Леся Українка – Віче

Ще старість не прийшла, а все минуле

Не раз мені став перед очима,
І я дивлюсь так пильно, мов боюся,
Що більш мені не прийдеться побачить
Того садочка спогадів моїх,
Що міниться барвистими квітками
При світлі мрій, мов при західнім сонці.
Ось і тепер повстав дитячий спогад
І кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни

Зібрались ми на віче, все поважні,
Учені голови, гладенькі й кучеряві,
І віком не малі – якби зложити літа усіх,
Либонь, століття вийшло б!
Ми всі були на зборах,

всі дванадцять.
Обачні люди, тямили ми добре,
Що ми живем у небезпечний час:
Поставили сторожу біля брами, –
Як хто надійде, щоб давала гасло, –
І раду радили. Таємне товариство
Ми закладали, і ніхто з “великих”
До нього доступу не мусив мати.
Зложили всі обітницю врочисту
Ховати таємницю до загину.

Яка ж була мета у товариства?

“Мета?” – “великі” вже б не обійшлися
Без сього слова, ми ж були щиріші:
В нас не було мети. Було завзяття,
Одвага, може, навіть героїзм,
І з нас було доволі. Ще ж до того
Була в гурті маленька Жанна д’Арк:
Тоненька,

блідолиця, голосочок
Бринів, немов дзвінок, її очиці
Блакитні блискавиці розсипали,
Злотистеє волосся розвівалось,
Мов орифлама. В нас її вважали
За речницю великої снаги.
Вона сиділа в замковій бойниці,
Неначе в ніші, і навколо неї
Було ще досить неба весняного
В тій рамці кам’яній; західне сонце
Вінцем її голівку червонило.
Вона держала слово, і багато
Великих слів у ньому поміщалось:
Братерство, рівність, воля, рідний край…
Так, так, те все було. А далі слово
Змінилося у спів, і вся громада
До дзвінкої промови прилучилась.
О, то були такі “червоні” співи,
Яких, либонь, не чув старезний замок
І в ті часи, коли червона кров
Йому красила тверді, сиві мури.
“Гартовані ножі” були в тих співах,
А в серці у співців була любов
До тих “великих”, що були малими
На бенкеті життя. Летів той спів
Геть за зубчаті стіни і котився
Зеленими моріжками до річки,
Немов хотів поплисти за водою
До вбогих сел, що мріли навкруги…

Зубчата тінь від замкового муру

Все довшала, а далі й двір покрила.
В бойниці небо стало темно-синім,
Не стало вже червоного віночка
На голові малої Жанни д’Арк,
А ми співали… Раптом наша варта
Нам гасло подала: “Гуси, додому,
Вовк за горою!” – Все затихло миттю:
“великі” йшли!.. Під муром притаївшись,
Ми бачили, як постаті незграбні,
Хитаючись та пишучи “мисліте”,
Блукали по замковому дворі, –
“великі” йшли з веселої беседи.
Ой, видко, шлях був довгий та трудний,
Либонь, їм там судилось ночувати…

Таємне віче розійшлось таємно:

Скрадалися ніжки маленькі тихо
У темряві; ніхто не озивався:
Ручки стискались мовчки на прощання;
За брамою всі різно подались…

Де ви, мої товариші колишні?

Ми розійшлися, мов стежки по лісі.
Чи ви коли ще згадуєте замок
І всі ті речі, співи, таємниці?
Чи, може, вам – “великим”, мудрим людям
Тепер уже не до дитячих мрій?..

10.08.1901


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Віють вітри маруся чурай аналіз.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Віче
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.