Леся Українка – “Минаю я, було, долини й горн… “

Минаю я, було, долини, й гори,
І моря гучного непевнії простори,
Чужі краї обступлять навкруги,

Захопить ніч; на горах чорні тіні,
На морі хвилі, тумани в долині
Здаються наче справді вороги.

І серце, хоч і звикле до блукання,
До чужини, до вічного змагання,
Чогось, бувало, плаче в тій порі,

Немов дитина, в темряві забута,
Немов людина, у тюрму замкнута,
Аж поки очі не знайдуть зорі, –

Тоді затихне плач… І я дивую,
Чим серце втішилось? – що золотую
Маленьку цяточку вгорі знайшло?

Та що ж йому по тім далекім світі?
Він, може, сам давно погас в блакиті,
Поки сюди те проміння дійшло,

Погас отак, як тії мрії перші,
Як молоді думки, давно померші,
Що розбудили вперше дух в мені…

Так що ж! нехай те все давно минуло,
А серце любить, поки не заснуло
Те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20.06.1901


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Особливості мови художньої літератури.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – “Минаю я, було, долини й горн… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.