Крип’якевич Іван – Буряк і соняшник (Збірка)

Казки “Кіт і миша”, “Буряк і соняшник”, “Ведмідь”, “Павук”.

КІТ І МИША
Одного разу запопав старий кіт Мурлика для свого малого синка Мручка живу мишу.
– Тримай добре, щоб не втекла! – сказав і пішов до своєї роботи.
Котик тримав мишу сильно і придивлявся до неї цікаво. Миша була вся сіра, лиш хвостик мала чорнявий, і він був весь обмащений салом, бо якраз вертала з комори. Це була стара і досвідчена миша. Вона зараз пізнала, що її тримає молодий котик. для того прижмурила свої хитрі очі і сказала тихесенько:

/> – Котику-братику!
– Говори голосніше, бо я не чую! – сказав Мручок грубим голосом, удаючи басок. Він хотів, щоби всі вважали його старим, і думав, що, як буде удавати грубий голос, будуть його всі поважати.
– Коли не можу,- шепотіла миша,- бо ти мене, пане Мручок, так страшно тиснеш; ти такий дужий!
– Еге, правда, що я маю сильну руку, – сказав малий хвалько і підніс трохи лапу, котрою притискав мишу.
– Я ще ніколи не бачила такого страшного і сильного кота,- стала підлещуватись миша.- А які ти маєш страшні очі! Ой! – вона жмурила очі, а цілим тілом випручувалася, щоб видобутися з кігтів
кота.
– Любиш ти молоко? – спитала нараз.
– Молоко як молоко, але сметану дуже люблю!
– Ага, ага, сметану! Я знаю таке мудре латинське слово, що як його сказати, відчиняться двері комори самі. Можеш тоді їсти молоко, і сметану, і ковбасу – все, що хочеш!
– Ну скажи це слово!
– Пусти, то скажу!
Мручок пустив.
– Фік-мік! – крикнула миша, і тільки її кіт і бачив.

БУРЯК І СОНЯШНИК
Посварився буряк із соняшником.
Червоненький буряк заліз цілий в землю, лиш кінчиком широкого червоного лиця світив до сонця. Над ним стояв високий повновидий соняшник і блестив своїм жовтим капелюхом. Буряк із землі дивився заздрим оком на сусіда. “То десь далеко і багато мусить він бачити!” – думав собі в широкій голові. А соняшник вдивлявся в сонце і тільки часом, примруживши очі, усміхався до незугарного буряка. Бурякові це дуже не подобалося; він був малий, невисокий, але мав свою амбіцію і ніколи не дозволяв із себе глузувати. Йому здавалося, що соняшник насміхається з нього, і він рішився гострим словом завстидати нечемного панка. Проте зітхнув і сказав ніби так собі, на вітер:
– Високе виросло, і не знати, що з нього буде! Соняшник зрозумів, про що мовиться, і також сказав ніби до себе:
– В землі сидить, певно, вже гниє!
– О, дуже прошу, я не гнию! – закричав буряк і спересердя мало не вискочив із землі.
– О, як вгадав, про кого я думаю,- зареготав соняшник.
– Я цілком здоровий, кров у мені пливе, аж журчить. Але ти десь зовсім уже щербатий. Горобці геть повиїдали з голови зерна?!
– Не говори, маленький, о тім, чого не бачив! Буряк почервонів: стид йому було малого зросту. Але за хвилю видумав щось нове і з радості ударив по круглім животику.
– З мене зроблять цукор! – кричав. – Я колись буду купатися в каві і в чаю, а ти що? Ти побачиш коли панський стіл?
– Фі, фі! А то великий пан, по панських, столах ходив би! Заким ти станеш цукром, роса очі виїсть. Мене будуть гризти в білих зубах хлопці і дівчата, а ти, сирий, що варт? Хіба ногою копнути!
– З мене борщ зроблять, я буду такий смачний, аж гей!
– Овва, який мені смак! Тебе б і пес до рота не взяв, якби не те, що до тебе дадуть м’яса і товшу. А з мене роблять олію і красять мною всяку страву, навіть борщ.
– дуже прошу, до борщу дають сало або масло; хіба колись там, у пості, люди їдять з олією. А звідки взяли би масло, якби корова не їла буряків?
– Корова їсть всякий хабаз! А ти знаєш, яку я вмію штуку: я вмію кругом ходити за сонцем, а ти все сидиш в однім місці, як кілок. Мені вітер нічого не зробить, бо ми собі з сонцем приятелі, ми все разом у парі ходимо по світі.
– Не крути, не крути! Ти під руку із сонцем ніколи не ходив. Сонечко іде собі горою, а ти дереш голову до неба. Приятель з сонцем, дивіться, люди!
– Тихо ти, грубенький, кругленький!
– Мовчи ти, довгий, а не мудрий!
– Що з тобою буду говорити: ти хрінові кум, а я – високе дерево!
– Ха-ха-ха! Яке мені дерево!
Так сварилися буряк із соняшником. З хати вийшла в город господиня. Ухопила буряк за зелене листя і витягла з землі.
– Івасю, Івасю! – кликнула.- А зірви вже того соняшника, бо доспів цілком.
Хлопець скочив і зірвав.
Із соняшника лишився лише довгий патик, а з буряка – ямка в землі…

ВЕдМІдЬ
Раз у ведмедя розболілася страшенно голова. Ломило його в цілім черепі, що аж спати не міг. Радився в різних славних лікарів – нічого не помагало.
Нарешті пішов до мудрого лиса. Сей займався всяким ремеслом, умів і лікарювати.
– Вам, добродію,- каже ведмедеві,- треба нюхати материнку. Зараз як рукою зніме…
– Ба,- каже ведмідь,- чи я бачив материнку?! По чім же її пізнавати?
– Фі! дуже легко: по запаху!
– Як же вона пахне?
– Як материнка! Розумієш?
Ведмідь не зрозумів. Але встид йому було признатися перед лисом у тому; він подякував красненько за добру раду і пішов шукати материнку.
Лев тоді якраз зробив його громадським поштарем-листоношею. Ведмідь міг тепер спокійно бігати всюди за своєю материнкою. А він був ще тоді молодий і бігав, як школяр.
Раз зайшов з листами до бджіл, до пасіки. Приступив до одного вулика. В ніс ударив йому такий милий запах, що голова зараз же перестала боліти.
– Гов, бджілочки,- гукнув,- а я до вас з листами! А що тут у вас так пахне?
– Який цікавий! Не для ведмедячого носа!
– Та скажіть, мої любі, що це таке?
– Не скажем, пожди трішечки!
– Чи не материнка?
– Материнка, материнка,- загули бджоли хором і аж за боки бралися від сміху.
– Материнка? – заревів ведмідь з радості.- Знайшов, знайшов! – і всадив свою лапу до вулика.
Що далі було – не знати. Але з того часу як лиш у ведмедя заболить голова, зараз лізе в пасіку.

ПАВУК
Тоді павукові подобалася гімнастика. Він віддавався радо всякій руханці, але найбільше любив спускатися з високих місць по павутині.
– То доперва здорово! – говорив товаришам.- При тім-то виробляються м’язи!
І тепер прив’язав він линву одним кінцем до хреста на церковній дзвіниці, а до другого вчепився сам і стрімголов кинувся вниз. Хоч робив це дуже тихо, все-таки почула це сова і показала голову з вікна дзвіниці. Вона тут мешкала дуже давно, але вдень ніколи не виходила на ясний світ, бо не мирила із сусідами.
– Се велика пані, аристократка якась, навіть не хоче дивитися на людей,- кричав на даху горобець.
– Вона, певно, пильнує в хаті гроші,- говорила курка.
– Вона грішниця велика, кається на самоті, покутує за свої беззаконія,- говорив старий кіт від паламаря.
Кожний говорив своє на сову. Але всі її називали сліпою, бо всі знали, що сова вдень не видить.
– Пане майстер, пане майстер,- загукала сова до павука,- ходіть-но сюди!
Павука кликали звичайно майстром, бо він був за фахом ткач і мав власний верстат.
– Чогось від мене хоче сліпа,- скривився павук,- треба йти нагору.
Він став звивати швидко свою линву і незадовго був у вікні. Тут привітала його сова поважним рухом голови.
– Прошу сідати, пане майстер! – сказала чемно і показала дзьобом на кілок, забитий в стіні,- це було її крісло.
– дякую красненько,- відповів павук,- я маю своє власне крісло,- і скоро прив’язав свою линву до рами вікна так, що зробилася мала гойдалка.
Сова хитала головою:
– Щоб ви лише не впали; то таке тонесеньке!
– Я привик уже до того! Але чого ви бажали собі від мене?
– Ой, пане майстер, я хотіла вас просити, щоб ви мені уткали заслону на вікно. В полудень входить мені до хати сонце, а ви, певно, знаєте, що я слаба на очі? Не можу навіть вийти на світ.
Павук усміхнувся злосливо.
– Не вірите мені? – спитала сова з плачем.
– Всі кажуть… – забурмотів павук.
– Що всі кажуть? Що я велика пані, що я ненавиджу всіх, що я велика злочинниця… Який світ несправедливий! Ви знаєте, від чого я зір стратила?
– Від чого?
– Від великої науки, від читання книжок!
– О, я бачив не раз книжки у пана паламаря…
– Вмієте читати?
– Ні, не вмію, не мав часу навчитися…
– Бідний чоловіче, ти не вмієш читати? Зайдіть лиш коли-небудь у вільній хвилі до мене, я вас навчу цього.
– З найбільшою охотою! Павук пішов дуже вдоволений.
– дивна людина! – думав. Усі казали, що вона неприступна і лиха, тим часом вона мила особа. А яка мудра! Очі стратила над читанням книжок!
І павук борзенько посунув до своєї робітні ткати павутину.
Та не судилося бідному пізнати совину мудрість. Сова полетіла вночі на жир і не вернулася більше назад: пропала десь без сліду. Павук не побачив її більше.
Але не забув сусідки. Не міг уже навчитися читати книжок, але не перестав їх шанувати. Обснував найніжнішою павутиною, і так вони лежать донині. Своїм дітям і внукам наказав те саме робити. Тому тепер як лиш який павук побачить, що чиїсь книжки лежать у куті, обмотує їх павутиною.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Кого можна вважати героєм.
Ви зараз читаєте: Крип’якевич Іван – Буряк і соняшник (Збірка)
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.