Коли потяг у даль загуркоче… – Сосюра Володимир

Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
І колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,
І огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
На дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи – розтулена рана…
Ми хотіли й не знали – чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
Ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі донеччини сині,
І розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
Одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
Темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
Біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
Хоч і ворог – на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
Тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
Я ж – відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
І промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
Я і славу б, свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
Тільки б слухать твій голос – і коси,
Твої коси сумні цілувать…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
Може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
А у тебе були голубі.

Ви зараз читаєте: Коли потяг у даль загуркоче… – Сосюра Володимир