Леся Українка – дві держави, Іуди та Ізраеля

Ровоам не зумів утримати країну в спокою. Йому слід би було загодити люд, давши йому пільгу хоч на який час, але ж він показав себе ще гострішим, ніж Соломон. Коли Ровоам прийшов у місто Сіхем ефраімський, щоб з’явитись яко новий цар зібраним старшинам ізраельським, то Іеровоам, що вернувся з Єгипту по смерті Соломона, прийшов до нього і сказав промову од ймення цілого народу ізраельського і просив, щоб цар Ровоам був лагіднішим до свого люду, ніж батько його Соломон, і “здійняв би тяжке ярмо з свого люду”. Але Ровоам, послухавши ради молодих царедворців, одказав дуже згорда, що він накладе ще тяжче ярмо на люд і каратиме своїх підданих ще гірше, ніж карав Соломон. Тоді між людом знявся великий гомін, Ровоам послав начальника над роботами заспокоювати люд, але люд побив камінням начальника. Ровоам хутко вернувся в Єрусалим.

Повстання знялося велике і скінчилося відділенням 10 колін Ізраеля в осібну державу. Ровоам зостався царем над Іудиним коліном, над частиною землі Симеонової та над Ідумеєю. В Веніаміновій землі тільки Єрусалим та його околиці належали до Ровоама, а то вся країна була ізраельською. Отже країна, що була який час в якійсь згоді за давида та Соломона, тепер назавжди розділилася на дві держави, сливе завжди ворожі між собою. Розділення Палестини на держави Іуди та Ізраеля було в 975 р. до Р. X.

Іеровоам, що був ватагом повстання, став царем в ізраельській державі. Боячись релігійно-політичного впливу Єрусалиму на люд ізраельський, він заборонив ходити туди на богомілля, а замість того заснував дві святині в різних кінцях країни, в дані та в Бетелі, він поставив там олтарі перед золотими биками і люди почали ходити до них на поклонення. Можна думати, що в ті часи се не було великою зрадою рідній вірі, бо жиди здавна поклонялися золотим бикам, ще за Моісеєвих часів, та й в Соломоновій церкві були ті бики і, хто зна, чи тільки для покраси, і в той же самий час правовірні єрусалимці поклонялися Моісеєвому мідяному змієві. Але впорядчики Біблії, люди пізніших часів, поставили се в великий гріх Іеровоамові, так само як і приношення поданків на горах і багато іншого, що вони уважали ломанням релігійних звичаїв, але то було не ломанням давніх звичаїв, а скоріш воскрешенням. Звичаї ті були довго в Іудеї і нікого не дивували, а вже не хутко, перед полоном вавілонським, перемінилися на інші.

Хоч ізраельська держава займала більше землі і була людніша від іудейської, проте не була міцніша від неї. Раз у раз мінялися там царі й династії, а пророки мішалися до всіх політичних справ, агітували, бунтували люд і збивали ще більшу колотнечу в країні. В Іудеї династія давидова сиділа міцно і люд був досить прихильний до неї, пам’ятаючи давида. Але там царська влада була дуже обмежована святецькою, святці, дякуючи церкві єрусалимській, були дуже організовані і багато їх було зібрано в Єрусалимі, з держави ізраельської багато святців переселилося в Єрусалим, де їм менше заважали вільні пророки.

В ізраельській державі пророки були промовцями народними і просто на майданах та на вулицях говорили до люду про такі речі, що часто були не до сподоби царям і святцям. В Іудеї пророкування розвилося пізніше, більш уже в ті часи, коли чужі народи почали загрожувати державі іудейській, пророки іудейські більше займалася ширшою політикою (відносинами до чужих народів), а не крайовою, вони тільки стояли за рідну віру та за моральні звичаї, а до царських та святецьких порядків мало мішались. Ізраельські пророки більше говорили, іудейські більше писали, бо вони самі частіш були з людей учених і зверталися до більш ученої громади. Більша частина пророчих творів, що зібрані в Біблії, належить до іудейських пророків, між ними деякі визначаються високою поезією.

За царювання Ровоама найвидатнійшим фактом був напад єгипетського царя Шешонка на Палестину, де він розграбував скілька ізраельських та іудейських міст, при тому заграбував у Єрусалимі Соломонові золоті щити. Про сей напад говориться в єгипетському написові, що виписаний на пілоні в Карнакському дворці. То не було завоюванням, а просто тільки набігом задля здобичі військової, так що Іудея зосталася незалежною, хоч трохи поруйнованою. Кінець Ровоамового царювання і царювання його сина і внука нічим особливим не визначались, окрім дрібних війн та звад з царями ізраельськими. Про внука Ровоамового Азу відомо тільки, що він був дуже набожний і дуже суворо переслідував культ святих дібров, дуже тоді розпросторений.

В Ізраелі Іеровоам царював 22 роки, а потім його з сином і з цілою родиною забив начальник військовий Беша. Сам Беша теж царював 22 роки і так само його і родину його забив Зімрі, але військо, що було на той час у Филистимії, обрало царем свого начальника Омрі. Омрі пішов на Зімрі і Зімрі сам себе спалив у царському дворці, пробувши царем всьго 7 днів. Під час тих чвар Сірія набіралася сили і ставала небезпечним ворогом для Ізраеля.

Спочатку в Ізраелі не було міцного головного міста. Цар Омрі збудував в Ефраімській землі на горі місто Самарію, що незабаром стало для Ізраеля другим Єрусалимом. Самарія і навіть ціла держава ізраельська зоветься в тогочасних написах асірійських “домом Омрі”. давши своїй державі міцний центр, Омрі дбав, щоб забезпечитися проти північних ворогів, сірійських народів. Він увійшов у спілку з Тіром, і навіть одружив свого сина Ахаба з дочкою тірського царя Ітобаала Іезабелею. Сам Ітобаал, раніш ніж став царем, був старшим святцем богині Астарот; дочка його Іезабель була дуже набожна і потроху прихиляла свого чоловіка до своєї фінікійської віри. Може бути, що Ахаб тільки не пригнітав людей чужої віри і навіть поважав віру своєї жінки, бо за його часів було багато чужих церков в Ізраелі, але ж що він не відступився від своєї рідної віри, бо зоставив святині Ізраеля в дані і в Бетелі, і при собі тримав святців та пророків ізраельських.

Але разом з тим за йога панування в Ізраелі дуже вкоренився культ Баала, хоча правда, що культ той і раніш був розширений серед давніх народів ханаанських, а від них перейшов і до ізраелітів ще за Гедеона та за Саула. Фанатичний давид викоренив той культ, та либонь не зовсім, бо вже за Соломана він з’явився знову навіть в Іудеї, в самому Єрусалимі. Ізраельська держава мала більше стосунків з культурною Фінікією, і певна річ, що релігія культурнішої країни мусіла мати вплив на ізраельський люд. При дворі Ахабовому культ Бааловий знайшов собі добрий грунт, цариця Іезабель скликала святців Баалових і правила фінікійські одправи.

Люд самарійський теж був прихильний до нової віри (врешті вона не була для нього дуже новою), він погожував її з своєю давньою вірою і може навіть не бачив у тім нічого ненатурального, але ж в Ізраелі були пророки і святці, що дійшли до такого самого фанатизму в вірі, як і пророки та святці ієрусалимські. Вони не могли стерпіти панування чужої віри нарівні з їхньою, а може ще більш прикро було їм бачити чужих святців на рівні з собою, такий стан речей здався їм небезпечним. Вони почали велику боротьбу проти Баала і його святців.

Спогад про сю боротьбу зостався в легенді про змагання пророка Ілії та чотирьохсот Баалових святців про те, чий бог може сам запалити святий вогонь. Баал і його святці були ганебно подолані богом Ягве і пророком його і після того пророк Ілія дав знак до великої різні Баалових святців. Ахаб їх не боронив, але Іезабель заприсягла, що помститься за них і тоді пророки ізраельські мусили ховатися від неї по пустинях, чекаючи божої оборони.

В сій легенді в одну сцену зібране те, що провадилося ціле півстоліття, бо святці Баалові були подолані аж тоді, коли згинула династія Омрі. Вчинки багатьох пророків легенда перенесла на одного славутнього пророка Ілію Тісбейського. Такий пророк запевне був колись справді, але всі розповіді про нього дуже перемішані з легендами і показують хіба велику повагу до пророків люду ізраельського і віру в святість пророчу. Легенда про Ілію кінчається тим, що Бог взяв його на небо в огненному повозі. Після сього починається розповідь про ученика Ілії, пророка Єлісея, вона дуже подібна до розповіді про Ілію. Обидві легенди дуже довгі і займають багато місця між історичними оповіданнями третьої книги Царств, алеж самі вони мають у собі дуже мало історичного.

До сих релігійних змаганнів прилучилася хутко ще й війна з сірійцями. Сірійські князі спільники, під проводом царя дамаського Бенгадара, прийшли і обложили Самарію. Спершу Ахаб хотів їм покоритися, бо думав, що вони хотять від нього тільки податків та признання певної залежности від Сірії, але коли довідався, що вони хотять зовсім звоювати і розруйнувати державу ізраельську, то почав боронитися. Пророки підтримували в ньому одвагу і від ймення Ягве обіцяли йому перемогу. Ахаб зібрав сім тисяч війська і одбився від сірійців. Але сірійці, зібравшися на силі, знов пішли на Ізраеля, але вже не йшли в гори до Самарії, а стали в долині до бою, сподіваючися, що скоріш подолають в долині ізраелітів, ніж в горах. Однак ізраеліти подолали сірійців і в долині, і сірійці утікали від них назад в Сірію.

Потім цар Бенгадар послав посли до Ахаба просити помилування. Ахаб помилував його, подарував йому життя і війна скінчилася мирно, обміном завойованих міст без різні і руйнації. Пророкам се дуже не сподобалось і вони почали проклинати Ахаба, як колись Саула. Хутко вони знайшли приключку до великої догани Ахабові. Ахаб силою відібрав у одного чоловіка виноградник, бо чоловік той не хотів віддати виноградника за гроші, а цареві дуже схотілося виноградника, при тому цареві доражала цариця Іезабель. Тоді вже пророки одкрито почали ганити царя і пророкувати, що “бог вибере собі іншого помазанника”. Правда, що Ахаб зробив лихий вчинок, але ж і набожний давид чинив подібне, проте “бог не вибрав собі іншого помазанника замість нього”…

Тим часом Ахаб був сильним царем, як і всі царі династії Омрі, і через те іудейські побожні царі були завжди в спілці з богопротивними нащадками Омрі. Іудейський благочестивий цар Іосафат, син благочестивого Ази, навіть одружив свого сина Іорама з Аталією, дочкою Ахаба та Іезабелі. Одного разу Ахаб покликав Іосафата йти одбивати місто Рамот Галаадський від сірійців, бо вони чомусь не віддали його тоді, як мінялися містами після війни. Іосафат згодився йти, але перше порадив спитати бога, чи щаслива буде війна. Ахаб скликав 400 пророків і всі вони пророчили перемогу. Пророк Зедекія зробив собі залізні роги і казав: “так каже бог: сим ти перекинеш сірійців”.

Але Іосафат не вірив тим пророкам і казав покликати ще якогось, тоді покликали пророка Міхая, хоч Ахаб його не любив, бо він завжди лихо пророкував. Він перше довго не хотів говорити по правді, але врешті сказав, що Ахаб загине при Рамоті Галаадськім і що то бог навмисне наслав на всіх пророків духа брехні, щоб згубити Ахаба. Тоді пророк Зедекія почав бити Міхая, а цар Ахаб казав замкнути його, щоб покарати потім, вернувшися з війни.

Ахаб та Іосафат пішли на війну. Б’ючися, сірійці направляли всі стріли на царя ізраельського. Щоб скритяся від них, Ахаб перебрався в просту одежу, Іосафат же зостався в царському убранні. Проте Іосафат зостався живим, Ахаба ж улучила якась заблукана стріла, пущена на угад. Ахаб, умираючи, наказав тримати себе просто в повозі, щоб сірійці і військо ізраельське думали, що він живий ще. Проте ізраеліти були подолані. На заході сонця війна скінчилась і кожний народ повернувся в країну свою. Ахаба привезли мертвого в Самарію і там поховали.

Ахаб царював 22 роки. Він одважно витримував натиск потужної тоді Сірії, підтримував згоду з Тіром та Іудеєю, збудував скілька міст і дворець, що Біблія зве “дворець з слонової кості”. Біблія взива його безбожним і корить “нечестю Баальською”, однак певне не такий вже він був безбожний, коли тримав близько себе 400 пророків Ягве і навіть не карав їх за прокльони та інтриги. Сливе всі царі ізраельські були безбожні, бо вони далеко самостійнійші були від царів іудейських.

Після смерті Ахаба повстали моавіти, що досі платили податки ізраелітам. Недавно в Палестині знайдено стовп моавського царя Мези, і на тому стовпі напис про моавське повстання, написаний буквами, подібними до найдавніших фінікійських. Ось деякі уривки з сього напису:

“Я Меза, син Камос-Надаба, цар моавський. Мій батько царював 30 літ над Моавом, а я царював по батькові. Я поставив сей камінь Камосові, камінь визволення, бо він (бог Камос) визволив мене від моїх ворогів, помстився за мене над тими, що ненавиділи мене. Омрі був царем ізраельським і гнітив Моава довгий час, бо Камос гнівався на свій люд. Син Омрі настав по батькові і казав: Я теж гнітитиму Моава. Але за мого часу Камос сказав: я накину оком на нього і на оселю його, Ізраель загине на віки”…

“Я напав на місто Атарот, взяв його і вигубив у ньому всіх людей на честь Камосові, богові Моава. Я взяв давидового Аріеля і волочив його по землі перед лицем Камоса в Геріоті. Камос мені сказав: іди, візьми Небо від Ізраеля. Я пішов у ночі і воював місто від зорі до полудня, я взяв його і вигубив усе, 7000 людей, бо вони були роковани на смерть в честь Астар – Камоса. Я забрав святе начиння Ягве і волочив його по землі перед лицем Камоса”…

Далі Меза говорить про будови, колодязі та канали, які він поробив руками бранців ізраельських.

Цей напис єсть найдавнішим зразком семітичного письменства і показує велику подібність межи складом речі і думками семітичних племен. Моавський Камос нагадує дуже ізраельського Ягве. думки і вирази дуже подібні.

Книга Параліпоменон розказує, ніби ізраеліти подолали моавітів без війни, а тільки співаючи святі гімни, подібно, як колись завоювали Єрихон. В книзі Параліпоменон взагалі багато чисто фантастичних легенд і вона вважається менш певною щодо історичних фактів, ніж дві остатні Книги царств. У всіх легендах сеї книги левіти грають дуже видатну роль, а надто левіти-співці, усі чуда збуваються при співах та музиці. Либонь сам автор сеї книги був левіт-співець з Єрусалиму. Плем’я левітів мало велику силу в Єрусалимі і пізніші левіти, впорядчики Біблії, судили всіх історичних людей і їхні події з того погляду, чи були вони корисні для левітів, чи ні. В Біблії дуже вихваляється Іосафат, бо він був прихильний до святців, дарма, що тримався спілки з царями ізраельськими і що терпів у своїй країні деякі звичаї не зовсім правовірні. В книзі Параліпоменон розповідається, ніби Іосафат настановив у кожному місті суди святецькі, а в Єрусалимі найвищу судову раду, зложену теж із левітів. думають, що тодішні закони громадські були ті, що списані в книзі Ісход в главах 21, 22 і 23.

Після Іосафата настав його син, що звався Іорам, так саме, як і цар ізраельський. Книга Параліпоменон розповідає, ніби за Іорама був напад филистимців та арабів на Іудею, і ніби вони вирізали всіх царських дітей, окрім одного Ахазії, що настав царем по батькові.

В Ізраелі тим часом чинилися великі чвари, пророки немало в тому помагали. Пророки заводили інтриги не тільки в Ізраелі, але і в Сірії. Сірійський цар Бенгадар був слабий і послав свого слугу Газаеля до пророка Єлісея в дамаск, спитати, чим скінчиться слабість. Єлісей сказав Газаелеві, що бог йому одкрив, що Газаелеві судилося бути царем сірійським і наробити багато лиха цілій Палестині. Тоді Газаель вернувся до Бенгадара і в ночі задушив його мокрим рядном, а сам став царем на його місці.

Тим часом цар ізраельський Іорам і його сестринець Ахазія, цар іудейський, пішли знов на Рамот в Галааді, але їм там не пощастило. Іорам тяжко поранений поїхав до міста Ізраеля і там ліг коруватись. Ахазія поїхав відвідати його. Військо зосталося без царів. Тоді Єлісей послав молодого пророка в ізраельський табор і наказав помазати на царство начальника військового Іегу. Пророк помазав Іегу на царство і військо признало його (Іегу) своїм царем.

Тоді Іегу пішов в Ізраель і забив Іорама, що вийшов до нього на зустріч. Ахазія втік, але його догнали посланці Іегу і забили. Іегу вступив в Ізраель. Стара цариця Іезабель, довідавшися, що син її забитий і все загинуло, одяглася в царські шати, стала у вікні і зустріла Іегу зневажливими словами. Тоді Іегу казав скинути її з вікна до долу і покинути на поталу собакам. Потім він послав своїх слуг, щоб поховали її: “поховайте тую прокляту, бо все ж вона царська дочка”. Але слуги знайшли тільки шматки тіла Іезабелиного. Після того Іегу наказав старшинам у Самарії, щоб вони вирізали цілу родину Ахабову, і вони прислали йому в коробках 70 голів нащадків Ахабових. Сам Іегу вигубив у Ізраелі усіх прихильників династії Омрі. По дорозі в Самарію він зустрів братів Ахазії і теж їх вирізав. Така сама доля спостигла Баалових святців. Культові Баала настав кінець.

З усієї династії Омрі зосталася тільки Аталія, дочка Іезабелі і мати Ахазії. Вона дала притулок Бааловим святцям у себе в Єрусалимі. довідавшися, що сини її загинули в Ізраелі, Аталія вигубила усіх родичів царських в Єрусалимі, окрім одного сина Ахазії Іоаса, його сховала сестра в церкві єрусалимській, і там він жив шість літ, а тим часом царювала в Єрусалимі Аталія. Під час її царювання культ Баала був у великій шані і святці його в силі. Через шість літ, коли підріс Іоас, то найстарший святець єрусалимської церкви Іодай показав Іоаса військові і здійняв повстання проти Аталії во ім’я остатнього нащадка давидового. Аталію зарубали мечем у дворці, а настановили царем Іоаса семилітнього. Опікунами над ним стали святці, вони ж і були справжніми владарями в країні, поки не виріс цар. Святці Баалові були, звичайно, вирізані і вигнані з краю.

Ізраель, ослаблений крайовими чварами, хутко втратив свою силу державну. Спершу Газаель, цар сірійський, завоював усю східну Палестину, а потім почали наступати асірійці. Сальманезер двічі побив Газаеля і покорив Сірію, а потім заставив і царя ізраельського платити собі податки. Про сі справи Біблія нічого не говорить, а їх вичитали в асірійських написах. Є два асірійські малюнки, що з’являють, як цар сірійський і цар ізраельський об’являють себе підданими Сальманезера. Піддані Асірії царі, Газаель та Іегу, зосталися царями в своїх країнах і провадили далі свої війни та звади. Коли умер Іегу, то зоставив своєму синові царство дуже пошматоване і безсиле, тільки вже внук Іегу, що звався Іоас, так само як і цар іудейський, почав трохи набиратися сили і в країні заводити кращий лад.

Коли виріс Іоас іудейський, то почав потроху вибиватися з-під святецької влади. Він взяв під свій розпорядок гроші церковні, що малися йти на поправку церкви, а йшли замість того в святецьку скриню. Цар забрав ті гроші і сам приглянув за поправкою церкви. Однак поки жив Іодай, найстарший святець, то ще тривок між царем і святцями був, потім же наступив розрив і царя забито, хоч се й не говориться виразно, але можна думати, що святці мали вплив на смерть царя. Книга царств говорить, що після війни з сірійцями царя забили його слуги в дворці в Мілло. Книга Параліпоменон каже, що Іоас казав побити камінням сина Іодаєвого і за те бог судив йому бути забитому вдома після війни з сірійцями. По ньому настав син його Амессія і покарав того, хто забив царя, але покарав тільки самого злочинця, синів же його й родини не займав.

Іоас ізраельській почав набиратися сили. Він тричі побив сірійців, легенда говорить, ніби про сі три перемоги пророкував цареві Єлісей перед смертю. Тим часом Амессія іудейський покорив едомітів, набрався сили і почав зачіпати ізраельського царя, хутко з того повстала війна. Амессія був подоланий і взятий в полон, але потім випущений підданим ізраельським. Іоас ізраельський хутко після того вмер, а по ньому настав син його Іеробоам ІІ. Ізраельське царство було підданим Іудеї аж до смерті Амессії. Амессію забили царедворці так само, як і його батька.

За Іеробоама ІІ ізраельська держава на який час вернула собі давню силу і навіть тримала в підданстві Іудею. Але про сеє царювання мало говориться в історичних книжках Біблії (Книга царств згадує коротко про нього, а Параліпоменон зовсім не згадує). деякі спогади зостались у книгах пророків. З тих книг відомо між іншим, що за Іеробоама II було землетрясення в Палестині і напад сарани. Видно теж, що тоді йшло змагання царя з святцями. Пророк Амос розповідає, як на нього виказав цареві старший святець в Бетелі, за те що він, Амос, пророкував погибель цареві. Амос був родом з Іудеї, отже його вигнали назад в Іудею пророкувати, відаючи, що ті пророкування часто кінчаються лихом для царів.

В Іудеї теж боролися проти пророків і царі і святці і там пророки не мали такого впливу, як в Ізраелі, бо святці єрусалимські були дужчі. У пророка Єремії є спогад, що святці єрусалимські видавали накази брати в темницю і забивати в кайдани усякого пророка, “що не тямиться і пророкує привселюдно”. Але сі кари суворі нічого не вдіяли і пророки дедалі більше набиралися слави між людьми, бо вони відповідали духові того неспокійного часу.

Ви зараз читаєте: Леся Українка – дві держави, Іуди та Ізраеля