Леся Українка – Про велета
(Казка)
Давно, в дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам’ятаю.
Мені її розповідав
Малий сільський хлопчина
Без тенденційної мети,
Бо він же був дитина.
Ні, він розказував її
З простотою святою
(я, може, помилку роблю,
Що казку в рими строю).
Ми з ним сиділи у садку
Вечірньою порою,
В той час, як захід розпалив
Пожежу за горою.
Вечірній вітер турбував
Стареньку нашу грушу,
І щось таємне і жаске
Нам заглядало в душу.
Одно до одного тоді
Тулилися
Маленькі “панна і мужик”,
Бо їм було страшненько.
Я пам’ятаю очі ті,
Наївні, круглі, карі,
Неначе вчора то було,
Що ми сиділи впарі,
Усе лякало нас: трава,
Що тихо майоріла,
І гаю дальнього стіна,
Що в заході горіла.
Та навіть в груші тій старій
Ми певності не мали, –
Хто знав, про що її гілки
“на мигах” промовляли?
А найстрашніші нам були
Оті ставні тополі,
Що вшикувалися в ряди, –
Запевне, з злої волі!
Бо все те, запевняв Лаврін
(так приятель мій звався),
Зросло на велеті тому,
Що з богом позмагався.
Той
Не тілом лиш, а й духом,
Всі людські пута й кайдани
Зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла
Ніяка міць ворожа,
Поки на нього не прийшла
Таємна кара божа.
Чим велет бога прогнівив,
Того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
Та жоден не повідав.
Не встрелив велета господь
Своїм ясним перуном,
А тільки сном його накрив,
Немов м’якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, –
Ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
Пригодонька негожа.
Ліг велет – думав, на часок,
Та й спить уже століття,
Землею засвітився весь
І марить про страхіття.
Бо скористали вороги
З його важкої млості,
Безкарно точать з нього кров
І трощать білі кості.
Вже оснували тіло все
Залізними дротами,
Припали до глибоких ран
Неситими ротами.
Не раз до серця глибини
Сягають хижі руки,
А велет спить камінним сном,
Хоч терпить люті муки.
Часами болісно у сні
Наморщить густі брови,
Тоді стинаються й шумлять
Гаї, ліси, діброви.
Як дошкулить несвітський біль,
Він трохи ворухнеться,
По тілу корчі пробіжать,
Уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
Гадають: “Ет, примара!”
Але ущухне божий гнів,
Минеться й божа кара.
І встане велетень з землі,
Розправить руки грізні
І вмить розірве на собі
Усі дроти залізні.
“Все, що налипло на йому,
Одразу стане руба… ” –
Хлоп’я спинилось.
Нам обом волосся стало дуба.
“Коли ж він встане?” –
Тремтячи, спитала я хлопчину.
“За рік, сто рік чи за безрік,
А може, й в сю хвилину”.
Тут раптом вихор налетів,
І дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
До хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
То й казку сю згадаю.
Єгипет, 5.02.1913
Іван підкова т шевченко стислий зміст.