Леся Українка – Звичаї

Говорячи про богів єгипетських, можна було б спогадати і при тому ще й царів, бо вони ж уважалися синами божими і шана їм була теж божа, от все одно, як Апісові. Царів єгипетських можна зрівняти з царями індійськими по тому обожненню, яке їм давалося від підданих. І по смерті царі вважалися богами. Всі написи над царськими статуями та малюнками показують страшенну пиху царську та покірність підданську. Отакий культ царя одразу вражає, може, більше, ніж культ святих звірів, однак, як поглянути на деякі зовсім новітні монархії (царства), то сей культ може перестати так дивувати.

Одні тільки люди мало боялися царської сили, навіть обертали її в свою користь, навіть самі над нею не раз брали гору, – сі люди були святці. В Єгипті, як і в Персії та в Індії, була вічна боротьба між святецькою та царською владою, тільки в Єгипті вона була більше потайна, великих святецьких змов та повстаннів (як от Гаумати після Камбіза) не було, коли не лічити захоплення влади в святецькі руки при етіопській династії, але то не можна назвати справжнім повстанням, бо святці зохопили владу, користуючися непевними часами, коли так легко було кожному захопити тую владу.

Взагалі ж вони жили в ладу з царем, а тільки опутували його придворними звичаями та релігійними, заколихували дух славою та хвалою безмірною, і таким способом потроху робили з нього живого ідола, пишного, славного,

але до діла нездатного. діло ж робили тим часом порадники святці, вони взяли під свою релігійну опіку нільські канали, а потроху і громадські закони. Однак се було можливо при царях довго пануючих династій, що вже звикли до тієї святецької опіки, нові ж царі, одважні, що захопили силою не так давно владу в свої руки, такі царі нових династій. як Сеті І, Рамзес II, або цар самозванець Амес, не давалися так хутко під святецьку оруду, бо вже ж вони не на те силоміць добивалися влади царської, аби віддати її в чужі руки, а самому скласти руки спокійно.

Але й такі царі не були зовсім вільні від давніх пут, вони мусили дбати про згоду з святцями, щоб доказати законність свого царювання і царювати без перешкоди та мати собі таку саму божу хвалу, як попередні царі. Тоді при згоді з святцями новий цар наряжав суд над скинутим царем, суд, звичайно, судив, як цареві хотілося, подоланого царя називали врешті злочинцем, неправим владарем, його образи збивалися скрізь, а новий “правий” владарь брав собі все-таки жінку з роду того “злочинця”, аби загодити друзів пропащої династії, потім святці називали його сином сонця, і все вступало на давніший шлях потроху.

Цар самозванець був часом до кінця життя досить вільним, але вже його нащадки робилися дедалі такими самими живими ідолами, як і давні царі. Таким способом сталося, що нащадок Сеті та Рамзесів був нікчемним, слабким, легкодухим Менефта. Та може й без святців царі єгипетські дійшли б до такого кінця, бо така божа шана не може не розпустити людини, але ж при святцях се робилося скоріше й вони про те власне, може, найбільше дбали, аби зробити царя чимсь на шталт вола Апіса, при которому так добре було жити прислужникам Апісовим.

В браманській Індії касти були дуже суворо межи собою поділені, се виходила почасти з того, що низші касти були з чужого подоланого народу і переможці арійці не хотіли чи боялись єднатися з ними. В Єгипті всі належали до одного народу, отже таке крайнє розділення не було потрібним і можливим. Скоріш єгипетські касти можна називати не кастами, а просто станами, от як у нас. Тих станів було чотири: святці, вояки (з них же й царі), хлібороби і зарібники (зачисляючи до них усіх, хто собі заробляв на хліб чим іншим, а не хліборобством).

Земля була розділена межи царями, вояками і святцями. Сі три стани найвиразнійше одрізнялися межи собою, але й то не так різко, як в Індії, бо часто святецький, вояцький та ще який інший громадський уряд єднались в одній особі. Геродот розповідає про одного царя Сетоса, що тримав дуже в ласці святців, а вояками нехтував і за те вояки не схотіли його обороняти при асірійському нападі. Се хоч і легенда, але з неї видно, що і в Єгипті була боротьба каст. Отже святці і вояки була правлячими станами , однак, хоч і не часто, та все таки і людям низших станів часами траплялося добутися до вищого уряду. Так в одному папірусі один син рибалки розказує, як він став військовим старшиною; часом теж письменники досягали великого впливу і розкішного життя. Взагалі зо всіх зарібників письмовці вважалися найбільш близькими до пануючих станів, як от се видно з того папірусу, що ми вже раз споминали, де старий письмовець радить своєму синові, яку той має вибрати роботу.

До святців належали найкращі землі в Єгипті. Вони казали, що їм ті землі подарувала сама богиня Ізіс, як ходила по землі. Землі їхні були вільні від податків. Ось як грецькі історики (діодор та Геродот) розповідають про побут святців. Вони могли мати тільки одну жінку, а всі інші єгиптяни могли їх мати по скілька . Геродот каже:

“Святці голять собі ціле тіло через кожних три дні. Вони вдягають тільки одну лянну одежу і сандалії з папірусу. Їм не вільно мати іншого убрання або узуття. Вони миються холодною водою двічі на день і двічі на ніч. Та ще мусять вони справляти силу всяких дрібних обрядів. Але ж за те мають собі великі користі. Вони не тратять нічого з своїх добр на своє утримання. Кожний з них має собі призначену порцію свяченого м’яса, що дається йому вже печеним, що дня, окрім того, їм дається ще багато воловини та гусятини. Окрім того, ще дають їм вина багато, тільки риби не вільно їм їсти. Єгиптяни не садять ніколи бобу на своїй землі, а як що він сам виросте, його не їдять, святцям же не можна на нього й дивитися, вони думають, що то нечиста ростина. для кожного бога є скілька святців і найстарший над ними святець. Як хто з них вмирає, то син заступає його місце”.

Вояки владали другою третиною землі єгипетської, але вони вже мусили жити з своєї землі і на свій кошт узброюватися, мусили теж служити цареві у всіх войнах і сторожею в дворці йому бути. Зброя їх була: спис довгий або короткий, сокира, коротка шабля, щит закруглений вгорі, лук і праща. Було в них кінне військо (на возах), піше, стрільці та пращники. Військо ходило на війну з музикою, з бубнами та сурмами.

Цар малюється завжди в повозі, сам стріляє з лука, візник править кіньми. Кожний гурт військовий мав свій значок, значків тих було дуже багато, все то були святі емблеми: божий човен, голова святого звіря, голова бога, царське ймення на картці і т. д. Окрім сього краєвого війська, були ще бранці військові, помічники з підвладних народів, та наймити з чужих. Вони були платні. Були то азіати, етіопи, лібійці, а пізніше греки (від XVІ-ї дин.). Вони стерегли завойовані краї або ходили на війну вкупі з єгипетським військом, але з своїми значками.

Третій стан був дуже мішаний, і його трудно означити якоюсь одною назвою, бо він мав людей, що наближалися до обох пануючих каст, і таких, що близше були до четвертої підневільної. Так, судді та лікарі наближалися до святців (часом ними й були), матроси до вояків, писарі були з простих, бо в Єгипті, каже діодор, всі ремісничі діти вчилися читати й писати. Але вже письмовці (вчені) становили собою немов осібний від інших гурт, бо Єгипет був дуже письмацькою стороною і при уряді потребувалася сила писання. Тільки все ж сі люди не мали вже землі і жили своєю роботою і заробітком, чи добре чи зле заслуженим, то вже інша річ.

Земля ж була поділена на троє між царями, святцями та вояками. Той же власне люд, що робив на тій землі, не владав нею, він робив наче на чужій землі, на панській. На ньому лежала робота, податки, усякі повинності, будівництво, греблі, канали, копальні в горах і т. д. Був той люд подібний до нашого люду в часи кріпацтва, його робота, його земля були чужою власністю. Про те він поважав, часом і любив своїх царів. Приголомшений темний люд не чув у собі сили до самостійного, вільного життя, він звик до своїх пут, що мусив носити. Святців боявся, бо вони тримали божу ласку й гнів у своїх руках (що було почасті й правда, бо вони тримали в руках нільську повідь); вояків боявся, бо вояки були зброєю сильні, а може й поважав, бо вояки боронили його від чужинців.

Цар же – цар був богом, сином сонця, найвищою істотою, з необмеженою владою, жив він далеко в величезних препишних будовах, люд його бачив на величних процесіях, ідучого або вертаючого з походу зо славою, бранцями, здобичею; бідний люд звик вважати славу царського війська за славу свого рідного краю. Збунтуватися проти царя – збунтуватися проти бога самого сонця. Хіба вже, що цар той був найбезсоромніший самозванець або такий, що тридцять літ будував піраміди, та й то помста приходила по смерті царя, коли може його новий цар та святці вже “злочинцем” нарекли. Цар, святці та вояки правили Єгиптом і людом, а люд гнувся, робив і мовчав, як мовчить і досі під чужим ярмом.

Однак можна дивуватись, яким способом народ допустив запрягти себе в те ярмо. діодор каже, що то етіопи напали на Єгипет і запрягли люд в неволю, а самі стали пануючими кастами. Але ся розповідь зовсім безосновна. Запевне, ярмо накладали не раптом, а дуже помалу, обережно, от хоч би як у нас на Україні, або й по цілій Європі в феодальні часи. Ся історія скрізь була однакова. Спершу вояки силою або в надгороду за оборону краю одбирали собі по шматках землю що найкращу, а збіднілі, пошарпані ворогами хлібороби йшли до них на чинш і віддавали їм спору частку своїх жнив за право сидіти на безпечній землі. Вояки щодалі набиралися сили, потім вибирали старшого, що ставав потому царем, цар знову теж набирав сили і забирав під свою владу і вояків і люд з його землею, та порядкував потім тею землею і дарував її, кому хтів: воякам, святцям, чи кому там іншому.

А селяне потроху, непомітно робилися з чиншовиків кріпаками. Одміна в такій історії була часом ще й така, що на один народ нападав другий народ і обертав його в кріпацтво чи раптом, чи помалу; раптовий спосіб однак часто викликав повстання, а повільний був вигідніше, бо запряжений люд, поки завважував, що він у неволі, був уже так приборканий та оплутаний, що інший раз уже й не вважався борікатися. Коли до сього ще додати релігійні пута, то вже легко зрозуміти, чому такий прибитий народ, як єгипетський, так тихо ніс своє потрійне ярмо.

Тут се все сказано в надто коротких словах, аби показати саму основу, а щоб показати весь розвиток панування одних людей над другими, всю боротьбу станів, боротьбу праці і грошей, то на те треба дуже-дуже багато мови і се становить цілу окрему науку, котру тоді можна буде зрозуміти краще, коли буде відоме життя різних народів давніх і нових часів, себто їх історія.

У Біблії цікава є легенда про те, як голодом царі завладали народом. Може бути, що в сій легенді є чимало правди. Коли Іосиф, проданий до Єгипту, розгадав сон, що снився цареві, то потім був прийнятий у старші царедворці. Сон же царський провіщав сім добрих і сім голодних років. Отож Іосиф порадив цареві зібрати великі запаси збіжжя під час добрих років. Потім же, як настали голодні роки і ні в кого не було хліба, то єгипетські племена приходили до царя купувати збіжжя, перше купували за золото й срібло, потім за бидло, далі вже й землю віддали, і самі стали царськими рабами: “Чого маємо гинути на твоїх очах? – казали вони цареві. – Купи нас і нашу землю; бери за хліб нас і землю нашу, ми станемо рабами фараона (царя) і земля наша буде його”… Іосиф зробив з того закон, і закон той досі панує в Єгипті, і всі мусять віддавати п’яту частину цареві. Тільки землі святців не сталися царевими.

Однак все-таки хліборобам ліпше було в давньому Єгипті, ніж в теперешньому. Все ж податки були менші. А найголовніше, що уряд сам дбав про добрий стан країни, він правив нільським розливом, глядів шляхів і т. п. Тепер же все то запущене, уряд ні про що не дбає, окрім податків.

Ті давні канали, будови, а ще більше блискучі релігійні процесії так поривали грецьких та римських істориків, що їм інший раз здавалося, ніби в Єгипті все йде як найкраще. Вони, правда, більше оберталися у військовій та святецькій громаді, то й справді їм могло здатися, що в Єгипті люди живуть, як у раю. Тільки часами, може несподівано для самого історика, прокидався в його розповідях інший бік життя, життя народного. З тих одривчастих фактів приходиться теперешньому історікові складати картину народного життя в Єгипті, не так може блискучу й принадну картину, та проте ближчу до правди.

Деякі звичаї і закони єгипетські, що описує діодор, можуть здатися дивними, але трудно провірити його розповіді і через те невідомо, чи то правда тому, що він каже, чи ні.

Так, напр., він каже, ніби в Єгипті закони признавали злодійське ремесло, що була ціла громада злодіїв, мала старшого над собою, до котрого зносилося для розділу все крадене. Коли хто хотів вернути яку річ, украдену в нього, то посилав начальникові злодійському описання тієї речі, час і місце, де вона була украдена, а потім міг її вернути собі, заплативши скілько там вже в них було положено. Мусить бути, що не було се законом , а тільки звичаєм, от як у нас часом можна вернути собі вкрадені коні, вдавшися до привідці конокрадського, бо і в нас конокради, можна сказати, становлять осібну громаду. Геродот подає легенду, що цар Амес за молодих літ був злодієм.

За зламання присяги, каже діодор, карано на смерть, бо то вважалося гріхом перед богом і нечестю перед людьми. Того, хто бачив, як людину розбійники вбивали, а не боронив її маючи спосіб до того, – карано теж на смерть. Коли ж хто був не в силі боронити, то мусів принаймі донести на злочинця, коли ж того не вчинив, то йому давали сто батогів і не давали їсти три дні.

За душегубство теж на смерть карано, все одно, чи вбитий був вільний чоловік, чи невільник. Батьків, що своїх дітей вбивали, заставляли прилюдно тримати на руках забиту дитину три доби під сторожею. Коли ж діти вбивали батьків, то їх сікли на шмаття і живих палили.

Коли вояки не слухали старшини, або з війська тікали, то їх карали безчестям, однак вони могли собі вернути честь, заслуживши її одвагою на війні. Зрадникам язика втинали. Коли чий борг ніде не записаний, а боржник присягне, що не винен, то довгу не правлять. Проценти ніколи не повинні доходити вище позиченої сумми. В заставу можна було все давати, але самого себе завдавати в неволю за борг ніхто не мав права, бо кожна особа належала до держави, а не тільки до самої себе. Невірну жінку тяжко карали, їй втинали носа, тому, хто її любив, давали тисячу київ. Сей закон однак здається непевним для новітніх істориків, або як що він і був, то здається тільки в теорії.

Царі єгипетські тримали багато жінок і одна з них була старшою жінкою, от як то було у Персії. Люди бідніші мали тільки по одній жінці. Мешканці дельти всі мали тільки по одній жінці. Святці не мали права мати більш як одну жінку. діти всі вважалися законними, бо вони вважалися належними до батька. Разом з тим діодор каже, що жінки були в сім’ї старшими від чоловіка, але може то він так зважив, порівнюючи вільніше життя єгиптянок до невільного життя грекинь.

Геродота дивувало те, що у єгиптян чоловіки часом сидять за кроснами, в тої час як жінки торгують на базарі та займаються різними справами, не жіночими, як йому здавалося. Товариські звичаї в Єгипті де в чому справді були більш подібні до наших, ніж до звичаїв давніх азіатів та європейців. Є малюнки, де жінки вкупі з чоловіками сидять при якійсь забаві. Невільниці танечниці намальовані голі, а пані в легких убраннях. Геродот каже, що єгиптяни вбирали по дві сукні на себе, а єгиптянки по одній.

Діодор каже, що в Єгипті дітей виховували дуже суворо, давали їм тільки рослини їсти, водили їх голими і босими, так що виховання їхнє дуже мало коштувало. Однак се непевна відомость, бо видно по малюнках, що діти часто ходили на різні забави укупі з матерями. А вже дорослі люди, то видно, хутко забували суворе виховання, бо є малюнки, де жінки й чоловіки виставлені не дуже втримливими на їду та на пиття.

Діодор каже, ніби єгиптяни не любили ні музики, ні танців, ні гімнастки. Але ж по малюнках видно, що вони навіть дуже любили все те, а музичних інструментів сила скрізь по музеях. Гімнасткою займалися навіть жінки, так само як і танцями. Тільки то були жінки невільниці, що танцювали, пани ж самі не танцювали, а тільки дивилися на танці.

Коли б почати описувати достотно усі хатні й товариські забави та звичаї єгиптян, то прийшлось би написати цілу велику книгу. Найкраще можна їх побачити, коли б можна було оглянути всі малюнки єгипетські, але ж се не легка річ. Отож тут буде сказано далеко не все, а тільки дещо.

Орали в Єгипті сохою з дерева, в неї впрягались або воли або й люди, а часом копали просто лопатами. Жали не так, як у нас, а перше зрізували самі колоски, а потім саму солому. Молотили так, як у нас на степах – волами, себто гарманували. А потім уже звозили змолочене збіжжя в клуні. В музеях є подекуди збіжжя єгипетське, знайдене в могилах.

Видно, в Єгипті любили полювання, бо до нього є багато малюнків, і зброї мисливської чимало зосталося. Зброя та сливе не одрізняється від вояцької. Тільки є одна цікава річ: вилучений плисковатий шматок важкого дерева, його кидали на пташок, а зроблений він так, що коли його зручно кинути, то він, злетівши високо в гору, вернеться знову на те місце, звідки був кинутий. Така палка є й тепер у диких австралійців і зветься вона бумеранг. Звичайні палиці старечі були часто дуже гарно оздоблені і прикрашені цікавими написами.

Музичних струментів зосталося багато: дудки, цимбали, сурми бронзові, бубни великі й маленькі, круглі й чотирокутні, лютні, арфи, флейти з покриттям на них дуже оздобним.

Про барки, меблі, начиння та вироби різні ми вже говорили в іншому місці. Тут тільки спогадаємо скляні штуки помальовані з середини (як от галочки одної гри, що зветься солітер).

Зосталося чимало малярських палітр, в них завжди є дірки для пензлів, очеретяних паличок та для різних фарб. Писарі писали такими самими фарбами, розпроваженими у воді і потребували таких самих палітр, тільки фарб вони потребували всього дві, червону і чорну. Є теж і збаночки для розпроважених уже фарб, збаночки ті бувають у формі різних звірят, їжака, жаби і т. д.

Як уже було спогадано, папірусів зосталося дуже багато. Єсть там різні купецькі контракти, судові акти, є список царських династій (дуже попсований), скілька медицинських розправ, та замовляння від усяких хвороб, є теж усякі оповідання, вони ще не всі розібрані, але деякі дають повод думати, що багато легенд арабських, жидівськіх та інших пішло з єгипетського джерела.

З папірусу робили не тільки папір для писання, але різні речі: навіть цілі човни, вітрила, кошики, сандалії і т. и. Частину папірусового стебла – ту, що при самому корені, то навіть їли сиру або печену. Папірус для писання так робився: стебла розділялися голкою на тонкі й широкі стебла, потім ті стебла розкладали на столі, одні на другі накладали, мочили нільською мулистою водою, прасувалі і сушили на сонці. Папірус виходив у формі довгого паса, котрий потім скручували в сувій. Папірусом довго торгували в Єгипті і розвозили його по різних чужих краях, але цар Птоломей Філадельф заборонив вивозити його з краю. Тоді ото царі пергамські видумали виробляти волову або іншу шкуру так, щоб на ній можна було писати, і така шкура звалася пергамент. Наш теперішній папір не хутко увійшов до вжитку в Європі, вже аж в середні віки; вироб його європейці перейняли з Азії. Папірус дедалі зовсім перестали робити в Єгипті і він навіть не росте там тепер.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Проблематика повісті тіні забутих предків твір міркування.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Звичаї