не сказати, що дивитеся на Пілсудського швидше як на якогось недруга.

– А ви самі хоч усе знаєте? – раптом швидко перепитав Левицький.- Про причини перебування у Токіо молодого Пілсудського, де гроші бралися на перші кроки в революції? А щось ще з школярки хочете…

Полоніст замовк, тільки стиснув губи, мов колька несподівана схопила і тепер треба перечекати, доки вона відійде. Модест Пилипович сказав про те, що упівголоса обговорювали десь на кухні чи ген на вулиці, подалі від чужих, тим паче вух дефензиви. Газети рясніли великими портретами “дзядека нації”, що не заважало людності і українській, і польській шептатися нишком про співпрацю молодого Пілсудського з японською розвідкою та пограбування банків і поштових поїздів для створення руху визволення.

– Сто двадцять три роки неволі Польщі під російською імперією… Ми не забули варшавських немовлят, нанизаних на суворовські багнети, древній польський трон, облаштований Катериною ІІ під клозет… Тому й ціниться, зроблене Пілсудським,- та колька полишила полоніста, натомість найшла хвиля суму, ненаграного і непідробного.- Кому, кому, а українцям гріх на нього клепати. Я скажу те, чого може й не слід було б говорити… Мій знайомий з Варшави, що в тих колах перебуває, почув якось особисто з вуст Пілсудського: “Я програю своє життя, якщо мені не вдасться створити вільну від москалів Україну”.

Вперше за час спільної праці Модесту Пилиповичу стало якось шкода колегу, щирого по своєму, простого і прямолінійного як цвях, людину, що не дозволяє собі ніколи розкоші сумнівів і вагань, готову йти до означеної цілі навіть з заплющеними очима.

– Борони мене, Боже, малювати Пілсудського тільки однією фарбою, тим паче винятково похмурою. Але таким постатям тільки час підбере справедливу мірку, за життя, чого доброго, можна вректи. У мене, повірте на слово, були свої підстави виробити власну оцінку.

Ще десятка років не минуло, ще події, обличчя і документи миготять перед очима, як за вікном швидкісного потяга, багато випадало ситуацій, за яких Юзеф Пілсудський виступав у вельми несхожих іпостасях. Можливо, несхожість ця особливо рельєфно відбилася у листі Симона Петлюри до польського керівника після Ризької угоди. Цей лист чільним урядовцям УНР був наданий тоді в копіях.

” УНР

Голова Директорії

І

Головний Отаман Військ

Української Народньої

Республіки

8 листопада 1920 року

Ч.

Ставка

П. Коменданте

Сердешно дякую Вас за слова привіту та високої оцінки для Української армії. Та доля, яка спадає на неї після Рижського трактату, є дуже одповідальною. Вона мене хвилює і трохи непокоїть. Головним чином через те, що я не маю набоїв до рушниць в належній кількости. І перше, з чим я хотів би до Вас звернутись, це – справа про набої. Коли Ви маєте їх – переуступіть мені. Друге. Я велів послу в Німеччині почати переговори про купівлю там рушничних набоїв. Хочу просити Вас, аби Ваш Уряд не чинив перепон в справі перетранспортовання їх через Польщу.

В той час, як Ви будете читати цього листа, українське військо буде провадити бої з большовиками за осягнення лінії р. Буг. Я почав офензиву, бо се єдиний виход із становища, утвореного рижським трактатом, деякі пакти котрого для мене є незрозумілі та, певно, й не для мене одного, бо мені здається, що й знавці міжнародного права не все в тому трактаті збагнути та пояснити зможуть. Єдине, що для мене ясним є після ознайомлення з цім витвором дипльоматичної мудрости, це те, що я залишаюсь один і що Україні прийдеться провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Европи, яка в позі Пілата буде дивитись “на схід”. Коли я кажу про самітність української армії, то се через те, що Врангеля не беру на Serio, гадаючи, що він довго не втримається, а Перемикін як реальна сила є непевна, нестала. Одночасно з цім ніколи ще не були такими сприяючими обставини боротьби з большовиками, бо настрій українського населення є рівноважно-державний і активний. Йдуть люде на мобілізацію, годують армію, допомагають їй, бо хочуть ладу, спокою, порядку. Я би, в інтересах Польщі і України, хотів би, аби запілля моє було спокійне і організоване. Воно таким і буде, коли Ваші військові виділи, п. Коменданте, не будуть руйнувати тої праці, тих зусиль, які переводяться в життя моїм урядом. Вони – Ваші виділи, забірають хліб, цукор – безплатно, реквізують у селян збіжжа, худобу, роззброюють жандармські постерунки українські і взагалі поводять себе в той спосіб, що ідея польсько-українського порозуміння провокується, а дезорганізація та дезорієнтація української людности має великий грунт під ногами. Отож, третє прохання, з яким би до Вас звернувся, було б прохання про зарядження мір припинити свавільство частин військових, на Волині перебуваючих. Населення, бачачи такі явища та на своїй шкурі їх відчуваючи, убачає в них симптоми повернення поляків на Україну і нових окупаційних кроків з їх боку. Тим більше воно має право і підстави так думати, коли взяти на увагу, що деякі командіри частин касують українську цивільну владу, розганяють її, допускаючись при тому образливих та недопустимих лайливих слів на адресу УНР і всього українського.

Мені, п. Коменданте, великих зусиль коштує заспокоювати розбурхані страсти і болючу вразливість як громадянства, так і війська, представники яких нарікають на те, що б, мовляв, коли українці потрібні були полякам, то й ласки запобігали у українців, а як потреба така пропала, то поляки дозволяють собі речі та вчинки, які аж ніяк не в’яжуться з недавнім дружнім співділаннєм. З огляду на те, що поводження польських частин в Остріжському, Ізяславському, Звягельському та инших повітах Волині дає матеріял населенню думати про окупаційні наміри щодо ціх місцевостей, то я підкреслив би подвійну потребу уникати такого поводження: населення ніколи з такою думкою не помириться.

Я знаю, п. Коменданте, що справи, вимагаючі полагодження, є дуже складні. Але, в ім’я державних інтересів і майбутнього так Польщі, як і України, все ж їм треба полагоджувати. Силою України ніхто не візьме, а жити з нею дружно, справді по братерському, можно лише при умові пошани її національно-державних прав. Я не бачу, приміром, щоб ті права шанувались польською стороною при заключенню умови про розрахунки взаємні і гадаю, що умову ту треба негайно переглянути, скорегувавши її в спосіб парітетности обопільних обов’язків. Свої обов’язки Україна зможе і надалі виконувати – і то честно – але силою приневолити її до цього, користуючись нинішнім становищем, не можна.

Подане вище подавати до Вашого відома дає мені право, п. Коменданте, Ваше щире і мудре відношення до інтересів України, яку Ви хотіли би бачити дружньою до Польщі. Я так само хочу цього: Вправді Рижський трактат надщербив в свідомости широких громадянських кругів цю, але, я думаю, що в недовгому часі обставини примусять зробити ревізію Рижських умов, а разом з тим поставлять на порядок дня і співділання польсько-українське.

В тих складних та тяжких умовинах, серед яких доводиться мені нині працювати, я моральну силу почерпаю в певности самої справи і в тій симпатії, яку ви, п. Коменданте, маєте до цеї справи.

8/ХI 1920 року. З правдивим привітом

Петлюра”.

… Модест Пилипович з Войцехом Восем примовкли і кожен задумався над своїм, але роздуми їх перервав музика, що підійшов до столика. Левицький жестом руки надав право замовлення колезі, як гостю його сьогодні, і Вось те замовлення зробив, попросивши свого улюбленого Шопена. Але коли Левицький вийняв гаманця, то музика раптово, як з переляку, тільки головою крутнув – він не візьме грошей з Модеста Пилиповича.

– Ні, таки не випадає на Пілсудського губу кривити українцям, – вернувся до мови полоніст.

– Людина як світло, а воно, як відомо, розщеплюється щонайменше на сім кольорів,- невизначено відказав Левицький.- А щодо Ангеліни Кабайди та інших гімназистів, то не присилюйте їх, до чого душа не лежить. Якщо ж буде це й далі тривати, повірте, по доброму прошу, то піду до воєводи, Я з ним десяток літ вже знайомий, разом колись працювали, згадували ті роки кілька днів тому. А далі, самі знаєте, запит у кураторію, нудні пояснення, тінь на репутацію і тому подібне… Воно вам треба?

– На вас ніяк не схоже,- засміявся полоніст.

– Схоже, – притиснув слово, не прийнявши тону, Левицький. – Ще й як, бо різного траплялося на віку.

9

Повернувшись з гімназії, Модест Пилипович звично відходив від цілоденних клопотів у своєму улюбленому різьбленому кріслі, що добродушно поскрипувало,- він замовив тутешньому майстрові за власним кресленням дві бандури, собі і внукові, а той майстер, щира душа, виготовив ще й крісло та канапу. Призаплющивши очі, Левицький кілька хвилин немов плив тихою рікою, та вода змивала з душі всі прикрощі і життєві намули, відновлювала в тілі свіжість та непереборне бажання братися знову за перо. Які б круговерті не кружляли життям, а він собі взяв за звичку хоч сторінку-другу написати щодня. Ще п’ятнадцятилітнім гімназистом у Кам’янці-Подільському видав свою першу книгу “Граф Мотика” і відтоді письменництво увійшло у єство. Оповідання, статті для газет, есеї і спогади, навіть водевілі, підручники та посібники української мови для малечі й не тільки… Негадано для себе, як багато літ тому у Ковелі, взявся зараз Модест Пилипович за медичну працю “Туберкульоз у видатних діячів”. Йому так не хотілося, аби багатюща медична практика пішла разом із ним – лікувати або консультувати йому довелося на віку вельми багатьох видатних українців наприкінці дев’ятнадцятого і в першій третині двадцятого століть, причому як на українських теренах, так і далеченько за їхніми межами.

То було несподіванкою і для батька, щирого приятеля Володимира Антоновича і Тадея Рильського, і для всієї рідні. Вже завершуючи студії історико-філологічного факультету університету святого Володимира в Києві, Модест раптом кидає навчання і стає… першокурсником медичного факультету в тому ж університеті.

– Не лягає мені на душу стезя казьонного вчителя,- віднікувався і делікатно відпирався від докорів рідні, що дивувалася і насідала.- Бачите самі, що діється в нашій змосковщеній школі. Раніше ніж вчити, люд наш нагодувати слід та подбати про його здоров’я…

Молодою забаганкою в перші дні, ошелешені новиною, вважали те рідні, побурчали, побурчали, а там і… змирилися.

Прадавні поліські бори, де відлуння, ледве гукнеш, видавалося, тиждень котитиметься, перекочуватиметься і перегукуватиметься, тихі озера, що шурхотять безтурботно хвилею у прибережних очеретах, луки, що по весні зацвітають усіма баченими і небаченими кольорами, які тільки здатна витворити природа – Модест Пилипович швидко полюбив цей край і призвичаївся, став своїм серед тутешнього люду. І як на весні можна зібрати букет з мислимих і немислимих квітуючих трав, так і букет хвороб для практики молодого лікаря складався більш ніж розмаїтим. Малярія не була рідкісною гостею і трахома непоодинока, сухоти і дитячі інфекційні хвороби, а ще не раз випадало Левицькому бути за акушера або хірурга, за фармацевта чи зубного лікаря. Його перо, що донедавна писало лише оповідання, тепер мало наловчитися до витвору популярних, але так потрібних практичних посібників.

Письменницька мрія хай почекає, а от книжечка “Короста або чухавка” чекати ніяк не може, і “Сибірська язва” також, “Як рятуватися при наглих язвах та каліцтвах”, “Лихі хвороби на очі”, “Невидимі вороги та друзі наші”, видання вартістю одну копійку про скарлатину, холеру, про можливі наслідки лікування у всіляких ворожок, у бабок-шептух, “Десять заповідів матері”, “Десять заповідів здоров’я”… Ні про яку винагороду мова не могла йти, навпаки, то ще й пов’язане із особистими витратами, зате видавав де тільки вдавалося – в друкарнях повітових містечок і в Петербурзі, у Києві і в губернських видавництвах.

Спалах холери весною 1895-го додав лікарю ще роботи – добиратися до віддалених хуторів в час повені не раз доводилося вбрід, вода заливала підводу, то ж долали броди, стоячи на возі, а та вода булькала до колін.

Інколи такі виклики траплялися не без пригод. Вже першого разу, як тільки в’їхали в ліс, раптом дорогу перепинив величезний лось. Він стояв просто на колії, широко розставивши стрункі й неймовірно довгі передні ноги, а голову перехилив убік; лось зірко, навіть якось запитально вдивлявся у подорожніх, мов знати хотів напевне: “А хто це тут заявився?” Звір стояв як справжній володар усього обширу, якась особлива упевненість чулася в його поставі, непокірний дух лісів, наче він особисто розпоряджався цими борами, лісовими стежками, навіть повітрям, що сосновою живицею вщент пройнялося, аж загусло від тої живиці, навіть птаством лісовим гомінливим і неголосними лісовими струмками течії неспішної та прозорості кришталевої.

Візниця, проте, не подав вигляду, лише скоса зиркаючи на Левицького – добряче налякався він чи ще ні, і щомоці, аж лійці з натуги дзвеніли, стримував напуджених коней. Модест Пилипович вперше бачив такого велетенського звіра, не поворухнувшись, він зачаровано спостерігав як лось, загрозливо гребнувши пісок одною ногою, потім другою, перехилив голову в інший бік, наче хотів зустрічних зусібіч проінспектувати; врешті, упевнившись в чомусь своєму, одному лише йому відомому, хитнув згідливо розкішною кроною своїх рогів і неспішно подався у гущавину.

– Його звуть у нас Хазяїном, – як уже затріщало гілля за лосем, засміявся візниця до Модеста Пилиповича і якісь лукаві іскринки змигнули в його очах.- Він тут часто отак переходить… За свого, видається, визнав він вас, пане дохтуре. Та, кажуть, біда, якщо зустрічний йому не до шмиги – років п’ять тому тут один началник ледве вцілів…

Модест Пилипович, боячись в час епідемії за сім’ю, перевозить дружину Зінаїду з сином Віктором у Колодяжне, винаймає тут житло. Обідають у місцевого предводителя дворянства Петра Антоновича Косача, та не завжди Левицькому вдається потрапити на обідню пору. Сім’ї Левицьких і Косачів зійшлися легко, Модест Пилипович лікує чи дає лікарські поради Олені Пчілці, Лесі, що вже мала проблеми із здоров’ям. Якось Олена Пчілка чи то пожурила легенько Модеста Пилиповича, чи просто висловила жаль:

– Шкода, що лікарська практика і підготовка медичних видань забирає в Вас стільки часу, який віддати могли б літературній творчості…

Левицький тільки руками розвів:

– Немає тут ради…

Родина Косачів на півночі Волині була, певне, чи не єдиним духовним центром, куди йшли листи з усієї України освіченого і небайдужого люду, де збиралася інтелігенція, відбувалися літературні вечори чи вистави.

Ці гарні людські стосунки зберігатимуться довгі роки. Леся Українка у листі до сестри згодом оповідатиме: “Був Людін вечір… На тому вечорі Старицький читав “Дякову помсту” М. Ф. Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого “автора” на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущення \недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни\”.

Леся Українка нагадувала сестрі, що у перекладі ім’я Модест означає скромний.

І все ж Левицький викроював час для написання творів літературних. Коли через загострення хвороби дружини сім’я переїхала в містечко Окни на межі Поділля й Херсонщини, чимало клопотів мав з виданням водевілю “В клуні”. Раз по раз він посилав у цензуру твір, та шоразу повертався рукопис з розмашистою резолюцією червоним чорнилом на титульній сторінці: “Ни к печати, ни к постановке на сцене не разрешается”. Російська влада забороняла українську мову, видати рідною можливо було щось хіба про коросту або чухавку… Тим часом автора взяли під “невсипуще око”, починалися придирки навіть по лікарській роботі. Лікарня Модеста Пилиповича була однією з кращих в губернії, це визнавали всі, але грошовий звіт за діяльність несподівано навіть не був прийнятий – причина вельми поважна, недокладність… 14 копійок. Інспектор, людина освічена і небайдужа до української справи, по секрету сказав Модесту Пилиповичу, що начальство зизом на нього дивиться через написання творів рідною мовою, отож, хоч і добрий лікар Левицький, та через це потрапив у “неблагонадежні”.

Перо не вельми тримається в пальцях, на думці ще людський біль, на який надивився і наслухався за неймовірно довгий-предовгий день. Але все ж на папір рядок за рядком лягають оповідання… “Сини”, “Кроваве поле”, “Де правда?”, “Згуба” – це про такі та інші твори скаже Олена Пчілка:

– Надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда…

Антін Крушельницький в “Літературно-критичних нарисах” напише:

– Мало у якого письменника в кожному творі так виразно і одноцільно його письменська фізіогномія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу, що..залишений рідною інтелігенцією… , б’ється як та птаха у клітці і ніяк не може потрапити у відчинені дверці.

А за переклади українською мовою зарубіжних відомих авторів Модест Пилипович, певне, вперше в житті мало не посварився з дружиною. В них не було суперечки, коли бралися за “Фараона” Болеслава Пруса, “Хама” Елізи Ожешко, “Нетрі” Айтона Сінклера чи “Спартака” Джованьйолі, за твори Шолома Аша чи Ганса Ніколає, Толстого чи Гомуліцького. А як дійшло до Сенкевича, то Модест Пилипович надувся і лише очима закліпав, мов попала йому туди порошина.

– Не лежить в мене, Зіно, душа, – не приховував нехоті він.- Хмельницький у нього дрібний п’яничка, а всі ми абищо – так собі, волоцюги, лайдаки і грабіжники.

– Премії ж Нобеля він удостоєний, не варто би нехтувати. Мені видається, ця ненависть не так на рівні ворогування народів, як на побутовому, забобонному, дрібному міщанському, якщо хочеш…

– Премія премією, мода на цього письменника модою, а по нас і без нього досить топталися. Ти ж знаєш, що з цього приводу вже писав Іван Франко. Та й польська мисляча інтелігенція таку злобу не розділила. Згадай Ожешко і Пруса, Свєнтоховського і Качковського… Ти собі як хоч, а я не буду,- вперся на думці, тільки далі кліпав очима, мов ображений школяр за несправедливу оцінку вчителя.

– Чекай, чоловіче. В літературі не тільки хвалебне буває, хай і криве, та все ж якесь дзеркало. Про це мова, проте, окрема. А зараз ніхто на трилогію тебе не силує, можливо, візьмімося за “Quo vadis”. Стривай, ось тільки глянь на уривок.

І дружина зашелестіла сторінками, ще хрусткими після друкарської машини, незатертими і незачитаними.

“І скажу тобі так: я не знаю, як влаштовані християни, щоби існувати, та знаю одне – де починається їх вчення, там закінчується римське владичество, закінчується Рим, закінчується життя, різниця між переможцем і переможеним, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується будь-яка влада, закінчується імператор, закон і весь світовий устрій, приходить Христос і якесь там милосердя, якого досі не знали, і якась там доброта, невластива людині і чужа нашим римським звичаям”, – читав, не ворушачи губами, Левицький.

– Ну як, нічого тобі не нагадує з роздумів цього патриція, гонорового імперського пана, що власних сумнівів ніяк не здолає? – дружина вперлася поглядом в Модеста Пилиповича, наче то саме він є тим впертим римським патрицієм, що болісно шукає свою дорогу, спотикається, перечіплюється, мучиться і страждає.

Врешті якось знайшли спільну мову…

10

У гімназію з дому ходити Модесту Пилиповичу було неблизько, з його хворим серцем дорога кожного разу давалася з немалим трудом, то ж доводилося кілька разів перепочивати – він ще соромився своєї немочі, не хотів аби подорожні на нього звертали увагу, тим паче жаліли і співчували,

Тому інколи вдавався до нескладних хитрощів: то листок зірве з дерева і пильно його розглядає, мов то саме зараз було нагальним інтересом в житті, то шнурки на черевиках без поспіху перев’язує або візьметься порпатися щось у портфелі, доки в грудях пекти і тиснути перестане. Інколи розрадою у дорозі був Павло Петрович, вчитель математики з російської гімназії, що жив по сусідству і в той же час ходив на роботу.

– Ви б собі ще граблі причепили збоку,- дорікнув якось Павло Петрович, помітивши як засапався Модест Пилипович і сповільнив ходу.- викладаєте мову й літературу, лікуєте гімназистів, то й досить з вас… І так на два базари, як мовиться. Ні, не сидиться вам… То виставку чи музей крашанок якусь влаштовуєте, з усього краю їх звозять гімназисти, то гурток бандуристів затіяли або скаутами клопочетесь, журнали там різні випускаєте. Вам же за це не платять… І взагалі, на мою думку, людина має займатися чимось одним. Чим вужча спеціалізація, тим вища кваліфікація – спробуйте спростувати цю логічну тезу.

– В такому разі,- розсміявся Левицький,- найвища кваліфікація буде в того, чия спеціалізація наближатиметься до нуля – в цілковитого або майже цілковитого невігласа і нероби. Ви ж математик, тепер ваша черга спростовувати.

То правда, думав Левицький, що в луцькій українській гімназії він, як і його колеги, не можуть бути лише просто викладачами своєї дисципліни. У нього довго ще стояла в очах картина на ковельському пероні: українських дітей за колючий дріт везуть у концтабір, а в поглядах тих, за кого страждатимуть бранці-студенти, хіба лише співчуття… В цьому краї, де чужинець не одне століття човгається взад-вперед, де влада своя хіба зблисне на мить, як промайне раптом небо з-під набурмосених хмар пізньої осені, в цьому краї люд довго не розумів, хто він насправді є. Не росіянин, то таки чулося, але й українцями також не зналися, тому кликали нерідко себе “тутешніми”. А як польською хвилею вкотре накрило і гоноровий чиновник доскіпувався селянина, що в місто приїхав за чимсь клопотатися, чом не балакає він уже польською, то відповідав той нерідко:

– То не я до Польщі приїхав, то вона до мене приїхала.

Саме тому луцька гімназія, думалося і мріялося Модесту Пилиповичу, має стати місцем творення в краї національної інтелігенції, яка розумітиме народні пракорені, міцнитиме їх, а як треба, то й боронитиме.

І не тільки “виставку чи музей вигадував”, як сказав Павло Петрович. Виставка великодніх крашанок, як виду народного мистецтва, справді викликала немалий інтерес не лише в гімназії, а й серед багатьох городян. І то таки він порадив заснувати музей. Протягом великодніх вакацій гімназисти зібрали перші двісті речей з археології, історії, етнографії. П’ятикласники Федорук і Хлопецький записали весілля у Боголюбах і деякі з весільних пісень помістили у свій журнал “Промінь”. А згодом почне виходити ще й журнал “Шуліка”.Тими журналами Модест Пилипович тішився більше своїх вихованців, бо вони не лише віддзеркалювали культурницьке життя гімназії, а й виробляли авторський стиль, почуття слова. Вечірка – бал у гімназії буде не просто розвагою юні, її відкриватиме реферат “Шевченко, Міцкевич, Пушкін – цвіт слов’янського племені”, тут звучатимуть пісні й декламації, хор виконуватиме низку українських, польських, російських, чеських, сербських, болгарських пісень. Прекрасно звучала на сцені “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Маючи доступ до новітньої літератури, що творили українські письменники в еміграці, Левицький знайомив молодь з останніми новинками, хоч яким мізерними тиражами виходили ті книги – виручали знайомі і друзі ще з подєбрадських часів. З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила остання література з підрадянської України, бозна які шляхи долали твори Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового.

А ще Модест Пилипович незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежках. Леся Українка, вдячна його пацієнтка, як ще в Ковелі зробили Левицькому операцію на очі і він змушений довгими днями лежати у кімнаті з заштореними вікнами, сідала на підвіконня і читала йому з-за тих штор Куліша. А від кого гімназисти могли почути про дитячі роки Олени Пчілки, про які сама оповідала Левицькому… Коли батько мріяв віддати її до якогось аристократичного пансіону, пачками писав клопотання, аби прийняли в петербурзький Смольний інститут… Самій же доньці наказував молитися, аби здійснилася його мрія, таки прийняли в той Смольний.. І мала Ольга ревно молилася:

– Боженьку-Боже, зроби так, щоб мене не прийняли.

Небо почуло молитву малої… Зате за наполяганням брата Михайла пішла вона вчитися в Київ, в пансіон Нельговської, що був кращим у ті часи на всю Україну. Батько Олени Пчілки оповідав дітям про свою зустріч з Тарасом Шевченком, до них, у родину Косачів, заходила невдала любов Тараса Лукерія. Або як вчила Олена Пчілка малих Лесю й Михайла української мови на творах Марка Вовчка, Гулака-Артемовського. Ольга Петрівна навіть збірничок підготувала “Українським дітям”. Друзі сім’ї любили піджартувати, що вона дітям у солодкому відмовляє, доки по віршику не напишуть. Але Пчілка тільки всміхалася:

– То все вигадки ваші, панове. Мій принцип зовсім інакший: не угашайте духа дітей.

Тут, на волинській землі, говорив Модест Пилипович гімназистам, писане вічне Лесею та її мамою, сюди до Косачів приїжджали Коцюбинський, Нечуй-Левицький, Старицькі, Лисенки, тут гостював з родиною Іван Франко, і він у Колодяжному не лише раки ловив у копанці, йому особливу потугу у праці давали поліські ліси і переліски – маєте знати, по якій ходите ви землі…

А ще Левицькому, наче під нігтем скалка, засів – щирий чи криводушний, і сам не знав,- докір недавній Войцеха Вося: “отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни і вечори Шевченка”. Яке воно йому тільки незрозуміле й нерідне…

Модест Пилипович довго відходив від розмови з Войцехом Восем, наче паморозь яка впала на душу, як падає вона в перші приморозки на траву у садку – вже й сонце, дивись, підбилося, а та паморозь все ще холодом зблискує та іскриться… То, звісно, “бздури” все, як полюбляє інколи казати розсерджений його колега, як не як, це воєводське місто, тут уже можна щось робити, траплялися на віку і гірші обставини.

В містечку Окни на півдні, куди з Ковельщини змушена була переїхати сім’я, бо затяжна осінь і кисла та сира поліська зима на очах марнували здоров’я дружини, інтелігентські сім’ї на пальцях одної руки можна було порахувати, і то ще вільні ті пальці лишаться; тільки й того, що поштмейстер, священик і становий. Цим Левицький не вельми журився, бо день лікарськими клопотами, як і на Волині, виповнювався вщерть, а як випадала вільна хвилинка, то сідав за письмовий стіл – тут сюжетів не треба було з ліхтарем шукати, вони приходили просто додому самі, приходили досвітком, ще сіріти аби починало, з розгубленим і болісним в очах “поможіть”, могли розбудити й посеред ночі, бо біда людська у годинники не зазирає.

А якось священик йому пожурився:

– Скоро в церкву одні престарілі баби та беззубі діди ходитимуть. Як свято чи присвято яке, то середульші і молоді біля шинку товчуться, там їм чарка і за “Вірую”, і за “Отче наш”…

А як зібрались якось на іменинах у поштмейстера, то знову став нарікати священик, що змарнів і змізернів тепер наш люд, відходить на очах від прадавнього християнського звичаю.

– Та не змарнів він, – не згодився Левицький.- Просто у свято, коли братись за плуга і косу гріха бояться, треба дати, вельми для молодих, якесь займисько, театр хоча би влаштуймо.

Становий подивився на Модеста Пилиповича як на заморське диво яке, що на віку не судилося досі бачити, навіть ковтнути не встиг, так і завмер зі шматком у роті.

– То ми вчотирьох у кумедію люд смішитимо? Тут, начебто, не Київ, і не Петербург, – поштмейстер лише крутнув головою так, наче щойно з річки випірнув і струшує оце воду.

Священик навіть не засміявся, хіба ліва щока смикнулася було, збираючись на подобу усмішки, але та не насмілилася навіть з’явитися.

– Кажуть британці, шо найкращий спосіб пізнати смак пудинга – з’їсти його,- підсмішки товариства не знітили і не збентежили Модеста Пилиповича. – А ви ж їсти не пробували, крихту яку бодай в рот не клали.

По тій мові взявся Левицький сам клопотатися. На подив усіх, вельми поштмейстера, що нудився по півдня, бувало, не маючи змоги бодай словом з ким перекинутися, молодь в драматичний гурток мало-помалу почала зголошуватися. Інколи, як гримувалися, то відчувалося в містечкових дівчат манірно красою перед парубками похизуватися, та й парубки у бажаннях недалеко втекли – те минуще, посміхався лише у думці Модест Пилипович, простимий юним літам прогріх, втягнуться потрішечки і з’явиться інтерес натуральний.

Зате, як оголосили виставу, то люду зібралося стільки, що біля входу мало не бились, охочим забракло місця, надто кмітливі вікна геть повиймали, і хоч так мали змогу дивитися; хлопчаки ж дерева навпроти обсіли, повмощувалися немов ті горобці, хіба тільки не цвірінькали.

Нахвилювався, звісно, Модест Пилипович, хоч дарма, публіка сприймала бачене з дитячою безпосередністю, тільки по сцені водила очима, щирими і наївними, беручи все дійство на цілковиту і беззастережну віру.

А як дійшло до кульмінації, то мало не вмер Левицький зі страху: героїня зустрічалася з колишнім коханим і в найкритичніший момент мала трагічно гукнути минулій любові:

– Убий мене!

Парубок, що істинно ввійшов у роль, підскочив до дівчиська з такою правдивою люттю, що спантеличена героїня, замість того, аби стати покірною жертвою, сама повірила у цю лють і нажахано відстрибнула та лаштувалася навтікача.

Модест Пилипович сперш за голову лише схопився, а тоді на мигах із-за куліс давай показувати: “Назад! Повторити!”

Знову розлючений коханий заносить над жертвою свого бутафорського дерев’яного ножа, і кохана вдруге не витримує, убік відстрибує.

А як втретє вже кинувся на неї коханий з ножакою, то з першого ряду раптом на цілісінький зал густий бас, з нетерплячкою і обуренням:

– Та голоблею ти її!

Щирості оплесків, непідробному захопленню глядача, здавалося, міг би позаздрити будь-який професійний театр.

Відтоді охочих ходити у драматичний гурток не бракувало. Навіть священик при зустрічі раптом забажав долучитися.

– Благе діло, Модесте Пилиповичу. Молодь куди рідше тиняється попід шинком… Беріть і мене до доброї справи – ламати кумедію на сцені мій сан, звісно, не дозволяє, але б у суфлери пішов залюбки.

Зате нажив собі Модест Пилипович несподівано ворога, одного-єдиного, зате затятого.

Прийшов до Левицького якось становий, що забув давно свої сумніви й нехіть, теж став вболівальником драмгуртка, і ще з порога сміється-сміється.

– Вітаю, Модесте Пилиповичу, на вас кляксу тут написали.

Становому чомусь слово “кляуза” частенько хотілося іменувати не вельми поштивою “кляксою”.

– І що там? – глипнув на гостя Левицький.

– Так і так, мовляв, недозволеними кумедіями народ баламутять… Але ж це неправда, з чистим серцем відписуватиму: “Оного не наблюдалось, кумедия цензурой разрешена”.

А як ішов згодом мимо шинку Модест Пилипович на виклик, то зобачив там дві підводи під вантаженням.

– І куди то зібралися так зарання? – перепитав у слуг, що на вози клали стільці, столи і ще якісь клумки.

– В сусіднє село переїдемо,- відказували ті.- Бо жалівся хазяїн, що вельми навар у нього впав, там тлустіший…

А ще встиг Левицький на мить зустрітися з поглядом шинкаря, що злодійкувато з-за вушака визирнув – поглядом колючим і злим, жадібним і ненависним, мов у вовка, в якого раптом з-під носа потягнули ще тепленьку, що парує і звабливо пахне, тільки йому належну свіженьку дичину.

Левицькому дуже хотілося, щоб дітлахи ці гімназійні виросли без скалки злоби у серці, поважно до кожної людини і людності ставилися – він вельми тішився, що без підказки старших портрети Шевченка і Пушкіна юнь переносила з класу в клас, в рефераті перед шкільним балом поряд знакові постаті трьох народів стоять, що пісню собі вишуковують з усього слов’янського і європейського світу. І як то гарно, шо нахраписте нав’язування свого Войцехом Восем чи йому подібними стрічає опір, та озлоблення не виявляє, хибу окремих діти не переносять на весь той чи інший люд. То, поза сумнівами, надто вагома проблема інтелігенції, в меншій мірі польської, бо в них є Ожешко і Прус, Качковський і Свєнтоховський, що боронитимуть свою культуру, аби вона лишаю шовіністичного не набралася та гнійні вавки здорове тіло не вкрили.

Куди більшу ту вавку має інтелігенція російська, вавка задавнена, не лікована чи майже не лікована впродовж століть, бо хіба окремі на лихо звертали увагу, та й то на них цитькали і затуляли рота. Модест Пилипович на те надивився вельми в часи урядування УНР – гинутиме, а вавки не хоче позбутися. Як рвались денікінці в Київ, а військ Директорії хіба вп’ятеро більше уже в місто ввійшло, наказував тоді Петлюра:

– Не стріляти! Може домовимось спільно на більшовика іти.

Та де там… На листи Симона Петлюри Антон Денікін гонорово відказуватиме:

– Ніколи, звичайно, ніколи ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна – не допустить відторгнення України.

Не послухався тоді генерал, то ж йому самому не стало “допуску” на російську землю, а не то українську – уже на французькій землі, на малесенькому прикупленому тут подвір’ї, дибав собі два десятки років, розводив курчат і пас гуси; видавництва чомусь відмовилися від перевидання його книг. Ця хворість страшна, думав Левицький, вже проникла в судини, батько того ж Антона Івановича Денікіна, що топив у крові 1863 року “вашу і нашу свободу”, вік проживши на польській землі, так і не зміг говорити мовою того народу – це тим більш дивовижно було, що мати Антона полячка. І не меш чудувався Модест Пилипович, що Івану Денікіну, за плечима якого було вже сім десятиліть, таємно від жінки заманулося записатися на російсько – турецьку війну 1877-1878 років… Чи то люд цей Бог за гріхи які покарав, чи хтось навмисне виводить людську породу, де все світле й прекрасне, що є в народові російському, як і в кожному іншому, щомоці притлумлюється, натомість виплекується хапальний інстинкт жорстокої агресії та зажерливості на чуже. В цьому, насамперед, міркував Левицький, найбільша провина їхньої інтелігенції, що попустила таке витворяти з свого народу, страшна й невідступна кара настане за те, що забули Христове: не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього, ані домівки його, ані вола, ані осла… І що прикметно, миготять століття, змінюються влади, а виховання сатанинське лишається, від часів Івана Грозного та Петра І злим ворожбитом якимсь утримуване, Ще як в Міністерстві шляхів УНР працював Модест Пилипович, то показували йому копію стенограми виступу Троцького у Моссовєті перед черговою московською навалою. “В Україні, – не приховував Лев Троцький,- загальних труднощів, з якими ми зустрічаємося, значно більше, аніж в Великоросії. Чому? Тому, що робітничий клас в Україні ще слабкий, тому що українське куркульство значно сильніше. Український куркуль, який звик до зміни режимів, хоче грабувати і накопичувати все своєю вільною волею. Ось атмосфера в Україні, атмосфера, яка створюється світоглядом ситого осатанілого куркуля, що має під руками гвинтівку і зневажає комунізм… Український куркуль хліба не дає, а якщо пробують в нього взяти, він відбивається гвинтівкою, бомбою і саперними інструментами”.

Трясця твоїй матері, думав тоді Левицький, твого батька і твою сім’ю полтавський і херсонський куркуль, себто селянин з порепаними від роботи руками, годував все життя, та й тебе самого мало не до двадцяти літ, а ти у віддяку посилаєш босяків той край грабувати, бо хоче собі селянин жити “вільною волею”. І Левицький біг далі очима по жовтуватому, з затертими з-під копірки літерами, пожмаканому папері. “Я передам на Південний фронт від вас привіт і скажу, що ви переконуєтесь з кожним днем в непохитності наших полків. Денікіна ми роздавимо і розіб’єм, а за Денікіним резервів нема. А там Закавказзя, Грузія, Азербайджан, які чекають не дочекаються нас, як і Афганістан, Белуджистан, як Індія і Китай”.

Приїхали – тільки покивав головою Молест Пилипович, відкинув папір і чомусь витер руки хустиною. Лають царизм, а йдуть один в один стопами так і нездійснених ненаситних намірів Петра І і Катерини ІІ… Коли ж вони врешт наїдяться?

Ні, думав Левицький, згадуючи розмову з Павлом Петровичем, з цієї гімназії молоді люди вийдуть християнами, може доведеться їм боронити своє, але таки на чуже кривим оком ніколи не накидатимуть.

11

Відразу після виклику у староство директор гімназії зібрав збори викладачів.

Ніхто не знав причини нагальних зборів, то ж заглядали вони одне одному в вічі, як зазирають дітлахи у віконце в різдвяні свята, перш ніж попроситись заколядувати.

Директор обачно, підбираючи, перебираючи і перещупуючи слова, мов весною перед садінням насінну картоплю, бо не відав звідки очікувати нової небезпеки, оповів як він отримав прочухана за шевченківське “Посланіє… ”

– Якщо за писане Тарасом три чверті століття тому так чіпляється влада, то маємо, колеги, бути доволі обачними…

І поки в запалій тиші обмізковував кожен почуте, хтось кинув наївне, кинув, певне, ненароком, вимовив, мов мрійливо зітхнув:

– От би дізнатися автора цього доноса..

Раптом вчителька гімнастики, полька сама, схоплюється рвучко, і на все приміщення, без передмови:

– Панє директоже, я вєм, хто то зробів! То тен дрань!

І вона розвернулася обличчям до Войцеха Вося.

Полоніст відповів не зразу, лице його шарітися почало сперш невеликими плямами, далі буряковіло густіше, він тримався з усіх сил, хоча бачили, що закипає, як окріп у каструлі, прикритій кришкою – вже багато набралося пари, от-от скине кришку.

– Цо, може неправда? Пан зажада сатисфакції?

Пара, здавалося, переповнила відведений об’єм, пурхнула собі на волю – і Войцех Вось шпарко метнувся із зали, навіть двері дзенькнули за ним так, як дзенькає і бряжчить та ж алюмінієва кришка, що впала і перекочується підлогою.

Випадок з учителькою гімнастики швидко дійшов до молоді, смішки-пересмішки, коли Войцех Вось проходив коридором, спурхували зграєю ненароком наляканих горобців. Але вже не до смішок було полоністу, коли через кілька днів він ледве ступив увечері на неосвітлену вулицю, як на голову хтось накинув йому чималу шматину. Дужі руки вмить повалили полоніста і приглушений, очевидно, навмисно змінений голос попередив:

– Якщо тобі ця земля не так пахне, то додамо французьких парфумів – утопимо в нужнику.

А ще інший голос завагався було:

– Варто б ребра порахувати, чи всі там на місці.

– Нехай цього разу… Ми попередили.

А як піднявся Вось та випростався, то тільки лопотіння ніг почулося за рогом будинку.

Модест Пилипович довго дивувався і перебирав у думці гадки-перегадки, чого то полоніст так при зустрічі глипає на нього, мов той йому позичене три роки не віддає, аж доки хтось з старшокласників ненароком не проговорився учительству про французькі парфуми.

А одного разу Войцех Вось таки не стримався і зачепив Модеста Пилиповича.

– То ви навели тих молодих розбишак, аби вони мені вчинили екзекуцію…

В першу мить Левицькому подумалося просто відшити задиру, аби ніколи вже не кортіло до нього присукуватися, але попри крайню розбіжність поглядів Модест Пилиповсич цінував добру фахову підготовку колеги, то таки він перший ввів у їхній гімназії семінарські заняття за університетськима зразком.

– І нащо ж то мені?- тільки й відкинув.

– Вас тут жменька тих, кого називаєте українською інтелігенцією, а колотите світом за цілу дивізію…

Модест Пилипович сперш розгубився, дивлячись на Войцеха Вося як на досі небачену якусь чудасію, тоді раптово розсміявся, щиро й розковано, як подавно вже не сміявся, в нього аж плечі дрібно тряслися, а поношений піджак, що на ліктях витертим гонорово зблискував, раптом наче сам по собі заворушився і став соватися, видавалося, заманулось тому піджакові пожити окремішнім від господаря якимось життям.

– То вам тільки здається, що нас не дивізія,- Левицький так само раптово перестав сміятися.- Але давайте присядемо, як маєте час, бо ж зачепили на довшу розмову… – Он переїхав у Луцьк інженер Олекса Алмазів після Подєбрадської господарської академії, добре знаної, до слова, мені. Він і справді командував дивізіями в армії УНР, генерал – хорунжий, воював за Київ у вісімнадцятому, і за Полтаву та Харків, Вінницю і Проскурів, Могилів і Кам’янець-Подільський. Наш гімназійний священик Павло Пащевський, добра душа, що всім учням ставить тільки п’ятірки, то ж капелан військ УНР. Єпископ Полікарп був працівником Міністерства освіти України… Ще людом нашим недооцінена роля першого директора луцької гімназії Івана Власовського, А візьміть і луцьку, і повітові управи “Просвіти”, товариство Петра Могили, книгарні товариства імені Тараса Шевченка, навіть кооперативні гуртівні “Народного торговця”, “Маслосоюзу”… Ображаєте, пане Вось, дорогий колего…

– Марно лишень сперечаєтесь, пригорщі вас супроти числа інтелігенції польської, зовсім мізер разом з вашими аматорськими виставами і самопальними журнальчиками, жменька ось, – і полоніст стулив щільно пальці та простягнув мало не до очей Левицького свою долоню, показуючи яка та жменька щупла й дрібна.

Модест Пилипович аж відсахнувся від рвучко простягнутої руки і замість відповіді лише заперечливо крутнув головою – полоніст йому починав набридати. Що він тямить у своєму благополучному житті, затисненому поміж стін шкільництва і власної домівки, не наївшись того глевкого хліба, яким вдосталь нагодував цей непростий час бодай згаданих щойно людей. Хай би пан Войцех Вось спробував як Власовський на рівному місці створити українську гімназію, у краї і в місті, де століттями не було українського освітнього закладу, спробував на ноги поставити та оберегти від чужих і своїх… Ще як військо УНР відступало і уряд її опинився у Рівному, поїхав Власовський в міністра освіти просити грошей, бо вже багато місяців гімназія не бачила ні копійчини.

Міністр чемно вислухав директора, покивав головою, і так само чемно відмовив.

– Ви недостатньо ще українізацією займаєтеся,- хтось канцелярського папірця йому підсунув із криводушною та геть несправедливою оцінкою гімназії.

Подякував кивком голови директор, але не став вертатися з порожніми руками додому, він просто сили не мав так вернутися і глянути у голодні очі колегам, а пішов до товариша міністра Петра Холодного, з яким його хтось і колись знайомив. Розказав йому все без прикрас: тут немислимо знайти викладача корінного, в гімназії – один німець другий поляк, третій росіянин, і жоден з них бодай кілька слів українською зв’язати не здатен. Але є вони добрі фахівці, головне, щиро сприймають нашу справу.

Петро Холодний, тимчасовий урядовець, що не тимчасове ім’я здобуде як славетний художник, взявся сам клопотатися – таки виклопотав, поїхав у Луцьк Власовський з піврічною платнею колегам.

Або знову ж свої, патріоти вельми великі, візьмуться переговорювати – переминати позаочі кісточки Власовського – колись брошуру до трьохсотліття дому Романових написав, а ще на якійсь святочній академії його бачили в одній ложі з воєводою Юзефським. Не терпів цього ніколи Левицький, і таким різким не часто доводилося його бачити. Спробуйте, казав, під нинішнім поліційним оком хоч половину тих відділень “Просвіти” відкрити, що вдалося Власовському. То ж таки його переважно клопотами постало Товариство імені Петра Могили, он уже перший номер журналу церковного “За соборність” готовий, а яку тільки грунтовну історію церковного життя з-під його пера слід очікувати, бо, здається, цей труд вже на завершенні.

З Олексієм Алмазівим ще в Подебрадах Модест Пилипович познайомився. Мало хто навіть знав на початках, що цей сорокарічний, уже посивілий чоловік за студентською лавою першокурсника – насправді генерал-хорунжий, ще у першу світову командував батареями і дивізіонами, отруєний газами і нагороджений мало не всіма нагородами того часу, аж до орденів Святого Володимира і Святого Георгія. А як тільки постала Армія УНР, до останнього цей генерал бився з червоними, з поляками і Денікіним.

Або отець Павло Пашевський, що нікому на пам’яті ще не знизив оцінки і вперто не помічає, як викликаний гімназист, зіперши підручника до спини переднього свого товариша, так шпарко і без запинки відповідає. Хто вгадає в цьому тихому і лагідному священику вояка УНР, учасника знаменитого Зимового походу, пораненого в боях, спочатку капелана Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, а потім призначеного Симоном Петлюрою начальником управи душпастирства – головним капеланом Армії УНР в чині генерал-хорунжого?

Пройшовши всю страдницьку путь з українським військом, отець Павло не зрікся своєї пастви, втрапляє у польське місто Каліш разом з усіма в табори інтернованих. Але й тут не киснув святий отець і не став чекати для себе світліших днів, склавши руки. За згодою міністра віросповідань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського, підтримавши командирів дивізій, організовує курси священиків, обирається головою Ради Братства Кирила і Мефодія та Братства святої Покрови. І тепер у багатьох монастирях, у різних куточках краю служать священиками його вихованці.

Так, пане Вось, може й жменька нас, невеличка вже зовсім та жменька української інтелігенції спочатку була, але он уже підросла цілісінька гімназійна паросль, яка знає справжню історію землі свої і зможе її заступити.

– І все ж налаштовану на ваш штиб інтелігенцію можна, не роззуваючись, на пальцях порахувати,- не здавався Войцех Вось і, відчайдушно жестикулюючи, звично пришвидшував мову; Модест Пилипович перестав слухати, лише мовчки дивився як його колега, мов вітряний млин у переджнив’я, розмахує руками – вітряк працює, крила його кружеляють, от тільки зерна на мливо за браком його не засипано…

12

Після балачки з полоністом уЛевицького ще довго, як з шпаркого морозу, не відтавала душа. Звісно, не від жмені із щільно стиснутими пальцями, що тицьнув йому Вось під ніс, і не від його красномовства кулеметної швидкості – бреше він, відродиться інтелігенція в краї, як жита по весні, коли зійдуть брудні, припалі цілозимною кіптявою сніги, он тільки з їхньої гімназії буде стільки добірного цвіту… Брав сум Модеста Пилиповича за побратимами своїми, яких вихори долі розсіяли-розмели по неймовірних світах. Хтось у Парижі, хтось у Відні, одні в Подєбрадах, інші в Варшаві, треті за хвилями океанськими… А ще над іншими, як над Матушевським, могильний хрест на чужій землі, під чужими далекими і колючими зорями…

Особливо за живе Левицького зачепили “журнальчики самопальні” – що тямить цей чолов’яга у відродженні національної преси, а як ширше глянути, то й всієї видавничої справи? Хай спробує ще яке покоління в якійсь державі винести на плечах те, що їм судилося,

Тоді, у січні 1908-го, вони зібралися у київській лікарні на вулиці Тарасівській з єдиною метою – треба щось робити з медичною термінологією. Осип Юркевич, Василь Королів-Старий, Михайло Орловський, як і Модест Пилипович, у влади значилися неблагодійними, тільки недавно випущені з “романівських дач”.

– Як же ми можемо сподіватися на вкорінення української мови,- говорив Василь Королів, хитаючи в руці товстезний медичний словник, мов пробуючи його на вагу,- коли всі рецепти виписуються латиною, а історії хвороби ведуться винятково російською.

– Тут дискусії, звісно, не буде,- згоджувався Юркевич.- І є вже в наших колег чималі наробки. Але необхідне якесь особливо мудре редагування, воно має бути визнане медичною громадськістю, добрі мовники благословити… Якщо, для прикладу, астму перекладемо “ядуха”, то згодяться, гадаю, усі. А ось азот пропонують писати “душець”, аміак значитиметься як “смородець”, амбулаторію як “прихідня”… Що з цього зберегти і ввести у майбутні словники, а що змінити – то ще чималий шмат роботи, і то такий, що не відкладеш на післязавтра.

– Воно то так, колеги, але буде наступна проблема,- додав від себе Модест Пилипович.- Добрі словники, як піднатужитися, можна мати вже за кілька років. Але де їх видавати? Знаю з власного досвіду, коли писав популярні брошурки про сухоти, коросту, пранці чи малярію. Де я тільки не никався з тими брошурками… То не хочуть друкувати, бо ж не на “общепонятном” підготовлене, то як бажання та розуміння є, але знов шрифтів українських кат-ма. У цю стіну, будьте певні, впремося неминуче.

– Треба своє видавництво, – уголос подумав Василь Королів.

Слово за слово, і дійшли згоди його зорганізувати, для початку скинеться кожен із тут присутніх по п’ятдесят карбованців. Не які гроші для об’ємної справи, але важливо почати – за орієнтир можна взяти недавно закрите владою кооперативне ростовське видавництво “Донская речь”. Воно, хоч і мляво, але трохи друкувало твори українських авторів та мало наробки у розповсюдженні книги.

Ідея видавництва “Час”, започаткована лікарями тоді на вулиці Тарасівській, не полишала глухою київську інтелігенцію. Поступово до гурту доєднувалися юристи, письменники, не стали цуратися ділові люди, небайдужі української справи, у “товариство на вірі” \так записано було у паперах організаційну форму, що вельми тішило багатьох\ через кілька років вступило вже дві з половиною сотні киян і не тільки. З першої “складщини” вдалося видати таки з десяток назв вельми потрібної літератури, через три роки під силу стало ухвалити перший план видання “серйозної історичної белетристики”, де немало прислужився Гнат Хоткевич. Далі почали налагоджувати ділові стосунки з провідними європейськими видавництвами, бо досі український видавець жив, мов на хуторі, переклади зарубіжних бестселерів українською були, та не видавалися.

Мало не підтанцьовуючи та забуваючи, що повернуло уже на шостий десяток літ, ходив Левицький в шевченківські дні тисяча дев’ятсот сімнадцятого – товариство на гроші Євгена Чикаленка купило друкарню, що належала раніше… чорносотенному часописові “Двуглавий Орел”.

– То символічно,- потирав Модест Пилипович руки, мов шпари зайшли у них на добрячому різдвяному морозі.- Верстати, що досі супроти України працювали, хай тепер крутяться для нашої справи.

І справді, з верстатів, що раніше пекли людиноненависний, ксенофобний друк, пішли добротні українські і зарубіжні романи і повісті, біографії славетних діячів культури, дитяча література, наукова рідною мовою, шкільні підручники, календарики та періодичні видання.

А ще раніше, коли тільки настала можливість видавати щоденну українську газету, до справи підійшли вельми зважено. Редакційний комітет створили з десяти чоловік – окрім Модеста Пилиповича в склад його ввійшов Б. Грінченко і його дружина Марія, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський, В. Козловський і троє видавців. Саме на їх, В. Семиренка, В. Леонтовича і Є. Чикаленка, лягав фінансовий тягар та ділове ведення.

Спотикнулися вже на початку – губернатор, що за версту відчував дух редакційного комітету, не дозволив ані газету, ані журнал.

– Переплив море, та й при березі утопився,- говорив Левицький на наступному засіданні комітету.- От якби подати папери на кілька видань, хай би те значилося на різних людей, тоді щось би мало проскочити..

Думка пішла кочувати товариством, її перекидали з вуст на вуста, як перекидають хлопчаки жарину з долоні на долоню, поки вона не схолоне, а коли таки схолонуло по ходу висловлене міркування, то знайшлося прийнятне усім рішення. Газету “Громадська думка” і журнал “Нова Громада” реєструватимуть на Леонтовича, а газета “Рада” хай буде на Грінченка,

Задумка цього разу, на превеликий подив усіх, вдалася.

А далі закрутилося редакційне колесо зі звичною для всіх редакцій метушнею, суперечками, що спалахують на мить як болотні вогники, що поблимають-поблимають і тут же гаснуть; кожен з нетерпінням чекав, як свята, виходу першого номера “Громадської думки”, до того ж вихід її дійсно співпадав з новорічними святами.

За три дні до так жданої і жаданої події на порозі редакції постав переляканий кур’єр:

– Сергія Єфремова арештували!

Сергій Олександрович тягнув чималий віз роботи, тим арештом, можливо, влада взагалі хотіла зірвати справу або, принаймні, застрахати добряче.

Але газета вийшла, її розкуповували, не вельми торгуючись, на трамвайних зупинках хлопчаки – продавці розмахували нею, наче новим національним прапором.

Наступного дня на порозі редакції постав уже не кур’єр, а носатий, смуглявий і темноволосий поліцейський, та ще й з двома помічниками.

– Обшук наказано!

І він обвів навкруг носом, немов ту крамолу мав на нюх визначити.

Шкрябалися по закутках і трясли довго, та все марно: редакційні на всяк випадок ще раніше заховали тираж, залишивши для можливих поліцейських хіба пару сотень.

Другий і третій номер видання випустили дещо “тихішими”, щоб приспати настирне всевидяще око. Оригінальний винахід сперш пошепки обговорювали, але він все таки дійшов до Чикаленка – одночасно з номером на вичитку носити хабара цензорові Сидорову та секретареві Опатовському.

– Чого там вагатися – носіть, хай вони тріснуть… У нас хіба Модест Пилипович запротестує.

І прищуреним, з лукавинкою поглядом Чикаленко глипнув на Левицького.

– Читав якось я, коли будували Хрестовоздвиженський храм на Волині,- відказав, посміхнувшись у тон, Модест Пилипович, – то місцеві братчики задля отримання дозволу возили хабарі у Варшаву, польському королю, і в Константинополь, для оточення патріарха. А в нас також діло святе…

Звідки знати було Левицькому, що в тому храмі йому не раз молитися – Хрестовоздвиженська церква буде для учнів Луцької української гімназії приходською.

А тоді, отримавши загальне благословення, чергові редактори у відбитки сторінок не забували покласти парочку хрустких асигнацій – цензор ховав їх без видимої соромливості, тільки один раз прискіпливо взявся асигнацію до світла видивлятися, певне, видалася йому фальшивою.

Майже вісім місяців “Громадська думка” не давала спати українській совісті, та врешті грянув грім, який таки мав колись грянути – газету закрили. Знову наручники надягнули Єфремову, а з ним Хохличу, Квасницькому, тільки секретареві редакції Козловському пощастило виїхати за кордон. Та вже через двадцять сім днів продавці-хлопчаки на вулицях Києва розмахували над головами новою газетою “Рада”, що перейняла справу загиблого видання. Автори ховалися за псевдоніми і криптоніми, аби бодай якось убезпечитися від переслідувань. Модест Пилипович одного разу, мов для забавки, спробував перерахувати свої власні псевдо, під якими він друкувався. М. Пилипович, М. Поліщук, М. Л. Залізничний, Макогоненко, Виборний, Дід Модест, М. Вигнанець – нарахував п’ятнадцять та й махнув рукою. Але, певне, важко було б у цій справі позмагатися з Сергієм Єфремовим, у якого потім уже тих псевдонімів нарахують понад сорок. Поважним конкурентом у цій справі був, звісно, Федір Павлович Матушевський.

А творилося видання нерідко в шпарких, як окріп, дискусіях та суперечках, невсипущому пошукові достойних і цікавих матеріалів, а ще – грошей… В листі до відомого публіциста Василя Доманицького Євген Чикаленко так описуватиме окремі перипетії тодішнього їх життя. “Слава богу, тепер у нас в редакції настала злагода, тиша, яку можна вважать за райське життя в порівнянні з тим, що ми переживали в 1906 році. Ви, яко вітер, десь літали тоді і не були в нашій гущі, то й не знаєте тих мук, які ми тоді переживали, а особливо я, що був тим буфером, об який разураз стукались дві ворожі сили – Леонтович та Грінченко. Се моє становище вкрай розстроїло моє здоровля, і я мусів тікати за границю в санаторію; але Бог з ним, з тим минулим. Слава Богу, що воно вже минуло і що тепер залагодились у нас відносини зо всіма “славнозвісними” українцями, само собою, окрім тих, що вигукують, по безсмертному виразу Модеста – “Або жовтень, або я!” Але ніяк не налагодяться відносини з передплатниками, т. е. з публікою. Все таки число їх вертиться круг заклятої цифри – 1500, як у покійної “К\иївської\ Старини” коло 500. То набереться вже 1600-1700, а потім дивись – упало на сотню, дві і т. д. Багато сьому причин, але найголовніша та, що нема публіки, звиклої до літературної мови, мало літераторів, звиклих до народної мови. Я вже починаю привикати \тай пора! бо вже 3-й рік\, що нам щоразу доведеться докладати не менче, як по 20 т\исяч\ рублів і клопочусь, аби роздобувати ті гроші, бо, на мою думку, газета мусить бути, хоч би вона мала всього на всього 150. а не 1500 передплатників.

А тим часом хочеться таки побільшити число передплатників, для сього ми робили все можливе, між ничим \іменно між ничим\, треба вжити всіх заходів, аби й газету зробити цікавішою, поскільки се можливо з нашими літературними силами”.

Не так просто було згуртувати добрий колектив авторів, немало з талановитої інтелігенції охочіше співпрацювало з російськомовними виданнями – і серед цього моря українська газета була лише острівком, що відчайдушно мав витримати, вистояти і не бути розмитим велетенськими шовіністичними хвилями. “Але високоталановитих письменників, – йшлося далі в листі Євгена Чикаленка до Василя Доманицького,- \як Шевченко, М. Вовчок, Куліш\ ми теж зараз не маєм; не маєм й одного видатного юмориста, бо “хохлацький” юмор розплився по всіх 25. чи 39 мілійонах нашого люду і в кожному сидить десь “під вусом”, а на папері рідко виливається. Хоч сядь – тай плач! А треба ж щось зробить, щоб газета була цікавіша, щоб більше люду її передплачувало, бо чим далі, тим трудніше добувать гроші на доплату дефіцитів; вже починають люде губити віру, що вона може стать на ноги, вже переконуються, що дефіцит цей стане хронічним”.

Ті ж, хто працював у редакції, себе не шкодували.

Через роки, уже в Подєбрадах, куди доля закине Левицького з Чикаленком, за обіднім столиком згадуватиме Євген Харлампійович:

– Коли після повернення з-за кордону я зайшов у редакцію і побачив Матушевського, то аж охнув… Він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем, щодня і в дощ, і в завірюху треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати у Боярку. Часто-густо треба було зоставатися і на вечір… Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів’ється так як у людей, то ім’я Федора Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси.

… Войцех Вось, потрішки заспокоював сам себе Модест Пилипович, може образити його ще гонорово-зверхнім “журнальчики самопальні”, але він не здатен спинити найголовнішого, що відчуває, що його злить і чому він не в силі уже на заваді бути – гімназійна молодь з “тутешньої” стає українською. І для цього немає великих чи малих справ, однаково потрібні і вистави аматорські, і музеї та виставки крашанок, і гурток бандуристів, і ті ж згадані ниньки журнали. Колись Чикаленка, як вже був в еміграції, вивели з себе дещо іншим рипом, неладами і гетьманством своїх милих колег. З біллю писав тоді він: “Я давно кажу \між своїми/, що я не вірю в будучність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилося самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду – до абсолютизму.”L’Ukraine c’est moi” \Україна – це я\ – се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці “я”, а громадські інтереси тільки декорація. Але в житті я держусь правила: “А ти, Марку, грай!” Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама”.

Ні, пане Вось, не зміниться пісня, навіть коли в землю піде моє покоління…

13

Гіркі слова про зневіру у будуччині почув Модест Пилипович від Чикаленка по закінченні літературного вечора в Подєбрадах. Тут, після вельми неблизької і непростої дороги з Греції, через Австрію та Польщу, Левицький був академічним лікарем у Господарчій академія і водночас викладав українську мову, встигав також паралельно завідувати українською гімназією, викладати там мови українську й французьку, а Євген Харламович працював головою Термінологічної комісії. Як завершилася літературна частина, вони зайшли в кафе щось поїсти і підсіли на вільні місця до столика, де вже вечеряли їхні студенти Євген Маланюк з гідротехнічного відділу інженерного факультету та Леонід Мосендз з хіміко – технологічного. І Євген, і Леонід читали сьогодні свої поезії.

Чикаленко, замовивши їжу, взявся насамперед під’юджувати Маланюка.

– Вам, Євгене, після сьогоднішнього вечора, напевне, добряче намнуть боки. Як же, тут всі неабиякі патріоти, а ви їм таке читали, що дехто совався і смикався, мов на їжаку сидів…

Маланюк був якийсь втомлений, чи то від перенапруги на сцені, бо таки ж хотілося, щоб почули душею вкладене ним у рядки, чи перестарався з навчальними справами – наближалися іспити. Він справді бачив насторожені, а деколи і зимно – колючі очі із залу, коли читав про Україну:

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо Ти ж коханка, а не мати,

Зрадлива бранко степова!

Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…

Каліка, смерд – такий він і донині,

Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

Самсоном темним зруйнував святині,

Розбив давно синайськую скрижаль…

Історія готує новий том,-

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і зітха гуртом.

Маланюк витер хустинкою кутик рота і поклав чомусь виделку – в очах зблиснула синювата іскра, як зблискує, коли пробиває електричний дріт.

– Це треба казати, казати в очі… Надто багато в нас охочих балакати, який в нас народ трудящий та розумний. А він справді шлунком думав, коли один брав гвинтівку від червоних базік і бандитів, той від Скоропадського, а той від Денікіна, а ще інший від Пілсудського навіть… Казати треба уже, аби не повторилося двадцять перше листопада дев’ятнадцятого.

Він дивився мимо своїх співрозмовників кудись за стіни приміщення, наче можна було зазирнути через низку літ, і там за стінами знову побачити те, що мало б уже відійти, водою спливти, зарубцюватися, загоїтись і переболіти.

– Не забути того імлистого листопадового дня, коли тридцятипятитисячне українське військо після десяти днів найтяжчих боїв стало на Збручі. О сімнадцятій годині ми віддали останній салют рідній землі і перейшли польський кордон. Згідно з якимсь там параграфом міжнародного права, де ми були копійками для розміну, мала армія наша складати зброю. То щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найстрашніше – вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,- дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…

Модест Пилипович бачив, як ненароком роз’ятрили давню і болісну рану Євгена Маланюка, він поспіхом хотів перевести мову на інше, то ж докинув у бік Мосендза:

– Он в Леоніда така ж гарна поезія, але спокійніша, здається, вона притишила і залікувала колишній біль.

А самому подумалося: от якби ще поезія могла не тільки дух, а й тіло лікувати та вилікувати самого Мосендза… Леонід, як і Маланюк, пройшов першу світову, всі роки відвоював в армії УНР і нажив туберкульоз в окопах. Недавно Мосендз був на медичному обстеженні в Левицького, довго оглядав його Модест Пилипович, а врешті тільки жартом ляснув долонею по плечу:

– Козакувати вам ще копу літ.

Маланюку, що приятелював з Леонідом, навіть вірші вони один одному присвячували, мусив не таїти правду:

– З тої медичної практики, що маю на віку, можна одне сказати – більше шести літ не топтати ряст Леоніду. Категорично, благаю вас, забороніть йому понад силу працювати.

– Якби ж то був хто здатен це зробити…

Левицькому було не по собі, коли Мосендз, зазираючи інколи як школяр в свій друкований аркуш, читав зі сцени:

Але нема жалю, ні суму,

Що все було, мов не було,

І стало тільки змістом думи,

Лише луною прогуло…

Встає майбутнє. І могили

Вчорашні – це його межа…

Яка ж це мука буть безсилим

Під лезом смертного ножа!.

Та поступово недавня льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.

– Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція має казати своєму народові вже сьогодні. Інакше ми нічого не навчимося. Тільки гляньте, що діється в українській еміграції.. Здавалося б, саме час пожбурити всі колишні чвари та працювати для незалежності… А так провід УНР сам по собі, гетьманці, зрозуміло, окремішньо – та й в них уже поділ іде, немов в амеби. Полтавець-Остряниця, вірний джура Скоропадського, починає грати на власну руку, залицяється тихцем до англійців, угорців і російських монархістів, Василь Вишиваний – третя гілка гетьманців.

– А віденська газета “Україна”, близька до Винниченка, топить щомоці і Скоропадського, і Вишиваного,- докинув Левицький.

– Донцов ображений на Коновальця,- всміхнувся Мосендз.- А Липинський про них обох пише, що вони “не здатні дати реальні форми руїні”.

Чикаленко, що почувався в душі винуватим – і навіщо він розхвилювавтМаланюка? – додав і своє врешті.

– Провід УНР, може знаєте, направляв Паризькій мирній конференції документ про визнання УНР правонаступницею української держави і повернення австрійськими, угорськими і німецькими банками депозитних коштів України. А то Скоропадський вже почав видавати французьким фірмам концесії та боргові зобов’язання з датами, коли мав владу. Чужоземним же торгово-економічним установам скеровувалися листи, що такі зобов’язання незаконні і каратимуться кримінальним порядком.

– Нічого собі український краєвид відкривається для європейських політиків,- Модест Пилипович легенько мізинцем поправив з правого боку вуса, наче він їх без дзеркала бачив. – Всі з усіма тепер наші пересварюються, наче й діла важливішого на світі для них нема… Хіба такі, як Дорошенко, ще обходяться без пересвар.

Така думка складеться не тільки в Левицького про Дмитра Дорошенка. Через роки Іван Калинович, що секретарював у “Союзі студентів-хліборобів”, очолюваним Дмитром Івановичем, напише: “його діяльність на посаді міністра закордонних справ Гетьманщини не пошкодила йому в колонах УНР, бо він був загально признаний український діяч, науковець. Він, так би мовити, репрезинтував укр(аїнську) націю в очах навіть ворогів. Пригадаємо його генерал-губернаторство в Галичині і Буковині. Тут він показав надзвичайний такт, административну умілість і щиру опіку над українським населенням його генерал-губернаторства. Відома була його діяльність по улаштуванню галицької інтелігенції на початках Першої світової війни, був виарендований дім, де вивезени брати з західних земель могли перебувати перед від`їздом. Так і самий від`їзд відбувався не “етапом”, а пасажирським потягом з поліцаєм. Про це я довідався від пароха Золочева о. Шамбеляна Стефана Юрика, який часто закликав мене на обіди, підвозив. “Я лише реванжуюся за ту велику поміч, яку я дістав від “Комітета допомоги” в Київі, де головою був проф. Д. Дорошенко”. Все це давало проф. Д. Дорошенкові ореол діяча з провідної верстви. Проф. Біднов, доктор Модест Левицький, були, перед Першою світовою війною, постійними спутниками проф. Д. Дорошенка в поїздках по слідам слави і смутку в історії українського народа. На вакаціях ця трійця виїздила як не на Хортицю, то до Почаєвської лаври, де недалеко було м. Берестечко, то до Батурина, то в район Чигирина і Суботова”.

Пересвари поміж українським людом у закордонні стали тривалою і погано лікованою хворістю.

– Та цур їм усім,- змахнув спересердя рукою Євген Харламович.- Підніметься моложій, прийде нове і мудріше “самосійне” покоління, от побачите, воно саме по собі насіється – гарно таки про це сьогодні читав Євген.

Чикаленко мав на увазі маланюкові рядки, що також сьогодні звучали:

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось – Стефаник і Куліш,

Ось Коцюбинський, Леся – квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти!

– Кажуть, у квітні дев’ятнадцятого, як тодішній наш прем’єр Ісаак Прохорович Мазепа зустрічався у Бродах під Львовом з американським представником, то першим запитанням американця було не про кількість гармат або кулеметів, і не про число війська,- Модест Пилипович прокашлявся і вів далі.- Той представник насамперед поцікавився: а чи має Україна достатньо інтелігенції, щоб налагодити національну державну справу.

– І що ж Мазепа?

– Після революції,- відказав Ісаак Прохорович,- навіть зросійщена раніше інтелігенція повернулася до свого народу.

– А сам ти, Модесте Пилиповичу, як думаєш? – раптово перепитав Чикаленко.

– Думаю, що то мудрий чоловік… І вельми практичний, як на роду писано американцеві. Бо тільки інтелігенція є носієм того, що лінійкою не зміряєш, не зважиш на терезах і пальцями не пощупаєш, того, що звуть інколи духом народу. І зараз, коли нас до крові по пискові натовкли, накопали під всі боки й по світах розпорошили, маємо триматися єдиної ідеї, істинно національної, що тому духові не дасть скопититися – національної культури.. І все для її гуртом клопотатися, бо інше потерпить…

Євген Маланюк чи від кави, чи від збудження розмови уже почувався живіше, думки Левицького йому були навдивовижу близькі й зрозумілі. Ще в таборах інтернованих, у польському містечку Каліш, де жили у землянках, в кращому разі в бараках за колючими дротами, де тільки голод, сухоти і смерть були поміж ними, недавніми вояками УНР, він,

Двадцятип’ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка

Виступав з рефератом перед бойовими побратимами:

– Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля – це

Тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу – мистецтво – авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей… Коли ж ідея вдягнута в одежу слова, то йти до кінця, не озираючись наляканою сойкою, чи інше хтось скаже.

Одні скрива, а інші з гіркою підсмішкою, навіть не криючись, дивилися на Євгена – ну що він балакає, хто з цих зранених і обідраних вояків, що півдня за вошима полюють у власному дранті, отак і повірить в лиху нинішню пору: безтілесна ідея раптом дужча гармати, гвинтівки і кулемета?

– Щоб постала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення… Ідеї виростають й мужніють на підгрунті національної культури – от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом… Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу – поети…

– Мав рацію американець,- вернувся до мови Модест Пилипович. – І в тих культурницьких клопотах немає великого чи мізерного. Собі ж я визначив чітко… Аби люд академічний наш був здоровий, учитися і так мають добре, бо ж не на гульки в таку лиху пору сюди з’їхалися. Думки ж свої, поки живий, маю у рукописи повкладати… Видаю оповідання “Тяжка дорога”, он у Львові видавництво “Світ дитини” дві казки друкує, а “Рух” вже “Землицю рідну” підготував, тут, в Подєбрадах “Конспект теорії письменства”, німці у Лейпцігу – “Українську граматику для самонавчання”. Знаю тільки, що плуг щоденно мозолів потребує, а на нашому кам’янистому грунті – подвійно, потрійно…

В Подебрадах, в Господарській академії, таки підростала молода паросль української інтелігенції – підростала дивом, як кущик трави, вирваної з корінцями і недбало геть пожбуреної; але з тими корінцями лишалася дещиця землі рідної, і кущик, хоч на початку хирів якось, брався потім у силі, набував йому тільки властивого соковитого кольору та коренився й міцнів. В Празі, в Українському вільному університеті, зеленів ще один потужний осередок, куди перебрався з Відня осідок університету в двадцять першому році. Серед професорського складу значилося немало імен визначних українських науковців, як в господарчій академії Б. Мартос, В. Садовський, О. Мицюк, С. Комарецький, Л. Грабина, рівно ж як і за університетським кафедрами стояли Д. Антонович, Л. Білецький, Д. Дорошенко, О. Колесса, С. Смаль-Стоцький… З них чимало, як Чикаленко чи Левицький, брало участь в українському урядуванні, в Центральній Раді чи інших органах – вони стали назавжди побратимами спільної справи.

Якщо з Чикаленком чи Мартосом Модест Пилипович міг частіше бачитися, то з празькими колегами випадало куди рідше. Але й траплялися зустрічі зовсім негадані…

До приїзду в господарчу академію Президента Чехословаччини готувалися, як звично ведеться, в метушні і поспіхові – щось та не встигали домести чи домалювати. Навіть двері при зустрічі почту якось поспішно кинулися відчиняти, то ж Президент мимоходом кинув:

– Не хвилюйтеся, я не поспішаю.

Зачувши таке заспокійливе, Левицький, що стояв у гурті викладачів, розсміявся помимо волі. Модесту Пилиповичу ця фраза була більш ніж знайома, вона ще в Центральній Раді, у Києві, частенько ходила вустами, коли хтось невиправдано спішив – авторство її належало тоді ще не президентові, а просто професорові Томашу Масарику. Йому чималенько випало турбот, аби відправити з Києва чеський корпус на батьківщину, в тому числі обговорювати необхідне з санітарним відділом залізниць, безпосередньо з Левицьким. З літа 1917-го Масарик жив постійно у Києві, хіба час від часу ненадовго від’їжджаючи, аж до початку лютого 1918-го, коли чехословацький корпус через Сибір, Америку і Францію так мучено добирався додому.

Президент кинув оком на гурт, кого ж то він розсмішив, і зустрівся поглядом з Модестом Пилиповичем.

– Пан Левицький? От так зустріч… Але що ж то вас насмішило?

– Згадав раптом Київ… Змінилися часи і обставини, а ваш вислів усе незмінний…

– Підозрюю, що й ваша лексика, як і погляди, також не зазнали змін.

– Тільки час є суддею, що ухвалює без апеляцій.

– Звісно, звісно… Але хоч самим нам не з медом, посильне для України робитимо.

Не вельми зважаючи на порушення протоколу, президент не стримався погомоніти з такими як сам сивочолими професорами. Невиправний ідеаліст з чіпкою прагматичною хваткою, він не змінив свого бачення України у федерації спільно з Росією. Кожному своє болить, думав Модест Пилипович, німці так насолили чехам, як російська імперія українцям, то ж негативне ставлення до нашої незалежності криється в страхах масарикових послабити російську потугу, протидію німецької експансії на Схід.

– Якщо вже так склалося, що Підкарпатська Русь до Чехословаччини відійшла,- докинув своє Модест Пилипович,- то хай би вона вже не стала бідною падчеркою, яку кожен копнути може чи нагримати…

– Ви мене знаєте,- навіть не образа змайнула на обличчі Масарика, а щось схоже на вираз, коли винуватять без вини винуватого.- Не тільки автономія на ділі, ми вкладатимо туди кошти, а дороги вже розпочали будувати

Левицький вірив йому, бо не спадало на пам’ять, аби слово Масарика було кинуте недбало на вітер і той вітер котив його, немов висхле торішнє листя по весні.

То була негадана зустріч, але час від часу Модест Пилипович виривався в Прагу, зустрічався з колегами, з якими торував від початку століття вибоїсті дороги державності. Рідше доводилося бувати у Василя Короліва-Старого, з яким співпрацював у газетах “Рада”, “Засів”, “Хлібороб”, у журналі “Книгар” і разом піднімали на ноги видавництво “Час”. То були особливі роки – нестримних надій і надтяжкої праці. Згодом про них Королів-Старий напише: “За часів революції розбуялось українське культурне життя. Була “жатва многа, та ділателів мало”. Доводилося так напружувати жили, що сьогодні й сам не ймеш віри, відкіль їх тоді брав. Коротко кажучи: протягом кількох місяців я не спав більш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсім. І при кінці літа вхопила мене дивна неміч: падала теплина тіла, в найтеплішій хаті мене морозило так, ніби я замерзав у Нижніх Пупках, а температура тіла спускалась до 35,5Ц. Потім починала невимовно боліти голова. Одночасно я втрачав пам’ять до тієї міри, що не міг згадати звичайного слова, або й свого наймення”…

Свою працю не полишали й тоді, коли закрутилася-завертіла страшна віхола – за неповних чотири місяці в Києві, з лютого по травень, влада змінювалася хіба з десяток разів.

– Стріляли так часто, – оповідав згодом Василь,- що вийти не було можна. А сидіти було нудно: не хотілося ні думати, ні говорити. Я глянув на сусіда – був то професор Маршинський… Раптом дзенькнуло вікно й кулька розщепила спинку канапки між мною й Маршинським. Він відсунувся в один бік, я – в другий, і сиділи далі, жаден не змінив місця.

В Чехії Василь купив будиночок недалеко від Праги, у містечку Мельнік. Після виходу в світ у двадцятому році досить таки об’ємного роману “Чмелик. Навколо світу” і ще через три роки збірки новел “Казки про нечисту силу” Королів-Старий якось примовк… На кусень хліба заробляв, розмальовуючи храми по закарпатських селах, та ще художником – оформлювачем листівок і іншої нехитрої друкарської продукції, не цурався домашньої господарки, порпався собі біля домівки – на подвір’ї сокоріли чубаті кури, а з кліток визирали, сторожко поводячи своїми довгими вухами, добродушні кролі. Більше часу він тепер віддавав творам дружини Наталени – і як читач, і як критик та суворий редактор. У цій сім’ї Левицький почувався якось особливо затишно, де зійшлися прекрасні люди, але з такими несхожими долями…

На обшук у домі Наталени у Києві прийшло троє поліціянтів, старший з яких видався господині зобидженим на весь білий світ – на дім, поріг якого він щойно переступив, на занудний дощ, що тихо шелестів за вікном, і навіть на своїх помічників, блискаючи недобрим оком, що мало ретельності в них у такій державній справі.

– Ваше имя и фамилия?- спитав сухо, підкреслено офіційно, сам собі піддаючи поважності і значимості, аж гострі кінчики вус його, здалося, ще більше угору задерлися.

В Наталени камінь тяжкий був на душі після похоронки зі фронту, не до витребеньок цих гостей непрошених, то ж надутого і товстощокого вояка, що хоробриться тут перед вдовами, коли справжні чоловіки десь гинуть в окопах першої світової, в тім числі і її чоловік поклав голову, вона незлюбила відразу.

– Моє імя – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. А заміж я вийшла за князя Іскандера Гакгаманіш ібн Куруша.

Надутий поліціянт судорожно ковтнув, мов давився риб’ячою кісткою, і, перехиливши голову, як курка на дрібне зерня, довго дивився Наталені в вічі, чи не кепкують з нього часом.

– Место рождения?

– Сан Педро де Карденья, поблизу Бургоса.

– А где ето?

– То, добрий пане, північна Іспанія. Ось вам мої документи.

Потім уже, як невдоволений світом поліціянт перетрушував хатні пожитки, почула від нього господиня протиснуте ледве крізь зуби: “Черт знает, здесь своїх мазепинцев хватает, дак еще с Испании наезжают”. Наталені просто хотілося позлити цього надмикиша в погонах, в листі ж до Дмитра Донцова вона напише: “Сама звичайнісінька я собі волиняночка” – справді, свої перші п’ять літ дитинства вона провела у волинському селі, може і найщасливіших літ… Обшук же в домі справді проводився за звинуваченням в українському мазепинстві, у відстоюванні української незалежності.

Модест Пилипович чудувався Наталениній долі. Донька польського графа, народжена в Іспанії, що виховувалася сперш у волинських Бірках, згодом по смерті бабусі у монастирі Нотр – Дам де Сіон у французьких Піренеях, тоді в київському Інституті шляхетних дівчат, сестра милосердя у першу світову, нагороджена солдатським хрестом за хоробрість, художниця, яка мала персональні виставки в Петербурзі й Варшаві, співачка в оперних театрах Парижа й Венеції, археолог, що брала участь в розкопках Помпеї й Єгипту, французька письменниця, яка стала письменницею українською… Такої долі, гадав Левицький, стачило б на добрий десяток людей – писати українською, наполегливо і потужно, вона стала як вийшла за другий заміж, за Василя Короліва-Старого.

Тих останніх відвідин згадував Левицький з господарем дому друзів своїх колишніх, що писали по гарячих слідах у редакційних тісних кабінетиках – хто на краєчку стола, пошарпаними підшивками газет завалених, хто на підвіконні, а хто й просто на коліні, зсутулившись і мов збираючись піти навприсядки.

– Багатьох, Модесте Пилиповичу, давно вже не бачив, навіть не здогадуюся, хто і де опинився – одні у Відні, другі в Парижі, третіх за океан аж закинуло, – господар повертав в різні боки голову так, мов міг їх там видивитися, якщо постаратися тільки. – Розсипало, розмело, нова паросль іде у підрадянській Україні. Тільки чи не будуть без світла ті пагінці, як на бульбині в льохові – крихкі, бліді і нікчемні, з яких гички зеленої не дочекаєшся, лише картоплина з того стане зморхла і обезсилена?

– А мені от здається, що путнє виросте однаково,- заперечила чоловікові Наталена.- Може не зразу, хворість на початках даватиметься від задухи. Але як тільки відлетить з над Дніпра Танакос, цей бог смерті із погашеним факелом у руці, все знову зазеленіє.

– Не знаю, не знаю, мені видається потребуватиметься кілька поколінь,-

Левицький ніколи не був похмурим песимістом, але тут його не полишала обачність.- Один мій знайомий з Волині казав колись про ковальську справу: у першому поколінні коваль – не коваль, у другому поколінні – пів коваля, і тільки з третього покоління можна справжнього коваля виглядати… Так і з інтелігенцією, яка має народові щиро служити. Те служіння загалу повинне бути таким природним і звичним, як природним клопіт батьків, що народили дитину, тепер вигодувати її мають з колиски, з шмарклів під носом, та вивести колись в люди… А ще як природно доглянути старого батька чи матір – навіть рідко говорять про це, воно ж само зрозуміле собою. А хто відцурається дитинчати чи кине напризволяще стареньких, того зневага людська завше чекала. То споконвічне, в єстві, і слава Богу. Так і з інтелігенцією, те з пелюшок починати вчити, щоб не могла вона, немов Пілат, умити руки від свого люду.

– З Пілатом, можливо, навіть якщо до інтелігенції його раптом причислити, трохи інакше,- не згодившись, крутнула головою Наталена.- Імператор Тиберій десь у далекому Римі, у лазнях хворість свою виполоскує, боги його так високо, а він властвує тут над людьми, він за всіх богів та імператорів купно…

– Тільки над душею своєю не може властвувати. Ніхто ж толком подальшої долі його не знає, якісь відголоски та перекази і легенди… .Але от цікаво: за всіма без винятку тими легендами, мучилася душа Пілата і страждала, що невинного на смерть засуджено – чи то до каяття глибокого він прийшов і в християнство сам навернувся, бо в ефіопській церкві за святого, чи то за тим відгомоном давнім, що імператор на нього прогнівився вельми, – Модест Пилипович приспинився на хвильку, стало серце тиснути раптом, але те виказати йому аж ніяк не хотілося, тож вигляд зробив, що трішки задумався. – Памятаєте, про чудотворні діяння Христа слава докотилася навіть до Риму, тому імператор, який довго і тяжко хворів, наказав доставити пророка Ісуса до нього, на зцілення сподіваючись. Коли ж гінці прибули в Іудею, то Христа вже не застали, привезли тільки платок, яким Ісус витирав покривавлене обличчя. Тиберія зцілив навіть той платок, і прогніваний імператор відправив Пілата на страту. Гордий Пілат, такий собі тогочасний ніцшеанець, не став на ката чекати, сам собі перерізав горлянку. Тіло колишнього прокуратора кинули в Тібр, та збурилися і не прийняли його води, те тіло демони перенесли в бездонне озеро в Альпах.

І раптом цікава пропозиція спала на думку Левицькому, видавалося йому, що тема була б вельми до часу:

– От, Наталено Андріанівно, взялися б Ви за роман про Пілата Понтійського… Ніхто з українських теперішніх письменників про це написати краще не зможе: досліджувати джерела з Вашим знанням майже півтора десятка мов простіше, до того ж самі, як археолог, сходили місця, де рятувалася Матір Божа з маленьким Христом, від Ірода тікаючи…

– Хай думає Наталена, – господар запитально глипнув на жінку.- Пілатів у нас тепер не бракує, чималенько їх вештається в урядових кабінетах Варшави та інших столиць, вициганюючи якесь прибуткове службове місце для себе. Куди менше лишається тих, хто нашої справи триматиметься до останнього кроку…

Не судилося Левицькому більше побачитися з цим милим подружжям, роки і дороги нові пролягли, тільки через десятиліття, чи то в таку пору мовлено, справді вийшов роман Наталени Королевої “Що є істина?” про Пілата Понтійського. А Василь Королів-Старий свій останній крок зробив у сорок першому, переступаючи поріг власної домівки – він повертався з окупованої гітлерівцями Праги, з чергового допиту у гестапо за участь в українському націоналістичному підпіллі, він ступив на той поріг і неймовірний раптовий біль пронизав серце, встиг ще зустрітися з Наталениним поглядом, сповненим жаху, а далі кола всіх барв веселки чомусь попливли, таких на рідкість яскравих, незайманої, мов у дитинстві, чистоти, він тихо став осідати, він падав, неначе у сповільнених кінокадрах… І то був його останній крок.

14

Левицький, розуміючи думки Маланюка про потугу ідеї, нічого не сказав тільки про перелякану сойку. В Модеста Пилипоаича просто й гадки не було ніколи іти чи не йти, чи мо’ тупцятися сонним волом на місці. Скільки разів чигала на нього небезпека, коли працював лікарем у Боярці… Туди перевівся Левицький, як витравили його з містечка Окни за настирливе пручання видрукувати свої твори українською. Не з маком велося й у Білій Церкві на посаді залізничного, згодом ще й гімназійного лікаря. До лікарських клопотів додалися громадські – обрали головою “Просвіти”. Просвітянські справи тут було робити вельми непросто, спротив чинили відразу з двох боків, бо крім звичних капостей влади стояти довелося і проти більшовицького підпілля, яке встигло пустити корені поміж робітництва. Навіть пробували ті підпільники навернути його у власну віру, завів якось скрадливу мову гімназійний учитель російської словесності:

– Ви б до нас зайшли якось, думки простого люду послухали.

Модест Пилипович образився.

– Колего, я поголитися вранці сьогодні не встиг, як уже той люд зі своєю бідою приходив.

Вчитель, молодик геть супроти Левицького, надав собі поважного не по літах вигляду, нагороїжився, як тетерук, що вийшов на перше своє токовище.

– Старосвітські ваші теорії, цвіллю зеленою вкрились давно, а ми правду розказуємо про експлуататорів.

– Мене теж можете записати в експлуататори, бо нетрудовим борщем обідаю – його жінка ж варить.

– З вами трохи інша історія, лікар – то майже трудовий елемент.

– Подякував за елемента.

– На здоров’я, Модесте Пилиповичу. Але тільки ми зможемо цьому світові справедливість дати, ми експропріюємо все, не своїм горбом нажите.

– То починайте з мене. Он хліб біля мисника, огірки у банці. А оце перед вами Песя Лейдерман курку мені принесла як лікарський гонорар, то я посовістився її вигнати.

– До чого тут смішки, знаєте добре, про що говорю…

Так і пішов словесник ні з чим, але щось затаїв на Левицького, бо надалі при зустрічах лід не танув у його очах, навіть ставав дзвінкішим.

Після четвертого універсалу, як постала українська держава, приїхала делегація залізничників, без попередження прийшли до нього додому.

– Проситимо, Модесте Пилиповичу, у Київ іти, у Міністерство шляхів. Доручили нам переговорити з вами, там шмат роботи, здогадуєтеся самі, то ж головувати у санітарному відділі краще вас ніхто не зможе.

У цьому міністерстві, як в ніякому іншому, російського шовініста напхано доволі, то ж опір українізації залізниць чинився поважний.

А як захопили Київ війська Муравйова і небачений з татарських часів смерч пройшовся міськими вулицями, то вернувся Левицький у Білу Церкву.

Наступного дня на порозі його дому знову постали залізничники.

– Біда, Модесте Пилиповичу. Тутешній ревком нові порядки лаштує. А вас присудив до розстрілу.

– Чого ж бо то лікар і літератор раптом кісткою в горлі?

– Хто-зна, тільки переказували знайомі, що ви найбільш для них небезпечний – кваліфікований та ще й впертий. Вам не можуть пробачити ні служіння урядовцем в УНР, ні тутешньої просвітянської роботи. А ще вельми гнівалися, що ви разом з полковникои УНР Іваном Чмолою гуртували молодь у пластуни-скаути.

– Вбрикнула б їх муха…

– Даруйте, немає часу брикатися. Збирайтеся швиденько, бо нагрянути можуть в будь-яку хвилю. Ми вас так заховаємо, що сам Муравйов з ліхтарем серед білого дня не знайде.

Коли ж більшовиків викурили з Києва, вернувся Левицький на своє місце в міністерство шляхів. Тепер уже кривим оком дивилися на нього недавні колеги, що служить, мовляв, він неукраїнському уряду Скоропадського, який то з денікінцями обнімається, то з німцем цілується.

– Дайте спокій,- навіть не розсердився Левицький.- Своїм людям і своїй землі служитиму, а не якійсь владі.

Коли ж придивився Модест Пилипович та побачив хто в урядових коридорах ходить і що чинить, защеміло йому в серці, мов хто те серце прищепкою для білизни стиснув. Він написав листа Скоропадському, щирого і гіркого: і про закони, що сліпцем скопійовані зі старих, міллю побитих законів колишньої російської імперії, і про те, що Україна перетворилася на відстійник для всього монархістського і білогвардійського сміття, виметеного з імперії більшовиками.

Через день на порозі ті самі залізничники, що після Муравйова приходили.

– Збирайтеся, Модесте Пилиповичу, будем знову ховатися. Бо тепер вже свої вашу душу арештувати от-от заявляться.

І такий сум сизий, важкий як олово, застиг у їхніх очах…

Дякувати людям, вчасно попередили, бо вже через кілька годин прийшли по арештанта, тільки того й слід прохолов. Трус у домі зате зробили ретельний, все вверх дном поставили, навіть з глечика молоко вилили, а чи не сховав там якусь цінність чи крамолу.

Кілька днів просидів Левицький у якійсь комірчині, вузенькій і продовгуватій, немов труна, але й тут можна було не байдикувати – невеликий столик, гасова лампа, що, мов кпилася з нього, насмішкувато поблимувала і зрідка потріскувала, то ж писати вдавалося. Згодом, вже як добре присмеркло, перевели його в іншу домівку, ген на околиці – тут і кімната більшенька, і лампа не потребувалася, бо віконце було.

Модест Пилипович рядок за рядком викладав нове оповідання, як косар кладе руку, а доки на нову зайде, то й перепочине. Він щомоці старався не відвертати уваги від писаного, гнати геть набридливі прикрі думки, як виганяють в вікно літом набридливих мух, розмахуючи навсібіч рушником – інколи те вдавалося, а інколи, ледве відігнавшись від одних, дивись вже інші негадано налетіли…

Що ж він такого поганого на віку зробив, що ось вже на шостому десяткові літ має, немов злодюжка який, ховатися і никати по невідомих кутках? Він же все життя лікував людей, не нажив за свій клопіт статків, не боявся іти ані до туберкульозних, коростявих чи хворих на пранці, в час епідемії холери метався то в нужденних селах Самари, в глибинці Росії, то по волинському Поліссі, добираючись до хуторів такими болотяними греблями, що й кінній підводі зась… А може десь у писаному набрехав, сотворив щось таке, що всупереч йде з предковічим милосердям, пошанобою ближнього, вічним і нетлінним з заповіданого і переданого через Євангеліє? Начебто ні, хоч як від лікаря, від нього не втаїлось багатенько людської біди і страждань, від яких мерзне душа, схоплює і сковує її твердою й холодною кригою.

Як забирав якось батько тяжко хворого на сухоти сина з лікарні, забирав уже помирати, бо хіба день-два залишалось до краю могили, то сперш не дослухався Левицький про що там балакають, бо то мало бути тільки їхнє; але ж не затулиш вуха і лікар таки почув останок гіркої балачки.

Син знав, що везуть помирати, але те він стрічав з таким неймовірним навіть для лікаря спокоєм, мов то просто назавтра настануть звичні і завше потрібні клопоти – вкинути зранку сіна овечкам, насікти буряків, а ще в теляти перестелити… Якась особлива, немеркнуча і непереборна, ніякій іржі сумніву нездатна роз’їсти віра тут чулася, віра в несмертність душі, вона зримо звучала в тих через силу мовлених словах цього напівдитинчати, напівпарубка, що й світ навіть не встиг як слід роздивитися. А ще батько казав, що дорогою, аби не гнати ще раз коней в таку далечінь, він дощок заразом на домовину прикупить. Тільки хай не сердиться син, що купить осикові, бо на соснові йому затяжко, зате по весні, як тільки трішки побагатіє, то хрест вже дубовий поставить. Син було став проситися, хіба ж не заробив у батька бодай на соснові, але потім таки змирився, шкода йому стало батька, хоч якесь, а таки полегшення буде…

Те ненароком почуте лягло в оповідання “Тяжка дорога”, одним духом Левицьким написане.

Що ж тут плохого, ніяк не міг втямити Модест Пилипович, що докричатися він хотів: так не належить, то гріх до цього допустити життя, робімо щось, люди…

І свої також добрі, теж прийшли по його мучену душу, хай уже муравйовцям він ворог, свої, що божилися українською справою. Дехто під стіл ходив пішки, як він за ту справу вже брався, усім писаним – навпростець в публіцистиці, по-своєму в художніх творах; бо людина має бути вільною на своїй землі, вільною в ділах і вчинках, аби тільки ті вчинки не шкодили іншому, вільною в мові, у звичаєві з прадіда й прабаби, і нікому право не дано щось невластиве присилувати. Критики різне балакали про написане Левицьким, сам же Модест Пилипович залюбки згадував, на його думку, більш вдалі роботи. Він же не завжди такий похмурий, є в нього світле, мало того, все порядне в його роботах до того світлого тягнеться, шкрябається і натужиться. Та навіть кумедне трапляється… Інколи сам до себе сміявся, час від часу озираючись обачно, аби хтось із хатніх, крий Боже, цього не зобачив. А то вже не його провина, що за просто кумедним стояло нерідко щось більше, неспівмірне за величиною та значимістю, десь одночасно йшов інший невидимий текст, який для уважного і небайдужого читача був вагомішим того, на який потрачена друкарська фарба. Він міг би згадати, як легко і весело працював над оповіданням-сценкою “У суді”, опублікованим років вісім тому у київській газеті “Слово”. Сценка взята з життя, бо доводилося як лікареві за свідка деколи у суди заявлятися, а зачепила за живе Левицького тодішня промова у Думі Шульгіна, що руками й ногами відпихався від ідеї ведення в Україні судочинства українською мовою. Модест Пилипович і досі пам’ятає з тої сценки чималі шматки, навіть довелося кілька разів їх перед публікою йому читати.

” Узаможного селянина на весіллі викрадено коні; ще й запріг їх собі злодій у віз та так і виїхав, ніби своїми кіньми. Згодом допитував судовий слідуватель про ту крадіж. А він був росіянином, з Тамбовської губернії, мови нашої не знав, а може, як і думська підкомісія, думав собі, що наша мова є “наречие” російської мови.

Допитує він дідка, що бачив, як повз його двір проїхав злодій возом украденими кіньми.

Слідуватель: Разкажите, дедушка, как вы узнали об этой краже?

Дід. Нічого я не взнав, бо поночі було, а я ще й недобачаю…

Слід.: Что вы говорите?

Дід: Недобачаю, кажу.

След.: Что это значит?

Дід: А значить, що старий став.

След.: Ну, это я и сам вижу. А вы мне скажите, от кого вы узнали про кражу?

Дід: Люде сказали, що на весіллі були.

Слід.: навеселе были? Пьяные?

Дід.: Як котрий, то й п’яний, може, був, а котрий ще, може, і тверезий. Таке діло…

Слід.:Так вот, такое дело, когда случилось?

Дід: А на Параску було.

Слід.: Когда?

Дід: На Параску, кажу, на Параскеви ніби.

Слід.: На той неделе?

Дід: Ні, не в неділю – у середу, завтра тиждень буде.

Слід.: Это кто такой – тыждень? Это вор так называется?

Староста: Тиждень, єто значит неділя: как вроді попростому.

Слід.: Ага, вот оно что \до діда\. Ну, харашо, значит, это было на той неделе в среду, на Параскевіи. Так?

Дід: Так.

Слід.: Ну, дальше – рассказывайте.

Дід: Отак пізненько вже було, вже спати ми вкладались, коли почув я, що собаки брешуть дуже.

Слід.: Тоесть как это – “брешуть”?

Дід: Брешуть – звичайно, як собаки.

Слід.: Лают, значит?

Дід: Кого ж вони лають? Хіба собака може лаяти? Брешуть…

Слід.: Вруть, значит, что ли?

Дід: Гавкають…

Слід.: Ну вот: гавкают – значит лают. Ну что же дальше?

Дід: Чи не злодій, думаю?

Слід.; Ну вот. Злодей, вор?

Дід: Еге. Або, звірюка, думаю, до товару…

Слід.: До якого товару?

Дід: До мого або до сусідського.

Слід.: Разве у вас товар есть?

Дід. Та є потрошки. У мене небагато, а в сусіда таки чимало.

Слід.: Да вы, пожалуйста, без шуток, без остроумия.

Дід: Га?

Слід.: Какой же товар у вас?

Дід: Корова, воли, вівці…

Слід.: Да постойте! При чем тут коровы и волы? Товар какой у вас? Чем торгуете?

Дід: \здвигає плечима\. Ми не торгуємо.

Слід.: Лавка у вас есть?

Дід: Лавка є, аж дві навіть.

Слід.: Так что вы меня морочите? Две лавки имеете, товар есть, а говорите, что не торгуете!

Дід: \здвигає плечима\. Бо ж таки не торгую й зроду не торгував.

Слід.: Да какой товар у вас? Мануфактурный?

Дід: \ще більше дивуючись\ Звичайний товар, ялівка, вівці, кнурець, шкапа…

Слід.: Ну, шкаф – это я понимаю, а остальное – какие это предметы у вас в лавке? По русски, русским языком скажите!”

… Єдине, за чим шкодував Модест Пилипович, то за тим, що публікації його розкидані по десятках видань, гуляють собі по світах, а йому все бракує часу та можливості зібрати до купки написане, та видрукувати хоч раз окремим виданням. Він навіть подумки прикидав, що томів на сім набереться, перший том уже повністю сам підготував, решта ж поки що в туманах сизих-пресизих… Нехай, може встигне колись, а як не судитиме доля, то хтось з добрих людей позбирає бодай через десятиліття його вельми непростий труд і видасть усі томи. Нехай, то колись, хто матиме совість.

А ти, Марку, сьогодні грай…

15

З Войцехом Восем у луцькій гімназії в Модеста Пилиповича знову сталась притичина. Того ранку, тільки зайшов в учительську полоніст, відразу направився до Левицького і тицьнув йому мало не до очей якийсь папірець, списаний рівненьким, очевидно, дитячим почерком.

– Можете тішитися… Ось вислід вашої роботи. Ви злочинців виховуєте!-окуляри на переніссі в полоніста дрібно підстрибували, мов підтанцьовували під нечутну якусь мелодію.

– Колего, та поясніть сперш, що стряслося, – кліпав очима розгублений Левицький, ледве встигнувши відсахнутися.

– Убивць пустите в світ! Ось, на власні очі переконайтеся, що написали мені ці шмаркачі,- полоніст на всі боки розмахував папірцем, як служитель на маяку, що подає сигнал прапорцем кораблям на підході.- Полюбуйтеся тільки: мною рибу в Стиру хочуть нагодувати. То кримінал, на мене вже один напад чинили!

Полоніст ще кілька хвилин вививався учительською, мов крутило його завірюхою, а тоді підняло і винесло геть із приміщення – тільки двері, застогнавши, за ним хряпнули.

Мало-помалу вияснилося, що то стряслось. Ярослав, досить сумлінний гімназист, що закінчив на відмінно сім класів початкової школи, недавно зовсім несподівано для всіх письмову роботу з польської написав на двійку.

Хлопець образився до сліз.

– Я знаю польську, то не моя оцінка,- казав він Левицькому, ховаючи очі.

– Цього не слід так полишати,- Модест Пилипович розумів дитячу кривду, навіть спробу принизити.- Радься з батьком і невідкладно дій.

Левицький знався із батьком Ярослава, що був працівником “Просвіти”, а потім і Волинського українського обєднання – Модест Пилипович підозрівав, що на хлопчині помстилися за те просвітянство.

Ярославів батько був людиною діяльною, як тільки дізнався – відразу ж до директора Бориса Максимовича Білецького. Директор те ж не лишився байдужим, негайно зажадав від полоніста Ярославову роботу. Вось довго шукав, никався і копирсався в учнівських зошитах, а врешті сказав, що загубив. Справа пішла на принцип, директор наказав Ярославові писати нову роботу у його особистій присутності, Воцеха Вося і інших колег.

Ярослав написав і комісія була одностайною – бездоганно, п’ятірка.

Левицький не вірив, що то цей соромливий хлопчак міг у листі так обіцяти полоністові -“не припиниш гімназистів терзати, рибу тобою в Стиру нагодуємо”. Певно, Вось ще комусь насолив, от і отримав чисто дитячу “страшилку”.

Але полоніст, з таким виляском полишивши гімназію, кудись пропав. То вже потім зясувалося, що оббивав пороги поліцейських дільниць і вимагав слідства.

Життя ж гімназійне йшло узвичаєною дорогою. Щоранку, перед початком занять, учні читали сперш молитву.

Милосердний Господи,

Пошли нам ласку

Духа Твого Святого,

Щоби ми, переймаючи науку,

Виросли Тобі, Творцеві нашому,

На славу, батькам нашим

На втіху, на користь

Церкві і Батьківщині.

А як продзвенить у руках милого і всією дітворою шанованого сторожа Дорофія останній за день дзвінок, знову ставали у вдячній молитві.

Дякуємо Тобі, Творцеві нашому,

Що сподобив нас ласки своєї,

І ми вислухали навчання.

Благослови наших батьків і вчителів,

Що ведуть нас до пізнання добра,

І дай нам силу і волю продовжити науку нашу.

У місті було кілька навчальних закладів – гімназії українська, польська, російська, єврейська, а ще учительська семінарія, торговельна школа, приватні Редька і Лопутька. Молодь собі дружила, влаштовувала спільні імпрези, ходили залюбки на вечірки одне до одного, про якусь ворожнечу і гадки ніхто не мав. Коли вчилися в тому ж будинку, що й російська гімназія, у приймах були, доки вирішувалася справа про нове приміщення, то в третьому класі висів портрет Пушкіна. Гімназисти хотіли зняти його і повісити шевченків портрет, виконаний за учнівські гроші, але як порадилися, то змінили думку. Росіяни мають, мовляв, більше прав на своє приміщення, то ж негоже викидати те, що вони повісили. Портрет Тараса розмістили на протилежній стіні – і так обидва портрети кочували із класу в клас.

Особливо багато прийшло молоді з інших гімназій, як ставили на сцені пролог з “Лісової пісні” Лесі Українки. Модест Пилипович акомпанував на піаніно мелодію з “Пер-Гюнта” Гріга. Добре оцінили не тільки українські гімназисти, а й гості з інших гімназій танець “Україна в кайданах”, що талановито так виконала Галина Хілевська.

Життя ішло своїм чином, з навчанням і відпочинком, з підсмішками звичними над своїми викладачами. Модест Пилипович знав, що його називають “дідусь”, вчителя математики, білоруса за національністю,- “Гєто”, бо він незмінно вживав те словечко замість “це”. Вчителька німецької Тоде так і лишилась “німкенею”. Вона не знала української мови, хоча володіла російською, уроки принципово вела тільки німецькою. А як самі гімназисти, шкодуючи вчительку, запропонували користуватися російською, то вельми подивувалася і не згодилася.

– Як же я можу в українській гімназії читати російською?

Не одному із гімназистів знадобиться її наука в прийдешні, вже такі недалекі грізні роки…

Вчитель природознавства Григорій Скороход теж не володів українською, зате кожен висновок свій закінчував словами “Це дійсно так” – так його й прозивали.

Вчитель малювання Миронов не вмів говорити українською, хоч вельми старався навчитися, але стачало його тільки на дві – три фрази. Як провинився хтось, то наказував стати “пад гадіннік”, а як тішився чиїмось малюнком, то прицмокував язиком і приказував:

-Працуй, працуй для неньки-України.

… А Войцех Вось як раптово пропав, так і несподівано заявився. В першу ж хвилю, як зостався наодинці з Модестом Пилиповичем, він рвучко вийняв з кишені пістолета і гонорово покрутив перед обличчям Левицького.

– То для мене колега припас гармату?- поцікавився Левицький, мимоволі водячи поглядом за цівкою пістолета, як в окуліста слухняний пацієнт, якому наказали дивитися на кінчик лікарської палички.

– То ще побачимо, – невизначено, навіть багатозначно відказав Войцех Вось. – Принаймні, тепер, як вашим розбійникам знов заманеться напасти, то матиму чим боронитися.

Левицький тільки рукою змахнув, як від настирного і зголоднілого в перші весняні дні комара, йому було не до чергової витівки Вося – назавтра з Григорієм Степурою він збирався в Варшаву. Вже тривалий час Григорій Калістратович борюкався із освітянськими урядовцями, що під різними криводушними приводами волокитили надання права вихованцям їхньої гімназії поступати в університети нарівні з випускниками гімназій польських.

Перший день у Варшаві був для них вельми кепським.

– Та це ж дуби! Справжнісінькі шовіністичні колоди!- повернувшись із міністерства освіти, Степура так пожбурив портфеля з паперами, наче саме той був призвідцем його лихого настрою. – Неможливо балакати: чіпляються до кожної коми, ще й зиркають на тебе з єхидною і глумливою підсмішкою…

– Не минути нам знову Смаль-Стоцького,- подумав уголос Левицький.

– Ніде діватися, – втомлено присів, наче віз дров оце порубав, Григорій Калістратович.- Хоч і незручно, але доведеться і далі пану професорові нам за няньку служити.

Смаль-Стоцький, проте, не сприйняв новий клопіт за вельми обтяжливий, хіба сперш задумався, мов ребус який в голові розв’язував.

– А знаєте, що зробімо,- запропонував по хвилі Левицькому,- ви ж знайомі давно з Токаржевським, він з Парижа до нас оце прибув з лекціями на кілька днів. Князь має поважну вагу в католицьких колах, його можуть послухати, бо тут, панове, лише одне з двох: або грубі гроші, яких у вас, гадаю, не передбачається, або серйозні зв’язки.

З Токаржевським Левицький не бачився уже кілька років, востаннє стрічалися після лекції князя в Парижі. Своєрідну “підказку” побувати на лекції дав лист Симона Петлюри:

“Шановний Модесте Пилиповичу,

Одержав Вашого листа. Посилаю при цьому листа до О. Безпалка, прошу його передати по призначенню. Вам напишу додатково.

Тим часом бажаю Вам всього найкращого. Додаю до цього запрошення на лекцію Токаржевського, яка одбулась на зборах Т-ва “France Orient” і мала успіх.

З привітом та пошаною.

30. Ш. 1925 р. П.”

Модест Пилипович побував тоді в гостях у сестри, побродив з Прокоповичем лісовими доріжками Монмарансі, згадуючи тиху вуличку на Замку в Білій Церкві, де з матір’ю В’ячеслава Прокоповича Левицький був у сусідах, відвідав наступну лекцію Токаржевського – справді надзвичайно цікаву, бо таких знавців геральдики в Європі було небагато. Токаржевський, повне написання імені та прізвища якого виглядало доволі екзотично – Ян/Іван-Степан-Марія/ Токаржевський-Карашевич – був до того ж земляком Модеста Пилиповича, також з Поділля, з Чабанівки під Кам’янцем, обоє майже одночасно стали на дипломатичну стезю. Призначений сперш радником Українського посольства у Відні, переведений радником в Константинополь, який вперто в листах і навіть офіційних документах іменував Царгородом, очолив згодом тут посольство. Саме через Токаржевського здебільшого українська місія в Греції одержувала документацію і гроші з Києва. Беззаперечний авторитет Токаржевський-Карашевич здобув завдяки вдумливій і наполегливій роботі по визнанню Ватиканом незалежності України. Цим він опікувався і у Відні, і в Константинополі, і опісля, вже будучи віце-міністром закордонних справ нашого уряду в екзилі – нащадок старовинного роду, що коренями йшов аж в чотирнадцяте століття, лицар Мальтійського ордену, прекрасно освічена людина, яка студіювала науки в університетах швейцарського Фрібура, Відня, Мюнхена і Тулузи, князь зав’язав добрі стосунки з монсеньйором Акілле Ратті, візитаторм всіх країн колишньої російської імперії. Токаржевського приймав Папа Бенедикт ХV, разом з графом Тишкевичем та іншими поважними нашими дипломатами вони домоглися таки призначення отця Джованні Дженоккі до нас апостольським візитатором і державного визнання Ватиканом незалежності України. А добрі стосунки з Ахілле Ратті збереглися й надалі, коли Ратті обрали Папою і набув він імені Пія ХІ.

… Їм було що згадати і про що поговорити – князю з графом, дипломату з дипломатом найпершого призову, просто людям, що клали кожен свого камінця у підвалини відновлення нашої незалежності у бурхливому такому столітті двадцятому…

На завершення розмови Токаржевський порадив:

– Через день навідайтеся в їх міністерство освіти.

Через день, повернувшись із урядового будинку, Григорій Калістратович сяяв як нова копійка.

– Там такі люди гарні, в тому міністерстві, такі виховані та чемні,- сміючись, він обачно, мов з тонкого скла, поклав на стіл дозвіл вступати в університети їх гімназистам, він сміявся, та очі його були все ще у приморозку.- Навіть каву мені пропонували і американську сигару.

16

Кожного разу, як розрізував обгортку з пачки газет, що надходили сюди з підрадянської України одному лише Галанові знаними шляхами, у Модеста Пилиповича холод брався у грудях, мов від зимнього протягу, який пронизував одіж і судомив тіло. Так і зараз він з якоюсь пересторогою шелестів газетами, мов там, поміж сторінок, могло затаїтися щось небезпечне та лихе. Читати видання ці він звик з останньої або передостанньої сторінок, де здебільшого щось надибував про культуру, лише після того переходив на внутрішні і в останню чергу читав передню.

Левицький пробігав очима заголовки, перш ніж на чомусь спинитися, як раптом немов спіткнувся на короткому повідомленні “Арешт С. Єфремова”. Як? Що такого міг вчинити Сергій Олександрович, що потребувався навіть його арешт? Він же працював собі в академії, бокував галасливих справ, що затіювала тамтешня влада, ніколи й нікому зла не чинив…

Це вже чверть століття спливло, як Єфремов разом з Грінченком, Матушевським, Модестом Пилиповичем і такими ж небайдужими іншими створювали Українську радикальну партію, ставили на ноги “Просвіту”, налагоджували видавничу справу. Вимога широкої національно-територіальної автономії України, вільне вживання рідної мови в школах і адміністративних установах, рівноправ’я і соціальна справедливість у реформованій федеративній державі – то для них були не просто несмілі і сором’язливі побажання. Коли у Львові, коли в Петербурзі, але досить поважними на той час накладами видавали в 1904- 1905 роках і пускали між люду брошури “Чому у нас досі немає доброго ладу?”, “Чого нам треба?”, “Як люди собі прав добувають?”… А ще клопоталися про драматичні й музичні гуртки, створювали товариства українства. Аби діло своє робити не за приказкою “той і ліс, а той по дрова”, обєдналися з демократичною партією і наприкінці 1905 року в Києві утворили Українську демократично-радикальну партію. У керівний орган УРДП – Раду поряд з Єфремовим і Модестом Пилиповичем обрали знову Бориса Грінченка, Федора Матушевського, Євгена Чикаленка. Вже в наступному році відбувся перший з’їзд партії, у прийнятій на ньому програмі йшлося про парламентаризм і федералізм, автономію, Україна мала управлятися виборною народною радою, що сеймом іменуватиметься. До підготовки вимог про відміну драконівського закону 1876 року попрохали підключитися В. Антоновича і М. Сумцова, партія мала своїх депутатів у І і ІІ Державних Думах. Навіть фракція там була своя – І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський, О. Вязлов аж ніяк не були меланхолійними посланцями. Щотижневик “Рідний край” став офіційним виданням, яке редагував М. Дмитріїв, співредактором був Панас Мирний, серед співробітників тон задавали О. Пчілка, Х. Алчевська, І. Нечуй-Левицький, Д. Дорошенко.

… Модест Пилипович очам своїм не вірив, перечитавши кілька разів замітку у п’ять рядків “Арешт С. Єфремова”, він ще і ще шелестів жовтавими сторінками, нахиляючись ліпш роздивитися, мов збирався нюхати навіть, але більше нічого й ніде не знайшов. То ж інтелігентна людина, яка нікому прикрого за натурою не задасть, у злий час, коли в товаристві могли вжити круті вислови, в Сергія Олександровича найстрашнішою лайкою було:

– Квадратовий дурень!

А як зовсім уже припече життя з надуманими і раптовими арештами, то хіба буркне:

– Свинське ідіотство…

– Боже, боже,- холонув Левицький.- Чого ж він не послухався друзів і не виїхав, доки змога була…

Єфремов тільки один раз сказав, що не поїде з цієї землі, але сказав так, що більше до нього з таким не поткнувся ніхто. Сергій Олександрович тягнув хомута в академії наук, тягнув так, аж гужі потріскували, а більшовицька влада до для нього просто не існувала. Своє ставлення він ще в перші дні приходу червоних у Київ оприлюднив у відкритому листі Юрієві Коцюбинському: “Я знав і любив вашого батька… Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю… ”

“Боже, Боже, – думав Левицький, – як же йому буде за цього арешту, вони ж згноять Сергія Олександровича з його нелукавим характером”,

Модест Пилипович знав по спільній співпраці цю особливість вдачі. Левицький не певен був, що знайдеться ще літератор, який в бік самого Івана Франка наважиться кинути критичне якесь зауваження.

“Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” … вийшов і розчарував усіх, хто так нетерпляче дожидавсь обіцяної праці. Методу, який подав був Франко в… передмові, тут ані сліду не знайдемо.

Так писав Сергій Олександрович про працю Івана Яковича, працю, якій сам Франко надавав неабиякого значення. І далі:

“Безперечно, фатальна недуга вельми одбилась, а надто на останніх розділах Франкової книги. Це дуже детальний реєстр авторів, книг і виданнів, цілком механічний і без жадної оцінки та перспективи, зате з страшною силою помилок у біографічних та бібліографічних відомостях, у цілому безладний та хаотичний, позначений розпадом колись великого духа”.

І так само без лукавства Єфремов говорив про твори інших знаних істориків та літераторів. Про огляд історії Омеляна Огоновського:

“Він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників, окремі етюди й монографії, не зчеплені між собою внутрішньою ідеєю; а в них найбільш приділено місця на переказування змісту творів кожного письменника з одноманітними, шаблоновими увагами естетичної марки та квазіпатріотичними приспівами. Загальні характеристики надзвичайно бліді, позбавлені темпераменту й індивідуальних прикмет; не визначено і не почувається місця, яке займає в історії письменства гой або інший письменник, не показано грунту, що з його виросли й поживу мали літературні факти. Праці Огоновського бракує живого нерва або – скажу так – усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі вряд, і часто вони дуже один на одного скидаються”

.Цінуючи “Історію української літератури” Михайла Возняка, Єфремов водночас не таївся із власними заувагами, відверто говорив про “диспропорцію частин”, “невиразність основних поглядів” і, врешті, “хаотичність”.

У двотомній фундаментальній праці “Історія українського письменства” своє місце Єфремов відвів творчості Модеста Пилиповича.

” Коли в Григоренка сама об’єктивність, то з Модеста Левицького (народ. 1866) – саме співчуття, сама сердечність і лагідність. Герої його оповідань – теж одним лицем безпорадна, темна сірома, що часто не може навіть зрозуміти, що і до чого діється навкруги, а не то вже розібрати, “де тієї правди шукати”. Зате з-поза героїв скрізь видно надзвичайно людяну й чутливу вдачу самого автора, що не тільки правдиво з об’єктивного боку перекаже вам подію, змалює перед вами жахливий образ людського убожества, приголомшення й безправності, але й зогріє свої картини теплом чулого серця, осяє промінням вищої людяності. І не те, щоб автор сам од себе говорив усякі сентименти, оті “жалкія слова” – до цього найгіршого з художнього погляду моралізування, не допускає його почуття художньої міри і такту, – ні, він просто кине у відповідному місці дві-три рисочки, якийсь епітет, якесь порівняння, що виявлять перед вами не холодного літописця, а людину з живим, гарячим серцем, яке саме переживає те лихо, що пригнітило його бідолашних героїв. “Вмостившись на балагулі, – розказує у Левицького лікар, що пережив допіру тяжкі хвилини над безнадійним пацієнтом, – я жадливо вдихав холодне нічне повітря після духоти убогої жидівської хатини. Темна зоряна безодня неба, таємна без краю, наганяла думки про нікчемність нашого світу, нашої науки, всього нашого життя… Так само ті зорі світили й сотні віків попереду, точнісенько так світитимуть знов через сотні віків, наче б під ними й не було людей з їх війнами, з їх радощами, щастям, з їх одчаєм, слізьми, сирітством та недолею… А назад мене, – додає автор, – лишилась та недоля – та обдерта Нухимова хата, нещасна Лейка і, може, є перше щасливий Нухім, бо не чув він уже ні болю, ні нужди, ні голоду, ні відчаю” (“Порожнім ходом”).

Модест Пилипович аж зашарівся, як прочитав той відтинок твору, хоча в душі таки згоджувався з Єфремовим: він, як досвідчений художник, швидко й розмашисто черконув олівцем, але то не самовпевненістю стало і поспіхом, а виразними контурами бачення самого Левицького. І так само, наче легенько й обачно рукою, відхиляв і остерігав, аби в своїх творах письменник не хилився, не сповзав у публіцистику, бо то вже дешо інша літературна колія…

“. Цей гуманізм Левицького дуже скрашує його маленькі оповіданнячка й надає їм великої краси. Без цього вони були б тільки більш-менш дотепними анекдотами, але сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця, писати кров’ю його – підносять їх на височінь літературних творів неабиякої художньої вартості. Кращі з-поміж оповідань Левицького ті, що малюють пригоди з життя затурканих маленьких людей (“Забув”, “Злочинниця”, “Порожнім ходом”, “Щастя Пейсаха Лейдермана” й інші), які не можуть собі ради дати, для яких напасті зробились таким звичайним, буденним явищем, що вони без міри щасливі вже тоді, коли пощастило якось ухилитись од одного з ударів, яких доля щедро їм одважує. Всі оповідання Левицького мають спільну рису, що зв’язує їх внутрішніми зв’язками. Скрізь у нього справжнім героєм буває “смирна, плоха, нужденна” людина, або ціла їх громадка і скрізь доля становить цих людей віч-на-віч з якоюсь сліпою фатальною силою, що спокійно, не помічаючи навіть, перейде собі над людиною, розтрощить її й так само спокійно піде собі далі – трощити знов таких плохих істот. Це така в житті справді світова річ, що й не зауважив би її, якби автор навпроти того життєвого об’єктивізму не поставив свого суб’єктивного настрою. Дбайливою рукою вихоплює Левицький ці дрібні випадки з гущі життя і ставить перед очима читачеві. Знавець людського серця, Левицький тямить, які струни торкнути в ньому, щоб вони озвалися на стогін “малих сих”, тим-то й справляють таке глибоке враження його мініатюри про мініатюрних людей, – тим більше, що він не зійде і з грунту художньої правди й рідко коли схибить на публіцистичну стежку”

… У Модеста Пилиповича зараз лише важкі і похмурі думки набігали, бог смерті Танакос з погаслим факелом у руках, як казала Наталена Королева, не поспішає відлітати з-над берегів Дніпра, і Сергію Олександровичу непросто вирватися буде з-під його жахітливого владарювання…

17

Похоронна процесія тихо рушила від родинної садиби, люд, що зібрався звідусіль на обійстя, витягувався в довжелезну ріку, бо не тільки затурцівці прийшли провести в останню путь В’ячеслава Липинського, а й під’їхало чимало з сусідніх сіл – підводи півколом оточили садибу, мов козацький табір, і коні втомлено хилитали головами, відганяючись від в’їдливих, мало не завбільшки з горобців, липневих гедзів. З воєводського міста Луцька також прибула немала делегація, поруч з Модестом Пилиповичем йшли відомі у краї інженер Пилипчук, Петриківський, Редькович, Тиравський з дружиною, директор української гімназії Білецький, несли вінки від Товариства імені Лесі Українки, від гімназійного колективу, українського клубу “Рідна хата”. В’ячеслав Липинський був католиком за віросповіданням і процесію очолювало католицьке священицтво, але коли порівнялися з православним храмом, в сумну ріку долучилася процесія і з цієї церкви. “Українців чомусь найбільше об’єднує горе”,- полинна думка спливла в Модеста Пилиповича. Легкий вітер хитав хоругви, що зблискували на сонці позолотою, похоронний дзвін плив над селом, над охайно доглянутими полями, де вже наливався пшеничний колос – добрі пшениці, зауважив про себе Левицький, родина Липинських не тільки інших до діла кликала, а й сама толково хазяювала. Модест Пилипович знав про брата покійного, що мав уже славу талановитого агронома, вченого, селекціонера, який вивів нові сорти пшениці й картоплі, призвичаєні до цієї землі і сонця, і не тільки на своїх полях ті сорти висівав і висаджував, а й з земляками своїми ділився.

Сумовитий дзвін в переджнивному небі плив над головами небачено досі людної в Затурцях процесії, де йшли старе й мале, люди різної віри та поглядів. “І справді, – думав Левицький,- чомусь тільки біда нас з’єднати здатна. Але як би там не було, сьогодні Яфет дужчий Хама, і ми таки Яфетові діти, з племені Яфета, як називали себе у вісімнадцятому сторіччі козаки”. Модест Пилипович згадував останню свою зустріч з Липинським в Австрії, куди приїхав після Італії і де думав навіть постійно жити.

В’ячеслав Липинський, попри хворобу, що все дужче насідала на нього, – туберкульоз нажив ще в першу світову війну,- попри невизначеність майбуття видавався Модесту Пилиповичу доволі діяльним і жвавим.

– Негадана зустріч… Розкидало нас, розмело, Модесте Пилиповичу, – говорив Липинський як про давнє, переболіле, притишене роками.- Ви змушені полишити нашу місію в Греції, а я сам покинув, опісля двох гірких розмов з Петлюрою, посаду посла у Відні. Не вибудували той дім, що бачився нам, хоч і по різному…

– Ще не вечір,- Левицький сам дивувся тому спокою у своїй душі, хоч не знав, де йому доведеться жити, що буде робити і чи матиме завтра за що поснідати.

– Ось читав саме Донцова, дивився його статті в німецькій, швейцарській і польській пресі. Він вибудувати державу гадає через націю.- Липинський зашарудів, шукаючи потрібне, у жмуті різномовних газет, що доброю гіркою вивищувалися край столу.- В Україні, на розстанях всіх європейських шляхів, куди люд з різних країв вітром заносить, я ж гадаю, державу можна створити лише на грунті територіального патріотизму, незалежно від етносу, віри і соціальної щабельки, на яку хто здужатиме видряпатися. Тільки відчуття спільної землі може стати надійною зв’язкою.

– Мені ваше бачення ближче…

– Знаєте, несподівані думки набігають інколи,- Липинський пристукнув у стіл газетною пачкою, рівняючи краї.- Є одна в нас особливість у цій зв’язці. Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери – “романтики”. Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз скрізь із своїх нор “практики”. Вони усувають “романтиків”, починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою “практичну політику” руїною. За якийсь час – “відродження”. Знов піонери-“романтики”, що задумають велике, “щоб Русь знову стала Руссю”, що мрію про Великого гетьмана в свому серцю леліять. “Практики” сидять тоді по “спілках” з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з “романтиків”. Починають здійснюватися мрії – і ролі міняються. Геть “романтиків” – до практичної політики. І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в “малоросійських” блюдолизів, Мамаїв-вошобойців і ліврейних лакейчуків. З Могилянської академії робиться школа плазунства. . З незалежної України робиться УСРР. Зовсім так, мов би то йде суперництво синів біблійного Ноя – Яфета і Хама.

– Якщо удавка для народного духу безсилою виявилася в часи Котляревського і Шевченка, то зараз тим паче… Ми щойно тільки на хвильку свіжого повітря хапнули, не вічне тепер чужоземне поневолення і бездержавність.

Липинський скрива глипнув на Модеста Пилиповича, мов той його навмисне образив і не збирається вибачитися.

– Хвороба бездержавності не в причинах зовнішніх, вона не травматичного походження, то наше внутрішнє, органічне.

– Не згоден, – покивав Левицький чомусь головою так, мов насправді погоджувався.- Надто часте і болісне те травмування.

– Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми – це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих – народною масою козацькою з-посеред себе в війні і праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осаулів, сотників, що, газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали…

У кімнату, скрадливо прочинивши двері, зазирнув секретар, єдиний помічник Липинського, і постукав по склові кишенькового годинника, нагадуючи про порушення режиму. Та Липинський тільки нервово крутнув головою:

– Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що не підлизуючись до хамства, не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар верховної української влади. І вперше в цьому столітті Хам був посоромлений.

– Не певен, не знаю,- так само, немов потверджуючи почуте, похитав головою Левицький.- Тільки до глибини душі переконаний, що єдиною силою, яка поможе Яфетові проти Хама, має стати національна інтелігенція – їй на роду писано бути фундаментом духу.

Липинський невдоволено кинув пачку газет до великої стоси, та стоса розвалилася і газети попадали на підлогу, то ж заходився збирати і наново давати лад.

– І російська, і українська інтелігенція, на жаль, в минулі десятиліття зхамилися в немалій мірі, набралися соціалістичної чухавки, набавили нею весь нарід і помогли торжеству Хама. Має бути створена з різних клясів провідна верства, еліта – тільки вона дасть толк державі у формі потомственого гетьманату. Однак не східного, дикунського і деспотичного взірця Івана Грозного, а на кшталт цивілізованого англійського.

… Все спадала на думку та розмова з Липинським в час останньої зустрічі, багато переговорили і однаково недоговорили – ще двічі заглядував стривожений секретар, тепер уже зовсім не скрадливо прочиняючи двері. Ідучи в процесії за труною покійного, Левицький немов договорював несказане…

А над головами люду плив похоронний дзвін, розливався над селом і полями, як раптом до тої сумовитої мелодії долучилася ще одна – і Модест Пилипович мимовільно підняв голову. “Жайворонок! То душа його щось хоче сказати, чого не могла, стільки років полишивши рідне обійстя”.

Хай же душу твою прийме Творець до праведних, думав Левицький у надмогильній тиші, де тільки земля з лопат стугоніла об домовину, бо заповітом покійник наказав хоронити саме так, без промов. Спинилося серце, що віддано билося заради своєї землі, билося невтомно, що, видавалося, і в труні не спинятиметься – за тим же заповітом по смерті лікар мав проколоти серце. У вічному бою з Хамом ти відійшов непереможеним…

… Звідки було знати Левицькому, що Хам один раз ще помститься Липинському. Кладовищні злодії через роки розкопають могилу, прах викинуть на траву, а з алюмінієвої труни виплавлять і продаватимуть миски та ложки. З приходом совітів католицьке кладовище випрасують бульдозерами, а замість скульптури Божої Матері встановлять бетонного жеребця, бо розмістить тут нова влада племінне обєднання.

Та не вічним було торжество Хама.

18

Інколи трапляється, що люди за час тривалого спілкування втомлюють одне одного, стосунки якось непомітно холонуть, наче прогріта за літній день озерна вода за ніч вистигає, зрештою, в кращому разі, залишаються вони просто рівними. У Модеста Пилиповича з родиною Григорія Степури роки не остудили давньої приязні. Бо й понад півсотню літ збіжить, а син Григорія Калістратовича Тарас буде про Левицького згадувати:

” Батько влаштовує його викладачем української мови, а згодом і особистої гігієни. Після приїзду у Луцьк він був частим гостем у нашому домі. Пам’ятаю, що в Левицького були розкішні козацькі вуса. І коли брав мене на коліна, я грався ними, з любов’ю називаючи Модеста Пилиповича дідусем. В домі він був дуже спокійною і витриманою людиною. Таким його знали і в гімназії. “Дідусь” тулився до сім’ї єдиного свого друга – мого батька і щовечора зі своїм внуком Васильком відвідував наш дім на вулиці Кічкарівській,5 \і тепер той же номер\. Вечорами було дуже затишно і приємно. Особливо ми любили, як “Дідусь” співав свою улюблену пісню “Тополя” – пісню на власні слова і музику. Мені здається, що поза стінами нашого дому ця пісня не лунала. Отже, думаю, що маю обов’язок передати її для потомків:

ТОПОЛЯ

Ой, чого ж ти, тополенько, не цвітеш,

Чом пожовклу головоньку хилиш-гнеш?

Чом з вітрами-парубками не шумиш,

А змучена, засмучена, мов з нелюбом заручена, все мовчиш?

Тільки часом до хмароньки скажеш ти:

“Ой хмаронько, ой чаронько, не лети,

Зірви з мене все листячко,

Це листячко-намистячко без краси,

На рідну Вкраїноньку, на милую родиноньку віднеси.

У рядках цієї пісні простежується туга за батьківщиною, отже вона написана, напевне, на чужині.

Одного разу мені, малому, вдалося послухати розповідь Модеста Пилиповича про поневіряння в далеких краях… Після цього я проникся до нього ще більшою пошаною. Ми шкодували всі цю людину, до якої доля була так жорстокою”

Оповідь Тараса Степури збережена невтомною дослідницею життя і творчості Модеста Левицького Ларисою Токарук у її книзі “Українська гімназія в Луцьку. Спогади” – книзі документальній, яка проте виходить далеко за рамки лише документального видання. Бо поміж рядками світлих і щемливо-ностальгічних споминів вихованців гімназії про юні свої, далекі тепер літа, раптом з’являється моторошна картина нищення цвіту народу усіма зайдами, брутального, обдумано спрямованого, безжалісного нищення, незалежно від вітрів і сторін світу, звідки цих зайд жорстока історія сюди занесла.

П’ятеро дітей Григорія Степури вчила українська гімназія, в тім числі і Модест Пилипович, окрім Тараса луцька гімназія альма – матір’ю стала для чотирьох його сестричок – Тетяни, Віри, Галини й Оксани. І так несхоже стелилися їхні життєві шляхи… Вищу Варшавську акушерську школу закінчила згодом Тетяна, з молодими мамами поралася у Варшаві і Щеціні. Галина студіювала слов’янські мови у Варшавському університеті, навчала юнь у Рівненській гімназії, вчила французької у Ківерцівській школі. А Тараса одного разу негадано чомусь викликала польська поліція, наказали у слідчий відділ з’явитися. Ще забіг гімназист в адвокатську контору до батька, за порадою, та, на жаль, не застав.

– Ми встигнемо побалакати з вами, – пообіцяв слідчий і повели хлопця у підземелля – тільки двері арештантської камери за ним забряжчали.

На нещастя, справу Тараса вів сумнознаний серед польських слідчих кат Матусевич.

– Ви звинувачуєтеся в приналежності до ОУН, – цього разу без викрутас повідомив Матусевич, що зажив собі імені різними хитрощами на допитах та провокаційними пастками.

Побачення з батьком дозволили лише один раз.

– Триматися,- наказав Григорій Калістратович, ховаючи марне батьківський біль в очах.- Що матимеш сили, і тоді навіть триматися, як сили уже не буде. Тільки в такому разі їх звинувачення зависнуть без доказової бази.

Через багато літ Тарас Степура з приємністю оповідатиме як він з Модестом Пилиповичем смакував пиріжками за маминими рецептами чи як у їхній гімназії виступала незабутня Наталія Ужвій, виконуючи народні пісні з достойним партнером, директором Борисом Білецьким, але не матиме бажання повертатися до страждань тих часів у польських в’язницях.

– Хочу твердо заявити, що я не потягнув жодної людини,- лише таке він казав із спокійним сумлінням.

Але залишилися свідчення інших людей, кому доля судила сповна скуштувати ківш біди у польській тюрмі. Бранець дефензиви Микола Куделя з Буянь, якого ув’язнили того ж політичного “призову”, про склад арештованих так напише: “Минали кошмарні тюремні дні й ночі. У камеру прибували все нові “арештанти”: Павло Мазурець з Теремного, Микола Білотін з села Уляники, Микола Цаплюк з села Піддубці, Григорій Солтис з села Жидичин, Олексій Демидюк з села Забороль, Іларіон Марценюк з села Береззя та інші. Переважно камери тюрми заповнювалися студентами Луцької Української Гімназії (ЛУГ). Я не можу забути отих молодих юнаків, котрих кидали в камеру. Сповнені енергії, жадоби до життя, вони по кількох тижнях, місяцях, задихаючись у камерах, в “чорних воронках”, ізоляторах, карцерах, мордуючись на довгих допитах, недоспані і голодні, в’янули на очах, як та зірвана квітка на сонці”.

А далі Микола Куделя пише, як Матусевич розслідував звинувачених у пошануванні української справи. ”Більше Матусевич навіть не згадував нічого про цей випадок…

Слідчий веде мене у спеціальну кімнату, наказує поліцаєві закувати мої ноги в кайдани. Поліцай дає інструктаж “стійок”: стояти рівно з обернутими до стіни очима, не опираючись, з опущеними донизу руками. Того, хто порушував ці вимоги, поліціянт бив по голові. Закінчувалося чотиригодинне чергування так: той, хто приходив, розписувався, що приймає в’язня. Перший знімав свої кайдани, другий заковував у свої. Таке чергування продовжувалося і дні, і ночі – без їжі, без води, без сну. Навіть найсильніший організм довго не витримував. Першу “стійку” я витримав три дні і дві ночі… Потому впав як колода на підлогу, втративши свідомість. Поліцай обливає мене водою, приводить до тями, приносить окраєць хліба і цілого оселедця. Молодий, зголоднілий організм впорався з тим солоним оселедцем, незогледівшись коли, з кістками й головою. Мучить спрага, здається, відро води випив би, але черговий не дає. На благання дати пити, поліцай підносить графин з водою, хлюпає попід самими вустами і каже: “Зізнайся, то буде вода, буде пиво, буде ковбаса”. Нещасні ті, які думають, що за ковбасу кожен чоловік може продати свою душу. Багато тут стояло таких, як я, біля стінки, очима до неї, із закутими в кайдани ногами. А були й такі, які не витримували навіть однієї “стійки”. Але були, є й будуть такі, міць духу яких твердіша знемагаючого тіла. Катовані найбільше рятувались від спраги тим, що просилися до клозету, і я ніби з удаваних потреб використовував цю можливість. Смикав за ланцюжок, як лилась вода, яку я жадібно пив, хоч вона віддавала нечистотами. Про це й досі бридко згадувати. Поліцай зривався, випихав мене і бив досхочу”.

То якась незбагненна таїна темних закутків окремих душ людських, незнано з яких причин вивихнутих і покороблених: звикнувши до страждань інших і млосно втішаючись та насолоджуючись цими стражданнями, деякі зі служків та охоронців польських тюрем, як за Польщею на цих землях настали совіти, не забажали змінити ремесло і перейшли служками тюрем НКВД. Яке ж було їх здивування, коли ці мученики, вимордовані і висушені на скіпку, видавалося, назавжди духовно двома режимами зламані та понищені, раптом посміли їм, на перший погляд, всевладним і цілковито безкарним, нагадати про людське достоїнство.

“Микола Циплюк з Піддубець, – пише Микола Куделя,-студент гімназії, дуже талановитий та енергійний юнак, всім цікавився, всьому доброму вчився, пристрасно любив Україну, ненавидів ворогів, не зносив кривди. Бог не обділив його і фізичною силою. Кремезного, високого на зріст, у камері його називали запорізьким козаком. Так ось одного разу під час дискусії поліціянт Залєвський – тонкий, довгоногий – назвав його хамом. Микола Циплюк блискавично вперіщив його в носяру. Заюшений кров’ю, поляк, наче розлючений звір, кинувся на Миколу, але ми перегородили йому дорогу. Циплюк із затиснутими кулаками голосом грому мовив:

– Ти, зайдо нікчемна, будеш хамом обзивати? Ти сам гірше всякого хама. Облизуєш тільки обхаркані, потоптані у болоті, смердючі енкаведистські недокурки. Запам’ятай, коли ти ще когось з українців назвеш хамом, відплата буде не така. Ти повинен у того хама руки і ноги цілувати, він тебе кормив і кормить хлібом… ”

А тоді польські судді дуже швидко вирішили долю двадцяти одного юнака.

– Тарасу Степурі – три роки тюремного ув’язнення, – проказав головуючий байдужим тоном, наче мовив про ціни на бараболю на луцьких базарах.

На суджених одягли кайдани, їх, немов рецидивістів, сковували попарно, права рука одного – ліва другого. Незбагненою логікою керувалося тюремне начальство, можливо, остерігалося, щоб не відбили, тільки для чогось юнакам у кайданах влаштували туристичну мандрівку, міняючи камери то в рівненській, то в холмській, то в люблінській тюрмах.

А якось у ніч, вже під досвіток, ув’язнені раптом почули вибухи, хвиля ударна трясонула муровані стіни: війна. Хто впав на коліна і просив у Всевишнього порятунку, а ще хтось почав щомоці ламати двері. В’язні врешті розбіглися і Тарас, по довгій мандрівці і не менш довгих злигоднях, добирається додому, до батька.

На Волинь докотився фронт і Тараса мобілізовують у радянську армію, везуть у “телятнику” на війну. Важке поранення, інвалідність другої групи.

Звісно, ні меншому, ані старшому Степурам нова влада не забула віддячити – голова батьківського комітету української гімназії Григорій Калістратович, арештований відразу совітами, загине на засланні в Узбекистані, а по Тараса прийдуть, аби винагородити десятьма роками таборів, у ніч на Водохреще, ледве встигне сім’я довечеряти і тихо пом’янути покійних.

А ще багато недавніх гімназистів опиниться в пеклі, яке 23 червня 1941 року для тисяч безневинних людей матиме абсолютно достовірну і неспростовну адресу: луцька тюрма. Тими пекельними колами судилося пройти Миколі Куделі і їх опис у споминах.

“B ту ж мить, як грім з ясного неба, – вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали:

– Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув… Люди рятуйтеся, хто як може!

На західному подвір’ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір’я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров’ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю… Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах.

Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову – трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: “Якщо куля не влучила, то трупи задушать… ” Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам”.

18

Зграйка дівчат, ледве сторож Дорофей продзеленчав дзвінком, з лунким сміхом випорхнула з класу і мало не збила з ніг Модеста Пилиповича.

– І куди ж ми так летимо? І що ж то нас так розсмішило?

Присоромлені дівчатка поправляли форму, а найжвавіша з них Оксана Степура одказала за всіх:

– То вже ж не пан Вось нас розсмішив, бо ми з його уроку,- Оксана вільніше інших почувалася з Левицьким.-_ Сьогодні свято Андрія, Модесте Пилиповичу, а на Андрія що загадає собі дівчина, те й збудеться.

Левицький знав той звичай, що з сивих часів зберігся, тільки в різних краях гадали по різному. Тут дівчата чистили яблука і шкірки кидали позад себе, та дивилися, яку ж то букву впале нагадуватиме на долівці – то й буде першою буквою імені нареченого. А ще в миску з холодною водою плавили віск і нетерплячі очі зазирали, що ж воно там вистигло і чий профіль нагадує.

“Милі діти, думав Левицький, якби ви тільки знали, наскільки мені самому хочеться отак погадати чи знайти хоч на краєчку світу таку гадалку, яка б напевне сказала, що виросте з вас.. Чи достойну собі оберете долю, чи марною була наша праця – який жаль, що світи пройти і не знайти такої гадалки”.

Якби можна було відсунути прийдешні роки, мов на вікні фіранку, то впевнився б Модест Пилипович, що не праця гімназійною була марною, а марні його вагання і сумніви. Темносизі хмари неймовірного лиха вже насуплювалися над європейськими полями, ось-ось мали вирватися на волю вихори зловісні й криваві смерчі, але в тих прийдешніх круговертях трагічних їх гімназисти достойно вистоять – більші чи менші окремішньо кожному доля судитиме випробування.

Насамперед вони спрагло рвонуться в університети Варшави й Берліна, Кракова і Праги, сядуть на лаву студентську сестри Редько, Наталя Поліщук і Наталя Лопухович, Сочинський, Книш, Тамара Вишнівська, що стане яскравою зіркою такого ще молодого кіно. Наталка Пилипчук студіюватиме на економічному факультеті у Відні, життєві стежки поведуть її сперш у Мюнхен, а згодом аж у Венесуелу – відкриє з чоловіком будівельну фірму, яка будуватиме дороги й модерні будинки. Володимир Рихтовський стане солістом українського народного хору в Австралії, у Сіднеї, Леонід Дмитревич з дружиною Галиною керуватимуть танцювальними ансамблями в Австрії, відтак в Британії, а згодом у США.

Тільки на землі своїй їм, вихованцям луцької української гімназії, буде вельми сутужно. Василь Зеленов теж присвятив своє життя мистецтву, акторському мистецтву, але далі другорядних ролей, на жаль, не пускали. Батько його росіянин, мати – білоруска, а брат пішов боронити українську долю в УПА і склав там свою голову. То ж і Василю судилося двічі пройти “перевірку” в радянських таборах – як же могла нова влада довірити у театрі йому головні чи бодай просто помітні ролі.

По різному склалося у братів – гімназистів Юрка і Богдана Коха. Юркові матеріали в учнівських журналах “Шуліка” і “Промінь” ще тоді привертали увагу ровесників, його двічі арештовувала польська поліція. Навчання продовжить у Варшавській політехніці, у вищій школі будови машин та електротехніки в Познані, у політехніці Берліна. І пірне з головою в українську справу… 25 червня разом з Бандерою, Стецьком і Лебедем він прибуває у Луцьк. Після тригодинної наради троє очільників відразу від’Їхали, а Юрко, як представник проводу ОУН, через кілька днів проголошує в окупованому місті Акт незалежності України. Німці арештовують Юрія – і вистукують рейки під вагоном, що не спиниться до Освенціма. Там і спалив його гнійний плеврит, бо опісля гарячої лазні німці, підсміюючись, водили босого по снігу.

А в Богдана перше знайомство з німцями сталося, як втрапив в облаву – за одного вбитого німецького офіцера схопили сто українців та сто поляків і він з батьком втрапив у це нещасливе число.

– Шикуйсь! – раз у день звучала команда, і гітлерівець, хизуючись виправкою та на начищеними до блиску хромовими халявами, хазяйновито шпацирував вздовж шеренги смертників і відраховував кожного десятого.

Розстрілювали тут же, на очах у решти, а тіла закопували у дворі – шар вапна, шар людських тіл, хоч дехто ще ворушився й стогнав, і знову шар вапна…

Шість днів Богдан з батьком стояв у шерензі, шість разів тицяв в них пальцем гітлерівець, випадало бути дев’ятим і восьмим, другим і третім, але доля змилувалася таки, після шостого розстрілу батька відправили в табір у Кременець, а його повезли в Німеччину.

У Львові хлопець тікає. і тут же втрапляє в нову облаву.

Крізь муровані ворота його вводять в якийсь двір. На подвір’ї стояло чотири телеграфні стовпи, а на них підвішено восьмеро людей, судячи з усього, євреїв. Виснажені, висушені обличчя, шкіра на яких обвисала, мов навішена чи недбало накинута на черепи шматка, одні очі, великі й важкі, – ті очі спрагло дивилися на гарячу страву, поставлену навмисне зовсім поряд, поставлену так, щоб людина, яка багато днів не мала й мачини у роті, тягнулася до тої страви та не могла дотягнутися. Такого Богдан не чув, не читав і не міг уявити, як до цього витонченого знущання додумалися чиїсь вивихнуті мізки.

Далі був табір, в якому з двадцяти п’яти тисяч, в основному, євреїв, живими залишаться лише двісті одинадцять, в тім числі і Богдан.

А прийшли визволителі зі сходу, то Кохові присудили сім літ таборів вже радянських. Суд спричинила вистава в час окупації, де й Богдан участь брав. Ставили “Невольника”, у фінальній частині всі актори на колінах стояли і тримали над головою синьо-жовтий прапор. В Сибірові, пам’яталося, гнали їх пішки сто двадцять кілометрів, годували винятково солоною рибою, а коли проганяли понад водою і хтось нахилявся напитися – стріляли “на поражение” без попередження…

То вже по таборах, по смерті вождя народів, він закінчить Київську консерваторію і в театрі імені Заньковецької створить за сорок років близько двохсот театральних образів. Та звання заслуженого артиста отримає лише в незалежній уже Україні.

… Як доцвітали каштани на луцьких вулицях і полишив гімназійні стіни Юрій Стельмащук, то поринув в українське підпілля. Згодом в повстанчих рядах він дійде до командувача з’єднанням УПА-Північ, стане одним із творців Колківської республіки – гордого острівця української держави посеред окупованої німецькими зайдами нашої землі. І командири для армії в нього такі ж, які не озиралися, йдучи до повстанського лісу, такі, як його заступник Олекса Шум. Округа волинська, брестська, кобринська, пінська, рівненське полісся мали свій захист. Шеф гітлерівських штурмових загонів генерал Віктор Лютце давав слово особисто Гітлеру, що він наведе свій порядок і таки виїхав власною персоною сюди порядкувати. Лютце був особливо наближеним до фюрера, після “ночі довгих ножів”, партійної чистки, саме йому Гітлер довірив управляти чотирьохсоттисячною армією СА. А в генерала таке гонорове запевнення вихопилося мимохіть, як у застільній бесіді, записаній його доброхотами, фюрер якось нахвалявся:

– Для учинного вжитку України – цієї нової Індії для Європи,- мені потребуватиметься лише мир на Заході. Пограничної поліції стачить сповна, щоб готові були нам потрібні умови для освоєння здобутих земель.

Ревли двигуни, налякане птаство, лопочучи крилами, тікало подалі від дороги Брест-Ковель. 15 червня сорок третього року повстанчий спецзагін зустрічав самовпевненого генерала, що інспектував непокірну Волинь під посиленим супроводом бронетехніки. Бій був тяжкий та недовгий, чорний ядучий дим знімався над палаючими бронемашинами і плив понад лісом, вітер відносив той дим на захід, звідки й прийшди чергові визволителі. І генерал, і весь штаб, і посилена охорона більше не зможуть вже “інспектувати”…

Всі газети на території рейху вийшли з портретами Лютце в траурних рамках, тільки чомусь написати забули, що то справа українського руху опору, одна “Берлінер Ілюстрайте Цайтунг” повідомила сором’язливо, що загинув генерал в автомобільній катастрофі.

Прорахувався балакучий патрон авантюрного генерала-покійника, коли вихвалявся, що “пограничної поліції стачить сповна”: щоб загребти українську землю виявилося замало і панцирників найкращої сталі…

Кому ж доля із випускників гімназії судила заявити про себе на спокійнішій землі, то справами довели, що не марно минали їх гімназійні літа. Святомир Фостун закінчує Високу технічну школу в Ганновері, працює конструктором у фірмі зі світовим іменем “Сіменс”. А ще брав діяльну участь в Українському Червоному Хресті, був членом секретаріату Світового конгресу вільних українців, учасником всіх Соборів Української Автокефальної Православної Церкви, головою контрольної комісії Європейського конгресу українців… Лугівець, як називали себе учні луцької української гімназії, Едуард Гакен по закінченні Празької консерваторії набуває все більшої популярності і стає одним з провідних солістів Праги. Микола Затовканюк вчиться в Тбіліському університеті на германістиці, у Львівському на англістиці, у Карловому університеті на славістиці, де й стає доктором філософії. Ірина Швед-Федоренко і на американському континенті зуміла продовжувати українську справу, організувала прекрасну книгарню слов’янської книги, подарувала вже за незалежної України волинському університетові десять тисяч книг.

Ні, таки марними були вагання і сумніви Модеста Пилиповича на свято Андрія, коли дівчата топили віск і зазирали наввипередки та нетерпляче, навіть через плече подруги, чий же то вималюється силует. Невеличка гімназія, без коштів, без державного плеча, швидше навпаки, та чужа держава тільки штрикала палки у шпиці, та гімназія своє робила, доки не прийшли совіти-визволителі в тридцять девятому. Ще, правда, в час німецької окупації Володимир Феофанович Покальчук пробував відновити навчальний заклад, хоч викладачі працювали без будь-якої оплати, але цим рятував він юнь від вивезення в Німеччину, та західний визволитель небавом наклав окупантську лапу, закрив назовсім. Проте розповів якось Покальчук, як ходив він із студентами до Олени Пчілки, тяжко хворої і зацькованої радянською владою. Володимир Феофанович передав слова письменниці, що помирала, адресовані новому поколінню, тодішньому студентству: “Дай Боже, щоб ви так любили Україну, як любили її ми”.

Відгороджені колючими дротами кордонів, за сотні верст, здається, луцькі гімназисти почули той тихий шепіт Олени Пчілки із змучених, від болі душі і тіла, пошерхлих старечих вуст.

20

Біль, різкий і раптовий, наче ножем хто полоснув по тілу, обпік Модеста Пилиповича, перед очима чомусь заіскрилося, небавом все стало знову звичним й буденним, тільки день трішки видався зеленкуватим. Та ще через кілька секунд той біль накотився знову, дужчий уже, напористий і безцеремонний, що зковував і зцементовував його всього. Левицький, здається, здогадувався, що ж то вирвалося так зненацька, йому, як лікарю, не було тут вельми великої загадки, але справа ж не в раптовому приступі, а в іншому зовсім…

– Васильку,- швидше видихнув, аніж відізвався він до онука і повільним рухом, доки відпустило, так повільно і плавно, наче остерігався якось необачно розбудити завмерлий і присмирілий той біль, написав на аркуші латиною кілька слів.- Біжи швиденько в аптеку.

Хлопець глипнув було подивовано на діда, що серед іншої мови так раптово згадав про ліки, та не помітив чогось тривожного на обличчі, яке хіба трішки збіліло, схопив папірця і притьма подався у двері.

Ліки притишили, вгамували на якийсь час той приступ, але не зняли причини.

– Операція,- сказали лікарі.- Вона нескладна, то заворот кишок, рядова операція.

Модест Пилипович похитав тільки головою у різні боки, наче вагався, на праве плече її нахилити чи на ліве.

– Ні, колеги. Знаю напевне – серце не витримає, кажу як лікар. Введіть тільки знеболююче, щоб без муки померти.

Лікарі побоялися наполягати, бо літа медичної практики Модеста Пилиповича були більші, напевне, літ всього їх консиліуму.

Уже лежачи в ліжку, Левицький прикинув подумки і години навіть собі порахував. От і все, скільки встиг, стільки написав, переклав, відредагував і видав, когось врятував і чийсь чужий біль облегшив… Настав час мені йти, більше не встигну. Та й так, начебто, копа справ перероблена, навіть з Войцехом Восем вельми оригінально порозумівся – він мимовільно хотів розсміятися, та не зміг, бо при найменшому порухові прокидався біль і безжально, болісно і пронизливо, мов від оголених електричних дротів, пробивав до кісток, до найменшої, видавалось, клітини.

Левицький повертався додому уже увечері, як на ледве освітленій вуличці стрівся з перехожим – той направлявся просто на нього, Модест Пилипович ступив собі вбік, аби пропустити, може п’яний який, та перехожий і собі ступив у той самий бік, Левицький в інший – і зустрічний туди ж.

– Войцех Вось? То ви? – подивувався Модест Пилипович, бо п’яним досі його не доводилося бачити.

– Він, пане Левицький,- розтягуючи слова, чи то з викликом, чи із загрозою відказав Вось.

– Щось дорога для вас завузька сьогодні,- навмисне не звернув уваги на тон Модест Пилипович.

– Для нас завузька,- поправив Вось.

– Ой, ні, колего, ще стільки місця на цій землі…

– Для вас немає місця.

– А що ж ви мені зробите? – Левицький кинув оком за порухом руки полоніста, що полізла у праву кишеню.- Знов пістоля тицятиме під ніс?

– А чого ж… Пристрелю вас отут, і ніколи поліція не знайде винуватця. Спише собі на якогось грабіжника, аби клопіт лиш збутися.

– Моє місце вам не зайняти…

– Для вас немає місця І не буде – доки не перестанете каламутити світом, доки налаштовувати не перестанете проти нас отих тумаків селянських, що випадком в гімназію втрапили. Їх окремих за гроші польських гмін учать, а вони за це вовком дивляться.

– Лукавите, колего, а вільно чи невільно – не візьмуся судити. То не польські чи румунські, то гроші з податків тутешнього селянина, з його мозолів, з його кривавиці. А щоб не дивилися вовком, то мізерія зовсім потрібна: пошанування тої землі, на якій народилися і на якій живуть, та й нас з вами обох годують.

– То якого дідька лисого ви добиваєтеся, що ви з них виліпити хочете?

– Ми з вами як глухий із сліпим ціпи в’яжемо,- врешті образився навіть Модест Пилипович, бо не вважав полоніста недалеким якимось, хіба світ трохи викривленим тому бачився через катаракту зверхності і національного егоїзму. – Я просто хочу, аби з’явилася з цієї землі нова поросль інтелігенції, бо ж попередню або закопали, або вітрами злими по світах розвіяли. Більше нічого.

– То чого ж польського ворога за поріг пустити хочете?

– Окуляри свої поміняйте, колего, бо якісь вони не такі, злі чомусь і ненависні… Польська література в гімназії, не мені вам говорити, у повазі нарівні з українською. Тільки хто заспіває “моя ліпша від твоя”, то нехай порозуміння не виглядає.

Вони ще постояли отак один супроти одного, Вось на мовлене Левицьким все гороїжився, як раптово вихоплений з води жерш, що жадібно ковтає повітря, розчепірує гребінь колючий на спині і марне викручується у руці та судорожно б’є хвостом. Поступово, однак, він якось холонув, мов від утоми – може й взяв щось на віру з того, що й так міг не раз почути від Модеста Пилиповича.

… А біль, як приспаний звір, час від часу прокидався, його відразу ж підгодовували знеболюючим і він знову дрімав заспокоєно й умиротворено, та тільки закінчувалася дія ліків, як хижа паща починала рвати тіло дошкульно, щемко і немилосердно.

Пізно ввечері, коли впевнились лікарі, що години Модеста Пилиповича вже на пальцях одної руки можна порахувати, перепитали, як споконвіку ведеться, що б він хотів наостанок ще побажати.

– Посадіть на могилі явір,- відказав, остерігаючись не встигнути вимовити, впасти у темінь забуття, з якого він то виринав, то пірнав як в пізньоосінню, густу і захмарену ніч. – А як опускатимете домовину, хай заспівають “Видиш, брате мій”, пісню славного нашого побратима Богдана Лепкого. Я почую, повірте, почую…

Таких похорон Луцьк, певне, досі не знав. Зійшовся і з’їхався люд звідусіль, домовину від Хрестовоздвиженської церкви до кладовища несли на руках, йшли гімназисти з Луцької і Рівненської гімназій, люд з Луцька і Ківерець, Жидичина і Крупи, Княгинівки і Боголюб, з Варшави і Львова, Кременця й Ковеля, прибули побратими будівництва української державності урядовці УНР професор Смаль-Стоцький, фінансист і урядовець, професор Лебідь-Юрчик, посол Хруцький, правив єпископ Полікарп і шістнадцять священників, на алеї Болеслава Хороброго на кладовищі вінкам біля могили бракуватиме місця… А кому не випало на той час прибути, то відгукнеться з різних країн сумними рядками, як напише прем’єр УНР В’ячеслав Прокопович: “Останніми часами повелося мало не сім смертних гріхів закидати нашій старій інтелігенції. А ми, згадуючи сьогодні одного з найяскравіших її представників, можемо тільки побажати: дай Боже, щоб серед того покоління, яке йде нам на зміну і яке має з наших плечей перейняти тягар недовершеного, дай Боже, щоб серед тієї молоді було якнайбільше Модестів Левицьких”.

Спливали літа, чергові брати-визволителі кладовище пустили під бульдозерний ніж, та небайдужі люди не дали поглумитися над могилою, перевезли домовину на кладовище у Гараджу. Волинські письменники пам’ятали заповіт Модеста Пилиповича і посадили на новій могилі явора. Та от біда, як підросло деревце то невідомий по нерозумінню чи незнанню обкарнав молоді гілки і дерево всохло. Але знову хтось посадив біля могили молоденького явірця, за предковічним народним повір’ям символ козацтва і вічної пам’яті, те деревце ще тендітне, ще кора на ньому тонка й делікатна, аж просвічується зелена шкірочка, та минатиме час і мужнітиме явір, у силі братися буде, як береться наперекір усьому незнищенне дерево української інтелігенції, корені могутні якого йдуть в неймовірну товщу століть і тисячоліть, пружнітиме і тужавітиме стовбур, гілля нестримно тягнутиме ввись – там, у голубіні небесній, пролітатимуть щоосені журавлі з сумовитою піснею, мов виконуватимуть останній заповіт Модеста Пилиповича:

Видиш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Кличуть: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру…

Уже не в чужині, вже у своїй державі, на своїй землі, заради чого й приходив у цей світ Модест Левицький.

Іван Корсак



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Борис антоненко-давидович слово матері аналіз.
Ви зараз читаєте: Іван Корсак – Тиха правда Модеста Левицького