“Куди йдемо? Який лишаємо слід?” (за творами Л. Костенко) (2 варіант)

Які врятують тебе гуси,

О найнещасніший народ,

Що, переживши такі струси,

Не пережив своїх глупот?!

Ліна Костенко. Місто Ур

Творчість Ліни Костенко – живе джерело поетичного натхнення, сповненого любові до життя, людини, світу загалом. Поетеса творила в українській літературі другої половини XX століття поезію гострого переживання сучасності крізь призму історичного минулого, оскільки Ліна Костенко стала справжньою совістю епохи. Сама вона говорила: “Великі українські письменники – це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом поводатарі своєї осліплої від сліз та горя нації… Поет – хоче він чи не хоче, але йому так дано, – він і футуролог, і демограф, і соціолог. Це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції на потреби культури свого народу”. І ці слова вповні відповідають поетичному кредо самої поетеси, оскільки в її творчості конденсувалося все, що притаманне творчості справжнього класика: сила поетичного слова, надзвичайна гострота почуття й інтелектуальність ліній, що й робить кожну її поезію актуальною і позачасовою.

Визначна риса творчості Ліни Костенко – це притаманний їй високий рівень інтелектуальної напруги, постійне прагнення долати нові поетичні висоти. Це намагання переборювати перепони, пов’язане, як мені здається, із розумінням високого завдання митця, що визначається поетесою у вірші “Доля”:

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До Долі – моєї обраниці.

Ця доля не несе своїй власниці щастя, спокою і багатства, навпаки, вимагає відповідальності, весь час випробовує і навіть мучить, бо

За мене треба платити життям,

А я принесу тобі горе…

Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.

Творчість Ліни Костенко – це приклад по-справжньому шляхетного служіння поезії. Служіння, яке не приносить грошей чи вселюдської слави, але змушує завжди керуватися совістю людства, пропускати крізь свою душу не тільки власну долю, а й долю кожної людини:

І не знало міщанське кодло,

Коли я захлиналась лихом,

Що душа між люди виходила,

Забинтована білим сміхом…

… І якби на те моя воля,

Написала б я скрізь курсивами:

– Так багато на світі горя,

Люди, будьте взаємно красивими!

Поетичні рядки лірики Ліни Костенко проникнуті розумінням важливості розумного ставлення до світу, до всього живого, збереження духовного здоров’я людства. Поетеса належить до тих митців, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське. Образи яких епох не відтворювала б сучасна Маруся Чурай, людську вартість кожного з них вона вимірювала вічними цінностями, такими як любов, вірність, доброта, патріотизм, моральність. Вимоги до людської гідності, які висуває поетеса, досить високі, оскільки вона вважає, що людині недостатньо просто не робити зла, цього замало, щоб змінити світ і зберегти свою духовну цілість. Необхідно активно творити добро, активно опиратися злу. Недарма один з героїв “Марусі Чурай” говорить:

А стерпно бути заодно із тими,

Хто перемовчав, коли вас в’язали?

Та все життя отак про себе й знати,

Що ти не зрадник, ні,

Ти не відступник,

Ти, боже збав, не видавав нікого,

Ти просто вчасно очі опустив!

І після цього зватися людиною…

Намагання зробити людину Людиною, підвищити її до себе самої – визначальна риса творчості Ліни Костенко, спрямованої на кожну людську особистість, вражаючої і вразливої, емоційно загостреної, критичної і щиро людяної.

“Куди ми ідемо? – немов питає Ліна Костенко кожного свого читача. – Що ми хочемо зробити?”. І закликає берегти кожну хвилину свого життя, цінувати кожен свій вчинок і розуміти його вагу в суспільному і планетному масштабі:

Зробити щось, лишити по собі,

А ми, нічого, пройдемо, як тіні…

Дійсно, “життя іде, і все без коректур”, і, зрозумівши це, поетеса змушує і кожного свого читача нести відповідальність за мить свого життя, за справу, яку він робить, вчиняючи тільки згідно з вищою правдою вселюдського сенсу життя:

Але не бійся прикрого рядка,

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Ліна Костенко завжди вразливо реагувала на неправду, страждаючи від неї невимовно. Для неї поезія – це перш за все чесність із собою. І що ж мусить робити поет, якщо в суспільстві важко знайти цю чисту правду, якщо правда є прямою дорогою на Голгофу? Відступити? Зламатися? Ні, цей шлях не для ліричної героїні Ліни Костенко. Вона готова пережити будь-які тортури, але не відступитися, зберегти свою поетичну совість, як Іма Сумак, як Маруся Чурай, оскільки:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Саме своєму народові Ліна Костенко віддає силу поетичного таланту, служить йому все життя, не жалкуючи душевних сил. Відчуває потребу рятувати цей народ від духовного зубожіння й ницості.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: “Куди йдемо? Який лишаємо слід?” (за творами Л. Костенко) (2 варіант)