Кладовищенська поезія

Кладовищенська поезія – течія в англійській ліриці середини XVIII ст. (Т. Грей, Р. Блейр, Е. Юнг), що розвивалась у річищі сентиментального романтизму, зосереджувалася на осмисленні ірраціональних проблем буття, його нетривкості і почасти марності у видимих формах. В українській поезії XIX ст. помітна у творчості А. Метлинського. У XX ст. до мотивів К. п. зверталися модерністи (символісти та неоромантики), лірика яких усувала непримиренне, неприродне протистояння теми життя і смерті, вимагала не легковажного чи ігнорантного ставлення до цього важливого питання, а вміння й мужності глянути у вічі невідворотному, що притаманне народному світобаченню: М. Вороний (“Мерці”), П. Савченко (“На цвинтарі, серед хрестів похилих… “), Олександр Олесь (“Не дивися в душу: труни там сумні… “), Леся Українка (“Пісні з кладовища”), М. Зеров (“Вже теплий Олексій”), М. Бажан (“Пильніше й глибше вдумайтеся в себе”), М. Вінграновський (“до себе”), І. драч (“Ховали два Майбороди Малишка… “) та ін. К. п. відмінна від реквієму відсутністю в ній скорботно-патетичного звучання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Кладовищенська поезія