Леся Українка – Руфін і Прісцілла (дія третя)

Особи 3 дії

Руфін
Прісцілла
Аецій Панса
Люцій

Єпископ
Диякон
Теофіл
Редівівус
Рената
Аквіла
Флегон
Нартал
Урбан
Фортунат
Нофретіс – рабиня Прісціллина.
Ключар темничний.
Стор О Жа при темниці.
Християни і християнки, що були забрані в Руфіновому домі.

Темниця, чимала, тільки дуже низька, з малими, ширшими як довшими віконцями під самою стелею. Світло падає скупо, і тільки привичне око може розглядіти добре людей, що сидять та лежать долі або снуються з кутка в куток одноманітним кроком, брязкаючи кайданами. Серед в’язнів є Теофіл, Парвус, Фортунат, єпископ, диякон, Редівівус, Рената і всі, що були на зборах у Руфіна. Нартал прикований до стовпа посеред темниці на короткім ланцюгу, кайдани дуже гальмують всі його рухи, але він дуже неспокійно поводиться і скільки може ворушиться.

Диякон

Щось довго не приводять їх назад.

Фортунат

Либонь, їх знову на тортури взято.

Люцій

І нащо се? Адже Руфін сказав

Все так по правді, як повинен суддям

Казати чесний римський громадянин.

Парвус

(крізь зуби)

І навіть більше того…

Люцій

Що ти кажеш?

Що значать сі слова?

Парвус

(понуро)

Я так, нічого…

Одно мене дивує, що Руфін,

Той “справедливий римський громадянин”,

Не ознаймив так просто, як усі ми:

“я християнин”, а крутив, крутив,

Сюди й туди, і сяк і так…

Люцій

Неправда!

Ніяк він не крутив, сказав одразу:

“Я добре знав, які то й нащо збори,

І самохіть, не змушений ніким,

Їх запросив до себе в хату”. От що

Префектові сказав він, я те чув

І все затямив що до слова.

Парвус

Добре,

Хто має добру пам’ять! А скажи лиш,

Коли ти так усе запам’ятав, –

Що він сказав, коли суддя спитався,

Чи признається він до християнства?

Люцій

Що ж! він сказав: “Судіть мене за вчинки”.

Парвус

Хіба се просто й щиро? а згадай же,

Що він сказав на запит, чом у нього

Не слідно культу цезаря в господі.

“Сим нехтують не тільки християни!” –

Сказав Руфін, прегордо усміхнувшись,

І більш нічого не схотів казати.

Ні, правда, ще сказав, і се найгірше,

Коли його про заміри спитали,

Які він мав, нас кликавши до себе, –

Він відповів: “Що заміряв, те сповнив”.

Люцій

Нічого тут лихого я не бачу.

Парвус

(вибухнув гнівом)

Авжеж! Бо й ти в компанії з ним був,

Ті “заміри” сповняючи!

Люцій

(не розуміючи)

Що значить…

(Раптом догадуючись.)

Ти, слухай, договорюй все до краю,

Коли почав, або не починай,

А то сичиш, мов гадина підступна.

Парвус

(до громади.)

Се так патрицій-християнин каже.

Лагідний, добрий, ввічливий.

Люцій

(трохи засоромлений)

Ні, справді,

Коли в чім винуватий, то кажи

Виразно й просто, як годиться браттям

Адже ми вкупі носимо кайдани,

Однакова всіх вас чекає доля…

Парвус

Ну, се ще невідомо, хто як довго

Носитиме кайдани та й яка

Кого спіткає доля…

Люцій

Нам відомо,

Що ми засуджені на смерть.

Парвус

Тоді вже,

Як вирок збудеться, відомо буде,

Хто справді з нас засуджений, хто ж тільки

Про людське око. Зроду не повірю,

Щоб той, хто вояків на нас привів,

Міг бути справді скараний на горло.

Хіба що судді зрадою заплатять тому,

Хто зрадив нас.

Фортунат

Нас Круста зрадив,

Се ж річ відома вам усім, – навіщо

Заводити розмови небратерські?

Парвус

Та Круста Крустою, а де ж був Люцій,

Поки центуріон прийшов по нас?

Люцій

Приспавши Крусту, я назад вернувся,

І ми з Руфіном розмовляли.

Парвус

Дивно!

Патриції, замість іти на збори,

Ведуть якісь балачки по кутках!

Однак ти на суді щось перемовчав,

Про що була розмова межи вами.

Люцій

Я не хотів пошкодити Руфіну,

Бо кожен сам про себе хай свідкує;

Я навертав його на нашу віру

І мав от-от в громаду нашу ввести…

Парвус

(іронічно)

Але центуріон вам перебив?

Люцій

(не зовсім певним голосом)

Я думаю, що так.

Парвус

Все можна думать.

Люцій

(знов раздражнений)

А ти що думаєш?

Парвус

Мої думки

Хай краще будуть при мені.

Люцій

(до громади)

Вас, браття,

Я кличу в судді межи ним і мною.

Фортунат

(миролюбно)

Та нащо ті суди? “Ви не судіте,

Щоб вас не суджено”, – сказав господь,

І сам він тільки спогадав про зраду

Іудину, та не судив Іуди

І не вказав апостолам його,

Щоб не судили й ті.

Люцій

(тремтячим голосом)

Ти, Фортунате,

Я знаю, простий духом і не тямиш,

Яка отрута в цих твоїх словах…

Hapтал

(раптом озивається хрипким голосом)

Та що там “простий духом”? доки будеш

Ти, Люцію, тут панькатися з ними

Та короводитись? Якби я був

На твому місці, якби мав я руки

Хоч у кайданах, тільки не прип’яті

Так до стіни, я б їм давно, сим “браттям”,

Своє братерство показав, щоб знали,

Як жалити спроквола та сичати!

Кубло гадюче! перед ворогами

Під ноги стеляться, мов поздихали,

А перед братом сторчака стають

І раді закусати! Скорпіони!

Єпископ

(підходить повагом з дальшого кутка до Нартала)

Смирись, мій сину…

Hapтал

(гостро)

Я тобі не син.

Знайшовся батько!

Єпископ

(з жахом до громади)

Що вступило в нього?

Hapтал

Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі

Помалу вишуміти, от вона

Тепер мене готова задушити,

Хіба що виплюну тобі в лице!

Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.

Єпископ

(хутко отямившись після образи)

Не зачіпайте! Я стерпів образу,

І ви стерпіть за мене, я благаю.

Одна вівця паршива хай не губить

Заразою отари усієї.

Нартал, дико, проникливо крикнувши, затіпався мов у к О Рчах.

Темничний вартовий

(впадає до темниці з ремінною тройчаткою)

Що тут у вас?

(до Нартала.)

Се знов оцей скажений?

Ти будеш тихо? Проклята почваро!

(Потягає його кілька разів тройчаткою, той хрипить, заціпивши зуби, вартовий виходить знов за двері, кілька раз оглянувшись і загрозивши на ході тройчаткою.)

Який час у темниці панує важка тиша.

Люцій

(підходить до Нартала, що якось весь опустився, немов умерлий на хресті)

Здається, він зомлів. Хто має воду?

Рената

(подає воду в глиняному кухлику і помагає Люцієві очутити Нартала)

Вже дивиться. Либонь, йому вже легше…

(Відходить знов набік до свого нареченого Редівівуса.)

Люцій

(тихо до Нартала. Вся дальша розмова ведеться впівголоса, ледве коли чутно її іншим)

Мій дорогий, коли б ти знав, як тяжко

Мені, що ти за мене постраждав.

Але ж даремне ти так стурбувався,

Бо я зовсім уже не так журюся

Тим, що про мене Парвус той говорить,

Я вірю, що як не тепер, то згодом,

А правда виявиться всім їм н А Віч.

І я прошу тебе, на ймення дружби,

На ймення тої влади, що колись я

Мав над твоєю щирою душею…

Hapтал

(тихо, але терпко)

Не говори до мене і не згадуй

Про тую владу. Я ж і сам те знаю,

Що був твоїм рабом, що ти, патрицій,

Римлянин і багач, купив мене,

Убогого та дикого номада,

І з тілом, і з душею.

Люцій

Любий хлопче,

Я ж викупив тебе, а не купив!

Ти був моїм рабом хіба хвилину

І то формально.

Hapтал

Завжди був рабом!

Римляни ж не дають ніколи, зроду

Своїм рабам визволу. Ти купив

Мене з душею. Поки був у пана,

Я знав, що слід римлян всіх ненавидіть,

А тут я мусив полюбить тебе.

Люцій

(з лагідним усміхом в голосі)

Хіба ж се зле?

Hapтал

(крутить головою, при чому кайдани стиха бряжчать)

О зле, се дуже зле!

Се щонайгірше!.. Я колись був дикий,

І щирий, і палкий, як звір в пустині.

Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати,

Як лев, як барс, і рвався у пустиню

Або на ворога, на свого пана,

І, певне б, вирвався або сконав,

Якби не ти.

Люцій

Тебе я не неволив,

Ти міг іти додому, якби хтів.

Hapтал

Якби хотіти міг! Але ж, кажу я,

Тим і панує хитрий Рим над нами,

Що він нам одбирає змогу хтіти.

Римлянин всяк загине сам скоріше,

Ніж варвару дасть волю, – так і ти!

Ти став мені показувати зараз,

Не через грати, а на вільній волі,

Красу Італії, багатство Рима, –

У мене дух зайнявся! І забув я

Пустиню рідну й батьківський н А Мет

Для нечесті блискучої. А потім

Ти показав мені ще інші скарби, –

Світ філософії, науки, хисту, –

І я, нещасний варвар, думав щиро,

Що я римлянином навіки став,

Що й Рим прийняв мене за свого сина…

Я помилився, хутко показали

Мені сю помилку твої краяни,

Патриції та запанілі хами, –

Щодня вони презирством викликали

Зо дна душі моєї знову звіра,

І знову я ставав номадом диким,

Душею повертаючись додому.

Але ти знов на мене сплів сильце:

Ти навернув мене у християнство.

Тоді-то й почалася повна влада,

Безмежне панування надо мною.

Ох, як же тяжко я тоді страждав!

Не знав ти, як було ридав я гірко

По ночах, як оплакував неволю.

І жалував про ту залізну клітку,

Де я був тілом раб, душею вільний.

Та вороття мені вже не було.

Краси Італії, багатства Рима

І скарбів розуму не досить стало

Для відпущ Е Ника, що ти розпестив.

Зопсована душа запрагла неба,

Розкоші вічної, надземних скарбів,

І я за них продав і честь, і гордість.

Люцій

Але здобув любов і спокій духу.

Hapтал

Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!

Я не навчився ворогів любити,

Я сам себе дурив, що їх люблю,

Щоб хоч обманом запобігти неба.

Але ж обманом неба не здобути,

І я зламав себе зовсім даремне,

Я на безслав’ї гину – ні за віщо!

Прикутий, мов собака, до стовпа, –

От надгорода за життя собаче!

Я не любив нікого, окрім тебе,

Тебе ж любив, як пес той свого пана,

Бо я не знав, що ти найгірший ворог,

А то б ненавидів тебе й тоді

Так, як тепер. Але ж я тільки тута,

На довгому темничному дозвіллі,

Збагнув усю глибінь моєї ганьби

І твій злочин.

Люцій

(з глибоким почуттям, щиро)

Моя дитина бідна!

Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.

Hapтал

Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать,

Піймати в пастку хочеш? Знаю я

Тепер всі підступи лукаві римські.

Я зрозумів тепер, що вас призводить,

Вас, вояків жорстоких, переймати

Релігію любові та покори, –

Ви сковуєте тим ще не закутих,

Без війська хочете весь світ зажерти,

Всіх варварів в кормигу запрягти,

Всі Карфагени зруйнувать без зброї.

Хіба ж неправда?

Люцій мовчить

Га, мовчиш, мовчиш?

Ага, я наступив тобі на горло?

Люцій

Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде?

Нехай над вами Рим і запанує,

Але ж не зброєю, любов’ю тільки.

Hapтал

Хотів би ти, щоб Карфаген тепера

Над Римом панував, хоч би й любов’ю?

Люцій мовчить.

Тепер мене нічим ти не одуриш,

Нічим не зв’яжеш дикої душі!

Ох, якби тільки сих кайданів збутись,

Помстився б я на Римові!

Люцій

Нещасний!

Що б ти зробив?

Hapтал

(раптом вигукнув на всю темницю)

Пожар пустив би в Римі!

В громаді чутно крик жаху.

І римський попіл вітром би розвіяв,

І сіль посіяв би на пожарині,

Щоб і трава не виросла!

Дехто з християн

О боже!

Що тільки сей безумний варвар каже?

Фортунат

Коли б там ще дозорці не почули…

Люцій

(уже трохи суворим голосам)

Ти плещеш неподобне. Се неправда.

Ти б не одваживсь на таке ніколи.

Hapтал

Я б не одваживсь?!

(Раптом замовк, потім глухо застогнав.)

Адже правда! правда!

Згноїв мою одвагу Рим!

Бурно ридає з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.

Hapтал

(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-плач)

Ой горе, горе! Батьківські намети!

Нащо я зрадив вас? О ясна зброє,

Чом я тебе на ворога не зняв?

Флегон

(з марновірним жахом)

Хто меч підійме, від меча загине.

Hapтал

(з раптовим поривом, немов з радістю)

Боги мої! Яка почесна смерть!

Чом я про се давно не догадався?

(Сміється спазматично, потім уриває.)

Ex! є про що журитись! От візьм У Ть нас,

І варварів, і римлян, чорних, білих,

Гарненько всіх засмолять і запалять,

Мов скіпочки. І будем ми світити

В садах у цезаря,

(знов зо сміхом)

Мов світло правди!

Єпископ

Безумний мовив мудро ненароком:

“Ми будемо світити світлом правди”.

Се пам’ятаймо і радіймо серцем,

Що бог сподобив нас такого щастя.

Співаймо алілуя!

Диякон

(а за ним хор християн)

Алілуя!

Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..

Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн.

Відчиняються двері, і сторожа вводить скованого Pуфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступає ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.

Начальник сторожі

(до в’язнів)

Гей ви! Чого се так розвеселились?

Доволі галасу!

Спів утихає. Нартал тільки не втих.

(до сторожі.)

Сього замкніте

У карцер на ніч.

(Показує на Прісціллу.)

Тут її кладіть.

Вона, напевне, вмре сієї ночі.

Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін сідає коло неї долі, прихилившись до стіни.

(до Руфіна.)

А ти надумайся, натисни пам’ять,

А то як візьмем завтра на тортури,

То вже не випустим живим. добраніч!

Виходить з сторожею і з Нарталом.

Люцій

(надходить до ніші. Пошепки до Руфіна)

Вас мучили?

По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.

Руфін

(махає на нього рукою)

Не згадуй… не питай…

Не озивайсь, нехай вона спочине.

Люцій

(ще тихше)

А ти?

Руфін

Я так… я буду коло неї…

Лиши нас…

Люцій відходить набік.

Люцій

(до Парвуса, що стоїть при стіні, супротилежній ніші, поруч з пресвітером Теофілом)

Що, твоє сумління чисте?

Парвус

Чому ж бо ні?

Люцій

(показує на нішу, де лежить Прісцілла, а коло неї сидить Руфін)

Ти бачиш тих обох?

Парвус

Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?

Люцій

А що ти говорив тут, пригадай?

Парвус

Що говорив, те й знов сказать готовий.

Люцій

Ти знаєш, за що мучили Руфіна?

Парвус

Обох їх мучили, щоб допитатись,

Хто був той другий, що покинув збори

Укупі з Теофілом.

Люцій

Ну, і що ж?

Ти чув, що говорив отут начальник?

Парвус

Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!

Люцій

Але й Руфін…

Парвус

(перебиває)

Не знає, то й не скаже,

А якби знав, то певне б не мовчав.

Люцій

(ледве-ледве панує над собою)

Ти доведеш мене до божевілля

Чи до гріха!

Теофіл

(озивається повагом)

Ти, Люцію, даремне

Сам знов розпочинаєш ту розмову,

Що раз уже до лиха довела.

Встрявати в неї не хотів я досі,

Бо каменя на ближнього свого

Я кидать не люблю, хоч і за діло.

Я думав, хай тобі вже краще Парвус

“Хомою неймовірним” видається,

Ніж в другові пізнати Юду маєш.

Люцій

(спалахнувши)

Іуду? Теофіле, ти подякуй

Своїй сивизні, що стерпів я сеє.

Теофіл

Сивизна ж та мені не дозволяє

Словами розкидати необачно,

Я тільки те кажу, чого я певен.

Чи знав Руфін товариша мого,

Того не відаю й казать не буду,

Але ж як він казав про мене Крусті,

Що я вернувся з Галлії, те чув я

На власні вуха.

Люцій

(здивований до краю і збентежений)

Ні, ти помилився,

Тобі причулося.

Теофіл

Скажи ж ти сам,

Від кого Круста міг про те дізнатись,

Що “давній друг Руфінового батька

Вернувся з Галлії”? По сих ознаках

Знайшли мене й забрали. А раби

Руфінового дому вже до краю

Мене вклепали.

Люцій

Їх же кликав Круста!

Теофіл

Раз і Руфін покликав.

Люцій

Теофіле!

Руфін тебе не знав, я запевняю,

Він батька стратив ще малим хлоп’ятком

І друзів батькових з очей втеряв.

Про те, ще ти вигнанцем був і де,

Ніяк не міг він знати.

Парвус

А Прісцілла

Чи не могла йому сказать?

Теофіл

Нічого

Додати чи відняти більш не можу.

Що знав, те я сказав.

(Відходить до другої стіни.)

Парвус

(єхидно до Люція)

А ти що скажеш?

Люцій

(не вважає на нього, в задумі)

Ні, ні… се щось не так… не може бути…

(Відходить до ніші.)

Прости, Руфіне, маю щось питати.

Руфін

Не можна потім?

Люцій

Ні, нагальна справа.

Руфін

(з великим зусиллям встає. Люцій йому помагає, вони відходять трохи далі від ніші, туди, де стоїть Теофіл; Руфін прихиляється до стіни. Парвус, побачивши те, надходить ближче дo їх)

Ну що там?

Люцій

(поспішно, без помислу)

Ти казав про Теофіла

Що-небудь Крусті?

Руфін

(пригадує)

Теофіл? Се хто?

Люцій

(показує)

Оцей старий.

Руфін

А, сей… Стривай, згадаю.

Як се було?.. Щось Круста здивувався,

Що гість мене не знає, тут я мусив

Щось вигадати раптом…

(Спиняється, тре собі чоло.)

Люцій

Ну і що ж?

Руфін

Здається, я сказав, що він друг батьків

І довго в Римі не бував… здається,

Сказав, що він з Германії приїхав.

Люцій

Не з Галлії?

Руфін

Чи з Галлії… тепера

Вже не згадаю, що я плів тоді,

Бо я й тоді не дуже теє тямив.

Та нащо се тобі?

Люцій

Так, треба знати.

(до Теофіла.)

От бачиш, се випадок нещасливий, –

Він мовив навмання, не знав, що вигад

Зійдеться з правдою. Бач, як се просто!

Руфін

З якою правдою? Який випадок?

Теофіл

Випадок той, що по твоїх словах

Мене у Римі викрито.

Руфін

(мов ужалений)

Що кажеш?!

Теофіл

Те, що було.

Руфін

А чом же на суді

Мене про те нічого не питали?

Теофіл

Бо як мене взяли, то я признався,

Хто я і звідки, – що ж було зрікатись?

Парвус

(надійшов тим часом до їх)

Та шпигів добровільних не питають

Прилюдно судді.

Руфін

Шпигів добровільних?!

Ти…

Люцій

(бере його під руку)

Дай, я проведу тебе назад.

Прісцілла там сама.

Руфін

Ні, я не можу

Сього так залишити.

Люцій

Та нема що

Про се балакати, се ж ясна річ:

Випадок нещасливий, Теофіле,

Адже й тобі се ясно?

Теофіл

Що я чув,

Те я сказав, нічого більш не знаю.

Хай бог твоє сумління судить.

(Відходить у глибину темниці.)

Руфін

(услід Теофілові)

Слухай!

Я Римом присягаю…

Теофіл не вертається і не озивається.

Парвус

Не приймаєм

Такої присяги. Лиш бог єдиний,

Якби посвідчив, був би свідком певним.

Диякон

(надійшов на остатні слова)

Не спокушайте бога й не кляніться

Нічим. Так – так, ні – ні, – без жадних присяг.

Парвус

Поганам я на слово не повірю

Ніколи в світі, присяги ж поганські

Для мене марні.

Диякон

Брат наш не поганин.

(до Руфіна.)

Ти ж християнин?

Руфін

(холодно і вже спокійно)

Се не йде до речі.

Парвус

Отак він завжди! Люцій говорив,

Що вже Руфін до віри нахилявся,

Чому ж тепер не може він признатись

До віри просто? Саме був би час!

Люцій

От, власне, що тепер не час. Образа

Була б для бога, якби хто признався

До нього для хвилевої користі.

Я розумію, чом Руфін воліє

Для сього вибрати хвилину іншу

В слушніший час. Я ж, давній християнин,

Тобі за нього ручу.

Парвус

Певна річ!

Ви однієї спілки! Християнин

В тобі перед патрицієм сховався.

Люцій

О боже, дай терпливість! Чоловіче,

Подумай же: яка б йому вигода

Була в тому, щоб Теофіла зрадить?

Парвус

(затято)

Така ж самісінька була й тобі,

Як ти тоді центуріона кликав

На нашу згубу! Ви обоє вкупі

Там накладали!

Руфін

(спокійно)

Іншої подяки

Од вас не сподівався я ніколи.

Люцій

Сим не жартуй, ми мусим оправдатись.

Руфін

Я не оправдуюсь проти безглуздя.

Щоб ти, патрицій, як він каже, друг мій,

Центуріона вів до мене в хату –

Се щось таке безглузде, що не варте

Відповіді поважної.

Парвус

Ну, добре,

А нащо ти склик А В у себе збори,

Не бувши християнином? Невже ж пак,

Щоб догодити жінці? Не чував я

Щось про такі подружні подарунки!

Чому ж ти вже для більшої догоди

Не вступиш до громади?

Руфін мовчки відходить і сідає коло Прісцілли.

Прісцілла

(слабким голосом)

Ви про що там

Змагалися?

Руфін

Та так, пуста розмова,

Ти не турбуйся…

Прісцілла

Голос твій тремтить.

Руфін

Я змучений.

Прісцілла

Се правда. Ляж, єдиний,

Все ж буде легше.

Парвус, а за ним Люцій підходять до Прісцілли.

Парвус

Вибачай, Прісцілло,

Що я турбую…

Люцій

Схаменися, брате!

Тривожити сю мученицю!

Парвус

Слова

Єдиного прошу, се вже ж не тяжко.

Я хтів би знати, чи тобі траплялось

Про Теофіла з мужем говорити?

Прісцілла

(байдужо)

Не пам’ятаю, може, й говорила…

Парвус

(до Люція злорадо)

Се значить, що напевне говорила,

І значить, не випадком, а свідомо

Руфін про нього Крусті розплескав!

Прісцілла

(поспішно, голосніше, ніж досі)

Що ти говориш? Бійся бога, брате!

Парвус

А ти не знаєш, нащо то Руфін

Закликав нас до себе? Ти просила

Його про те?

Прісцілла

Ні, не просила. Сам він

Те в св О Му серці зважив.

Парвус

Чи не хтів він

В той вечір неофітом об’явитись?

Прісцілла

Того не знаю.

Парвус

Досить. Вибачай,

Що я тебе потурбував.

(Відходить набік.)

Прісцілла

Руфіне!

Якесь нещастя! В чім нас винуватять?

Руфін

Тебе ніхто ні в чім не винуватить.

А я обвинувачень не приймаю.

Я знаю, ти без присяги повіриш,

Що я не зрадник.

Прісцілла

Я, Руфіне, вірю

Без присяги й без слів, та інші браття…

Руфін

Яке мені до інших діло?

Прісцілла

Правда,

Тобі вони чужі, але ж мені

Вони брати, вони родина близька

Душі моєї! Я не можу знести,

Щоб ти з іменням зрадника зостався

У пам’яті нащадків християнських!

Люцій

Прісцілло, заспокойся, я сю справу

Єпископу й громаді розкажу

І суду попрошу.

Прісцілла

Іди, мій брате,

Іди, хай дух святий тобі поможе!

Люцій іде в глибину темниці до епископа.

Прісцілла

(пригнічено)

Іще одна доклалася вага

До тягару великого на серці…

О господи, дай силу донести

З покорою тягар сей…

Руфін

Що ж, єдина,

Тебе гнітить, окрім сієї справи

Про вигадану зраду?

Прісцілла

Сяя справа

Не так би пригнітала, якби я

Не знала, що єдино задля мене

Страждаєш ти невинно. Якби справді

Могла я відповісти на питання,

Чи не хотів ти стати неофітом:

“Так, він хотів, я знаю се напевне”, –

Мені було б тоді на серці легше.

Руфін

Чому? Хіба ж се справу одміняє?

Прісцілла

Безмірно! Та хоч би й не відмінило

Сієї справи, я б сама те звала,

Що ти загоду матимеш від бога

По всіх стражданнях.

Руфін

Я тії загоди

Ніколи не хотів би, хоч би й справді

Пристав до християнства, – сяя думка

Мене б скоріш від нього відштовхнула.

Не для користі власної я прагнув

Повірити в обітниці великі

Нової віри, що в одній розмові

Мені відкрив і роз’яснив був Люцій.

Прісцілла

Ви говорили? Ти се прагнув щиро?

Руфін

Так, щиро!

Прісцілла

От мені тепер вже легше…

(Закриває очі і всміхається.)

Я в тілі навіть вже не чую болю…

І що ж, скажи? ти міг би прихилились

До віри нашої? Я се питаю

Не для громади, не для сеї справи,

Мені Самій, самій се треба знати!

Скажи, ти міг би?

Руфін

(подивившись на неї, робить героїчне зусилля)

Міг би.

Прісцілла

(тихесенько)

Слава богу!

(Безгучно ворушить устами, немов проказуючи молитву, руки набожно складені на грудях, очі закриті.)

Єпископ, а за ним більшина громади наближається до Прісцілли та Руфіна.

Єпископ

Тобі не тяжко говорити, дочко?

Прісцілла

Ні, ні, не тяжко, превелебний отче!

Руфіне, підведи мене, я сяду.

Руфін підводить її так, що голова її спирається йому на груди.

Питай, мій отче, рада відповісти

Я на твої питання все по правді.

Єпископ

Чи говорив твій чоловік тобі,

Для чого він нас кликав до господи?

Прісцілла

Про се було б і говорити зайво,

Він остеріг, що збори в катакомбах

Вже небезпечні й наказав потому,

Щоб я вас кликала в господу нашу.

Річ ясна: він гадав, що безпечніше

В господі нашій…

Єпископ

Досить. Ти не знаєш,

Як ставився твій муж до християнства?

Прісцілла

Все знаю і нічого не втаю.

Він перше мав до нього неохоту,

Хоч і не вірив поклепу на віру

І не хвалив ганьби на християн.

А потім щиро прихиливсь душею

До віри нашої і міг би зараз

Пристати до громади, якби сеє

Обвинувачення не заважало.

Єпископ

Ти знаєш се напевне?

Прісцілла

Так, напевне!

В громаді шепотіння. Парвус про щось пошепки перечиться з іншими.

Єпископ

Коли ж могла настати сяя зміна

В душі Руфіновій?

Прісцілла

(щось пригадує з хвилину)

Було се, певне…

Либонь, в остатній вечір. Ви послали

Мене шукати глини. Я застала

Руфіна з Люцієм в садку, обидва

Провадили розмову, я вгадала

По їх обличчях, що розмова тая

Була поважна, про високі речі

І небайдужі для душі. Гадаю,

Що та розмова думку одмінила

Моєму чоловікові.

Єпископ

Ти кажеш,

Що Люцій був з Руфіном у садку,

Як ти прийшла?

Прісцілла

Так, превелебний отче.

Єпископ

Коли вернувся Люцій, ти не знаєш?

Прісцілла

Коли мене покликано до гурту,

То саме одчиняв йому Руфін.

Редівівус-Фавстін

І я те чув.

Рената-Негріна

І я те чула.

Єпископ

(до Парвуса)

Сину,

Ти мусиш Люція перепросити

За необачні та вразливі речі.

Парвус

(примушено)

Прости мені, мій брате.

Люцій

Бог простить.

Та не для себе я здійняв сю справу,

А для невинного Руфіна.

(до єпископа.)

Отче,

Перепитай ще ти сестру Прісціллу,

Нехай вона, сумлінно пригадавши,

Нам скаже, чи вона не говорила

Руфінові про Теофіла.

Єпископ

(до Прісцілли)

Дочко,

Ти чула се питання – дай відповідь.

Прісцілла

(помалу, голосом упевненим, хоч з великими паузами)

Святого духа я благала ревне

Зміцнити думку… просвітити пам’ять,

Розхитану й затемнену від мук…

І зглянувся господь – я серцем чую…

Як у душі моїй слова Христові,

Так в пам’яті моїй усі розмови,

Які я мала з чоловіком, стали,

Немов написані… Я їх читаю,

Мов розгортаючи пергамент…

(довга пауза.)

Ні!

Про Теофіла там нема ні слова.

Се свідкування від святого духа

Тепер мої уста його знаряддя.

Єпископ

(до Теофіла)

Що скажеш ти на се?

Теофіл

Те, що й казав:

Нічого більш додати я не маю,

Відняти теж не можу.

Люцій

Отче й браття,

Сестрі Прісціллі можемо повірить,

Як праведній душі у царстві божій.

Хто може їй не вірити?

Голоси з громади

Се правда!

Вона свята! Христос її злюбив!

Парвус

Сестрі Прісціллі вірить я готовий,

Але Руфіновій жоні не можу.

Коли в подружжі є дві різні віри,

Там жінка має дві душі: одна

Святою може бути, але друга

За чоловіком лине хоч у пекло.

Голоси з громади

Се правда!

Влучно, влучно Парвус мовив.

Єпископ

(до Парвуса)

Не спокушай малих сих. Нам Прісцілла

Запевнила, що сам Руфін вже близький

До шляху в царство боже.

Парвус

Я волів би,

Щоб се сказав хто інший, а не жінка

Руфінова, та ще й при чоловіку…

Та хай і так. Нехай розмова з другом

Руфінові змінила думку так,

Як не могли змінити всі розмови

З дружиною, що здавна християнка.

Та Круста ж був ще до розмови тої,

Тоді ж Руфін іще невірним був,

І всі оті розмови, що Прісцілла

Читала нишком перед нами в думці,

Велися ще з невірним чоловіком.

(до громади.)

З Невірним, браття, але з Чоловіком.

Нехай тепера чоловік той близько

До шляху в царство боже, але де він

Стояв у ті часи, коли Прісцілла

Не тільки з ним провадила розмови,

А й жінкою невірному була?

І де могла тоді Прісцілла бути,

Яким шляхом її душа ходила,

Коли до чоловіка серце рвалось?

Чи не було і в неї дві душі?

Котра ж із них тепера нам свідкує?

Чи свідкування се не є провина

Проти святого духа? Хто се скаже?

(до Прісцілли.)

Як може бути, щоб тіла ходили

Одним шляхом і вкупі, але душі

Двома шляхами й врозтіч?

Прісцілла

Се питання

За нас господь рішив, і я не мушу

Його рішення людям відкривати.

Руфін

(нахиляється до неї і шепоче)

Відкрий їм правду про подружжя наше

І відлучи себе від сеї справи,

За віщо маєш ти це все терпіти?

Прісцілла хитає заперечливо головою і слабо всміхається.

Парвус

Велебний отче, браття й сестри в бозі,

Ви чуєте, як міниться їй мова,

Коли заходить річ про чоловіка?

Хіба таке ми звикли чуть від неї,

Від щирої, як золото, Прісцілли?

Як очерет, хитаються слова:

Мені одно казала, вам знов інше

На всі питання.

Фортунат

Може, їй тортури

Думки поплутали…

Парвус

Не знаю, може…

Одначе на тортурах не сказала

Нічого зайвого сестра Прісцілла,

То, значить, їй думки не потьмарились.

Люцій

(не витримує)

Та там же не було такого ката,

Як ти!

Парвус

(іронічно)

Спасибі, брате!

Єпископ

Мир вам, діти!

(до громади.)

Пора нам закінчити сюю справу.

Ми ж не судити – вислухати мали.

Ми чули все, що нам сестра Прісцілла

Могла й хотіла розповісти. Суд

Не нам належить, а святому богу.

Той єсть найвищий судія над нами.

Колись одне подружжя провинилось

Гріхом великим у христовій церкві,

Той гріх перед апостола понесли

Брати на суд, апостол гріх побачив,

Та не судив. Сам бог скарав подружжя.

Ждім божого суда.

Люцій

Велебний отче,

Невже оце твоє останнє слово?

Єпископ

Так, сину мій.

Відходить набік, за ним більшина громади.

Прісцілла

(до Люція)

Мій брате, не турбуйся.

Суд божий прозорливіший над людський,

І я його спокійно жду. Суд божий

Не помилиться.

Руфін

(стиха до Люція)

Згадай, мій друже,

Розмову в нашому садку й подумай,

Чи ти б сказав ізнов усе те саме?

Люцій, похиливши голову, мовчки відходить в інший куток. Раптом одчиняються двері і вривається Нофретіс, Прісціллина єгиптянка-рабиня.

Нофретіс

Та де ж вони? Як темно! боже, боже!

Прісцілла

(стиха озивається)

Се ти, Нофретіс?

Нофретіс

Я, кохана пані!

(Кидається на голос Прісціллин і припадає їй до ніг, голосячи.)

Ох, наймиліша пані! Ой, ніжки,

Ніжки, біленькі, змучені та збиті!

(Цілує ноги)

Ой, рученьки поранені!..

(Припадає до рук.)

Прісцілла

Вгамуйся,

Радіть повинна ти з моєї долі.

Нофретіс

(пристрасно)

Не можу, пані!

Прісцілла

Я тебе прошу,

Не завдавай тортур моєму серцю.

Нофретіс

(з величезним зусиллям гамує ридання, розсовує собі одежу на грудях і дістає звідти фігурку бога з баранячою головою)

Ось, люба пані, я тобі принесла…

Прісцілла

(з жахом)

Нофретіс! бійся бога! Знову ідол?

Невже ти зрадила Христа?

Нофретіс

(невинно)

Ні, пані,

Як зрадила, хай бог мене скарає!

А се не ідол.

Прісцілла

Як же? Се Аммон!

Нофретіс

Ні, пані наймиліша, се ягнятко,

Ягнятко боже! Брат один з Єгипту

Мені його привіз, побожний брат.

Прісцілла

Він помилився, хоч і в добрій вірі.

Ні, ні, Нофретіс, не прийму сього.

Нофретіс

То, може, ласка ось оце прийняти?

(Виймає круглий камінчик і подає Прісціллі.)

Прісцілла

Камінчик? Що ж се? Нащо?

Нофретіс

(таємничо)

О, це сила,

Велика сила! Се велике слово.

Прісцілла

Тут щось написано?

(Читає напис на камені)

“Абраксас”. Що за нечисть!

Тебе хтось одурив, ти кинь сей камінь.

Нофретіс

(смутно)

А брат казав, що втишує се болі…

Прісцілла

Не треба втишувать, я не страждаю.

Я щось тобі скажу. Схилися ближче.

Нофретіс нахиляється.

Твій пан, Руфін, вже серцем привернувся

До господа.

Нофретіс

Ой, слава ж тобі, боже!

То се ж і пан воскресне вкупі з нами!

Не будеш ти вдовицею в раю!

Ой, як же наші всі зрадіють! Пані!

Позволь мені усім це розказати!

Прісцілла

(всміхаючись)

Як хочеш…

Нофретіс

Я піду їм всім скажу,

Що й пан мій вже святий, не тільки пані!

Щаслива ж я, святих панів рабиня!..

Біжу! Лечу! Я хутко знов вернуся…

(Поривчасто падає Прісціллі до ніг і цілує їх, потім схоплюється, біжить до дверей і стукає в їх кулаками.)

Гей, варто, відчини!

1-й вартовий

(одхиляє двері)

Куди спішишся?

(Зачіпає Нофретіс.)

Нофретіс

(відштовхує його)

Ну, відчепися! Я не маю часу!

(Зручно прослизнувшись попід його руками, вибігає геть в темниці, вартовий зо сміхом зачиняє двері, не входячи в темницю.)

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

(надходить)

Що, Прісцілло?

Прісцілла

Сядь край мене,

Дай прихилитися до тебе, любий.

Руфін сідає так, що Прісцілла прихиляється до нього, їй не видно його обличчя; вона дивиться поперед себе.

Коли б ти знав, як радісно мені…

Уже давно, давно так не бувало…

Ні, так, здається, не було ще й зроду…

І знаєш… нахилися, ближче… ближче…

Руфін нахиляється зовсім близько, так що Прісцілла говорить мало не на вухо йому нишком.

Якби тепер нас визволило чудо

З темниці сеї, я була б твоя,

Зовсім твоя… .

(Голосніше.)

Щасливий ти?

Руфін

(знов підводить голову так, що Прісціллі не видно його обличчя)

Нас чують.

Не можна говорити.

Чутно бренькіт замка.

Хтось прийшов.

(Трохи відступає від Прісцілли.)

В одчинені двері увіходить Аецій Панса з ключарем.

Панса

(з порога)

Де тут Прісцілла?

Прісцілла

Боже! Татків голос!..

Ключар

(ввічливо, навіть облесливо, провівши Пансу до ніші)

Преславний пане, розмовляй в спокою, –

Як хто з старших надійде, я скажу.

(Виходить.)

Панса

(якусь хвилину мовчить, зрушений, прислонивши трохи обличчя тогою, тимчасом як Прісцілла силкується встати йому назустріч, а Руфін мовчки стискає йому руку. далі говорить голосом тремтячим, з видимим зусиллям удавати твердість і суворість)

До чого я дожив?! Чого діждав?!

Яка неслава на весь рід мій впала!

Від кого ж? Від єдиної дитини…

Руфін

Даремне ти її картаєш, батьку.

Панса

(до Руфіна, гостріше)

Так, справді, слід мені Тебе картати,

А не її. Ти взяв її від мене

В звичаях добрих виховану, чесну,

Римлянку справедливу – чим же стала

Вона в твоєму дому? А тепера

Яку нову господу ти їй дав?

Матрона римська – у тюрмі домує!

Подружнє ложе їй – гнила солома!

І тілові її не муж господар,

А кат…

(Голос йому переривається, і він знов закривається тогою)

Прісцілла

Мій таточку, не гань Руфіна!

Не він мені, а я йому дала

Нову господу і нового пана.

Панса

(знов запанував над собою)

Сьому б то правда? Що я чую, зятю?

То се вже ти в ярмі у жінки ходиш?

Скинь те ярмо! Ти ж пан їй по закону!

Якби ще я мав право над дочкою,

Я знав би, як направити її

На чесний шлях!

Руфін

Прісцілла чесна, батьку,

Їй честі не уймай.

Прісцілла

Є справи, тату,

Де вже ні батьківське, ні мужнє право

Не мають сили.

Панса

Що ж то вже й за справи!

Руфін

Так, батьку, вір мені, – немає сили,

Що змусила б до зради християнку,

Душею щиру, серцем незрадливу.

Панса

(тратить свою удавану суворість. Тривожно, безпорадно)

Так що ж се? Як же се? Я не збагну…

Так чим же се скінчиться? Як же буде?..

Прісцілла

(простягає до нього руку)

Сядь, батеньку, край мене, поговорим.

Панса сідає коло Прісцілли, вона притуляється до його плеча головою.

Я, таточку, не вірю, щоб ти справді

Нечесною вважав свою Прісціллу.

Панса

(розчулений)

Ні, ні, забудь про се, моя дитино!

Ти чесна, добра, ти лагідна, вірна,

У матір ти вдалась… А знаєш, мама

За ціле наше пожиття подружнє

Мене вразила раз лиш – тим, що вмерла…

Прісцілла

Так саме мушу й я вразити…

Панса

Доню!

He говори такого! Мама вмерла,

Бо час її настав, боги судили,

З недугою прийшла до неї смерть.

Тобі ж боги не відняли здоров’я,

Твоє життя в твоїх руках.

Прісцілла

Ні, тату,

Настав уже й мій час. Отак невидно

Перетинається життя людське…

Я здавна вже мов гість на сьому світі.

Душа моя вгорі…

Панса

(встає, відчужений дивним екстатичним виразом її слів)

Руфіне! Що се?

Вона мов зачарована! Запевне,

Дання дали їй тії християни.

(Трясе Прісціллу за плече, мов хоче пробудити.)

Прісцілло! донечко моя! Прокинься!

Опам’ятайся!

Прісцілла

(просто)

Батеньку, чого ти?

Таж я зовсім притомна.

Панса

Лихо тяжке

З притомністю такою… Ні, Руфіне,

Я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш –

Для мене ти не зять, а син єдиний,

Тобі я передам своїх пенатів,

Коли умру.

Руфін

Я вмру скоріш від тебе.

Панса

Ой не кажи сього! Се ніж для мене!

Та що з тобою? Я не розумію.

Яке тобі до сеї секти діло?

Я не збагну! Се просто божевілля!

Руфін

Бач, довго поясняти, як се сталось,

А часу обмаль. Вір мені на слово, –

Я б не завдав тобі такої рани,

Якби мене не змусила до того

Повинність вища над родинні зв’язки.

Панса

Яка ж повинність? Ти ж повинен жити,

Щоб службу Римові сповняти чесно.

Забудь свої республіканські мрії.

Син добрий самохіть іде в неволю,

Щоб тільки батькові допомогти.

Твій батько – Рим у тяжкій скруті, сину.

Он варвари германські наступають,

Паннонія в огні, і схід, і захід,

Полуднє й північ бурею грозять,

А в нас – безлюддя, нелад і драпіжність.

Руфіне, кожний чесний громадянин

Тепер за десятьох служить повинен,

За сто, за тисячу! А ти – втікач,

В таку хвилину зброю склав! Ой сором,

Ой г А Ньба, сину, ой тяжка неслава!

Руфін

(видимо стурбований)

Ти боляче мене словами б’єш…

Гірка се правда… Та нема вже ради…

Запався шлях до чесного життя…

Мені одно лишилось – чесно вмерти,

(Показує на громаду в’язнів.)

Он подивись, багато є нас тута,

Значні і прості, вільні і раби, –

А зрадника ще не було й одного.

Невже Руфін одним там має бути?

Тут кожен має звагу та й одвагу,

Шануючи і люблячи владаря,

Таки йому не кланятись, як богу.

Я ж ним гидую – і вклонятись мав би?

Неслава й батькові прийняти поміч

Від сина-зрадника.

Панса

(оглядаючись, нишком)

Стривай, Руфіне.

Я ж думав не про зраду.

Руфін

А про що ж?

Панса

Я заплатив старш О Му ключареві,

Щоб він двох в’язнів випустив смерком.

Ось персні

(дає Руфінові два персні)

Покажіть – і вас пропустять.

На першому завулку будуть ждати

Мої раби – я вибрав з християн –

Вони поможуть вам переховатись

У певнім місці. Потім заберетесь

В яку глуху провінцію, а згодом,

Як все забудеться, і в Рим вернетесь.

Мовчання.

Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите?

Прісцілла

Всі, хто тут є, могли б сказати “згода”,

А тільки ми не сміємо.

Панса

Чому?

Прісцілла

Їх всіх узято в нашій хаті, батьку.

Було б се, наче ми їх всіх піймали

В смертельну засідку, а самі втекли.

Панса

Неправда! Ви ж заздалегідь не знали,

Що я вас порятую.

Прісцілла

Все одно

В очах людських се так здаватись буде.

Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.

Панса

Та хто ж із сих людей тебе побачить?

Руфін

(хитає зважливо головою)

Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.

Ти мовив: “Жити й Римові служити”, –

Яка ж то служба: жити втікачем,

Ховаючись і від погоні влади,

І від людських очей, немов злочинці?

Таке життя від смерті гірше.

Прісцілла

Слухай,

Мій батеньку. Розлука наша буде

Зовсім недовга.

Панса

(радісно)

Так? Ти звідси вийдеш?

Прісцілла

На небо, тату. Так нам сподіватись

Велів Христос.

Панса

Боги! вона безумна!

Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?

Прісцілла

Мій рідний, я надією живу,

Що й ти колись побачиш божу правду,

Бо ти се заслужив своїм стражданням,

І ми з тобою будем вічно жити,

Не розлучаючись, в раю господнім.

Панса

(хапаючи Руфіна за руку з мукою і страхом)

Про що вона говорить? Я не тямлю.

Мені се страшно!

Прісцілла

Таточку, не бійся,

Ти все це зрозумієш, коли схочеш,

Я попрошу братів, вони поможуть.

Панса

(все з острахом)

Яких братів?

Руфін

Се значить – християн.

Панса

Нехай поможуть визволити вас, –

Я їх озолочу.

Прісцілла

Не треба злота

Моїм братам.

Панса

Почім ти знаєш, дочко?

Кому не треба злота? Всім треба.

Ось я покличу їх сюди до нас…

Чи з ними можна щиро говорити?

Прісцілла

Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.

Панса

(до громади)

Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас.

Громада з єпископом наближається до ніші.

Порадьте! поможіть! Ось я прийшов,

Щоб визволить свою дочку і зятя…

Єпископ

Як?

Панса

Не питайте як… Втекти поможу.

От сії персні виведуть їх звідси…

(Показує на персні, що дав Руфінові.)

За гроші все можливо.

Фортунат

Вжеж!

Парвус

(з посміхом)

Чи ж пак?

Панса

Та от ніяк не допрошуся згоди.

Бояться діти добру славу втратить,

Як порятуються. Невже се так?

Життя порятувать – хіба ж се ганьба?

Парвус

Залежить, як і хто його рятує.

Єпископ

На божий суд ми віддали їх справу.

Нехай же бог їх судить до кінця.

Коли сумління стане – хай втікають.

(Подається вбік, щоб відступити.)

Панса

(утримує єпископа)

Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!

Чому не хочете? Нащ О вам діти?

Ваш бог жадає крові? Любить смерть?

То я пришлю рабів їх замінити.

Парвус

Чи ти без глузду? Що се ти плетеш?!

Панса

(злякано)

Не гнівайся, добродію. Я теє…

Я ж хотів сказати… Я можу дати грошей…

Я можу справить золотий олтар

Для бога вашого. Лиш поможіть

Мені моїх дітей одрятувати!

Теофіл

(рукою утишує Парвуса, що мав сказати щось гостре)

Наш бог не потребує твого злота,

Йому найпаче мила людська віра.

Панса

Я й вірити готов, лиш поможіть!

Теофіл

(до єпископа)

Про се, либонь, поміркувати варто, –

Він, бачиш, вірити готов.

Парвус

Ет, слухай!

Біда притисне – всі готові вірить,

Я де він був, як не було біди?

(Теофіл відмахуєтьсл від Парвуса і щось потиху допроваджує дияконові, часом звертаючись і до інших, хто ближче стоїть.)

Панса

Вони дозволять, синку, попроси їх,

Вони дозволять!

Руфін

Не про дозвіл мова.

Заборонити нам ніхто не може,

Та ми самі собі забороняєм,

І вже ніхто тут не поможе.

Панса

(до Прісцілли)

Доню!

Прошу тебе, благаю, будь слухняна!

Що я для нього? Я не рідний батько, –

Йому то байдуже, що дід якийсь

Терпіти буде старощі самотні…

Ти ж кров моя, дитя моє єдине…

Живий дарунок, пам’ятка прекрасна

Летіції моєї! При тобі

Я часто забував своє сирітство… .

А хто ж мені його скрасить без тебе?

Куди ж мені подітись? Я піду

В порожній дім ваш, сяду безпорадний

При згаслому багатті, буду лити

Старечі сльози, поки очі згаснуть…

Стурбую ваші мани, хай прилинуть

Потішити мене…

(В знесиллі притуляється до стіни.)

Прісцілла

Ой боже мій!

Такої муки я ще не терпіла!

Дай силу, господи! дай звагу, Христе!

Панса

(кидається до неї)

Прісцілло! Знай, що ти мене уб’єш!

Чи бог твій дозволяє батька вбити?

Десь, кажеш, ми зустрінемось, то як же

Ти глянеш в очі батькові старому,

Що згинув від одчаю через тебе?

(Кидається до ніг Прісцілли.)

Ой доню, зглянься! донечко, не кидай!

(Ридає.)

Прісцілла

(близька до млості)

Ісусе!..

Руфін мовчки стискає руки, ламлючи пальці. В громаді зітхання, сльози, тривожне перешіптування.

Люцій

(підводить Пансу)

Встань, панотченьку шановний,

І не вбивайся так. Либонь, громада

Умовить їх послухати тебе.

Глянь, всі з тобою плачуть. Сам єпископ

Насилу стримує сльозу.

Панса

(немічно спираючись на Люцієву руку)

Мій сину,

Нехай тебе благословлять боги…

Теофіл

(навчаюче)

Богів нема багато, бог єдиний.

Панса

(покірно до Теофіла)

Так, так, єдиний.

(до Люція.)

Я тебе прошу,

Ти знаєш, як тут говорити треба,

Промов за мене, попроси тут ваших,

Нехай вони мені дітей врятують.

Ключар

(увіходить. Поспішно до Панси)

Центуріон іде. Не слід би, пане,

Щоб він тебе тут бачив.

Люцій

(тихо до Панси)

Так, се може

Пошкодить справі.

Панса

(з тривогою)

З чим же я піду?

Люцій

Я все владнаю. Я руч У Сь за теє.

Панса

Руфіне, ти що скажеш?

Руфін

Я не знаю,

Що міг би я сказати…

Панса

(схиляючись до Прісцілли)

Доню! доню!

Скажи хоч слово! Зглянься надо мною!

Прісцілла міцно, без слів, обіймає батька і цілує довго з безгучним риданням.

Ключар

Добродію, я мушу нагадати…

Прісцілла випускає батька. Люцій підводить його, заслоняє йому вид тогою його і веде попід руки до дверей, тихо потішаючи.

Завіса.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Руфін і Прісцілла (дія третя)