Леся Українка – “Я знала те, що будуть сльози, мука… “

Я знала те, що будуть сльози, мука,

Багато праці марної, дрібної,
Невидної і часто, дуже часто
Даремне вжитої. Не тільки надгороди
За все те я не жду, а ледве-ледве
Від власного картання захищаюсь
І ледве стримую докори свого серця
За те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній
Яскрава квітка щастя процвіте,
Її приймаю не як надгороду, –
Як дар, як диво, як нежданий рай,
Відкритий на хвилину з ласки неба,
Як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,
Я думаю: я знала се, я знала,
Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить бути…
Може, хутко прийде
Година та, коли в сльозах побачу,
Що я навік зів’яла, помарніла,
І квітка щастя раз назавжди зникла,
Як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, –
Так, певне, плакали вигнанці з раю, –
Але й тоді скажу: я знала се, я знала,
Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить бути…
Хоч би вже не сутінь,
А тьма сувора залягла кругом,
Я ще не здамся, буду прислухатись,
Чи не заглух в душі мій давній грім,
Тривожно думкою загляну в саме серце,
Чи в ньому ще спалахують часами
Колишні блискавиці, – а як ні,
Якщо мене зима пройме до серця,
Мою весну таємну переможе,
Мої дивниці-квіти поморозить,
То я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
Так жить не варт!

Мені себе не жаль,
Коли б же ти мені не помарніла,
Моя небесна квітко, зоре ясна,
Ти, що світила в найтемніші ночі
Моїх сумних та хмарних молодощів,
Що з бур, туманів, через море люте
Мене вела своїм шляхом злотистим.
Переживи мене! В холодне, тихе море
Страшного небуття не побоюся
На хвилях, золотих від твого світла,
Поплинути. Красо моя! З тобою
Ніщо не страшно, а без тебе – все,
Життя, і праця, і кохання навіть
Мені страшне, – я не стерплю їх, зоре,
Як ти погаснеш…

Тифліс, 3.02.1904

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Леся Українка – “Я знала те, що будуть сльози, мука… “