Котляревський і Осипов Микола Зеров

Микола Зеров КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ОСИПОВ
З лекцій “Українське письменство XIX cm.”
З перших рядків поеми Котляревського виясняється, що його “Енеїда” є переробкою чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була “Энеида” Осипова, дві перші пісні якої вийшли в світ 1791 року. Осипов працював над виданнями найрізноманітнішої літератури: від куховарської книги до французького роману. Біля нього також збирається невеличкий літературний гурток, члени якого навіть складають елегію на смерть Осипова.
О. Я. Єфименко в статті “Котляревский в исторической обстановке” (у збірці праць ученої “Южная Русь”) так характеризує залежність “Енеїди” Котляревського від “Энеиды” Осипова: “Энеида” Котляревского так относится к “Энеиде” Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию”. Одначе зіставлення цих двох творів примушує нас зм’якшити таке твердження. Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Берилієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні одної Вергілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської “Энеиды”. Всі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі “словоизвития”, макаронічні промови – багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. Отже, був з Осипова не безталанний версифікатор, а середньої руки майстер, в якого окремі сцени й характеристики дано блискуче. Віршова техніка йому дається дуже легко, вплив її, безперечно, позначається й на-Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його.
В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх – він цілком покидає свій зразок, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський – більший художник, ніж Осипов.
Осипов більше версифікатор, він дає легкий вірш, але не може конденсувати своїх образів, тоді як Котляревський дає яскраві образи і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. В Осипова надто мало національного колориту: так, його спроба надати Дідоні та її двору колорит російсько-поміщицької старосвітчини – слабенька. Котляревський, обставивши цю сцену аксесуарами характеру національно-побутового, зробив її живим документом певної доби. Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй “Енеїді” характер широкої побутової картини, єдиним замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми. Котляревський виправдує свої жартівливі вихватки повнотою побутового показу українського життя. Травестія ж Осипова не має виразного художнього завдання, вона не сатира, а разом з тим і не побутово-описова поема.
“Енеїда” і її літературний жанр
“Энеида” Осипова, що лягла в основу твору Котляревського, це переробка “Енеїди” австрійського письменника Алоїза Блюмавера (прихильника реформи Иосифа II), твір якого є сатира, вістрям проти католицького духівництва направлена. Першоджерело ж усіх “Енеїд” – поема римського письменника І ст. до н. е. Публія Вергілія Марона. Селянин, уродженець Мантуї, стає центральною фігурою римської поезії і завдяки цьому вибивається у впливові люди. Щедро обдарований і втягнений у середовище придворного життя, він почуває себе не на місці. Людина, що має нахил до філософії та ідилічного життя, що з такою любов’ю оспівує працю хліборобів (“Георгіки”) та побут пастухів (“Буколіки”), береться за героїчну поему, яка має зміцнити імперію й Августа. Патріотична ідея (Рим – друга Троя, і влада його не матиме кінця) зливається в ній з ідеєю династичною. Цезар Август, зв’язаний з Асканієм Юлом, родоначальником династії Юліїв, отже, являється ніби законним і дідичним владарем Риму. Коли ми звернемося до Блюмавера, Осипова та Котляревського, то побачимо, що багато з того, що знаходимо у Вергілія, у них зовсім немає. Це не переклади, а травестії, тобто “Описание шуточным и даже низким слогом тех самых происшествий, кои прежде по важности своей были описаны слогом высоким” (означення Остолопова в його “Словаре древней и новой поэзии”). А раз мета написання твору інша, то, відповідно їй, і засоби мусять бути інші. І дійсно, у всіх травестаторів ми помічаємо цілковиту зневагу:
– До стрижня Вергілієвої поеми – до патріотичних її ідей.
– До епічного апарату Вергілія.
а). Травестатори або цілком нехтують заспівом, або використовують його як пародію. Котляревський – за Осиповим – зберігає його, але переводить з стилю “високого” у “низький”, виводячи поважну Музу в образі старої провінціальної панни, “од старості сварливої”, з якою ніхто не женихався, не жартував, б). Подвійну мотивацію подій теж здебільшого поминається, травестатори задовольняються лише природним мотивуванням. Зразком може бути епізод смерті Палінура. У Вергілія Палінур гине від руки бога Сну, а в Осипова та Котляревського від того, що, прощаючися з сицілійцями, старий Палінур “нахлистався горілочки по саме нільзя”. в). В інших випадках втручання богів зберігається, але характер йому надається різко гумористичний. Наприклад, епізод з бурею в Середземному морі: у Вергілія бурю підіймає Еол з наказу Юнони, а в Котляревського вітри – просто ледачі наймити, які розбрелися з двору Еола, через що він неспроможний
одразу вволити богинину волю. Або втручання Тізіфони в сварку троянців з латинцями: Тізіфона котиться клубочком, як відьма в народних казках. В даному випадку з зовнішнього боку поетичні засоби Вергілія залишаються ніби непорушними, але тон взято діаметрально протилежний.
Крім того, травестованій поемі надається більше або менше національне забарвлення та певні соціальні устремління (Блюмавер). Перше особливо густо використовує Котляревський і накладає на вчинки Енея й троянців густий український колорит: Палінур у нього Тарас, а Еней у пеклі здибує троянців Педька, Терешка, Шеліфона та інших. Троянці співають пісень “козацьких – гарних, запорозьких”, а на дозвіллі розважаються “хрещиком і горюдубом”. Прибувають до царя Латина і приносять старовинним звичаєм “на ралець”
Пиріг завдовжки із аршин І солі-кримки і бахмутки.
Цю особливість “Енеїди” Котляревського Житецький називав етнографічним реалізмом. (Докладніше: “Нове українське письменство” М. Зерова, Київ, 1924.)
Драматичні твори Котляревського
Розгляд книги Марковського показує нам, що Котляревського радше треба вважати талановитим поправником чужих літературних задумів.
Художні замисли його повстають як відповідь на чужий літературний твір. Літературний мотив Котляревського завжди – бажання довершити недовершене іншим автором, поправити помилкове й фальшиве. Він немовби конкурує з Оси-повим, побачивши у нього елементи широкої картини звичаїв, і перевершує його. У “Наталці Полтавці” він повстає проти “Казака-стихотворца” кн. Шаховського і поправляє помилки, яких той допускається, говорячи про українські повір’я та звичаї. Про це виразно свідчить сцена з Возним, Виборним і Петром, в якій Петро розповідає про свої театральні враження харківські:
Виборний: Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан Возний, лицемірство?
Возний: Не лицемірство, а лицедійство.
Виборний: Ну, ну! Лицедійство…
Петро: Мені полюбилась наша малоросійська кумедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.
Виборний: Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?
Петро: Співали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.
Виборний: Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.
І далі:
Виборний: От то тільки нечепурне, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого.
“Москаль-чарівник” належить до того ж літературного жанру, що й “Наталка Полтавка”. Це комічна оперета – весела, з щасливою розв’язкою п’єса, прозовий текст якої тут і там розірвано вокальними номерами.
Його мотив належить до так званих “мандрівних” мотивів. Жінка, інколи невірна, інколи тільки кокетлива, в неприсутності чоловіка втягається в любовну історію, але на перешкоді їй стає випадковий і немилий свідок, що тримає в руках усі нитки дії й потім сам їх розмотує.
Дослідники, що вивчали джерела п’єси знайшли чимало літературних творів і народних оповідань на ту саму тему. К. Копержинський вказував на польські оперети, дехто – на російські п’єси початку XIX в. М. Дашкевич у спеціальній статті спробував пов’язати твір Котляревського з французькою п’єсою Д’Ансома. Не можна, одначе, твердити, що Котляревський черпав з джерела цього сліпо (навіть припускаючи твердження Дашкевича). Правда, у Котляревського подибуємо багато рис схожості у розвитку дії, але по-перше, невірність жінки подається у нього в пом’якшених тонах. Тетяна лише трохи легковажна, вона жартує з Финтиком, але до рук йому не дається. По-друге, до п’єси введено питання національні, громадські, моральні. Тетяна морально вища від свого кавалера Финтика, міцно тримається звичаю, вірна традиції, тоді як Финтик відбився звичаїв батьківських, матерньої мови, глузує з своїх рідних. Ідилічний образ простонародного життя, таким чином, відтіняється сатиричним змалюванням півкультурного середовища – судових та канцелярських перевертнів-паничів та їхньої етичної нестійкості.
Правда, поставивши певні питання громадського характеру, Котляревський удався до досить рутинного засобу. Свої думки він вкладає в уста дійовим особам – вони проказують довгі на ті теми монологи, – але й докір в рутинності засобів слід пом’якшити вказівкою на злободенність питань. Питання були насущні, актуальні, хвилювали автора й читача та потребували розв’язання. У полеміці між москалем і Михайлом Котляревський відкидає закид, що, мовляв, “хох-ли” є ні на що не здатні, зауваженням, що “іскра дотепу” вже розжеврілася та що українці відіграють велику ролю в сенаті й по міністерствах, що глузування над “хохлом” та його нездатністю давно вже й багато разів заперечено засвідченими фактами його обдарованості.
Питання, в якій мірі Котляревський пішов за драматичною творчістю XVIII в. – вертепом та інтермедією, – розв’язати, здається, слід негативно. П’єси Котляревського небагато спільного мають з тими немудрими та нескладними виставами, здебільшого інсценізаціями анекдотів. Ситуації в Котляревського складніші, літературні засоби розмаїтіші. Персонажі його драматичних творів – то індивідуально окремішні характери з складними переживаннями. Тільки подекуди знаходимо риси, що в’яжуть Котляревського з творчістю XVIII в. (та й то не драматичною): книжна мова Возного, переробка сковородинського канта
“Всякому городу нрав і права” тощо. Типом своєї творчості драматичної Котляревський перебуває в руслі тих впливів, що йшли з Франції XVIII в.
Микола Зеров. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990. – С. 10-24.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Котляревський і Осипов Микола Зеров