Леся Українка – На пам’ять 31 іюля 1895 року

Тепер прощай! Хто знає, чи надовго.
Миг може, хутко будем походжати
По горах київських та по гаях волинських,
А може, поки зійдемося знову,
Води багато утече з річок
І сліз з людських очей. Хто теє знає?
Колись я думала для тебе на прощання
Увити гарне рондо чи сонет
І рифмами уквітчати навколо,
Немов гільце весільне, – та шкода!
Тепер посох садочок мого серця,
Не знаю, чи коли й одмолодіе.
Торік бувало тут, над сим потоком,
Звивала я тобі вінки барвисті,
Тоді ж у мене і квітчасті вірші,
Жартуючи, лилися з-під пера, –
Але тепер нема квіток для мене
Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.
Колись я мала той дівочий звичай,
Як покидала край який надовго,
Збирати квітки з наймиліших міст
І брати їх на пам’ятку з собою,
Тепер взяла я грудочку землі,
Колись її положать надо мною…
Сестрице люба, я тобі бажаю

Ясного щастя (коли се не мрія!),
Щоб “радою” і радістю ти стала
Усім, кого ти любиш. Я бажаю,
Щоб сеє перше і безмірне горе
Було остатнім у твоїм житті.
Коли ж яка смутна година прийде
І сльози самохіть поллються із очей,
Тоді поглянь, кохана, на схід сонця
(В ту сторону, де наша Україна)
І пригадай, що десь є хата й серце,
Тобі одкриті завжди. Може, думка
На схід полине, а печаль на захід.
Для мене, сестро, щастя не бажай

(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),
Ти побажай мені одваги й сили більше
Сповняти той великий заповіт,
Що я несу з собою на Вкраїну…
Хай спогад мій між вами буде краще,

Ніж я сама була, – адже здалека
Тумани навіть золотом сіяють, –
Тож “споминайте добрими словами”!
Для мене спогад про те щастя й горе,
Що всі ми вкупі тут переживали,
Тим буде, чим молитва для набожних.
А вас усіх… ні, годі вже! Прощай!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Леся Українка – На пам’ять 31 іюля 1895 року