Леся Українка – Ніобея
Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?
За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась
На дітей моїх любих, на їх чарівную красу
І на славний мій рід, що я з Прометея походжу?
Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила,
Не найкращі були серед людських і божих дітей?
Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала,
І, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея –
І милосердя для себе не буду я в тебе благати!
Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати,
Вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною.
Ось я
Тільки очі мої ллють потоки палющії сліз.
Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине,
Бо й прометеївська гордість безсила була проти них.
… діти, діти мої! Мов живими я бачу усіх вас,
Тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння тремтять…
Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна,
Наче постать богині, була ти подібна до мене,
Тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя.
Мармур оцей не такою мене одягає тепера,
Як була я тоді, коли поруч з тобою стояла.
Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця,
Гірко б заплакала, вгледівши бідну
Впала б до третьої доні моєї у рідні обійми,
Тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята,
Завжди готова усіх захистити одним своїм серцем,
Тим-то до неї горнулись мої всі малятка,
Сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.
Любі мої! Ви і в горі, і в радощах все були вкупі,
Наче троянди рожеві на кущику спільнім,
А брати коло вас, наче гілля троянди колюче,
Всякому рану готові були заподіять,
Хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший,
Він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед вітром,
Ох, чому і за віщо так марне загинула сила,
Що братам додавала одваги і певності в бою?
Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним та смутним,
Третій, молодший, мов плющ, його щільно руками обняв,
А наймолодший – мій вогник, багаття мов найдорожче,
Як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров обізвалась!
Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!..
Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились,
Он вони між покрасами донь, між ляльками маляток,
Марні, зайві, хіба що на теє потрібні,
Щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові,
Якби часом ті сльози спинились в камінних очах.
Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину,
А як вихор зненацька або землетрус мене скине,
Камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок розпорошить,
То джерела гірські понесуть мене в море з риданням,
Потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною, –
І не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі…
… Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною зосталось,
Те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!
Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись
До грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці,
І гарячая кров поборола б холодний сей мармур,
І камінні сі руки, простягнені марне у безвість,
Знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка,
І камінні уста, що поблідли й склепилися в горі,
Знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.
Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала,
Та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі.
Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози…
30.06.1902
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Олесь лови летючу мить життя аналіз.