Леся Українка – Королівна
– Королівно, ясна панно,
Ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
Вбогим лицарем без спадку?
– Мій лицарю, любий пане,
Се мені гірка образа, –
Я ж не звикла продавати
Свого серця за червінці!
– Королівно, ясна панно,
Стану вашому належить
Багряниця і корона,
А не ся буденна одіж.
– Мій лицарю, любий пане,
Та невже я вам миліша
В багряниці та короні,
Ніж у простих темних шатах?
– Королівно, ясна панно,
Я зовсім безславний лицар,
Бо від зрадницької зброї
Умираю вдома,
– Мій лицарю, любий пане,
Хай впаде за зраду сором,
Слави ж маєте доволі:
Ви обранець королівни.
– Королівно, ясна панно,
Чує серце, що загину, –
Хто ж вас буде боронити
Від неслави, поговору?
– Мій лицарю, любий пане,
Не боюсь я поговору, –
Все чиню по власній волі,
Бо на те я королівна.
– Королівно, ясна панно,
Тяжко буде вам дивитись,
Як мене ховати будуть
Простим звичаєм, непишно.
– Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
Якби мала вас ховати?
– Королівно, ясна панно,
Заклинаю вас
Майте гідність і в жалобі,
Як належить королівні.
– Мій лицарю, любий пане,
Нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –
Непрозора, горда туга…
*
У сільській убогій церкві
Грають Requiem органи,
Хор голосить Miserere,
Люд зітхає De profundis.
В домовині труп лицарський,
Біля нього королівна
Стала тихо та поважно,
Мов до шлюбу наречена.
Не тремтить серпанок чорний,
Що вкрива її обличчя,
І горить спокійним світлом
У руці воскова свічка.
По кутках дівчата плачуть,
А в юрбі йдуть поговори:
“Он ота його кохала… “
“Он ота вінка втеряла… “
“Он ота босоніж бігла
І ловила за стремена… “
“Хто ж ота, що стала поруч
Коло гробу?” – “Королівна”.
*
У палаті королівській
Темний смуток і тривога
Серед челяді двірської, –
Щось король сьогодні гнівний:
Очі мечуть стріли гострі,
Гучно брязкають остроги,
Руки стиснулися міцно
На хресті злотистім шпаги.
На порозі паж маленький
Став наляканий, несмілий
І промовив ледве чутно:
“Ясна панна там чекає… “
Твердим голосом відмовив
Гнівний владар: “Що ж, хай прийде,
Хай почує привселюдно
Від отця свого прокляття”.
Ще не встиг король скінчити
Слів безжалісних, недобрих,
Як в юрмі загомоніло:
“Гей, дорогу королівні!”
Поміж лицарів блискучих,
Поміж дам препишно вбраних
Королівна йде поволі
У буденних чорних шатах,
Без серпанку й покривала,
З непокритою косою;
Не спуска очей журливих,
Не схиля блідого чола.
Затаїло дух лицарство,
Пишні дами всі поблідли,
Ждуть, мов грому серед бурі,
Королівського прокляття.
Але що се? тихо й смутно
Забринів старечий голос:
“Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино… “
Ледве вчула королівна
Ту лагідну, тиху мову,
Затремтіла вся і впала,
Мов росиночка, додолу.
Мов росинка, що холодна
Та бліда трималась довго,
Цілу ніч на верховітті,
Поки сонце не пригріло…
У палати королівські
Загостили жаль і туга, –
Се були найвищі гості,
Та прийшли без етикети.
20.06.1901, Кімполунг
Твір-опис софіївського собору у художньому стилі.