Леся Українка – Йоганна, жінка Хусова (7)


Який час нема нікого, згодом увіходять Публій і Марція поруч, за ними Хуса. Марція немолода вже пані, обличчя суворого римського типу, рухи повільні, поводіння гордовите; одежа на їй уложена дуже майстерно; довга, дрібно-зафалдована стола, темна, шовкова, з довгими рукавами, з вузенькою, але чудово гаптованою лиштвою, тягнеться ззаду по землі на лікоть; на голові у пані покривало яснішої барви й тоншої тканки, ніж стола, притримане тоненькою діадемою старого золота. Крім сеї діадеми та ще коштовної камеї коло коміра – покрас на матроні ніяких. Волосся зачесане з мистецькою простотою, розділене проділом і попущене так, що покриває більшу частину лоба і спадає хвилястими кучерями од скронів на груди. Хуса, посадовивши гостей, сам не сідає.

Марція

(до Хуси)

А що ж се я не бачу господині?

Хуса

(ледве ховає свою безпорадність)

Вона от-от надійде привітати

Осяйне щастя у твоїй особі.

Либонь, її затримала матуся.

Клопочеться Йоганна бідна з нею!

А ще й сама нездужала недавно…

Марція

(до Публія, трохи підводячись, мов хоче встати)

То, може, ми не в пору прибули?

Хуса

Хіба ж коли не в пору сонце сходить?! –

Та ось моя жона, твоя слугиня!

Увіходить Йоганна, розкішно вбрана: у сріблястій, прозорій, пишно вигаптуваній шовками одежі, у золотому поясі; старосвітські великі обручки на руках, внизу і вище ліктя,

на пальцях скілька перснів з дорогим камінням, на шиї рясне перлове намисто, на голові сітка й штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців; довгі заушниці звисають аж до сурелів. Обличчя дуже підмальоване, скидається на маску. Йоганна стає на порозі і мовчки низько вклоняється гостям. Публій встає їй назустріч, Марція лишається сидіти.

Публій

(до Йоганни)

Саронській квітці мій привіт! Я радий,

Що рідний край вернув тобі здоров’я.

Йоганна дивиться на нього, не розуміючи.

Хуса

(пошепки їй)

Що ж ти мовчиш?

Йоганна

(безвиразно)

Вітаю, чесний пане.

(до Марції.)

Прошу пробачити твоїй слугині,

Що не вспішилася тобі назустріч.

(Сідає коло Марції. Хуса сідає коло Публія.)

Публій

(обзирає Йоганну з голови до п’ят)

Се не дивниця, – ти роботу мала.

Публій

(до Марції)

От, розпитай лиш нашу господиню,

Які то саме купелі з квіток

Вона в Сароні мала, – може б, варто

Поїхати й тобі туди на купіль,

Адже Сарон уславився квітками.

Публій

Невже там тільки й слави, що квітки?

Публій

(з поглядом на Йоганну)

Ні, ще й саронського жіноцтва врода.

Марція

Жінки на сході, може, й непогані,

Але, на жаль, вони збавляють вроду

Надмірним малюванням, – вимагає

Того від них, либонь, краєвий звичай.

Щоправда – фарби кращі тут, ніж в Римі.

В нас не вдали б ніяк такої барви.

(Показує на волосся Йоганни.)

Йоганна

Волосся я не фарбувала, пані.

Марція

Я, власне, не про те ж і говорила.

Лише завважила, що сеї барви

Абиякий фарб’яр не може вдати,

Та рідко де трапляється й в натурі.

Я тільки раз подібне щось вбачала

І то таки було – тут, в Палестині.

Хуса

(з ледве помітною тривогою)

Коли ж то саме трапилось, пречесна?

Марція

Недавно, сеї весни. На той час

Були ми з мужем у Єрусалимі.

Я з нудів гинула у тому місті!

Знічев’я навіть згодилась дивитись

На те видовисько, як розпинали

Якихсь там трьох злочинців.

Хуса

Як же пані

Сподобалося теє?

Марція

Не цікаво.

Хоч, правда, я спізнилася на те,

Як саме до хрестів їх прибивали,

Застала вже, як в И Сіли й конали.

Було людей при тому небагато, –

Само простацтво; плакали, кричали.

То не видовисько, а просто бешкет!

(до Йоганни.)

І здумай, пані, у тому гурті

Я жінку вгледіла з таким волоссям, –

Але ж точнісінько! – як от у тебе.

Хуса каменіє з жаху. Йоганна дивиться просто в вічі Марції, але та спокійно править далі.

Була, напевне, барва натуральна,

Бо то була простачка, а вони ж

Коли й фарбують, то звичайно бридко,

От, чимсь таким рудим. А те волосся

Було – нестеменісінько, як в тебе.

Обличчя я не бачила.

Хуса зітхає з полегшенням.

Бо жінка

Лежала ницьма, розпростершись долі,

Немов без пам’яті, а може, п’яна,

І всю її – волосся покривало,

Як мідяним щитом. Один розп’ятий,

Конаючи, щось крикнув, певне, з болю.

Тут жінка почала волосся рвати,

Без крику, без ридання, так як мичку,

Мов їй і не боліло. Скрізь навколо

Його розносив вітер. Чиста шкода,

Як тії люди вроди не шанують!

І що за дикий звичай – виявляти

Так неподобно тугу?

(Завважає, що Йоганна відхилились і закрила очі з виразом глибокого страждання.)

Що з тобою?..

Тобі недобре?.. дати камфори?

(дістає з мішечка, що при поясі, шматочок камфори і дає понюхати Йоганні.)

Я ще з конвалії тут маю ліки.

Ось випий, се на серце дуже добре.

(Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере й хитає головою, що не треба. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок.)

Коли не треба, я не накидаюсь…

Хуса

(суворо)

Йоганно, випий і подякуй пані!

(Бере з столика невеличку чарку, наливає ліки, взявши їх з поклоном від Марції, і подає Йоганні. Йоганна тремтячими руками бере чарку і випиває ліки.)

Марція

А що? Вже ліпше? Правда, помічне?

Хуса

(нахилившись до жінки, мов з уважності, шепоче грізно)

Та дякуй же!

Йоганна

(слабким голосом)

Я дякую… Вже ліпше…

Марція

(до Публія)

Се дивно, як тут всі бояться крові

І всяких мук! Згадати – зараз млості!

Публій

(до Хуси)

Цікавий, чим ви бавите народ?

Ні гладіаторських боїв, ні цирку,

Ані театру навіть! Вряди-годи

Когось там розіпнуть – ото і все?

Марція

Та й гарного нічого не вбачаю

У тих розп’яттях – витягнене тіло,

Опухлі руки й ноги…

(до Йоганни, що знов має мучений вираз.)

Знов недобре?

Йоганна

(робить зусилля й гамує свою муку)

Щось… голова болить…

Марція

Яка ти квола!

А знаєш, то тобі ще, може, вадить,

Що ти такі важкі покраси носиш.

Сей пояс кований – який тягар!

Або й такі обручки – се ж кайдани!

На голові десь півталанта злота, –

Не дивно, що вона тобі болить.

Та й перли річ нелегка, я те знаю.

Се, певне, теж такий краєвий звичай?

Хвала богам, що в Римі вже немає

Такої поведінки.

Хуса

(під час мови Марції з досади кусає губи)

Се матуся

Її примусила отак убратись.

Звичайно, мати, як стара людина,

Не розбирає, що в часи новітні

Не можна звичаїв старих держати.

Я сам казав: навіщо се? Та мати

Вражається, коли в її клейноди

Невісточка кохана не вбереться.

(Показує на покраси.)

Се речі все, як бачиш, старосвітські.

Про тії перли є у нас в родині

Переказ, що аж триста водолазів

Втопилося, шукаючи їх в морі.

Марція

(придивляється до перлів, що на Йоганні)

Цікаво!.. Що ж, намисто непогане.

Хуса подає Йоганні знак очима, щоб віддала Марції намисто.

Йоганна

(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції)

Прошу, прийми на спомин про гостину.

Марція

(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. до Йоганни, значно привітніше, ніж досі)

Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь,

Та пам’ятка від любої Йоганни,

Хоч би яка, для мене завжди мила!

(Надіває намисто.)

Хуса

Вшануй, пречесна пані, і мене,

Приятельки твоєї чоловіка,

Зволи прийняти в дар від мене віллу,

Що не здалась очам твоїм нікчемна.

Публій

(до Марції)

Ти пам’ятаєш? Там в гаю, за містом.

Марція

(спалахує радощами)

Ах, тую!.. Я не хочу ображати

Гостинності твоєї, гречний пане.

Адже, по східному звичаю, гості

Не сміють відмовлятись від дарунків,

Бо то була б господарям образа?

Хуса

Авжеж, такий у нас ведеться звичай.

І я безмірно вдячний за уважність

До мене й до звичаїв мого люду.

Марція

Коли б же я могла надію мати,

Що ми вас привітаємо у Римі!

Публій

Наш друг у Римі буде незабаром

В одній поважній справі.

Марція

Дуже мило!

(до Хуси.)

Конечне ж мусиш і Йоганну взяти, –

Я покажу їй всі пишноти Риму!

Хуса

Чи варті ж ми такої шани, пані?

Публій

Я певен, що і в цезаря в палатах

Саронську квітку не морози стрінуть.

Марція

(глянувши скоса на Публія, до Хуси)

Чи звідси видко мій новий маєток?

Хуса

Аякже! Тільки вийти у садок

Та трошечки здійнятися по сходах, –

Зовсім не прикрі сходи, запевняю! –

Увесь маєток наче на долоні.

Зволиш піти?

Марція

Я залюбки.

Хуса

Йоганні

Дозволь, шановна пані, тут лишитись,

Їй ще несила сходити на гору.

Марція

Авжеж, авжеж, нехай щадить здоров’я!

(Завважаючи, що Публій наче думає лишитися з Йоганною, суворо глянула на нього.)

А що ж ти, Публію, хіба не йдеш?

Марція з Публієм виходять у садок, Хуса відстає від них. Чутно знадвору голос Марції: “Глянь, Публію, там озеро! Як гарно!”



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Мої роздуми над поемою мойсей франка.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Йоганна, жінка Хусова (7)