Леся Українка – Сон

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,

І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,

На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати

По темних, тісних хідниках. Вступила
Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?
Високеє і темнеє склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –
Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:

“Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,

По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.
І в громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.
І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє
На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш
Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,
Як блискавка, що перед громом свіне:

Не для тебе те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть
Ні твого ймення, ані твого діла,

Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!”

Промовила і зникла. В самотині
Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,
Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця,
Я в розпачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу… Коли се з віконця
Я бачу світло, ясний промінь бачу!

Той промінь думки просвітив бездольні,
Ще хвиля – й світ весь затремтять від гуку, –

Зрадіють всі невільники бездольні…
Та що це нагле затримало руку?

Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху
Від жалю розум наче хмари вкрили.

Як тяжко! Мов серце извне жаху:
Умру без слави, навіть без могили!..

І я стою, неначе скам’яніла.
Знебула думка вже не розважає…

Що се? немовби пісня забриніла
Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга
Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;
Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.
Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!

Зважливо простягаю руку, сміло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Сон