Леся Українка – Середня держава. Haпад пастухів

Від VII, VIII, IX и X династій не зосталося жодного пам’ятника. Відомо тільки, що вони були не з Мемфісу, а з міста Гнес, в середньому Єгипті. ХІ-та династія була з Теб , і з неї починається середня держава, і царі починають жити в Тебах. Вона теж мало відома. Від неї зосталося тільки дві дерев’яні труни, зроблені як мумії; там лежали колись мумії двох царів, що звались обоє Антев. Одна дуже проста, друга оздоблена, вся позолочена і очі їй зроблені з емалю, на ній зроблена покраса наче два крила, що вкривають усю постать. На ній написана молитва до бога Анубіса. Потім ще написано, що сю труну зробив цар Антев молодший для свого брата Антева старшого династія Антевів є перша династія Тебанська і одинадцята, коли лічити від початку єгипетської держави. XII-та династія, теж із Теб, царювала 213 років, і то був час влади і сили військової для Єгипту; тоді ж і громадське життя було дуже розвите. Всі царі сеї династії звалися Аменема (Amenhema) або Узортезен (Ousortesen). Царі тії часто воювалися і прилучили багато нових країв до своєї держави; вони запанували над північно-західною Арабією та над Нубією або нижньою Етіопією.

Пpo тих царів ходило потім багато легенд поміж людом, і до їхнього царювання відносили часом такі війни та перемоги, що були зовсім за інших царів; люди казала навіть, ніби війська тих царів знакомитих заходили до Індії та Бактріани, але вже то ніяк не могло

бути в ті часи, і відомо напевне, що тоді єгиптяни дальше Арабії в Азію не заходили. З тих легенд єгипетських греки зложили казки про Мемнона та Сезостріса і ті казки довго приймалися на віру істориками пізніших часів, але потім було доказано, що тих Мемнонів та Сезострісів не було зовсім, а тільки до їх іменнів приточені діла зовсім інших людей.

Та не так славна ХІІ-та династія своїми воїнами, як своїм управленням Єгипту, та своїми работами над каналізацією Єгипту та направленням поводі нільської. Від Нілу залежало все життя і добробут єгипетського народу, а сама повідь нільська багато залежала від державця, який панував над Єгиптом. Від царя бо залежало заряжування работами громадськими і всіма коштами державними. Цар настановляв начальників над шлюзами та греблями нільськими, сам наглядав за добрим направленням поводі, щоб ніхто для власної користі не пустив на свою землю більше води і тим би не одібрав від другого округу потрібної для життя води. Оце направлення нільської сили, того божого дару, надто надавало цареві боговитості та святості в очах народу. Отже, коли цар був розумний, дбав о добро народу, настановляв тямущих урядовців і дивився, щоб вони по совісті справляли свої обов’язки, то і земля краще родила і голоду не було, бо Ніл був належито направлений, канали утримувалися в порядку, греблі не розвалювалися, шлюзи не захаращувалися. Коли ж цар був недбалий, неспосібний, то в країні все йшло аби як і Ніл був занедбаний і люди голодні.

Є в Римі хороша статуя Нілу, роботи греко-римської. Ніл зроблений в постаті діда величного у вінку з колосків; він лежить, спершись на сфінкса та на ріг достатку. На нього повлазили 16 дітей, кожне в локоть заввишки, вони мають з’являти 16 локтів потрібних для доброї поводі, себто щоб урожай був добрий, то треба було щоб Ніл під час поводі здійнявся на шіснадцять локтів вище своєї звичайної рівні. Повідь Нілу міряли осібними “нілометрами”, була то довга палка з зарубинами і нею мірялась вода в Нільських криницях при спокійному стані води і при поводі. Коли вода не доходила до потрібної міри, то одчиняли шлюзи усіх малих притоків та озер і пускали воду з озера Меріс; коли ж води було занадто багато, то одчиняли шлюзи на дельті та інші канали до озера Меріс, що були вище того озера, і таким способом вода скоріше зливалася в море та в Меріс, і повідь ущухала.

Звичайно, що тут мусів бути дуже бачний нагляд, треба було часто міряти воду, і день і ніч мати сторожу та урядовців при шлюзах. для Єгипту однаково погано було коли повідь була замала чи завелика, так: коли вода здіймалася тільки до 12 локтів, то значило, що буде страшний голод, бо сливе цілий Єгипет зостанеться неполитим; коли вода сягає тільки до 13 локтів, то буде недорід все таки великий, коли ж до 14-ти, то вже можна прожити; коли до 15-ти, то вже й зовсім добре, коли ж 16, то великий достаток, багатство і щастя для всеї країни. Але ж знов, коли вода здійметься до 17 або до 18 локтів, тоді біда, бо повідь затопить села та міста, земля намокне занадто, вода не хутко ущухне, сівба почнеться пізно, жнива підійдуть під початок другої поводі, трава повимокає, почнуться болотяні повітря і край занапащений років на два.

Тепер можна зрозуміти, чого єгиптяни так поклонялися Нілові, як богові, і чого кожний цар найбільше хвалився своїм управленням Нілу, чого святці запевняли народ, що вони владають нільською силою і мають найбільшу ласку у нільських богів. Цар і святці тримали Ніл у своїх руках, отже тримали і люд. Не дивно, що тепер Єгипет такий запущений та вбогий, бо Ніл тепер в занедбанні. Чужий уряд, чи то римський, чи турецькій не дбає за Ніл, озеро Меріс запущене і висихає, канали давні завалилися, греблі знесені, шлюзів і знаку нема, і там, де колись був край багатий, родючий, там тепер пустиня мертва, суха. Відомо напевне, що середня високость нільської води тепер на 7 метрів менша, ніж була за давніх часів.

Близько озера Мері був великий дворець, що звався Лопе-ро-гунт (Lope-ro-hount), що значить – дворець над озером, а з тої назви греки зробили Лабірінтос (Labyrinthоs). Цей Лабірінт був дуже знакомитий здавен по всіх країнах. Був він поставлений певне при ХІІ-й династії, бо на стінних написах часто стрівається ймення царя Аменема, а як відомо, те ймення мало багато царів XII династії. Геродот каже, ніби він був збудований за пізніщих часів. От як описує Геродот сей Лабірінт:

“Я бачив його і зважив, що він вартий своєї слави. В ньому є 12 дворів, обведених мурами, і стілько само брам: шість брам виходять на північ, шість на південь. В самії будові 100 кімнат, а ще стілько само під землею. Я був тільки в верхніх кімнатах і розказую тільки про те, що сам бачив; що ж до підземних кімнат, то я знаю про них з чужих слів, бо єгиптяни-сторожі не хтіли мене туди допустити, через те що там лежать поховані святі крокодили та царі, що збудували Лабірінт. Отже, про підземну частину я знаю тільки по слуху. Що ж до верхньої, то я сам її бачив, і вважаю її за найвеличнішу будову в світі. Не можна не дивуватися на ті закручені та химерні переходи та суточки, що ведуть з двора в двір, з кімнати в кімнату. Всі ті будови з каміню і дахи на них камінні; на стінах скрізь малюнки та покраси. Кожний двір оточений колонадою з білого каменю. На кінці Лабірінту є височенна піраміда і на ній вироблени різьбою великі звірі (барельєфи)”.

Невідомо навіщо був збудований той Лабірінт. Одні кажуть, що то просто був царський дворець; другі кажуть, що то був надгробний пам’ятник царя Меріса; інші знов думають, що то була церква, сонцеві присвячена; інші догадуються, що може то була радна палата, куди збирав цар начальників єгипетських ном (округів) на раду і де розражали над краєвими справами. Все то може бути, але ніщо не певне.

Єсть біля давніх Теб руїни могил князів XII династії. Там знайдено найдавніші єгипетські колони. Мають вони дуже просту форму: просто обтесаний стовп з квадратними накладками вгорі і внизу, видно, що сі колони хоч і зроблені з каменю, але зроблені на подобу дерев’яних стовпів. деякі історики почали догадуватися, що може єгиптяни перейняли сі колони від греків, або що може греки перейняли від них форму своїх дорійських колон. Але ж тут певне нема чого шукати якогось переймання, бо поставити простий стовп, та обтесати його рівненько з різних боків можна легко і без чужої науки.

Ті руїни княжих могил, де єсть оті колони, з’являють собою просто печери, вибиті в скелі і тільки вхід до тих печер прикрашений колонами, та ще в кожній печері в середині є по чотири колони. В середині стіни печер помальовані, хоч там так темно, що малюнків тих без світла навіть не видко, але ж єгиптяни не дбали, чи хто бачитиме їх роботу, коли прикрашували свої могили. Малюнки ті подібні до тих, що в могилах “давньої держави”, все то сцени з життя щоденного і нема між ними жодного малюнку релігійного змісту. На тих малюнках намальовано багато людей різних чужих племен; видно, що єгиптяни в ті часи вже пізнали багато чужих африканських та азіатських племен, торгуючи та воюючи з ними.

Між іншим там єсть цікавий малюнок, що представляє переселення чужого племена в Єгипет. Плем’я те названо в написі Аам, було воно плем’я семітське з Палестини. Намальований великий гурт людей, попереду іде старшина і веде цапа за роги, видно на дарунок краєвому цареві; за старшиною – його товариші озброєні списами та луками, далі діти їдуть на ослі, за ними гурт жінок (жінки нагадують жидівський тип), позаду чоловік граючий на лірі і ще один з луком. Ні коней, ні верблюдів нема на сьому малюнку, тільки осли. Взагалі кінь з’являється тільки на малюнках “нової держави”, а верблюда нема ніде на жодному малюнку єгипетському.

Власне сі могильні печери не єсть могили царів, але князів – начальників над номою Мег. Єгипет в ті часи був поділений на округи-номи, і в кожній номі був князь; князівство переходило від батька до сина з роду в рід, а часами воно переходило і до інших родин через шлюб або яке інше споріднення. Разом з тим кожний князь мусів бути утвержений царем Єгипту і цар міг, коли хотів, скидати князів і настановляти нових. Але все ж се не були такі урядовці, як сатрапи перські, що були настановлені від царя і не могли заставляти сатрапії в спадок своїм дітям. Як сатрапи, так і начальники ном, мали за головний обов’язок збирання податків для царя і помагання йому своїм військом при войнах, але вони не мали такої незалежности та волі, як сатрапи. Се залежало від того, що вони були не так далеко від свого царя, як сатрапи від перського, і що в Єгипті не було стілько чужих народів подоланих, над котрими усяке збиткування допускалось би. Все таки цар свій рідний народ для власної користі не повинен був давати на поталу князям, хоч сам немало морив той народ на роботах та на війнах.

Але певна річ, що народові не легко приходилося від тих князів та царів. Князі повинні були правити суд у своїй стороні і дбати за громадське добро в краю. Ось як один такий князь номи Мег, на ймення Амені, хвалиться своєю справедливою службою цареві:

“Я служив своєму владареві, коли він ходив бити ворогів у чужій стороні. Коли ж його величність повернувся в мирі, побивши ворогів в поганій Куші, я прийшов служити йому. Ні один з моїх вояків не втік, коли я випроважував золото до найсвятійшого царя Узортензена 1-го, живучого навіки вічні”.

Далі він хвалиться правленням краю:

“Я завжди був добрим, лагідним владарем. Ніколи не образив дитини, не зневажив удовиці, не скривдив рибалки, не зайняв пастуха При мені ніколи не було голоду, ніколи не лишав я без помочі бідної людини після лихих жнив. В околиці Мег земля була управлена від півночі до полудня. Однаково було в мене і вдові і замужній жінці; ніколи я не судив гірше убогого ніж багатого”.

Але ось картина життя простих робочих людей. Зосталась одна рукопись якогось письмовця старого, де він радить своєму синові, чим той мав займатись, яку роботу має вибрати, і при сьому описує кожне ремесло з лихого боку, щоб син тямив, що вибирає:

“Я бачив, пише він, коваля при горні. Руки в нього порепані, як шкура крокодилова, риб’ячою ікрою тхне від нього. В ночі, коли всім належить бути вільними, він ще робить при світлі. Каменяр мусить тесати тверді каміння, він зранку до вечора гнеться над тяжкою роботою, і коліна та спина йому, як перебиті. Голяр голить до пізньої ночі; він ходить від хати до хати, шукаючи роботи; він мучить собі руки, щоб догодити животові. Мисливець (що полює на болотах) пливе аж до Нато (місто в дельті), щоб мати заробіток; коли ж він скінчать роботу, по роботі наб’є диких гусей та фламінго; не вспіє він вернутися до дому, до свого багаття, як знов мусить геть мандрувати.

Я розкажу тобі, як муляр в лиху негоду мучиться, будуючи колони з капітелями, подібними до квіток лотосу; руки йому болять від роботи, одежа пошарпана, він сам себе їсть, бо руки його, то хліб його, він тільки раз на день вмивається; він приходить до дому і б’є свої діти, заробивши їм хліба. Ткач, що робить в кого в дома, єсть нещасливійший від жінки, коліна йому аж до серця пригнуті, він немає часу вільно дихнути. Коли ж якого дня він не зробить умовленої роботи до кінця, то його в’яжуть, мов той лотос болотній. Тільки тоді має він просвіток, коли підкупить сторожу придворну”.

Далі автор описує ще багато інших ремесел, а потім радить синові стати письмовцем (або писарем), обіцяючи йому, що тоді матиме і честь, і славу, і користь не так великим коштом.

В початку середньої держави Єгипет досяг великого багатства та влади над чужими народами, але межи чотирнадцятою та сімнадцятою династіями, учені не можуть напевне встановити коли, – спала на Єгипет несподівана біда, набігли бродячі азіятські народи і завоювали Єгипет. Народи ті звались гіксоси.

Ось як Манетон про те розповідає:

“Був тоді цар Аменема, при ньому не знаю як то сталось, тільки бог повіяв напроти нас, і люди нікчемного роду прийшли від східного краю, несподівано напали на нашу сторону і без війни заволодали нею. Вони наложили руку на наших старших, попалили міста і сплюндрували церкви божі. Вони дуже знущалися над нами, одних вбивали, других завдавали в неволю з жінками та дітьми.

На останку вони вибрали свого царя, що звався Салатіс. Він оселився в Мемфісі, наложив податки на верхній та нижній Єгипет і поставив своє військо в найвидатнійших містах. Надто узброїв він східні краї, боячися, що асірійці, набравшись сили, нападуть на Єгипет. Вважаючи ному Саіську добрим місцем, – вона лежить при ріці Бубастіті, – він поставив сильного війська 40 тисяч. Він приходив туди що року на жнива і там оплачував своє військо, що було дуже добре вивчене на страх ворогам”.

Далі Манетон згадує ще п’ятьох царів, що були після Салатіса, і каже, що чуже панування тривало 200 літ;

“за той час чужинці силкувалися викоренити Єгипет. Сі чужі люди звались гіксоси, бо Гік на святій мові значить цар, а Сос на простій мові значить пастух. дехто каже, що то були араби”.

Новітні досліди вчених показали, що не такі вже дикі та люті були ті гіксоси, якими їх представляє Манетон. Знайдено було, напр., чотири сфінкси та скілька царських статуй, що були зроблені за гіксосів, і всі ті статуї, хоч і як одмінні від єгипетських, однак не гірші, а може ще кращі від тих, що були роблені в той самий час в Тебах, де ще царювали єгипетськи царі. Сфінкси ті були з круглим лицем, широким носом, на устах немов вираз презирства, а лев’яча грива ще додавала більше величности тому обличчю. На сфінксах написи єгипетські, і сам цар називає себе так, як і єгипетські царі, “богом благодатним і сонцевим сином”, і теж пишеться по єгипетському; отже видно, що не так вже силкувались гіксоси “викоренити рід єгипетській”. Гіксоси не тільки не знищили статуй єгипетських царів, а ще і понаписували на них, на честь їм, свої ймення гієрогліфами. Переможці прийняли у великій мірі віру, мову й звичаї подоланих. Але, звичайно, завоювання не могло обійтися без насилля і руйновання, а єгиптяни все ж були народ гордий і не могли того вибачити чужинцям, що пригналися непрошені в їхню сторону.

Дивно, як могли гіксоси так легко звоювати сильну єгипетську державу, може хіба, що тоді дельта була найслабійшою частиною держави, бо дуже далеко лежала від осередка царства, Теб. Може знов люд, змучений своїми царями, не дуже енергічно боронив свої землі.

Довго царювали гіксоси. Помалу вони почали переймати віру єгипетську, але все таки багато зміняли в тій вірі; деякіх богів не так поважали, деяких нових своїх настановили. От тоді почалися релігійні суперечки межи царями тебськими, що теперь вже поробилися князями, підвладними мемфіським гіксосам, і самими гіксосами царями. Може тут не так була справа за віру, як за царську владу, але ж інакше трудно було довести простий люд до повстання, не розпаливши його релігійним фанатизмом. Царі гіксоси надто поважали свого бога Сутека (єгиптяни приймали його за свого Сета), але, може навмисне, нехтували богом Аммоном, давнім державним царським богом. Ось як говориться в одному давньому папірусі про початок війни проти гіксосів:

“Сталося, що Єгипет впав у руки ворогам, і від того часу ніхто вже не був царем. Тільки цар Тіаакен став князем у верхньму Єгипті. Вороги були в Геліополісі і старшиною над ними був Аваріс. А цар їхній Апепі вибрав собі бога Сутека за владаря і не служив більш ні одному богові в цілому краю. Він поставив йому церкву гарної роботи, дуже міцну. Тіаакен хотів поклонятися Аммонові, Аммон же був богом Теб. Апепі за се розсердився, почав робити утиски. Тіаакен, надіючись на інших князів та на народ, назвався царем і почав війну”.

Гікси царювали 500 літ, а щоб їх вигнати зовсім з країни, треба було ще 150 літ. Війна проти них велася довго і кінчив її цар Амозіс або Амес, захопивши табір Аваріса в Геліополісі. Один вояк, що брав участь у тій війні і був начальником над кораблями описав сю війну:

“Коли я вродився з замку Ейлейтії, мій батько був військовим старшиною при царі Тіаакені. Я ж сам був потім старшиною на кораблі “Теля” при покійному цареві Амесові. Я поплив на північ, щоб воюватися. Там ми обложили Таніс і я воювався перед царем. Потім я перейшов на корабель “Перемога Мемфіська”. Була війна на воді на Таніському озері. Цар волив мене похвалити і подарував мені золотий нашийник за одвагу. Ми напали на ворожий табір з полудня. Табір був звойований і там я взяв одного чоловіка і дві жінки, і їх цар дав мені в неволю”.

Потім повойовані гіксоси просили помилування і відступили в Сірійську пустиню. Було їхнього війська сто сорок тисяч; хотіли вони йти далеко в Азію, але зупинилися в Палестині і не йшли далі, боячись асірійців.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Середня держава. Haпад пастухів