Леся Українка – Руфін і Прісцілла (дія друга)

Особи 2 дії

Руфін.
Прісцілла.
Кней Люцій – молодий оптимат християнин, приятель Руфіновий
Круста – римлянин, паразит і донощик (delator)
Християни:
Hapтал – африканець, відпущеник Люцієвий
Єпископ
Диякон
Теофіл – пресвітер
Фавстін-Редівівус, Негріна-Рената – заручена пара, обоє християни, прості, але заможні
Аквіла – раб
Флегон, Урбан, Фортунат – ремісники

Центуріон.
Вігіли.
Раби: християни і християнки.

Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліжками, приходиться фреска, що ілюструє міф про Адоніса та Венеру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крові Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображав цілу плетеницю містерій в пам’ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті діоніса, оточеного хорами вакханок. Межи деревами, серед кущів міртових та лаврових, видко ще свіжі сліди недавно повикопуваних п’єдесталів від статуй, а де-не-де порожні п’єдестали, ще не поприймані, тільки під одною маслиною стоїть спижева постать Катона Молодшого; кущі навколо сеї статуї так попідрізувані, щоб не заслоняли її – по всьому видко, що про неї хтось навмисне дбав, аби вона якнайкраще виявлялась. Pуфін дуже поспішно виходить через триклініум в садок, становиться проти оплетеного гліциною та крученою рожею вікна, одчиненого на горішньому поверсі в жіночому покої, і гукає тривожно, але вмисне знижуючи голос.

Руфін

Прісцілло, чи ти дома?

Прісцілла

(подає голос, а незабаром і сама підходить до вікна)

Так, я дома,

Але збираюсь вийти незабаром.

Руфін

Зійди до мене вділ і якнайшвидше.

Прісцілла

Я зараз.

(Через хвилину виходить в садок до Руфіна, одягнена як до виходу з дому і в покривалі.)

Що там сталося, Руфіне?

Ти мов стривожений? Чому так рано

Вернувся з бенкету? Таж Кай Летіцій

Не любить рано відпускать гостей.

Руфін

(бере її за руку і одводить в найдальший від дому куток садка)

Я вийшов звідти крадькома, нікому

Чолом не давши… Ледве я почув

Тривожну звістку…

Прісцілла

Що? Про нашу справу?

Руфін

Так, я довідався, що ваші збори

Вже викрито і що туди сьогодні

Пошлють вігілів із центуріоном,

Щоб вас вхопити на гарячім вчинку.

Прісцілла

Хто се казав?

Руфін

Мені прийшлось сидіти

Близенько від Кріспіна Секста й чути,

Як він, сп’янівши, голосно занадто

Прошепотів до свого “друга” Крусти:

“Сьогодні, друже, полювати будем, –

Наловимо кількадесят “святих”,

Тоді ще й не такий утнемо бенкет!”

Прісцілла

Та, може, се він так базікав сп’яну?

Руфін

Ой ні, він згадував про катакомби,

Про дерево сухе, що коло входу,

По всьому видко, що напевне знає.

Прісцілла

Як міг він теє взнати?

Руфін

Ох, Прісцілло,

Невже в громаді вашій всі – святі?

Прісцілла

(перше з певністю, далі з гірким сумнівом)

Я думаю… а втім… було дванадцять

Коло Христа, і з тих один Іуда,

А нас далеко більше…

(Сумно задумується, але раптом стенається.)

Що ж се я?

То треба ж бігти сповістить їх швидше!

Руфін

Куди ж ти підеш?

Прісцілла

В катакомби, звісно,

Остерегти їх.

Руфін

Се вже буде пізно,

Бо ж там поставлено вже досі чати.

Я думав хоч тебе порятувати,

Упередивши…

Прісцілла

Як? мене саму?

І ти міг думать – я на се пристану?

Нізащо в світі! Я піду туди.

Як не врятую, то загину вкупі!

Прощай, Руфіне.

(Подається йти.)

Руфін

(хапає її за край одежі.)

Стій! Стривай, Прісцілло!

Рятунок є. Я по хатах піду,

Сам сповіщу їх… всіх, кого поспію…

Скажи мені, де хто живе… хоч старших…

Прісцілла

Ні, ні, се неможливо, ти не знайдеш.

Та й не впад А, ти їм чужий. Ні, краще

Піду сама – так, як ти радиш… правда…

Ще можна… ще не пізно. Я піду!

(Іде, але обертається, припиняючись на ході.)

Як забарюся, не тривожся дуже,

То буде значити, що зберемось

Деінде.

Руфін

Зберетесь? Та се ж безумство!

Прісцілла

Ми Мусимо зібратись. Пильні справи

Нам догарають.

Руфін

Переждіть хоч трохи.

Прісцілла

Не можна. З’їхались посли здалека

Зумисне на сьогодні. Є такі,

Що крадькома перебувають в Римі,

Хвилина кожна дорог А для них.

Руфін

І ти конечне мусиш буть на зборі?

Прісцілла

Так.

Руфін

Нащо?..

Прісцілла

Ніколи се поясняти.

Руфін

Де ж зберетесь?

Прісцілла

У кого-небудь в хаті.

Руфін

У кого?..

Прісцілла

Справді, я сього не знаю.

Єпископ зважить…

(Раптом з одчаєм.)

Боже, боже правий,

Рятуй свою громаду! Тож єпископ

Найдальше мешкає… Се ж треба двічі

Всіх обійти… Тож сюю біганину

Весь Рим завважить…

Руфін

Розішли рабів.

Прісцілла

Ні, се непевна річ. Піду сама,

І дійся воля божа!

Руфін

Стій, Прісцілло!

Я щось надумав. От що: тут зберіться.

Прісцілла

(до краю здивована, аж не розуміє)

Де тут?

Руфін

У нас.

Прісцілла

У тебе?

Руфін

В нас, кажу я.

Прісцілла хоче щось сказати, Руфін рухом спиняє її.

Немає часу на сперечки, годі!

Іди, скажи товаришам скільком,

Хто мешкає найближче, і вертайся,

А ті вже сповістять, кого там треба,

Що збір сьогодні в нас. Я буду тут,

Щоб одчинять. Стрічатиму гостей

Сам, без рабів. Нехай вони ввіходять

Не через браму, а в садову хвіртку

З малої вулиці.

Прісцілла

Але ж, Руфіне…

Руфін

(суворо)

Іди в сю мить! Наказую тобі!

Прісцілла йде.

Хутко після виходу Прісцілли входить Круста, його вводить раб у триклініум з глибини сцени не через сад, а через хатні двері. Круста трохи напідпитку, але держиться ще досить твердо на ногах.

Круста

(до раба, стоячи на сходах у дверях з триклініума в сад)

А де ж твій пан?

Руфін

(озивається, не розгледівши)

А хто там? Що там треба?

Круста

Се я, коханий друже, Галлій Круста.

Руфін закушує з досади губу, але зараз же примушує себе до привітнішого виразу і підходить до Крусти.

Ми так стривожились – ти раптом зник,

Ні з ким не попрощавшись. Кай Летіцій

Боїться, чи тебе хто не образив

У його в хаті.

Руфін

Ні, ніхто ні словом.

Круста

Наш друг Кріспін завважив, що, здається,

Ти нас покинув саме в ту хвилину,

Як ми пили за цезаря.

Руфін

Неправда.

Круста

І я ж казав – неправда. Хоч і знаю,

Римлянин отакої вдачі й думки,

Як наш Руфін, волів би пить отруту,

Аніж вино за цезаря здоров’я!

(Грубо сміється і фамільярно плеще Руфіна по плечі. Той сахається від нього мимоволі.)

А все-таки я їм казав – неправда.

Я добре бачив: не тоді пішов.

Що не тоді, то не тоді. Кажу їм:

Піду довідаюсь, він, може, хворий.

Руфін

(проводить рукою по чолі)

Так, дійсно, ти вгадав, я справді хворий.

Зо мною се буває… десь в поході

Пропасницю дістав я…

Круста

Любий друже,

Ти, може б, ліг в кімнаті?

(до раба.)

Постели

Своєму панові вигідно ліжко

Та принеси гарячого вина.

Я напою й догляну.

Руфін

Ні, не треба.

(до раба.)

Іди, як буде треба, я покличу.

Раб виходить.

(до Крусти.)

У хаті гірше, – душно, млосно якось.

У мене пал тепер.

Круста

(бере його за руку)

Рука холодна.

Руфін визволяє свою руку.

А дай чоло?

(Хоче помацати чоло Руфінові, той відхиляє голову.)

Руфін

Ні, я сього не зношу!

Круста

А якби се була рука жіноча?

(Знов грубо сміється, раптом уриває.)

Ага, до речі, я зустрів Прісціллу

На вулиці, кудись так поспішала,

Що я не встиг і привітатись гідно.

Чи то ти часто так її пускаєш

Ходити пізно, ще й саму, на місто?

Гай-гай, се необачно, любий друже!

До жінки ока треба, мура й кия.

(Сміється.)

Руфін

(холодно)

Ти міг би ощадити стільки слів.

Вона пішла по лікаря для мене.

Круста

(облесливо)

Яке то щастя мати жінку дбайну!

І як се ти не жалуєш дружини?

По лікаря нехай пішов би раб,

А жіночка б тебе гляділа вдома.

Руфін

(згорда і гостро)

Ти не порадив, я не догадався.

Круста

Мій бідний друже! Як тобі недобре,

Аж голос міниться! Ти ліг би справді

Хоч у триклінії на лаві. дай лиш

Я поможу тобі зійти на сходи.

Заточуючись трохи, бере Руфіна під руку і тягне до сходів. В сю хвилину хтось тричі стукає в садову хвіртку. Руфін кидається відчиняти, вирвавшись від Крусти, що йде слідом за Руфіном, і перше, ніж Руфін встигає відчинити, питає.

Круста

Хто там?

Голоси за хвірткою

Раби господні.

Круста

(зразу здивований, потім хитро, крізь зуби мимрить)

От так штука!

Руфін одчиняє. Увіходять: Невідомий християнин і Фортунат.

Фортунат

Прісцілла нам казала…

Руфін

(перебиває)

Так, я хворий.

Се дуже любо, дорогії друзі,

Що ви прийшли одвідати мене.

Я вдячний, дуже вдячний. Вибачайте,

Що, може, я прийняти не здолаю

Так, як годиться дорогих гостей,

Але ж я хворий… Я прошу, друзі, вас, –

Ходім в триклініум. Злягти я мушу,

Бо щось не встою.

(до Невідомого.)

Друже, вибачай, –

Я попрошу, щоб ти мені дав руку.

Здивовані християни не встигають прийти до слова. Руфін хапає Невідомого християнина під руку і швидко подається вбік від Крусти, що було налагодився знов взяти його під руку. Фортунат іде вкупі з Руфіном і Невідомим. На ході Руфін обертається до Крусти.

Будь ласка, Крусто, зачини там хвіртку,

Я не здолаю.

Круста

(до Фортуната)

Ти, либонь, молодший, –

Там засуви тяжкі. Стривай, Руфіне!

Фортунат вертається й зачиняє. Круста доганяє Руфіна.

Хіба ж так можна бігти? Ще завадить!

Адже ти хворий.

Руфін

(до християн пошепки і шпарко)

Не кажіть нічого

І не дивуйтесь.

(до Крусти вголос.)

Я лягти спішуся.

Круста

(ідучи й собі до триклініума)

Як я давно казав! Коли ж не слуха!

Погіршало. А ліг би ти завчасу

Та випив би гарячого вина…

(Остатні слова говорить уже на сходах.)

Руфін

Так, так, се правда. Я тебе прошу,

Піди знайди кого з рабів, скажи їм,

Щоб зараз же мені вина нагріли.

Круста

А нам дали холодного? Чи так?

Руфін з слабким примушеним усміхом мовчки потакує головою.

Та тільки нащо ж нам раба шукати?

Ось я пучками клясну – прийде й сам.

(Кляскає пальцями.)

Приходить раб з внутрішніх дверей. Круста звертається до нього.

Ти, слухай, панові нагрій вина,

А нам скажи холодного принести, –

Коли нема кіпрійського, то й асті

Нам знадобиться. Швидко там справляйся.

Незабаром другий раб вносить кухоль вина і три фіали. Розставивши фіали перед гостями, наливає їм вина, далі стає в порога, налагодившись прислужувати в потребі.

Руфін

(до раба)

Іди, ми почастуємось самі.

Раб виходить.

Я не терплю, як зайві люди в хаті

Під час бесіди нависають.

Невідомий

(з косим поглядом на Крусту)

Справді.

Се дуже прикро.

Круста

(випив тим часом фіал і наливає вдруге)

Але я волів би,

Щоб інший хто важкого кухля двигав.

Фортунат

Дай, я тобі наллю.

Круста підставляє фіал; Фортунат наливає і становить кухля на стіл.

Круста

Що ж ти не п’єш?

Фортунат

Я не вживаю.

Круста

Дивно! Знаєш, друже,

Що се образа бога діоніса.

А ми тут під його покровом – бачиш?

(Показує на малюнок вакханалій; християни понуро спускають очі додолу.)

Руфіне, друже, гарна в тебе хата!

Мозаїка чудова!.. Тільки що се?

Куди всі статуї твої поділись?

Руфін

Та то… прийшлося нам поправить дещо…

І то ж не всі… тут деякі лишились…

Круста

(п’яніючи)

Еге ж, еге… Катон Молодший є…

Колишній Рим… республіка…

(Знов тверезіше.)

Здається,

Колись тут бюсти цезарів стояли?

Руфін

Ніколи!

(Схаменувшись.)

Себто… щось не пригадаю…

Круста

(знов п’янувато)

Так, так… забути легко…

Хтось стукає в хвіртку. Круста схоплюється, щоб іти одчинять. Руфін удержує його за руку.

Руфін

(до Крусти)

Не турбуйся.

Тут є молодші.

(до Фортуната.)

Одчини, мій друже,

Прошу тебе.

Фортунат іде, одчиняє старому християнинові Теофілові і щось пошепки говорить йому, той невдоволено крутить головою і повагом, з суворим обличчям, іде з Фортунатом в триклініум, вітається з Руфіном і мовчки сідає коло стола.

Руфін

От несподівано, кохані друзі,

Зійшлись ви всі до мене, тільки шкода,

Що саме я слабий.

Раб вносить гаряче вино.

Оце ж і ліки

По н А Казу проречистого Крусти.

Теофіл

(нахилившись до Фортуната, стиха)

Який се Круста? друг Кріспіна Секста?

Фортунат

Той самий.

Теофіл нічого не каже, тільки ще гірше насуплюється.

Круста

(до Теофіла)

Що се ти смутний, мій батьку?

Теофіл

Старий я веселитись.

Круста

Що там старість!

Анакреон старіший був над тебе

В той час, коли складав веселі оди.

От якби нам хто заспівав котру!

(до Руфіна.)

Чи в тебе єсть із Греції рабині,

Щоб нам з Анакреона заспівали?

Руфін

Грекинь у нас нема, та й вибачай,

Але мені тепера не до співів,

Бо голова болить.

Круста

А правда, правда!

Як ти про цезарів, так я про слабість

Зовсім забув.

Знов стук у хвіртку, дуже тихенький. Круста його не чує, а Фортунат схоплюється і непрошений біжить відчинити. Увіходять троє християн-плебеїв: Урбан, Флегон і Аквіла, вони убрані просто, по-ремісницьки.

Урбан

Чи тута дім патриція Руфіна?

Нам сказано сюди прийти…

Руфін

(перебиває)

Так, так.

Тут є для вас робота.

Урбан

Як – робота?

Руфін

Там дещо…

(Підводиться, щоб іти до них.)

Круста

(удержує його)

Не трудися, ти ж бо хворий!

(Кляскає.)

Раб увіходить.

Ось покажи сим людям, де робота.

Руфін

(з досадою до Крусти)

Ти вже мене за мертвого вважаєш?

Але ж я маю ще і волю, й голос.

Я можу сам покликать слуг своїх

І дати наказ їм, коли захочу.

(до раба.)

Іди, мені нічого не потрібно.

Раб виходить. Руфін звертається до ремісників.

Ви сядьте там, під дубом, на ослоні.

Аквіла

(бурмотить)

Се щось непевне… Я не розумію…

Всі три сідають під дубом на камінній лаві.

Круста

(до Теофіла)

Страх як псує хвороба вдачу людську!

Лагідний друг мій став такий дражливий.

Чи бачив ти його коли таким?

Теофіл мовчить.

Руфін

Та він моєї вдачі ще не знає.

Се мого батька друг. Прибув недавно

З чужини, де прожив багато років.

Круста

А!

(до Теофіла.)

Де ж ти пробував, шановний батьку?

Теофіл мовчить.

Руфін

У Галлії.

(до Крусти тихо.)

Старий недочуває.

Теофіл здивовано скидає на Руфіна очима, той стрічається з ним благальним поглядом, Круста усміхається.

Увіходить молодий патрицій Кней Люцій із ним дуже молодий відпущеник – колишній його раб-африканець Hapтал, обидва християни. Руфін дивиться на Люція з непевністю, не знаючи, як має його зустріти, але побачивши, що всі християни вітають його як знайомого, стрічає і собі привітно.

Руфін

Приємна несподіванка! Не ждав я

Тебе сьогодні в своїм домі бачить.

Люцій

І я не сподівався, щоб Руфін

Мене сьогодні, власне, мав приймати

Укупі з іншими…

Руфін

(поспішно перебиває)

Бувають часом

Усякі несподіванки. Наприклад,

Прийшов ось Галлій Круста, рідкий гість,

Прийшов некликаний…

Круста

І небажаний?

Руфін

(збентежено)

Я не хотів зовсім сього сказати.

Круста

(сміється)

Я знаю, знаю! Звісно! Я жартую!

Адже ми друзі, приятелі здавна.

Люцій

(здержано і гордовито)

Сього вже я ніяк не сподівався.

Круста

(задирливо)

Як, власне, треба сеє розуміти?

Люцій

Не звик я пояснення додавати

До власних слів, тож розумій, як хочеш.

Руфін

(поспішно)

Але ж, кохані гості, призволяйтесь!

Ось тут вино… Ну, та й господар з мене!

(Схоплюється, щоб налити вина, дуже жваво, але раптом в’яло схиляється на лаву.)

Ох, тая слабість! От уже не в пору!..

Приймайтеся самі, шановні гості.

Круста

(підводить кухля)

Держіть фіали!

Люцій

Я не п’ю, спасибі.

Невідомий

Ні я!

Фортунат

Ні я!

Ні я!

Теофіл мовчки закриває свій фіал рукою.

Круста

От чудасія!

Уперше бачу стільки непитущих!

Ні, друзі, не гордуйте сим вином,

Тож при беседі випити годиться.

Се, чув я, так у християн ведеться

Балакати насухо! Але й тії

Хоч людську кров, та п’ють-таки часами.

Плебеї, що сиділи на лаві під дубом, схоплюються при сих словах і наближаються до сходів триклінія.

Руфін

Ну, знаєш, се вже вигадки запевне

І чудно вірити в таке.

Круста

Чому ж?

Всі кажуть, що ніколи християни

На бенкеті вина не п’ють, ні співів,

Ні оргій не заводять, поки крові

З дитини вбитої не покуштують.

До того часу всі сидять, як мертві,

А потім співи, й крик, і пиятика

Здіймається у них і щось такеє

Там чиниться на оргіях, що, кажуть,

Найгіршим з нас було б навдивовижу.

З братами сестри, матері з синами,

З батьками дочки любощі заводять.

Hapтал

Та се ж брехня!

Круста

(прижмуривши очі, дивиться на Нартала)

А ти ж се звідки знаєш?

Руфін

(впадає в річ)

Вже кожен, хто читає хоч би Цельза,

Не може вірити сим поговорам,

Таж Цельз відомий ворог християнству,

А й він доводить, що сьому неправда.

Круста

Ет, що там Цельз! Такий собі філософ,

Письмак, далекий від живого світу,

Та відки має поведінки знати

Такого мотлоху, як християни?

Hapтал

(спалахнув)

Ти кажеш, мотлоху?

Круста

Та певна річ!

Римлянин же порядний не пристане

До секти бузувірної, що богом

Собі осла назвала?

Hapтал

Що ти мелеш?!

Теофіл мовчки встає і подається геть. Невідомий християнин іде з ним і щось пошепки йому говорить, але той, махнувши рукою, ходить за хвіртку; Невідомий християнин теж виходить за ним.

Круста

Та се ж відомо всім, що християни

Осла почитують як бога.

Урбан

(скочивши на сходи)

Брешеш!

Круста

Руфіне, що се значить?

Руфін від збентеження не знаходить одразу, що сказати, тільки хапається за голову, неначе в приступі наглого болю.

Руфін

(хворим голосом)

На богів,

Прошу вас, друзі, тихше. Я не можу…

Такий страшенний біль…

На стежці до триклініума з’являється Прісцілла, з нею дівчина-християнка Рената.

Се ти, Прісцілло?

Нарешті! де той лікар? От ти знову

Якусь ворожку привела…

Прісцілла

(з жахом)

Руфіне!

Руфін

Не говори, я знаю. От і Круста

Недарма про жінок так говорив,

Коли прийшов, зустрівшися з тобою.

(до Крусти.)

Тепер я згоджуюсь з тобою, Крусто!

Прісцілла

Тут Круста?

(Німіє з дива і з жаху.)

Круста

Я, здається, не Медуза,

А господиня наче скам’яніла,

Угледівши мене.

Прісцілла

(намагається отямитись)

Ні, ні, я просто

Втомилась… Вибачай… Я не гадала,

Що тут гостей застану…

(до Руфіна.)

Ти не гнівайсь.

Я думаю, що лікар зараз прийде.

А се прийшла зо мною не ворожка,

Се дівчина, що в нас нитки фарбує.

Вона просила дати їй роботу.

Руфін

Гаразд, гаразд. Ось тут прийшли майстри

Теж по роботу. Може, ти покажеш,

Що їм робити.

(до плебеїв.)

Ви підіть за нею.

Прісцілла

Ходіть, ходіть.

Швидко подається через триклініум в дім, плебеї і Рената йдуть за нею.

У хвіртку входить старий диякон з речами, належними до ритуалу, загорненими в платину. Руфін встає назустріч дияконові.

Руфін

Ось і лікар!

(Переймає його на порозі.)

Як я тебе тут виглядаю! Пробі,

Скоріше дай пораду.

(до гостей.)

Вибачайте,

Що я покину вас самих на хвильку.

Коли дозволить, я вернуся хутко.

Ходім, прошу.

Бере за руку мовчащого з дива диякона і веде через триклініум у дім.

Круста

(розлягається вигідніше на лаві)

Які тепер нахабні

Плебеї стали. Розпустилась чернь.

Пора б укоськати. Та що робити,

Коли патриції самі призводять

До того. От я знаю сам таких,

Що цезаря готові зневажати –

Для них він, бач, тиран та узурпатор –

Самі ж при тому за гостей приймають

Усяких відпущ Е Ників, недавніх

Рабів, чужинців варварської крові,

Усяку темношкуру покруч.

Hapтал

(з вибухом гніву)

Ти!

Сам покруч! Римське сміття! Як ти смієш?!

Люцій

(тихо до Нартала)

А хто на ближнього “рак А ” промовить,

Тому що буде?

Нартал сідає мовчки на місце, важко дишучи.

Круста

(до Люція)

Я того й не знав,

Що ти навчився звірів заклинати,

Та ще й, либонь, по-вавілонськи?

Люцій

Нащо

У вавілонців мав би я учитись

Таких звичайностів, що не годиться

Не тільки зваду в гостях починати,

Але й до сварки допускати інших?

Се й в Римі всяк, хто носить тогу, знає.

Круста

(удає, мов зовсім не слухає і не чує Люція, розглядає малюнки по стінах)

Хороші фрески! Гарне малювання!

Мозаїка чудова!.. Адоніс…

“великомученик” назвати можна б

Його по-християнськи. Тільки де там!

Наш мученик мудріший був від тих,

Що здуру розпиналися на довбнях.

Фортунат і Парвус встають і виходять в садок, щось турботно шепочучи межи собою.

Бач, як розп’явся на розкішнім лоні

Безсмертної Венери! На Амура!

Я б сам готовий мучитись отак,

А надто щоб воскреснути потому

Веселим діонісом, паном вин,

Володарем бенкетів… От не знаю,

Чи той розп’ятий християнський бог,

Що нібито й собі воскрес із мертвих,

Теж розуміється на винах добре?

Здається, так, бо хтось мені казав,

Що за життя не був він непитущим

І вмів з води робить вино червоне.

Се він і діоніса переважив,

Коли не брешуть люди: з винограду

Вино зробити – не велике чудо,

Ні, ти зроби його з води! Не диво,

Що всі п’яниці з римської голоти

Охоче йдуть у християни – де ж пак

Не шанувати їм такого бога?

Та що! Я сам готов на те пристати

І помирить Ісуса з діонісом.

(Вимахує фіалом у лівій руці і ляскає пальцями правої.)

Евое, Бакхе! Гала-галалуя!

Чи як то там гукають християни

На циркових аренах проти звірів?

Hapтал

(люто)

Мовчи!

Круста

Образивсь ти за діоніса?

Нартал хапає зо стола кухля і заміряється на Крусту. Люцій удержує його за руки, Круста нагинається під стіл.

Люцій

(до Нартала)

Дай спокій! Схаменися!

(Нишком.)

Вчись терпіти!

Hapтал

(блідий з надміру лютості, глухим голосом)

За себе міг стерпіти, а за святощ

Не можу…

(Раптом різким високим голосом.)

Гей, пусти, бо серце трісне!

(Силкується вирвати руки.)

Диякон

(виходить з хатніх дверей)

Що тут за крик? Що сталося?

Круста

Та бачиш,

Тут нове чудо бога з Галілеї –

Оцей патрицій без вина сп’янів.

Диякон

(підходить до Нартала, нишком)

Ти всіх занапастиш. Ну, будь же тихо!

Нартал випускає з рук кухля і кидається на лаву, зовсім знесилений погамованим вибухом. Люцій кладе йому руку на чоло і щось шепоче, нахилившись над ним низенько.

Диякон

(звертається до інших, головно до Крусти)

Господар просить вибачить йому,

Що він не вийде навіть попрощатись,

Бо я його покласти в ліжко мусив,

А вас прохати мушу розійтись,

Бо хворому потрібен спокій.

Круста

(підвівся, потім знову сів)

Може,

Я ліг би тут собі тихенько спати?

Бо щось моїм ногам ніяк не йдеться.

Люцій

Ні, се не випадає. Ліпше я

Тебе додому проведу помалу.

Круста неохоче встає, Люцій помагає йому.

Диякон

(до Нартала)

Тебе прошу, посидь коло слабого,

Поки ми з панею зготуєм купіль.

Круста

(спиняється)

Я, я посиджу!

Диякон

(лагідно плескає його по плечі)

Ні вже, ти спочинь

Сам краще в ліжку дома. Адже кажеш:

“Ногам не йдеться”. де ж тобі глядіти

Слабих людей?

Круста

Ну, ну, бувай здоров!

(Виходить з Люцієм.)

Ледве зачинилась хвіртка за Крустою і Люціем, з-за кущів у садку виходять Фортунат і Парвус, а з ними ще кілька інших, що непомітно для Крусти увіходили в садок і, остережені через двох попередніх, перестоювали в садку.

Фортунат

Ну, слава богу, позбулися Крусти!

Парвус

(понуро)

Ще невідомо, що то далі буде.

Фортунат

Що ж може бути? Адже він пішов.

Парвус

Але куди?

Фортунат

Та вже ж додому певне.

Парвус

Се невідомо.

Диякон

Люцій з ним пішов,

То вже ж догляне й зради не допустить.

Парвус

Та так-то воно, так… А я волів би,

Щоб і за Люцієм ще хто пішов.

Диякон

Навіщо се?

Парвус

Щось я не маю віри

До тих патриціїв високородних,

Занадто ввічливих та делікатних

До всяких Круст.

Диякон

А як би ж ти хотів?

Так, як Нартал, із ними зачіпатись

І наражати всіх нас на погибель

Вперед іще, ніж ми відбудем збори?

Парвус

Та я не знаю… Тільки ж вислух А Ти,

Як той поганин ображає бога

І перемовчувать – се теж спокуса,

Се може до байдужості довести.

Диякон

(подумавши)

Се справа трудна… Сам я не здолаю

Розважити її. Нехай єпископ

Нам роз’яснить на зборах се питання.

Фортунат

Авжеж, найкраще так, нехай єпископ.

Дехто з новоприбулих

Так, так, єпископ! Він нам се розважить!

Парвус

Як так, то й так… Я тільки знов скажу:

Мені оті патриції непевні,

Не бачу я в них щирості такої,

Як у плебеїв. Щось вони мудрують,

Філософів спогадують поганських

Та всякі панські світові звичаї,

Так мов не досить їм письма святого,

Слів господа Христа і заповітів

Отця небесного – ще їм потрібна

Усяка мудрість марна сього світу.

Фортунат

Ну, так вони вже виховані, брате,

Привчені змалку.

Парвус

То ж і я кажу!

А для убогих духом се спокуса,

Що книжники й пани мов верховодять

В громаді нашій, наче бог злюбив їх

Понад простолюд.

Диякон

Я гадаю, сину,

Що й сюю справу зважить нам несила.

Ти поспитай єпископа на зборі.

Дехто з присутніх

Авжеж! найкраще!

Парвус

Та нехай і так…

Я, власне, нагадав вам про обачність…

Не сам я се подумав, а й старий наш

Подався навіть геть з тії “бесіди”, –

Одно, що не хотів блюзнірства слухать,

А друге, що йому здалось непевним

Поводіння і Люція, й Руфіна.

Диякон

Руфіна?

Парвус

Так. Що ж, ніде правди діти,

Воно й мені теж видалось непевним.

Коли б тут не було якої пастки…

Між присутніми тривожне шепотіння.

Диякон

Ти стережись так кидати словами,

Зневір’я і нещирість посівати

В громаді нашій братній.

Парвус

Чесний батьку,

Громаду нашу я шаную щиро,

Але Руфіна в ній я ще не бачив

І що він за людина – теж не знаю.

Я говорив з ним раз, і не здалося

Мені, щоб він був другом християнам.

Диякон

Усі ми здавна знаємо Прісціллу

І можемо їй вірити на слово.

Парвус

Але ж не жінка хаті голова,

А чоловік, не їй його судити,

Не їй за його й ручити…

Фортунат

Та цить!

Руфін іде!

Розмова і шепотіння обривається. Мертва тиша.

З хатніх дверей виходять у триклініум Руфін, Прісцілла, Рената, Нартал, Флегон, Урбан і Аквіла.

Руфін

(зіходить з триклінія в садок до тих, що ждали там)

Шановні гості, я прошу до хати.

Парвус

(непривітно)

Ми тут не гості, ми прийшли на збори.

Руфін

(лагідно)

Я знаю. Тож прошу почати збори,

А сам я повартую коло хвіртки,

Щоб знову хто непроханий не вліз.

Парвус

(крізь зуби)

Запізно трохи…

Руфін

Що?

Парвус

(не відповідає і звертається до інших)

Так що ж, ходімо?

Диякон

Нам треба ще єпископа пождати.

Руфін стає коло хвіртки і засовує її. Чутно, як хтось хутко стукнув у неї.

Руфін

Хто там?

Голос за хвірткою

Господній раб.

Руфін одчиняє. Увіходить єпископ і з ним кілька християн і християнок.

Диякон

От і єпископ!

Єпископ

Мир, браття, вам.

Громада

І духові твоєму.

Диякон

Благослови нас, отче превелебний.

Диякон, а за ним усі, крім Руфіна, підходять під благословення до єпископа.

Єпископ

(до Прісцілли, показуючи на Руфіна, що стоїть осторонь)

Чи се господар хати?

Прісцілла

Так, мій отче.

Руфін

(до єпископа)

Я сам і дім мій до твоїх послуг.

Парвус тим часом щось сказав на вухо дияконові.

Диякон

(до єпископа)

Я маю щось довести, володарю,

До твого відома зовсім зокрема.

Єпископ відходить з дияконом трохи осторонь і, перемовивши нишком кілька слів, знов приступає до гурту.

Єпископ

Ходім до хати і почнімо збори.

Всі, крім Руфіна, подаються йти, але єпископ рухом спиняє Прісціллу.

Ти поки що зостанься з чоловіком.

Нен А Довго, – тебе покличуть згодом.

Прісцілла, здивована і збентежена, мовчки відходить до Руфіна попри хвіртку.

(до Редівівуса і Ренати.)

Ви теж не входьте, поки вас покличуть.

(до диякона стиха.)

Се молодим не випадає слухать.

Єпископ і громада увіходять у триклініум, диякон замикає двері від саду. Руфін і Прісцілла зостаються біля хвіртки, а молода пара проходжується по саду, тихо розмовляючи.

Руфін

Коли б ти знала, як мене тривожить

Се несподіване втручання Крусти!

Прісцілла

Коли ти так боїшся, то скажи,

Ми зараз підемо з твоєї хати

Десь інде, може, хто притулок дасть.

Руфін

А я куди піду?

Прісцілла

Самому буде

І тут безпечно.

Руфін

Як же ти гадаєш,

За кого я боюся?

Прісцілла

(стискає руку)

Вибачай!

Я справді щось не до ладу сказала.

Руфін

Які то причандали ніс отой,

Що по тобі прийшов?

Прісцілла

Він наш диякон

І ніс потрібні при відправі речі:

Платину, чашу й інше.

Руфін

Нащо ж то?

Яка ж то має бути в вас одправа?

Прісцілла

Сього тобі сказати я не смію.

Руфін

(вражений)

Невже ти не впевняєшся на мене?

Прісцілла

Сього не вільно знати й неофітам,

Поки вони не введені у хрест,

Се божа таїна, свята встанова.

Одно сказати можу: в тім нічого

Злочинного немає, ні гидкого,

І вірити мені прошу. Ти віриш?

Руфін

(просто і щиро)

Тобі я завжди вірю без вагання.

Але скажи, коли сказати можна, –

Зібрались ви не тільки для відправи?

Прісцілла

Ні, єсть і другі справи. В нас тепера

Велика чвара церкву роздирає,

Змагання йде, коли справляти паску,

Чи в той час, як юдеї, чи не в той.

Руфін

Чи се ж так важно, що для того варто

На небезпеку наражатись?

Прісцілла

Важно.

Се може церкву розколоть надвоє.

Руфін

Ви не могли пождати?

Прісцілла

Не могли,

Бо паска незабаром, треба зважить.

Руфін мовчки здвигає плечима.

Ще й інша справа є нам до обради:

Чи дозволять жінкам пророкувати?

Руфін

Хіба сей дар від дозволу залежить?

Прісцілла

Не всякий може ним послугуватись,

Хоча б і мав його, коли від того

Для церкви може вийти шкода. Тим-то

І ми, жінки, повинні буть на зборах,

Бо нас обходить сеє близько.

Руфін

Дивно,

Невже й ця справа теж така нагальна?

Прісцілла

В єретиків жіноцтво пророкує,

І шириться та єресь, мов зараза,

Вона страшна для церкви, мов чума,

І зволікати ніколи з рятунком.

Руфін

Ти щиро се говориш?

Прісцілла

Так, Руфіне, –

Для мене церква дорога, як мати,

Як рідна мати; все, що їй на шкоду,

Болить мене, і мучить, і турбує.

На ліки їй віддати я готова

І кров свою, й життя.

Диякон

(вихиляється з дверей)

До збору, сестро!

Прісцілла йде в триклініум. Стук у хвіртку.

Руфін

Хто там?

Голос Люцієвий

Кней Люцій.

Руфін

(одчиняє йому)

Відпровадив Крусту?

Прісцілла

(з порога триклініума)

Ренато! Редівівусе! до гурту!

Рената і Редівівус входять в триклініум.

Люцій

Так, відпровадив. Посеред дороги

Він мало-мало не звернув на бенкет

Знов до Летіція, та я завів

Його до хати, і поклав на ліжко,

Та ще й приспав, як мати немовлятко.

Я сподіваюся, що Круста завтра

Забуде все, що п’яним чув і бачив,

Бо він напився, наче винний міх.

Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен,

Що з ним заснула наша небезпека.

Руфін

Коли б вона проспала хоч до завтра!..

Не в пору був сей гість… Мені здається,

Що не мине добром гостина тая…

Люцій

Як ти так думаєш, то, може, краще

Ти попроси громаду розійтися?

Руфін

Тепер се річ громадська, не моя.

Я все їм розказав, що знав, про Крусту,

Була нарада при мені й без мене, –

Коли вони тепера зостаються,

То, значить, зважили, що їм безпечно.

Не можу я їм показать порога,

Коли їх сам до себе в хату кликав.

Люцій

Як сталося, що ти нас запросив?

Ти, може, став сьогодні неофітом?

Руфін

Сьогодні, вчора й зроду я той самий:

Я римський громадянин, більш ніхто.

Люцій

Чого ж у тебе християнські збори?

Руфін

Дозволь промовчати на се питання

І вір, що я, як римський громадянин,

Супроти всіх поводжуся по правді

І з ворогами звик боротись чесно.

Люцій

Як маю розуміти сі слова

Про ворогів?

Руфін

Ти гість мені сьогодні –

Образити тебе я не хотів би.

Люцій

Я – твій товариш, друг з дитячих літ,

І певен, що Руфін супроти Кнея

Не може мати ворожнечі, – значить,

Те, що сказав ти, більше або менше

Від того, що образою звуть люди.

Руфін

Ти все такий розсудливий і добрий,

Яким ти змалку був, яких не звик я

Між християнами стрічати.

Люцій

Дивно!

Ти розуму й лагідності не бачив

У християн?

Руфін

Сього я не кажу.

В них розум є, але якийсь непевний,

Немов багаття з дерева сирого,

Що більше з нього кіптяви, ніж світла;

Тепла теж мало. Справді, християни

Лагідні понад людську міру й звичай,

А добрості в них щирої немає,

Вони не людяні, вони нічого

Дарма не роблять – все за надгороду,

Та ще й не за малу, за вічне щастя

На небесах! На меншу не пристали б.

Нікого їм не жаль, тортури вічні

Готові обіцяти з легким серцем

Всім “грішникам” – так, наче бог їх кат,

Що присуди виконує безумні.

Люцій

Ти помилився: бог у нас не кат,

А вищий судія. Хіба ж не краще,

Якби тирани наші віддавали

Всі присуди свої на розсуд божий

І “грішникам” не завдавали муки

В надії на геєну вічну?

Руфін

Може.

Люцій

Так само й з розумом. Хай наш вогонь

Від дерева сирого, але згодься,

Що ми й сире примушуєм горіти,

А твій вогонь саме сухе, добірне

Спроможен запалити, сирина ж

Гниє тим часом без ужитку, марне.

Руфін

Чи філософський розум не пройняв би

Ту сирину?

Люцій

(заперечує, хитаючи головою)

Така природа людська,

Що досконале може в ній прийматись

Помалу і в тісному крузі тільки.

Якби всі римляни були подібні

Натурою до тебе, я сказав би,

Що Рим зробивсь Новим Єрусалимом

Без чуда божого. Але я знаю,

Що мало римлян є таких, як ти,

І вірю, що потрібне чудо боже,

Щоб Рим відбудувати.

Руфін

Що тобі

Тепер до Риму? Ти вже християнин,

“Єрусалим” тепер твоя столиця!

Республіка вже не лежить на серці,

Монархію Христову ти будуєш.

Люцій

Тобі ввижається там розбрат, де є згода.

Я всесвітянин римський і бажав би

Побачить Рим столицею всесвіта,

І щоб зруйнований Єрусалим

В Італії мов фенікс відродився

І крила розпростер на римські гори.

Коли в нас буде цар один на небі,

То на землі вже місця не достане

Тиранам-цезарям, і церква наша

Республіку міцну заложить в Римі.

Руфін

То вже не буде Рим, бо ваша церква

Не дбає про закон, про славу Риму,

Вона перейняла юдейський звичай,

І віру, і закон.

Люцій

Не так, Руфіне.

Юдеї відреклись Мессії свого,

І він всесвітнім богом став. Так води,

З рік невеличких викинуті в море,

Світ обтікають вкупі з океаном,

Братаючись із водами всіх сторін.

Тут п’яний Круста розумом простацьким

І грубими словами те завважив,

Чого мудріші люди ще не знають,

Та з п’яних уст пророчий дух озвався:

Христос погодиться і з діонісом,

Бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось.

В Христі воскресне діоніс удруге!

Руфін

(смутно)

Ні, вір мені, боги не воскресають.

Міг діоніс воскреснуть з Адоніса,

Бо Адоніс був смертний. Що героя

За бога вславлено, се річ звичайна.

З рук смерті люди дістають безсмертя,

Не так боги. Бог мусить жить невпинно,

Так, як живе Платонова ідея,

Бо як умре, то вже не воскресає.

Коли ваш бог живий, а наші вмерли,

То згода межи ними запанує

Хіба тоді, коли вже й ваш умре.

Люцій

Наш бог не може вмерти!

Руфін

Час покаже…

Та поки що не ви, а ми в жалобі…

(Показує на яму від статуї.)

Тут статуя стояла діоніса,

Тепер тут яма – не спіткнись на неї

Як-небудь в темряві – сю порожнечу

Що виповнити може?

Люцій

Я пораджу:

В ті ями, що від статуй полишились,

Ти дерева хороші посади,

І зараз твій садок повеселіє.

Бо там, де мертві постаті стояли

Богів умерлих, – зацвіте весна

Живою, плідною красою.

Вони який час мовчки походжають по стежках.

Руфін

Друже,

Ти в мене заронив зерно надії…

Коли б ти знав, як я часами прагну

Повірити, ну, хоч отак, як ти,

В те християнство! Бачу я, та віра

У тебе “з зерням солі”, як то кажуть,

Вона холодна…

Люцій

Ні! ти помиливсь!

Хіба холодне те ждання пекуче,

Що живить нас і мучить край постелі

Слабого батька? Не ладні ж хіба ми

Тому і руки, й ноги цілувати,

Хто верне хворому здоров’я й силу?

Чи ж ми не віддамо і срібло, й злото

За ліки, хоч вони гіркі й несмачні?

Чи ж ми самі не помагаєм ревне

Слабого й одурити у потребі,

Щоб тільки він зажив спасенних ліків?

Хоч у душі зринає часом сумнів

Про лікаря і про корисність ліків,

Але як ми не знаєм більше ради,

То ми той сумнів глушимо і пильно

Ховаємо від хворого. де ж холод,

Коли душа горить від сподівання?

Руфін

Не знаю… Все ж непевні тії “ліки”

І небезпечні…

Люцій

Бо така ж і слабість!

А ти хіба які певніші знаєш?

Руфін

Я думав, що не знаю, і даремне

Прогаяв стільки дорогого часу,

Бо думав, що я сам на цілий Рим

І що мені товаришів немає

Для замислів моїх. Але тепера

Мені щось блиснуло… От ти, такий

Одважний, мудрий, благородний… інші

У вашому гурті теж мають силу

Терпіти все, іти на смерть за те,

Що їм здається правдою. Я бачу,

Що в Римі люди є ще й героїчні,

Та нащо ж те геройство марне йде!

Уділено вам силу Геркулеса

Для подвигів – то знищили б ви гідру

Преторіанську, вигнали б химеру

В одежі цезарській геть з Капітоля,

Стовпи закону міцно встановили б.

Утишились би й черні нуртування,

І варварів подужать ми здолали б,

Запанував би римський мир усюди.

Люцій

Хто може чернь утишити, крім бога?

Хто цезарську сваволю подолає,

Пиху преторіанську погамує,

Як не Христос? Хто римський мир запевнить

По цілім світі, як не добра вість

Про згоду і братерство межи людьми

І про найвищу правду в царстві божім?

Заздалегідь я знаю, що ти скажеш:

Традиції, законність, римські цноти.

Ох, друже, та хіба ж ти сам не бачиш,

Що з того всього полишились ями,

А постатів давно нема? Попробуй

Укупі з нами садівничим бути!

Коли закон умер, нехай зростає

Хоч те бажання вічної заплати

Та божий страх, аби вони спинили

Злочини й зло. Традиції замінить

Нова легенда, ще не збайдужіла,

Не спрофанована. А римські цноти

Нехай відродяться у християнських –

Вони доволі схожі між собою.

З тим ми діждемось другого пришестя

Христа і слави римської. Руфіне!

Одважся і ходім садок садити!

Як хочеш, я введу тебе в громаду.

Ходім!

(Подається до триклінія.)

Руфін

(нерішуче)

А хто ж тут буде одчиняти?

Хто буде вартувати вас?

Одчиняються двері, і смуга світла падає на Руфіна і Люція. Виходить з триклінія Прісцілла, стиха підходить, пильно придивляючись до обох.

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

А що?

Прісцілла

Скажи, де б нам узяти глини

Або якої фарби, тільки швидше?

Нам невигідно кликати рабів.

Руфін

Навіщо се?

Прісцілла

Та… бачиш… там єпископ

Та й вся громада зважили, що слід би

Замазати той міф про Адоніса…

Люцій

(мимоволі)

Оті коштовні фрески? Ту предивну

Мозаїку?

Руфін

Прісцілло, чи ж не досить

На жертву богові твоєму статуй?

Прісцілла

Тепер не я рішаю. Ціла церква

Уражена пащекуванням Крусти,

І прикро їй дивитися на те,

Що спокушає до думок блюзнірських.

Єпископ не почне для нас одправи,

Поки ми не забілим тії стіни.

Він наказав мені…

Руфін

(гордо і гнівно)

Хто тут господар –

Я чи єпископ? Я його не кликав

Наказувать мені й моїй дружині,

Як маємо держати стіни в хаті,

У нашій власній хаті!

Прісцілла

Я сама

Тебе прошу, щоб ти мені дозволив

Малюнки знищити.

Руфін

Сама?… Прісцілло,

“де я господар, там ти господиня”,

Так говорив я, шлюб з тобою бравши,

І не ламав ніколи сього слова,

Не ламлю і тепер.

(З великим болем.)

Іди руйнуй,

Що хочеш і як хочеш. Та не змушуй

Мене до того докладати рук –

Се понад силу, я того не можу…

Диякон

(трохи відхиливши двері)

Прісцілло, ми знайшли коновку фарби

І вже брати замазують.

Прісцілла

(слабо)

Гаразд…

(Стоїть на сходах, не зважаючись ані вернутись, ані йти до Руфіна.)

Сильний стук у хвіртку.

Руфін

Хто там?

Голос

Раби господні!

Руфін одчиняє хвіртку, в неї впадає центуріон з вояками-вігілами, що зараз займають вхід, всі стежки і сходи до триклінія.

Руфін

Що се значить?!

Центуріон

Я посланий, щоб виконать закон.

З триклінія вибігає диякон і скілька християн.

Диякон

Сторожа в перистилі! Зрада, зрада!

Ховайтеся, рятуйтеся, хто може!

(Завважає центуріона з вігілами і мовчки застигає на місці.)

Hapтал

(вибігає)

Де зброя? Гей, Руфіне! боронімось!

Руфін

Я зброї не здійму на слуг закону.

Його в’яжуть, він не борониться.

Прісцілла

(кидається до Руфіна)

Мене в’яжіть! мій чоловік не винен.

По знаку центуріона вігіли в’яжуть її вкупі з Руфіном.

Центуріон

Хто винен, хто не винен, суд рішить.

Єпископ повагом виходить і стає на порозі.

Hapтал

(виривається і бореться з вігілами)

Не смієте в’язати! Я не злодій!

Єпископ

Нам сказано: не супротився злому.

Нартал кидає боротьбу і дає себе зв’язати. Єпископ зіходить вниз і сам дає собі зв’язати руки. Вся громада чинить те саме за його прикладом.

Завіса.

Ви зараз читаєте: Леся Українка – Руфін і Прісцілла (дія друга)