Леся Українка – Про велета

(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,

В далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам’ятаю.

Мені її розповідав

Малий сільський хлопчина
Без тенденційної мети,
Бо він же був дитина.

Ні, він розказував її

З простотою святою
(я, може, помилку роблю,
Що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку

Вечірньою порою,
В той час, як захід розпалив
Пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував

Стареньку нашу грушу,
І щось таємне і жаске
Нам заглядало в душу.

Одно до одного тоді

Тулилися

щільненько
Маленькі “панна і мужик”,
Бо їм було страшненько.

Я пам’ятаю очі ті,

Наївні, круглі, карі,
Неначе вчора то було,
Що ми сиділи впарі,

Усе лякало нас: трава,

Що тихо майоріла,
І гаю дальнього стіна,
Що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій

Ми певності не мали, –
Хто знав, про що її гілки
“на мигах” промовляли?

А найстрашніші нам були

Оті ставні тополі,
Що вшикувалися в ряди, –
Запевне, з злої волі!

Бо все те, запевняв Лаврін

(так приятель мій звався),
Зросло на велеті тому,
Що з богом позмагався.

Той

велет сильний був колись

Не тілом лиш, а й духом,
Всі людські пута й кайдани
Зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла

Ніяка міць ворожа,
Поки на нього не прийшла
Таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,

Того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
Та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь

Своїм ясним перуном,
А тільки сном його накрив,
Немов м’якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, –

Ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
Пригодонька негожа.

Ліг велет – думав, на часок,

Та й спить уже століття,
Землею засвітився весь
І марить про страхіття.

Бо скористали вороги

З його важкої млості,
Безкарно точать з нього кров
І трощать білі кості.

Вже оснували тіло все

Залізними дротами,
Припали до глибоких ран
Неситими ротами.

Не раз до серця глибини

Сягають хижі руки,
А велет спить камінним сном,
Хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні

Наморщить густі брови,
Тоді стинаються й шумлять
Гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,

Він трохи ворухнеться,
По тілу корчі пробіжать,
Уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,

Гадають: “Ет, примара!”
Але ущухне божий гнів,
Минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні
І вмить розірве на собі
Усі дроти залізні.

“Все, що налипло на йому,

Одразу стане руба… ” –
Хлоп’я спинилось.
Нам обом волосся стало дуба.

“Коли ж він встане?” –

Тремтячи, спитала я хлопчину.
“За рік, сто рік чи за безрік,
А може, й в сю хвилину”.

Тут раптом вихор налетів,

І дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
До хати враз майнули…

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
То й казку сю згадаю.

Єгипет, 5.02.1913


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Іван підкова т шевченко стислий зміст.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Про велета
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.