Леся Українка – L? gende des si? cles
Здавен, було, марю: коли б мені сила,
То я б у той храм таємничий вступила,
Де світять крізь пітьму науки дива,
Де людська не хилиться вділ голова,
А гордо здіймається чоло думливе,
Знаття свого певне, і ясне, й щасливе,
Де ллється у душу величний спокій,
Немов легендарний цілющий напій.
Гадала: замкнуся у тиху кімнату,
На скарби всесвітньої думки багату,
Сховаю в книжки всі чуття, мов у труни,
Замовкнуть у серці моєму всі струни,
Сама тільки думка, холодна, ясна,
Жива в мені буде, вона лиш одна.
Мій розум
І буде зорити без гніву, а пильно
На давні віки, на колишні події,
На трупи світів, на померлі надії,
На марища віри, на кості людей,
На зародки звірів, ростин та ідей.
Все злучиться в цілість – природа і люди,
Що є, що минуло, що сталось, що буде,
І рідне й чуже поєднається щільно
І житиме в думці моїй нероздільно,
Затихнуть навік ворожнеча і болі,
Не буде діймати вже й ганьба неволі,
Усім моїм мукам настане кінець –
І се буде пильної праці вінець.
*
Так марила… аж надійшла під браму –
Не храму, ні, а тільки огорожі,
Що там
І заступа профанам вхід до храму.
Високий був у брамі тій поріг,
Його переступить не кожен міг.
Не перейшла і я, – жадібний зір
Промкнувся тільки за поріг до двору,
Хотів пробігти по всьому простору
І потьмарився – то страшний був двір,
Між трупами світів, ідей, народів
Вились, як змії, звої хороводів.
Якісь чужі, незнані племена
Людей чи звірів виринали дикі
Із сутіні віків, страшні, великі,
Зникали з ними враз їх імена…
Од їх лишились тільки дивні руни.
І затремтіли мого серця струни.
Колись так, може, й наша рідна мова
Зостанеться на загадку вікам
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Німим, холодним, дивним трупом слова
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Стогнав він під напасницьким бичем,
Тиранам груди пробивав мечем,
Укупі з бранцями ридав він у полоні,
Пророкував у гордім Вавілоні,
Горів пожаром, в небо линув з димом,
І ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,
І гартувався серед бучних чвар,
Від різновірних мучився примар,
На міліон часток він поділився,
І все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
Свій голос гучно подавав за них,
І в їх гіркій, давно минулій долі
Все бачив образ рідної неволі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Насунула важка червона хмара,
Гула в ній громом братобійна чвара,
Вона покрила цілую країну
І повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,
І слово з уст озватися не сміло,
Бо та країна – то була моя…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Порівняльна характеристика карла та ганелона.