Летючий корабель – Народний епос

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, аба їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
– Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
– Підемо ми, – кажуть, – до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
– Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, – нічого робити, – взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, – пішли вони.
А третій парубок сидить на печі та й собі проситься:
– Піду і я туди, куди брати пішли!
– Куди ти підеш? – каже мати. – Десь тебе й вовки з’їдять!
– Ні, – каже, – не з’їдять! Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть:
– Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного

хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
– Здорові, діду!
– Здоров, сину!
– Куди йдете, діду? А той каже:
– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
– До царя на обід.
– Хіба ти, – питає дід, – умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
– Ні, – каже, – не вмію.
– То й чого ж ти йдеш?
– А хто його знає, – каже, – чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
– Сідай же, – каже дід, – та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі,
– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
– Нічого, виймай!
От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце!
– От бач! – каже дід. От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже:
– Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді, – каже, – тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів.
Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав… Коли це за який там час чує – хтось його будить:
– Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Парубок прокинувсь, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались – тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів – нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Що ви робите?
– Слухаю, – каже, – чи вже позбирались до царя на обід люди.
– А хіба ви туди йдете?
– Туди.
– Сідайте зо мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
– Здорові, дядьку!
– Здорові!
– Чого ви на одній нозі скачете?
– Того, – каже, – що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив.-А я, – каже, – не хочу…
– Куди ж ви йдете?
– До царя на обід.
– Сідайте з нами.
– Добре.
Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі чоловік і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
– Де ви її бачите?
– Ет! – каже. – Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
– Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивлять ся: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
– Здорові, дядьку!
– Здорові!
– Куди ви йдете?
– Іду, – каже, – добувати на обід хліба.
– Та у вас і так повен мішок!
– Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
– Сідайте з нами!
– Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
– Здорові, дядьку!
– Здорові!
– Чого ви тут ходите?
– Пити, – каже, – хочеться, та ніяк води не знайду!
– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?
– Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
– Так сідайте з нами!
– Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
– У село, – каже.
– Ото! Хіба в селі нема соломи?
– Є, – говорить, – та не така!
– А хіба це яка?
– А така, – каже, – що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
– Сідайте з нами! Той сів, і полетіли далі. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
– Здорові, дядьку!
– Здорові.
– Куди ви дрова несете?
– У ліс.
– Ото! Хіба в лісі нема дров?
– Чому нема? Є, – говорить, – та не такі.
– А які ж?
– Там, – каже, – прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
– Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані – пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, – сказано, – півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Парубок прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно – аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
– Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
– Якась, – каже, – мужва обідрана!
Цар не вірить:
– Як, – каже, – можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
– Хто, – питає, – тут на цім кораблі прилетів? Парубок виступив:
– Я! – каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: “Як таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?”
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
– Піди, – каже на лакея, – скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:
– Чому ти, – питає, – не їси?
– Де вже мені їсти! І на душу не йде.
І розказав – так і так:
– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої!.. Як я її добуду?
– – Не журись! Я тобі дістану!
– Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що.
– Скажи, – говорить, – що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув – так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. “Ще, – думає, – поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи”.
Сів та й заснув. Люди вже
обід кінчають, а його нема. Парубок сидить ні живий ні мерт – вий. “Пропав!” – думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав.
– Не журись, – каже, – під млином спить, вражий син!
– Що ж ми будемо тепер робити, – каже парубок, – як би його збудити?
А Стрілець каже:
– Не бійся, я збуджу! От як нап’яв лук, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:
– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді, – каже, – віддам мою дитину за нього, а не з’їсть, то от мій меч – а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
– Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з’їм! – каже парубок.
Та й знов – аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
– Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало.
Приходить лакей: так і так.
– Добре, – каже, – нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як зачав їсти – усе дочиста поїв, ще й просить:
– Ех, – каже, – мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий, – знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип’є – “мій меч – його голова з плеч!”.
Слухало підслухав – розказав: парубок плаче.
– Не плач! – каже Обпивайло, – я, – каже, – сам вип’ю, ще й мало буде.
От винесли їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
– Ех, – каже, – мало! Хоч би ще трохи – ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: “Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!” От і посилає до парубка лакея:
– Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. “Так він сякий-такий зажариться!” Грубник натопив лазню – так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому – й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають – тільки з нього попілець зостався, – аж він лежить на печі; вони його й збудили.
– Оце, – каже, – як міцно спав!
Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думавдумав, думав-думав…
– Ну, – каже, – як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч – йому голова з плеч!
А сам думає: “Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..”
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
– Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
– Не плач! – каже той, що ніс дрова. – Я тебе виручу. Приходить слуга:
– Казав, – каже, – цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, – тоді твоя царівна!
– Добре, зроблю! – каже парубок. – Тільки, – каже, – скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось! Наранок прокидається цар – аж чує: грають.
Він питає:
– Що там так гарно грає?
– То, – кажуть, – той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
… А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина… Підступив під па-лац:
– Стій! – крикнув.
Військо В лаву стало – як перемите!
Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
– Сідай, мій зятю любий!.
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Сатиричне змалювання експлуататорів хіба ревуть воли.
Ви зараз читаєте: Летючий корабель – Народний епос