Леся Українка – Королівна

– Королівно, ясна панно,
Ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
Вбогим лицарем без спадку?

– Мій лицарю, любий пане,
Се мені гірка образа, –
Я ж не звикла продавати
Свого серця за червінці!

– Королівно, ясна панно,
Стану вашому належить
Багряниця і корона,
А не ся буденна одіж.

– Мій лицарю, любий пане,
Та невже я вам миліша
В багряниці та короні,
Ніж у простих темних шатах?

– Королівно, ясна панно,
Я зовсім безславний лицар,
Бо від зрадницької зброї
Умираю вдома,

в ліжку.

– Мій лицарю, любий пане,
Хай впаде за зраду сором,
Слави ж маєте доволі:
Ви обранець королівни.

– Королівно, ясна панно,
Чує серце, що загину, –
Хто ж вас буде боронити
Від неслави, поговору?

– Мій лицарю, любий пане,
Не боюсь я поговору, –
Все чиню по власній волі,
Бо на те я королівна.

– Королівно, ясна панно,
Тяжко буде вам дивитись,
Як мене ховати будуть
Простим звичаєм, непишно.

– Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
Якби мала вас ховати?

– Королівно, ясна панно,
Заклинаю вас

коханням,
Майте гідність і в жалобі,
Як належить королівні.

– Мій лицарю, любий пане,
Нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –
Непрозора, горда туга…

*
У сільській убогій церкві
Грають Requiem органи,
Хор голосить Miserere,
Люд зітхає De profundis.

В домовині труп лицарський,
Біля нього королівна
Стала тихо та поважно,
Мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний,
Що вкрива її обличчя,
І горить спокійним світлом
У руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть,
А в юрбі йдуть поговори:
“Он ота його кохала… “
“Он ота вінка втеряла… “

“Он ота босоніж бігла
І ловила за стремена… “
“Хто ж ота, що стала поруч
Коло гробу?” – “Королівна”.

*
У палаті королівській
Темний смуток і тривога
Серед челяді двірської, –
Щось король сьогодні гнівний:

Очі мечуть стріли гострі,
Гучно брязкають остроги,
Руки стиснулися міцно
На хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький
Став наляканий, несмілий
І промовив ледве чутно:
“Ясна панна там чекає… “

Твердим голосом відмовив
Гнівний владар: “Що ж, хай прийде,
Хай почує привселюдно
Від отця свого прокляття”.

Ще не встиг король скінчити
Слів безжалісних, недобрих,
Як в юрмі загомоніло:
“Гей, дорогу королівні!”

Поміж лицарів блискучих,
Поміж дам препишно вбраних
Королівна йде поволі
У буденних чорних шатах,

Без серпанку й покривала,
З непокритою косою;
Не спуска очей журливих,
Не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство,
Пишні дами всі поблідли,
Ждуть, мов грому серед бурі,
Королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно
Забринів старечий голос:
“Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино… “

Ледве вчула королівна
Ту лагідну, тиху мову,
Затремтіла вся і впала,
Мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна
Та бліда трималась довго,
Цілу ніч на верховітті,
Поки сонце не пригріло…

У палати королівські
Загостили жаль і туга, –
Се були найвищі гості,
Та прийшли без етикети.

20.06.1901, Кімполунг


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір-опис софіївського собору у художньому стилі.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Королівна
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.